Повісті з життя духовенства
Крутікова Н. Є.
Тема спотворення людської натури в умовах затхлого, консервативного середовища своєрідно розвинена в повістях Левицького з життя міського й сільського духовенства («Старосвітські батюшки та матушки», «Поміж ворогами», «Афонський пройдисвіт» та ін.).
Ще в дитячі й юнацькі роки Левицький спостерігав побут старосвітських попів, їх звичаї, вдачу, стосунки з селянами, чиновниками та дворянами. Перебування в задушливій атмосфері бурси і в семінарії збудило антиклерикальні настрої молодого Левицького. І в ці роки, і згодом у Києві, в Стеблеві, в Трушках письменник з властивою йому спостережливістю помічав подробиці зовнішнього вигляду, поведінки й мови численних «батюшок», «паніматок», дячків, ченців, спостерігав характерні постаті богомольців, старців та юродивих, а потім всі вони з дивовижною рельєфністю оживали на сторінках його повістей.
Перші сатиричні начерки побуту патріархальних попівських родин на Волині зустрічаємо вже в повісті «Причепа». В діалогах попів Мойсея і Хведора виявляються їх неосвіченість, дикі забобони, вкрай обмежений світогляд. Сміливо створює письменник карикатурні сцени пияцтва попів. Тут сміх його спрямований не лише на різке «зниження» духовних осіб, але й на традиційні образи релігійних легенд.
«О. Хведор скинув чоботи, підгорнув поли, взяв графин і, тихесенько закрадаючись, як кіт до миші, пішов у другу, темну кімнату точити горілку з барильця…» І скоро «в одчинені двері, мов той херувим з небес, вилетів о. Хведор. Од швидкої ходи він аж вихав полами на повітрі, а волосся на голові настовбурчилось вгору, ніби легкий пух. В руках у його був превеликий бутиль доброї горілки».
Херувим з пляшкою горілки в руці замість пальмової гілки – це яскравий образ у дусі народно-пародійної літератури. А далі йде пряма карикатура на церковні обряди. П’яні попи виголошують тости, п’ють «до подушки», за «пасомих», за архієрея і за «христолюбне воїнство», доки не засинають у напівмертвому стані.
Широкі картини з тієї ж сфери життя письменник зображує у великій повісті-хроніці «Старосвітські батюшки та матушки» (1884). У характерній для І. Нечуя повільній і плавній манері тут розгортаються паралельні історії двох попівських родин – Моссаковських і Балабух. Похорон священика Петра Моссаковського і п’яний поминальний обід, вибори на парафію нового священика, старосвітське і «новомодне» попівське весілля, галасливі великодні й різдвяні свята, хрестини із звичайними народними обрядами, поява нових елементів у застійному укладі старосвітського попівства – все це описано детально, з чудовим знанням дійсності.
Нескладна композиція твору визначається хронологією життя сільського священика. Сватання й весілля, хазяйнування, сварки за вигідну парафію, одруження дітей і старість – така нескладна історія попівства. Лише приїзди грізного архієрея або гусарський постій порушують мляве, безподійне існування.
Суб’єктивні симпатії Левицького на боці старосвітського, простого в поводженні з селянами попа Харитона Моссаковського. З іронією змальований образ грубого і чванливого «академіста» Балабухи, який всілякими неправдами робить швидку й вигідну кар’єру. Однак і побут Моссаковських не схожий на світлу ідилію. Особливо виразно змальовано образ невгамовної, жадібної попаді Онисі. Вона нещадно б’є батогом своїх батраків і безперервно свариться з дочкою та зятем. У деяких статтях тридцятих років можна зустріти твердження про романтичну ідеалізацію письменником «монументальних постатей» сільських священиків у повісті «Старосвітські батюшки й матушки». «Він – свій поміж міщанством, попівством і учнями духовних шкіл, ніколи не протестує одверто й не пробує боротись з чорною зграєю», – пише один з критиків тієї пори.
Проте сам письменник інакше розцінював спрямованість свого твору. В листі до О. Кониського від 29 грудня 1880 р. він писав: «Для великого альманаху в мене є велика повість «Старі батюшки й матушки». А ця заголовна нехай Вас не лякає: повість не клерикальна, а навиворіт». Недарма царська цензура досить підозріло ставилася до згаданої повісті, то забороняючи зовсім її друкувати, то вимагаючи значних вилучень. Так, в 1886 р. київський цензор писав, що в повісті І. Нечуя-Левицького життя попів зображено
«в высшей степени карикатурно. Вздумают старосветские «батюшки» подновить живопись в церквях, они заказывают самого безобразного свойства иконы… Пиршества их происходили при самой безобразной обстановке, сопровождались повальным пьянством мужчин и женщин и продолжались по несколько дней. Зато духовенство новое, с некоторым образованием, отличалось взяточничеством, выжиманием соков с прихожан, несправедливостью, а их жены распутством.
Кроме такого общего тенденциозного направлення, в повести встречается много сцен неудобных, напр. сцена у архиерея, описание «московской закуции» – истязания крестьян во время Бибикова, по наветам польских помещиков. Ввиду всего этого, мне кажется, что едва ли следует разрешить печатать эту повесть на малорусском наречии» [М. Возняк, Матеріали до історії українського письменства XIX в., журн. «Життя і мистецтво», ч. 2, 1920, Львів, стор. 66].
Свідома антиклерикальна тенденція посилюється в наступних творах – «Поміж ворогами» (1893) та особливо в повісті «Афонський пройдисвіт» (1890). Якщо в повісті «Старосвітські батюшки та матушки» гумор письменника ще не набирає характеру нещадного осуду і часто поєднується з легким сумом про знівечені середовищем людські особистості, то в повісті «Афонський пройдисвіт» виникає вже гостра соціальна сатира. Автор різко негативно ставиться до «чорної зграї» лаврських ченців, виявляє лицемірство й кар’єризм Палладія, лихварство Єремії й Ісакія, розбещеність франтуватого Тарасія.
Докладне знання письменником численних народних сатиричних пісень, казок і прислів’їв про попів та ченців (див., наприклад, статтю «Світогляд українського народу від давнини до сучасності») багато в чому зумовило і загальний скептично-фамільярний тон у характеристиці персонажів, і використані тут своєрідні засоби комічного. З явним співчуттям І. Нечуй у своїй статті пише про відсутність аскетизму в народному світорозумінні та про глузливо-іронічне ставлення селян до «намісників бога».
Левицькому близькі також певні принципи гумору й сатири Гоголя, його «сміх крізь сльози» і нещадне викриття потворного соціального побуту. В повісті «Афонський пройдисвіт» самий задум твору (через анекдотичний випадок – аферу спритного шахрая – вивести на загальний посміх цілу галерею сатиричних типів) зв’язаний з поемою «Мертві душі». Звичайно, і типи й оточення у Нечуя-Левицького цілком своєрідні і не мають прямих аналогій у творчості Гоголя. Проте деякі характеристики й ситуації загальним тоном і гумористичними засобами свідчать про те, що гоголівський художній досвід мав певне значення для автора «Афонського пройдисвіта»
Порівняльний портрет ченців Єремії й Ісакія за своєю побудовою нагадує відому паралельну характеристику гоголівських Івана Івановича й Івана Никифоровича. Близькою для Нечуя-Левицького була й гоголівська майстерність у розкритті специфічного складу обивательського мислення. Істотною особливістю «существователей» у повістях Гоголя є те, що свої безглузді й алогічні умовиводи вони вимовляють з виглядом надзвичайної глибокодумності й цілком впевнені у досконалості своїх міркувань. Досить звернутися до повісті Нечуя-Левицького «Поміж ворогами», щоб впевнитися в тому, що його персонажі – попи й чиновники – з тим самим обивательським алогізмом і самовпевненістю висловлюють свої погляди, зокрема на зовнішню політику та незгоди поміж Росією і Пруссією.
Близькість письменника до російської реалістичної прози гоголівського напрямку виявляється і в докладних описах матеріального оточення та сатирико-реалістичних портретів персонажів, у вживанні відомого засобу «оречевлення» негативних осіб (в «Афонському пройдисвіті» отець Єфремій – то «опеньок», то «карлючка», а отець Ісакій – «постернак»).
У повістях з життя духовенства, як і в творах з народного побуту, письменник охоче звертається до улюбленого засобу порівнянь і за допомогою їх створює яскраві комічні образи («баби й молодиці товпилися кругом отця Палладія, наче овечки кругом ясел з сіном»; «ченці з смаком випили разом, неначе москалі бахнули з рушниць по команді»; «матушки в намітках, в синіх жупанах поважно й якось сумно сиділи рядком попід стінами, неначе поважні дипломати на конгресі»). Щоб підкреслити гендлярську грубість й неосвіченість ченців, І. Нечуй-Левицький досить широко вводить у мову персонажів і в авторську розповідь різні «знижені» слова в дусі народного просторіччя і прямі вульгаризми. Шахрай Копронідос, довідавшись, що його аферу викрито, нашвидкуруч ліквідує своє майно. Погляд його падає на рекламовані ним «єрусалимські святині»: «В кутку на столику перед образами лежала чимала каменюка, буцімто взята з гефсіманського саду. Копронідос узяв камінь і пожбурив його на вулицю…»
У повістях про духовенство письменник створює виразні картини попівського побуту, але іноді буває так, що побутописання розтягується, насичується другорядними подробицями й дещо втрачає свою викривальну силу («Поміж ворогами», частково «Старосвітські батюшки та матушки»).
Найбільш динамічно побудована повість «Афонський пройдисвіт» з чітко окресленим сюжетом і соціально-сатиричними, загостреними характеристиками людей і побуту.
До Нечуя-Левицького життя й побут духовенства талановито змалював А. Свидницький («Люборацькі»). Деяку подібність в описах патріархального побуту попівства у Свидницького та Нечуя-Левицького слід шукати в тому, що обидва письменники глибоко знали дійсність і прагнули до реалістичного її змалювання, до відтворення добре знаних типів в їх природному матеріальному й соціальному оточенні.
Найбільшим досягненням демократичної антиклерикальної прози 1860 – 70-х років був роман Марка Вовчка «Записки причетника». З’явившись російською мовою на сторінках журналу «Отечественные записки» в 1869 – 1870 рр., яскравий твір не міг бути повністю опублікованим через втручання цензури. Друкування урвалось десь на середині другої частини роману. Серед названих творів повісті Нечуя-Левицького і за змістом і за формою займають почесне місце. Вони відзначаються повнотою й широким охопленням специфічної галузі суспільного буття та викривально-критичною спрямованістю.
Примітки
Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 23 – 27.