Повісті з життя інтелігенції

Крутікова Н. Є.

Правдиві й виразні картини народного горя змальовані в творах письменника-реаліста з великою силою переконливості і теплим співчуттям. Ні духовенство, ні користолюбне міщанство, як доводить своїми художніми образами письменник, ніяк не можуть претендувати на роль тих освічених і розумних людей, які б допомогли народові скинути невимовно важкий тягар або хоч би намагались внести світло знання в темряву старого села й брудних фабричних осель. В пошуках таких людей І. Нечуй-Левицький звертається до української інтелігенції.

До виступу письменника романи про діяльність «нових людей», що піднімалися на боротьбу проти реакції й косності або до прямого політичного протесту, були досить поширеними в російській літературі. Великий вплив на українську і російську громадськість зробив відомий роман М. Г. Чернишевського «Что делать?» (1863). Серед його послідовників у літературі бачимо цілу плеяду письменників-шестидесятників. «Молотов» і «Мещанское счастье» М. Помяловського (1861), «Трудное время» В. Слєпцова (1865), «Степан Рулев» М. Бажина (1864), «Живая душа» (1868) і «Теплое гнездышко» (1873) Марка Вовчка – це були твори, що пропагували найпередовіші ідеї часу і в міру цензурних можливостей розкривали діяльність революційних різночинців.

Слід гадати, що більшість цих творів була відомою І. Нечуєві. Але найбільш певно можна сказати, що він уважно читав і перечитував відомий роман І. Тургенєва «Отцы и дети» (1862). Ще в роки навчання І. Левицького в Київській духовній академії цей роман користувався широкою популярністю серед молоді. Гарячі суперечки точилися навколо образу Базарова й відомих статей Писарєва про твір.

Постать Базарова живе в творчій свідомості І. Нечуя-Левицького довгі роки і стає одним з внутрішніх стимулів до пошуків позитивного героя з інтелігентного кола. Письменник порівнює, знаходить паралелі і контрасти між своїми сучасниками і Базаровим. Спільні риси, зокрема, він вбачає в тому, що «українофіли були реалістами й лібералами, як і Базаров, стояли за реальну просвіту, одкидали клерикалізм, пустосвятство й панство, як усяка демократія» [Журн. «Правда», доп. до річника XIII, 1884, стор. 224].

В одній з пізніших статей він виразно пояснює, чому Базаров, з усіма його позитивними рисами, не зовсім задовольняє як зразок «нової людини» для українського письменника:

«бо в нас такий чоловік був би повинен і на Україні, і в Галичині встоювати не тільки за поступові принципи, але й за своє національне животіння, й національні, а не тільки соціальні права» [Журн. «Дніпрові хвилі», 1911, № 15, стор. 212].

Неприйнятні для нього також риси крайнього натуралізму й нігілістичного ставлення до естетики, які Тургенєв надав своєму героєві. Але попри всі застереження саме роман Тургенева «Отцы и дети» збуджував творчу думку І. Нечуя-Левицького, а образ Базарова буквально не давав йому спокою.

Щодо прямих прототипів героїв українського письменника, то він, як завжди, шукав їх у навколишній українській дійсності, придивлявся до тих суспільних шарів, які були йому найбільш відомими, – до діяльності українофільської інтелігенції.

Маючи намір сприяти розвитку національної культури та піднімати народну освіту, українська інтелігенція 1860-х років засновувала недільні школи, влаштовувала публічні читання, видавала популярні книжки українською мовою. Слід зазначити, що склад цієї інтелігенції був досить строкатим. Поряд з капітулянтами – буржуазними лібералами, лояльними до царського уряду й націоналістично настроєними, були й більш радикальні, ліві елементи (А. Свидницький, В. Синьогуб). На останніх певною мірою розраховували діячі першої російської таємної організації «Земля і воля» 1860-х років, маючи на меті поширення революційної пропаганди і створення своїх осередків на Україні (див., наприклад, справу І. Андрущенка).

Ці потаємні тенденції насторожували царизм, і без того стурбований навіть тією обмеженою культурно-просвітницькою роботою, яку провадили українофіли. З початком польського повстання 1863 р. посилились репресії проти української культури. Один за одним з’являлися царські укази, що обмежували її права й можливості розвитку.

У цій атмосфері І. Нечуй-Левицький почав писати свої повісті з життя інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем» та ін.). Якщо в російській літературі такі твори давно вже не були новиною, то в прозі українській письменник відкрив зовсім нову сторінку. Досить сказати, що критика зустріла здивуванням, а почасти й осудом самий факт появи твору з героями-інтелігентами, написаного українською мовою. В статті «Задачи украинофильства» М. Костомаров писав:

«Наша украинская литература єсть исключительно мужицкая, так как и народа малорусского, кроме мужиков, почти, можно сказать, не осталось. А поэтому эта литература должна касаться только мужицкого круга» [«Вестник Европы», 1882, февраль, стор. 896].

Подібні думки висловлював і Драгоманов. Саме в 1874 р. критик писав, що за час свого існування українська література складалася з таких основних родів, як поезія й белетристика з сільського побуту або часів козаччини та елементарно-наукових книжок для сільського люду. Такий обсяг літератури, на його думку, повинен залишатися й на найближчі десятиліття, а вже потім українські письменники зможуть вдаватися до нових тем [Див. М. Драгоманов, Література російська, великоруська, українська й галицька, «Правда», 1874, № 3, стор. 158].

В деяких інших критичних статтях прямо висловлювалося невдоволення тим, що талановитий письменник І. Нечуй-Левицький вступив на небезпечний, непевний шлях. Один з критиків після негативного відзиву про ідею, композицію та мову повісті «Хмари» з докором писав: «Беллетристика не может упреждать жизнь и безнаказанно отрываться от нее» [«Киевский телеграф», 1875, № 30].

Та І. Нечуй-Левицький своїми творами сміливо поширив межі української реалістичної прози і тим викликав нові спроби відтворити українське інтелігентне суспільство та «нових людей». Наскільки це вдалося йому самому? Щоб відповісти на поставлене питання, слід пильніше придивитися до змісту, ідей і образів його повістей.

1873 р. на сторінках львівської «Правди» з’явився перший уривок з твору І. Нечуя про інтелігенцію під назвою «Новий чоловік» (вийшов і окремою відбиткою). 1874 р. в тому ж журналі з’явився ще один уривок з «Хмар» («Екзамен»), а трохи згодом того ж року в Києві вийшло перше видання повісті, дуже неповне з огляду на цензуру.

Назва твору символічна. Хмари – це національний гніт царизму, це певною мірою й існуюча тоді хибна система освіти (бурси, семінарії, жіночі інститути, реакційна адміністрація й професура університетів). Ця система калічить розумові здібності української інтелігенції, відбиває її від праці на користь національної культури й освіти рідного народу. Завдання письменника – знайти й показати саме ті надійні демократичні сили, які здатні всупереч царизму й офіційним шовіністичним колам розігнати «хмари». В пошуках таких «нових людей» пильний погляд письменника звертається до інтелігенції.

У повісті бачимо два покоління інтелігентних людей. Перше з них відноситься до 30 – 40-х років XIX ст. і представлене двома професорами – Дашковичем і Воздвиженським. Постаті ці контрастні. В роки юності обидва вчаться в духовній академії, але подальші їхні шляхи розходяться.

Образ Дашковича освітлений певною авторською симпатією. Він українець, родом з улюбленої письменником Черкащини. Навіть в зовнішності Дашковича багато привабливого: він відзначається красою, твердим, спокійним поглядом, на обличчі його виразно помічаються «думи й розум і завзятість». Та письменник зразу насторожує читача, кажучи, що «не було тоді ні навкруги його, ні в його самого матеріалу для правдивої, широкої думи та широкого погляду».

Як університетський професор з історії філософії, Дашкович користується славою, студенти поспішають до аудиторії, й він, подібно до тургенєвського Рудіна, своїми палкими, змістовними лекціями пробуджує нові світлі думки в слухачів. Але ахіллесовою п’ятою Дашковича є практична безпорадність і повна відірваність від народу. Цю думку про героя І. Нечуй особливо виразно втілює в сцені приїзду кабінетного вченого до рідного села. Тут професор ніби відкриває для себе новий світ.

«…Після города, після кабінету, після філософії все здалося таким новим, таким оригінальним, таким живучим, що він сам собі здався мерцем серед тисячі пульсів сільського життя».

Пробуджується бажання глибше пізнати це життя, мову, пісенні скарби народу. Та всі ці наміри, не маючи певної мети, швидко згасають. Відірваний від дійсності, Дашкович для того, щоб пізнати «душу» свого народу, хоче раніш вивчити різні «культурні типи» слов’янських і східних народів, розпливається думкою і підпадає під вплив московських слов’янофілів. Врешті він опиняється ще далі від свого народу і вже з консервативною упередженістю дивиться на палку молодь. Письменник змушує героя, врешті, підвести сумні підсумки марно прожитих років. Дашкович визнає, що він заблудився і, як у морі, «втопив усіх своїх дітей, одбив їх од свого народу…». Таким чином, Дашкович для автора – втілення нездійснених можливостей. Він міг стати «новою людиною», але не став.

Всі ці пошуки, прагнення та вболівання за розбитими ілюзіями зовсім непотрібні професорові Воздвиженському. Виходець з Тули, він і на гадці не має важкої долі рідного народу й так само байдуже-зневажливо ставиться до всього українського. Це – груба й деспотична натура. Кар’єризм та підлабузництво стають основою його поведінки з юнацьких років. Досить згадати сатирично забарвлений діалог між реакціонером-митрополитом і нахабним неуком Воздвиженським. Останній запобігає ласки «його високопреосвященства» і охоче згоджується з тим, що «Гегель був дурень». Недаремно царська цензура викреслювала з тексту цю влучну сцену екзамену в Київській духовній академії.

Ставши професором, Воздвиженський зовсім не любить науки, на кафедрі перечитує застарілі аркуші лекцій і зовсім не зважає на пусту аудиторію. Професорство для нього, так само як і одруження, лише засіб прокласти шлях у житті до грошей і всякого добра. При цьому нездара-професор вміє підлабузнюватись до начальства і є вірним слугою царизму. Він відверто глузує з прагнення Дашковича виробити власні переконання: «Нащо тобі ті пересвідчення? Чи ти з їх чоботи пошиєш, чи ти їх на гроші переведеш, чи ти їх з’їси або вип’єш?» Становище народу зовсім не цікавить цього типового представника реакційної професури 1840 – 60-х років. Байдужий він і до національних та інших розумових питань. «Воздвиженський – прямий попередник тих чорносотенних київських професорів, які особливо розплодилися на кінець XIX і початок XX століття», – справедливо зауважує О. І. Білецький.

В літературознавстві 1930-х років не раз відзначались прояви тенденційного націоналізму І. Нечуя-Левицького в повісті «Хмари», зокрема в контрастному протиставленні українця Дашковича і росіянина Воздвиженського. Чи є для цього підстави? Згадаємо, що в своїй статті «Сьогочасне літературне прямування» письменник ставив вимогу обмежити сферу відтворення дійсності в українській літературі «етнографічною границею української нації, щоб не перелазити в чужі городи», і якщо й малювати представників інших націй, то в «одкидному плані».

Щоправда і тут, а тим більше в художніх творах мова не йшла про інонаціональні народні маси, а лише про прямих експлуататорів та їх прислужників. У творах з життя інтелігенції автор-побутописець межує з публіцистом, який прагне безпосередньо або устами героїв-українофілів висловлювати своє суспільно-політичне credo. Тому хибні тенденції його світогляду виступають найбільш оголено, хоч і тут часто корегуються прагненням до художньої правди, до вірності об’єктивному життєвому матеріалу.

Прояви національної обмеженості в «Хмарах» виявляються в очевидному згущенні фарб у змалюванні інтелігентів неукраїнської національності, в наголошенні не на соціальному аспекті при освітленні цих персонажів, а в підкресленні моментів національного характеру. Боротьба Нечуя – художника і публіциста кладе певний відбиток на систему образів у романі. Сам собою Воздвиженський є досить виразним представником тупого реакційного професорства часів самодержавної реакції (до того ж «філософія» українця Кованька, виведеного в цьому романі, за своєю суттю мало чим відрізняється від його поглядів).

Наявність у романі поряд з неуком великорусом просвічених українців – Дашковича і Радюка може й не звертала 6 на себе уваги, якби не численні авторські коментарі на тему про «чужий великоруський дух», «чужу науку» і «чужу мову», які витісняють залишки ідеалізованої козацької старовини та давньої національної культури. Соціальні ж питання не зникають в повісті, але явно відходять на задній план у порівнянні з творами І. Нечуя-Левицького на теми народного життя.

Типом «нової людини» в творі І. Нечуя-Левицького виступає представник другого покоління інтелігенції – молодий українофіл Павло Радюк. Син дрібного поміщика з Полтавщини, він зростає серед простих людей: наймитів, чабанів, змолоду знає їх мову, пісні й казки. Ставши студентом Київського університету, Радюк наполегливо читає й поширює заборонені твори Шевченка, вивчає Бюхнера, Прудона, Фейєрбаха. Його ідеї позначені протестом проти царського деспотизму, неуцтва і народної темряви.

«Нам не треба солдатчини! Нам не треба кадила й кропила! – вигукує палкий юнак. – Ми й так темні й глухі, ми й так маємо більма на очах!… Нащо нам топити віск перед образами?..» «Нам не треба войни, а треба просвіти».

Практичні вияви протесту більш наївні: Павло Радюк, як інші українофіли шістдесятих років, носить національний одяг і прагне «зрівнятись з народом». Для цього під час вакацій він стає до селянської праці, викликаючи своїм невмінням посмішки селян. Інші форми практичної діяльності Радюка та його однодумців (Дунін-Левченко та ін.) мають культурно-просвітницький характер і полягають у збиранні зразків українського фольклору, запровадженні недільних шкіл і виданні книжок-«метеликів» для народу.

Зрештою Павло Радюк, який впевнений в тому, що знання й освіта – «єдині золоті ключі» до майбутнього народного щастя, як і Дашкович, виглядає досить безпорадним перед реальним народом, його горем та бідністю. Реаліст-письменник виявляє двоїсте, суперечливе ставлення до героя-українофіла. З одного боку, він поділяє думки тієї частини інтелігенції, що мріє про розвиток національної культури і добробут народу. Він, як і його герої, поділяє мрії «про пишний край, родючі поля, про народ добрий, поетичний, гордий, багатий своїм самостійним національним життям, своєю поезією і оригінальними музичними глибокими мелодіями».

Але якщо Дашкович і Радюк лише випадково потрапляли на село і відкривали там для себе «нову Америку», то автор «Хмар» добре знає народне життя, прекрасно уявляє дійсних українських селян з їх соціальним лихом і надіями на краще. І саме тому таким безпорадним і навіть комічним виглядає Радюк у відомій сцені на баштані, коли він перед посивілим у злиднях і праці дідом проповідує, що необхідно «панам» взятись до селянської праці, а мужикам до науки, «тоді на світі буде добре всім», – запевняє він.

«Може, й буде!.. А ви все-таки ляжте коло куреня та куріть люльку», – відповідає дід доброзичливо, але й трохи насмішкувато. У цій і деяких подібних сценах (згадаємо, наприклад, скептичний вислів батька Радюка: «багацько, сину, поможеш їм (селянам. – Н. К.) тим, що носитимеш свиту!») виявляється певний скепсис письменника щодо практичної діяльності героя, а можливо, й внутрішні сумніви в його правомірності виступати в ролі «нового чоловіка».

Щоправда, у панських салонах навіть обмежена культурно-просвітницька програма Радюка вражає своєю сміливістю. Героя залякують, називають «драконом революції» і врешті примушують тікати від переслідувань на Кавказ.

Образом Радюка була невдоволена й українська критика, автора засуджували з різних позицій і відверті реакціонери і радикально-демократичні публіцисти. З полемічним запалом висловився М. Драгоманов про обмеженість поглядів Радюка й мізерність його практичної діяльності:

«Новий чоловік Нечуя, на лихо, зовсім старий, бо говорить, правда, народолюбні фрази, а робить лише те, що одягається в досить дорогу одежу в народному стилі та їсть вишні та залицяється до дівчат…» [М. Драгоманов, Українські письменники 1866–1873 pp., «Літературно-науковий вісник», 1902, кн. 12, стор. 130.]

Основна причина творчої невдачі письменника в створенні ідеалу нової людини полягала в тому, що він не бачив справді передових героїв тогочасної України – революційних різночинців.

Повість «Хмари», проте, має, без сумніву, історико-пізнавальну цінність, бо відтворює постаті й ідеали певної частини української інтелігенції 1830 – 60-х років та їх невдалі спроби прогресивної праці. В творі відображено палкий протест письменника не лише проти національного гніту, але й проти реакції й консерватизму, проти псевдовченості й схоластично-мертвотної системи освіти. Антиклерикальні настрої письменника знаходять виразне відображення у яскравих епізодах твору. Крім того, в повісті позначилася надзвичайна спостережливість письменника і його вміння через детальні описи побуту відтворювати атмосферу тогочасної епохи.

В творі багато характерних представників різних суспільних верств: від патріархального київського купця Сидора Сухобруса і міського буржуа-кар’єриста Кованька до цілої галереї професорів і студентів київських освітніх закладів та типів провінціального поміщицтва (Радюки, Масюки, пані Висока). З іронією змальовано образ начальниці інституту шляхетних дівчат генеральші Турман, уродженої де Пурверсе, з її «модним» петербурзьким кашлем і твердою впевненістю в своїй місії «розносити з центру на далеку окраїну просвіту». Згубні наслідки цієї «місії» позначаються на характері Ольги Дашкович. Після навчання в інституті Ольга нехтує рідною мовою й уявляє собі весь світ у вигляді великого балу з музикою, танцями та високоповажними кавалерами.

Взагалі жіночі постаті роману «Хмари» (Марта, Степанида, Ольга, Катерина та дещо ідеалізована «хуторяночка» Галя Масюківна) були цілком новими в українській літературі і відзначалися своєрідністю характерів.

Тогочасна критика говорила про досягнення письменника у вірному зображенні побуту києво-подільського купецтва, студентів і професорів духовної академії й університету, у правдивому відтворенні деяких рис життя схоластично-кабінетних учених та провінціально-хуторянських «існувателів». Увагу привертали також різноманітні описи київських пейзажів, і взагалі зазначалось, що в повісті є «прекрасные места, дышащие неподдельным чувством любви к Києву и делающие повесть киевскою по преимуществу» [«Киевский телеграф», 1875, № 30]. З таких дійсно вдалих і мальовничих описів згадаймо хоч би картину веселої прогулянки студентської молоді на Володимирській гірці або чудову панораму Києва, що відкривається перед очима тульських семінаристів.

Спробу змалювати постать «нової» людини письменник робить і в другому великому творі – «Над Чорним морем» (1890). Тут відтворено суперечки поміж «націоналами» (цебто тими ж лібералами-українцями) і «космополітами» (так називали прибічників Драгоманова). Погляди останніх висвітлені досить нечітко, та й представники цього напряму або нестійкі та невпевнені люди (Саня Навроцька, Надія Мурашкова), або просто шахраї, які прикриваються гучними фразами про «вселюдський прогрес» (Аристид Целаброс).

У ролі головного героя виступає вчитель кишинівської гімназії Комашко. Він висловлює погляди, близькі до переконань Радюка, але показаний уже в нових умовах вісімдесятих років. Художньо твір значно блідіший, ніж «Хмари». Ліберально-культурницька обмеженість поглядів Комашка і проповідь «малих справ» висловлені більш певно, схематизм виявляється і в чіткому поділі персонажів на позитивних і негативних героїв. Проте у висловленнях Комашка підкреслено новий мотив «толерантності» до інших народів і націй.

«Комашко любив свої степи, любив народ, був народовцем, любив українське слово, бажав щастя й добра своєму народові. Для нього, як для демократа, були дорогі інтереси як свого народу, так і інших слов’янських народів».

Коли за досить невинну просвітницьку пропаганду Комашко був заарештований, у його свідомості починається якийсь злам. «В його серці щось ніби закипіло і кипить, кипить, не перестає. Він почув, що в його душу, добру зроду, запала злість, ненависність до порядків…» На жаль, ця «злість», цебто поява впертої непримиренності із самодержавним ладом, не набуває розвитку ні в цьому романі, ні в інших творах І. Нечуя про українську інтелігенцію. Проте й арешт Комашка і ці нові почуття в його душі суперечать попереднім висловленням героя про можливість мирної просвітницької роботи в умовах існуючого ладу. Ці моменти є свідченням того, що автор не ототожнюється з своїм героєм.

У творах «Хмари» і «Над Чорним морем» виявляються протест І. Нечуя-Левицького проти самодержавної національної політики, заклик до освіти народу і разом з тим обмеження суспільної мети національно-культурницькими завданнями та деякі націоналістичні упередження. Але світогляд письменника в цілому був значно ширший поглядів ліберально-буржуазної інтелігенції.

Про це свідчать міцні демократичні симпатії письменника, віра в глибокі сили народу, часом захоплення непримиренністю й бунтарством, гострі антиклерикальні настрої, бачення глибоких соціальних суперечностей на селі і в місті, нарешті, утопічні мрії про майбутнє царство краси й правди на уламках старого («Скривджені й нескривджені», «Бідний думкою багатіє» та ін.). Ці настрої виділяють письменника з загальної маси інтелігенції «громадівського» напрямку, наближаючи до більш радикальних різночинно-просвітительських елементів (А. Свидницький та ін.), з їх загальнодемократичним протестом проти царизму і залишків кріпацтва у всіх сферах громадського життя.

До того ж письменник взагалі не був сильним і глибоким теоретиком. Справедливо відзначалося [«Історія української літератури», т. І, Вид-во АН УРСР, К., 1954. 371.], що до нього можна віднести слова Добролюбова про те, що в реалістичній літературі бувають випадки, коли письменник в абстрактних своїх судженнях

«висловлює поняття, разюче протилежні тому, що знаходить вияв в його художній діяльності, – поняття, прийняті ним на віру або здобуті ним за допомогою неправильних, поспішно, чисто зовнішнім чином складених силогізмів. Власний же його погляд на світ, що служить ключем до характеристики його таланту, треба шукати у живих образах, створених ним» [Н.А. Добролюбов, Собрание сочинение в десяти томах, т. VI, ГИХЛ, М. –Л., 1962, стор. 22].

Щодо загальної побудови творів І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції, то вона де в чому близька до романів Тургенева. Погляди своїх героїв-інтелігентів письменник висловлює або безпосередньо, або в діалозі, у двобої ідейних супротивників. Так вияснюються й погляди Базарова або Рудіна. Подібно до тургенєвського роману в центрі творів І. Нечуя маємо чітко визначеного основного героя, який не є лише психологічною, але й виразно накресленою ідейно-суспільною одиницею і змальований на широкому громадському тлі. Можна вказати і на прагнення показати героя, історію його сім’ї та роду, створити ілюзію точної хронологізації подій («10 августа 1862 года в четыре часа пополудни в Баден-Бадене…» – «Дым»; «Весною 1868 года, часу в первом дня…» – «Новь»; «Одного літнього гарячого дня в місяці липні 184… року…» – «Хмари»; «Був май 1880 року…» – «Над Чорним морем» і т. ін.).

Все це виразно свідчить про творче використання досвіду російської літератури, і зокрема тургенєвського роману, в часи створення великих епічних форм в українській прозі. Та, звичайно, і прототипи своїх героїв, і картини старих міст – Києва, Одеси, Кишинева, і матеріал для створення літературної мови письменник брав з життя, враховуючи й досвід своїх попередників в українській прозі і невичерпні багатства українського фольклору. Стиль великих творів І. Нечуя-Левицького відмінний від тургенєвського. Він прагне до широкого побутописання, подекуди розтягненого, до яскравих барв в описах і до використання натуралізованої народної лексики.

Типи інтелігенції змальовані і в деяких інших творах письменника: «Навіжена» (1891), «Неоднаковими стежками» (1911), «Гастролі» (1905), «На гастролях в Микитянах» (1912) та «Дивовижний похорон» (1914). Але ці твори мають більш побутовий характер і значно поступаються перед «Хмарами» художньою цінністю. Проте і тут зустрічаються цікаві постаті, на зразок талановитого українського оперного артиста Флегонта Петровича Літошевського або його зрадливої дружини й удаваної «демократки» Софії Леонівни.

Епічні твори з життя української інтелігенції, створені І. Нечуєм-Левицьким, були цікавим, новим явищем в українській прозі і викликали ряд нових творів на цю тему. Вже після появи повісті «Хмари» вийшла повість О. Кониського «Семен Жук і його родичі» (1875) – спроба ідеалізації «малих справ» націоналів-культуртрегерів. Лише видатний твір П. Мирного «Лихі люди» (1875) знаменував собою появу дійсного героя з революційно-демократичного середовища.

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 27 – 36.