Лекція 3: “Глибокії моря збредеш –
таких не найдеш…”

Ігор Ольшевський

Дійові особи:

Автор.

Жінка Без Комплексів.

Юрист-Книголюб.

Вчителька.

Автор. У січні 1941 року, коли відзначалося 70-річчя від дня народження Агатангела Кримського, Павло Тичина написав вітального вірша, який був прочитаний на ювілейних урочистостях. Це була спроба створити своєрідний нарис-портрет Поета і Науковця, показати його в контексті сучасності, не обійшовши і його минулого:

Іде він лісом. Дуб. Сосна. Ялинка.

Хтось на вербі у стилі рококо

вінок заплів. Он пролетів бузько.

Проїхав робітник. Худенька жінка

пройшла. Згадавсь чомусь Іван Франко

і вічнодумна Леся Українка.

І наш поет – від згадки аж заплаче:

– Загинули! Глибокії моря

збредеш – таких не найдеш… Як зоря

світилась Леся! А Франко – неначе

Арктур вгорі! Їй смерть через царя.

Іван? – над ним австрійський цісар кряче

[67, ІІ, 141].

Поза всяким сумнівом, Іван Франко і Леся Українка були знаковими постатями в житті Агатангела Кримського. Онука Івана Яковича Зиновія Франко стверджувала, що в житті обидва Письменники так і не зустрілися, хоч теоретично бачити Каменяра, так би мовити, “вживy”, юнак усе-таки міг під час навчання в Колегії Павла Галагана (відомо, що Франко, буваючи в Києві у 1885–1886 роках, користувався бібліотекою цього навчального закладу, а у травні 1886 року саме у тамтешній церкві обвінчався з Ольгою Хоружинською – сестрою дружини викладача й вихователя Колегії Єлисея Трегубова).

Так чи інакше, але епістолярне спілкування отримало свій початок, коли, навчаючись у Москві, в Лазаревському інституті східних мов, А. Кримський почав надсилати свої вірші, переклади, статті до західноукраїнських часописів, зокрема до “Зорі”, “Правди”, “Зеркала” і, звичайно, до журналу “Народ”, що його редагували І. Франко та М. Павлик. Саме в “Зорі” 1889 року побачила світ перша публікація молодого перекладача – українська інтерпретація вірша Івана Нікітіна “Утро на берегу озера” (“Ранок на березі ставу”), у “Правді” (наступного, 1890 року) – перші переклади з арабської (твір доісламського поета африканського походження Антари ібн Шаддада), а в “Народі” – з перської (добірка рубайятів Омара Хайяма з передмовою “Один із перських протестантів – Хейям”).

1890 роком датовано й початок листування між Іваном Франком та Агатангелом Кримським. 23 лютого Агатангел пише видатному Поетові, висловлюючи свої пропозиції щодо виходу журналу, в якому невзабарі опублікується (до речі, в цьому листі одним штрихом мовиться й про очну хворобу Кримського, яка далі призведе ледь не до повної сліпоти):

“Сьогодні дістав-єм 5 ч. «Народу», а перед тижнем послав-єм Вам 5 карбованців яко частину передплати. Дуже мене і п. Яворовського втішила Ваша часопись, і через те дуже жалко нам, що не маємо 1 ч. «Народу». Та от іще (даруйте, що пишу об тому, що, властиво, не моя справа): чи не знайшли би ви можливим друкувати «Народ» трошечки на грубшому папері або на сірішому? От, напр., на такому на якому друкується «Правда» для заграничних передплатників? Бо, напр., в 5-му ч. «Народу» останньої сторінки зовсім годі прочитати мимо усяких напружень очей” [34, V, кн. 1, 7]

А 15 (27) березня – уже відгук на відповідь І. Франка:

“Перш усього позвольте мені виразити свій подив і навіть вдячність за те, що ви мені відписали на мій лист. Бо я ще в Києві (як і мої майже усі знакомі) призвичаївся до гадки, що галицькі часописі ніколи не одвічають на ніякі листи. Коли мені буває яке діло (напр., замовлення якої-небудь книжки, навіть пославши гроші, вбо рекламування якого числа, або запити щодо якої неб[удь] відісланої в редакцію статті) то завше треба послати листі щонайменше три, аби дістати відповідь. Отже редакція “Народу” – перша виїмка з цього правила” [34, V, кн. 1, 7–8].

Це, так би мовити, початок листування, але вже з нього можна зробити висновок про ту міру уважності й такту, з якою маститий Письменник поставився, по суті, до початківця. Як уже говорилося, у “Народі” в 1890 році було опубліковано добірку перекладів А. Кримського з Омара Хайяма, про що читаємо в , крутійства та пустої фразеології” [78, ХLІХ, 268], відверто розповідаючи молодому письменникові про ситуацію, що склалася (до речі, напрочуд схожу на сучасну):

“Чи статтю про Гафіза надрукує «Народ», я не знаю, але сумніваюся, бо він тепер в дуже тяжких матеріальних условинах, а надто завалений політикою” (лист від 9 грудня 1890 року) [78, ХLІХ, 267].

І все ж таки обнадіював юнака: “Та проте Ви робіть і присилайте, я надрукую Вашу роботу хоч би своїм коштом у «Літературно-науковій бібліотеці»”. Водночас Митець закликав Агатангела Кримського зосередитися на літературній творчості (вкупі з перекладацькою діяльністю), застерігаючи від оголеного політиканства і надмірної довіри до красивих фраз та манливих політичних гасел, якими й тоді нерідко прикривалися псевдопатріоти:

“…залишіть на якийсь час політику, поки докладніше не пізнаєте людей і обставин, поки не розчовпаєте того, що твориться поза кулісами, на яких намальовані всякі «народні святощі». Пишу Вам се як чоловік, котрий на своїм віку багато наробив дурниць і помилок власне через те, що не спитавши броду, кидався в воду і тільки пізніше переконувався, що се не вода, а проста калюжа. Для того смію радити Вам: пишіть вірші, новели, перекладайте Гафіза, Сааді і кого хочете, сим Ви здобудете собі ім’я і пошану в літературі” (лист від 9 грудня 1890 р.) [78, ХLІХ, 269].

Напрошується аналогія з посланням Григорія Сковороди до його улюбленого учня Михайла Ковалінського від 18 липня 1763 року. Там теж вказується:

“Ти ще не блаженний, якщо поза собою шукаєш якихось благ. Збери свої думки і в собі самому шукай справжніх благ. Копай всередині себе колодязь тієї води, яка зросить і твій дім і сусідські. Всередині тебе є та основа, яку Плутарх називає джерелом спокою: намагайся це джерело очистити, черпаючи не з свинячих калюж, а з священних книг святих людей” [59, ІІ, 288].

“Свинячі калюжі” та “каламутні води” у Григорія Савича – символ духовної нерозбірливості, “всеїдності”, адже свиня – за Книгою Левит (4: 4) – “жуйки не жує”, хоча й має “роздвоєні ратиці”. Йдеться, ясна річ, про тих, хто, будучи здатним поділити словесні знаки “на плоть і дух”, не годен відрізнити істинну духовність від псевдодуховності й “ковтає” все підряд – у т. ч. і богопротивний непотріб, який потім нав’язується іншим як найвища Істина. Так само й “калюжі” у І. Франка уособлюють нерозбірливість, але іншого роду – нездатність відрізнити справжність від кон’юнктури, щирі переконання – від демагогії, любов до Батьківщини – від любові до себе у ній.

Як Сковорода протиставляє “каламуті” священні книги, так і Франко вказує молодому колезі шлях до очищення свідомості від “марноти марнот” і, зрештою, шлях до людських сердець через творчість, таким чином, прирівнюючи останню до священно-дійства, причому Іван Якович наголошує не лише на оригінальній творчості, а й на перекладах із Носіїв Східної Мудрості. Тому-то Франкове бачення Шляху до Світла можна асоціювати з явленою більш як через сім десятиліть візією Павла Тичини із “Подорожі до Іхтімана”: “Іди… на схід сонця з чистим серцем, там джерела води живої…” [67, ІІІ, 389]

Водночас стосунки Івана Франка і Агатангела Кримського були не стосунками Вчителя і учня в буквальному розумінні (хоч не варто забувати й східну мудрість: “Ніхто тобі не друг, ніхто тобі не ворог, але кожна людина тобі Вчитель”), не розмовою несміливого початківця з живим класиком, а вдумливими листовними (за винятком короткочасного відвідання Львова А. Кримським у 1891 році) бесідами “на рівних” двох інтелектуалів, які знають, що говорять і пишуть, яким є про що порадитися, і які, попри незначні нюанси, є, по суті, однодумцями в підході до близької їм тематики.

Обоє обмінювалися книгами, а довідавшись про захоплення А. Кримського філателією, Іван Франко неодноразово надсилав йому марки: “Марки, які маю інтересніші, посилаю Вам” (лист від 26 квітня 1892 р.) [78, ХLІХ, 331], – а також виконував прохання адресанта, яке не філателістові можливо, видалося б дивним – не викидати марки, наклеєні на конверт, а повертати йому: “Марки минувшого разу забув вложити, то вкладаю тепер” (лист від 21 травня 1892 р.) [78, ХLІХ, 336].

А. Кримський не боявся й заперечувати Метрові, коли був із ним незгодний – наприклад, щодо потреби перекладу Фірдоусієвої сатири на шаха Махмуда (вона, мовляв, “довга і не дуже-то колка” [34, V, кн. 1, 14]). На противагу думці Франка, який не надто шанобливо відгукувався про Сааді й Гафіза (у листі від 22 березня 1894 року він назвав їх схожими на “тупих буржуа, у котрих брак страсті і моральна імпотенція вважається верхом премудрості” [77, ХLІХ, 480]) й радив юнакові взятися “до поетів, котрі навсправжки вміють любити і ненавидіти, дуріти і боротися, плакати і сміятися” [78, ХLІХ, 480], молодий письменник стояв на тому, що Гафіз цікавий не так ідеями, як “своїм глибоким ліризмом” [34, V, кн. 1, 149], і його “краще буде перевести, ніж Фірдоусі”, оскільки автор “Шах-наме” видається йому “розтягненим”, “оповідає на одній стороні те, що можна би сказати в чотирьох рядках”, а твори Хафіза й Сааді ще й “містять багато високих загальнолюдських мислей” [34, V, кн. 1, 14], тож, перекладаючи їх (а особливо Хафіза), не варто обмежуватися тільки журнальною добіркою, а доречно було б видати “осібною книжечкою” [34, V, кн. 1, 14].

Зі свого боку І. Франко турбувався про те, щоб якомога більша кількість шанувальників красного письменства прилучилася до знань про літературу Сходу, про що читаємо в листі до А. Кримського, датованому серединою лютого 1894 р.):

“Рецензій присилайте якнайбільше, втягуючи туди й орієнталістику – нехай люди привчаються інтересуватися всім, що інтересує по всім світі освічених людей” [78, ХLІХ, 461].

Уважним був Великий Каменяр і до белетристичних творів Агатангела Кримського. Власне, саме з ініціативи Франка оповідання “В обіймах старшого брата” було видане 1892 року у Львові окремою книжкою (щоправда, його тут-таки сконфіскувала місцева цензура). До книги “Повістки та ескізи з українського життя”, що побачила світ 1895 року зусиллями Франкового побратима Михайла Павлика і друкарень М. Білоуса (Коломия) та В. Манєцького (Львів), згадане оповідання (не без протекції з боку Івана Яковича) увійшло під назвою “Сирота Захарко”. Цю назву дав твору саме І. Франко, намагаючись таким чином захистити його від повторної заборони.

Темою окремого дослідження можуть стати й, так би мовити, “взаємні” рецензії та аналітичні статті обох Митців і Вчених – скажімо, стаття Івана Франка “Наша поезія в 1901 році”, друга частина якої присвячена розгляду першої збірки екзотичних поезій Агатангела Кримського “Пальмове гілля” (у виданому в 1950-ті роки 20-томнику вона опублікована як окрема рецензія) чи його ж відгук на виданий 1907 року підручник “Украинская граматика для учеников высших классов гимназий и семинарий Приднепровья”.

Це ж можна сказати й про цілу низку матеріалів А. Кримського, присвячених І. Франкові – наприклад, про рецензію на збірку прози “В поті чола”, на поетичні переспіви “Абу-Касимові капці” та “Лис Микита”, на часопис “Житє і слово”, що його редагував Іван Якович, про детальний аналіз докторської дисертації Іван Вишенський та його твори” (опубл. 1897), розвідку “Д[окто]р Іван Франко” (1898), статтю “Франко Иван Яковлевич” до Енциклопедичного словника Ф. Брокгауза та І. Єфрона тощо.

Ці публікації ще раз нагадують нам, що стосунки справжніх друзів – це не “бартер” взаємних компліментів (як у байці Леоніда Глібова “Зозуля й Півень” або народній усмішці: “Мамо, нас люди хвалять!” – “Хто, доню?” – “Я Вас, а Ви мене”), а об’єктивна оцінка доробку обох, де є місце й для аргументованої похвали, і для справедливої критики. Себто актуальним залишається Арістотелеве: “Платон мені друг, але істина дорожча”.

Наприклад, у тій частині статті “Наша поезія в 1901 році”, де йдеться власне про “Пальмове гілля” Іван Франко називає Агатангела Кримського “високо оригінальною появою в нашій літературі” і тут же пояснює причину своєї високої оцінки:

“Чи пише він [А. Кримський. – І. О.] чисто філологічні статті, чи літературні критики, чи прозові оповідання, чи поезії, всюди він вносить своє власне я в такій мірі, як мало котрий наш письменник. І се не з якогось принципіального суб’єктивізму, навпаки. Він силкується бути якомога об’єктивним, правдивим, не втеряти ані крихіточки тої правди, що стоїть у нього перед душею, і переливає її на папір з усіми її іноді зовсім припадковими акцесоріями, до яких, розуміється, в першій лінії належать особисті настрої та почуття” [78, ХХХІІІ, 188].

Однак, поряд із виявом захоплення творчістю Поета і Перекладача бачимо й критичні зауваження – зокрема, щодо перекладів з улюбленого Франком Фірдоусі. Відзначивши успіх А. Кримського в інтерпретуванні доробку Гафіза, Омара Хайяма, доісламської арабської поезії (“заслугують на всяке признання”) й рекомендуючи видати ці переклади “заокругленою збіркою”, Іван Якович із гіркотою констатує:

“Менше вдатною мусимо назвати його пробу переспіву великої перської епопеї Фірдоусі “Шах-наме”; ся проба, цінна, безперечно з філологічного і літературно-історичного боку, не має ані зерна поетичності; блискучі вірші Фірдоусі читаються в перекладі д. Кримського як холоднісінька, на рівні шматки порубана проза” [78, ХХХІІІ, 189]

Різко? Так. Безкомпромісно? Так. Справедливо? Тут можна посперечатися (у автора цих рядків, на відміну від Класика, до перекладів, чи як писав І. Франко, “переспівів” із “Шах-наме” ставлення значно терпиміше: по суті, моє відкриття Абулькасима Фірдоусі почалося саме з інтерпретацій А. Кримського). Але найважливіше не це. Найважливіше те, що Франко, навіть даючи певним творам безсторонню критичну оцінку, не “опускає” їх автора (хай читач дарує за грубість і сленг) “нижче від плінтуса”, не тисне своїм віковим чи освітнім авторитетом (мовляв, хто я, а хто ти), а завжди засвідчує повагу до того, чий доробок йому доводиться рецензувати, й не зловтіху вловлюєш у рядках Великого Каменяра, а переживання за письменника, більше того – співчуття його невдачам і небажання поглиблювати їх поблажливими компліментами.

Це стосується навіть негативної в цілому рецензії І. Франка на згаданий уже підручник А. Кримського “Украинская граматика для учеников высших классов гимназий и семинарий Приднепровья”. Не приймаючи більшості концепцій автора підручника, будучи переконаним, що “граматика д. Кримського для шкіл не надається” [78, ХХХVІІ, 267], Поет і Вчений усе-таки вважає за потрібне підкреслити високий професіоналізм Агатангела Юхимовича як філолога та його науковий потенціал:

“Значення праці д. Кримського далеко ширше і можна її назвати першою пробою історичної граматики української мови від найдавніших часів, тобто від ХІ віку аж до наших у всіх її діалектах. Якби не ота ніби педагогічна примха, виставлена в титулі, якби проф. Кримський ясніше відчув сам властивий характер і завдання своєї книги, то певно, був би зробив її систематичніше і повніше і ми мали би в його праці фундаментальний твір нашої філології, якого досі не маємо”.

Тим Іван Франко ніби підказує Вченому шлях до найбільш доцільного й доречного формату праці.

Зі свого боку й А. Кримський у своєму поцінуванні доробку І. Франка не обминає ані його безперечних здобутків, ані “слабких пунктів”, іноді загострюючи свою увагу саме на останніх. Особливо це стосується розгорнутого критичного розгляду докторської дисертації Франка “Іван Вишенський та його твори”, опублікованого 1895 року в 10-му числі журналу “Киевская старина”. Часом і самому авторові статті “Иоанн Вышенский, его жизнь и сочинения” (яка більше скидається теж на дисертацію, аніж на рецензію) здається, що його аналіз “превратился не во всестороннюю оценку (которая, конечно, была бы чрезвычайно благоприятна для Франка), а в одностороннее обвинение”.

І попри те, що він тут же наголошує, що навіть за такої постановки питання читач не може поставити під сумнів ні блискучий талант, ані ерудицію Франка [34, ІІ, 453], сумніви в доречності такої різкої критики діймають А. Кримського дедалі більше, особливо, коли зі Львова перестає надходити “Житє і слово”, а разом із часописом – і листи від друга.

Хвороблива уява молодого письменника малює найпохмуріші картини взаємної образи й розриву, і 16 листопада 1895 року з пера його зривається розпачливе:

“Глибокоповажаний добродію, колишній мій приятелю!

Не смію вдаватися до Вас із титулом “друга”, як я це робив був досі, – бо Ви загнівились на мене. Правду кажучи я не розумію, чого саме розсердились Ви: адже я серед рецензії своєї скрізь повторяв, що нехай читач не забуває, що я оглядаю тільки слабіші точки дисертації, а не цілу. (…)

Як пересердитеся та забудете гніватися на мене, то згадайте тоді, що Кримський так само прихильний до Вас і так само Вас глибоко поважає, як і передше. Бо навіть, якби трапилось так, Ви на мене ніколи не покинете сердитися, то все ж пам’ятайте, що я і люблю Вас і поважаю, хоч би й сердитого. (…)

Мені трохи дивно, що сердячись на мене як на автора рецензії, Ви хочете покарати мене, як передплатника! Та я навіть не хочу вірити, що ви умисне не вислали часописі, а думаю, що Ви забулися, сподіваючись, що і я, і Ф[рейт]аг, і Політехнічний музей вскорості одержимо бракуючі книжки, зостаюся

Ваш щирий прихильник і шануватель А. Кримський” [34, V, кн. 1, 208, 209].

Збагнувши, у якому стані адресант, Іван Якович не забарився з відповіддю, бо ж насправді причиною мовчання Поета була не кривда (хоч, як відомо, критику не полюбляє ніхто), а брак часу через завантаженість політичною діяльністю, якою Франко змушений був займатися паралельно з літературною та науковою роботою. Не останню роль відігравало й кризове становище з журналом.

“Ви вже, певно, думаєте? – читаємо в листі-відповіді Каменяра [78, L, 57] – що я не на живот, а на смерть загнівався на Вас за критику мого “Вишенського” та й через те й не пишу до Вас. А я, чесне Вам слово даю, і не думав гніватися, знаючи дуже добре, що праця моя, роблена прихапцем, часто з пам’яті, без відповідного книжкового апарату, а головно, без потрібного спокою і концентрації, без нічиєї поради і підмоги (що се значить, Ви, певно, будете знати), не може відповідати вимогам строгої критики.

Коли об чім я жалкував, читаючи Ваші уваги (признатись, досі я не мав навіть часу прочитати їх докладно), так се о тих похвалах, які Ви, наче пластирі на рани, декуди поначіпляли на мою роботу. Ті похвали, для котрих читач у розбираємій праці не бачить достаточної основи, ущербляють трохи враження, яке робить критика.

Звісно, хто схоче ще раз зайнятися Вишенським, той не буде міг оминути Вашої критики. Чи я буду мав час і нагоду вчинити се – дуже сумніваюся. Вишенським займуся хіба частками ще, а власне коли мені вдасться віднайти ще один – кажуть, повний – список його творів, про котрий маю доволі непевну відомість, та на котрий усе-таки ще не трачу надії”.

Фрагменти листів були щойно процитовані так докладно, аби показати високий рівень благородства і взаємної поваги та вдячності у стосунках обох Письменників. Цих якостей, на жаль, аж надто бракує нині, коли непорозуміння між людьми (особливо в царині бізнесу) часто-густо вирішуються позовом до суду, а то й пострілами кілерів… Тут же бачимо цивілізовану й кваліфіковану розмову.

Аналізуючи творчість Івана Франка Агатангел Кримський, поряд з літературознавчим підходом застосовував і мовознавчий. Власне, мовних особливостей творів І. Франка Вчений торкається і у згаданій рецензії на дисертацію про Вишенського, відзначаючи штучність синтаксису й наближеність його до польського та німецького (які, на думку Кримського, “совершенно не годятся для малорусского языка” [34, ІІ, 454].

У рецензії ж на поему “Абу-Касимові капці” детально аналізуються вжиті в поемі арабізми, пояснюється їх справжня вимова і значення. Засмучуючись із приводу мимовільних неточностей, А. Кримський водночас схильний пробачити Поетові деякі з них, розуміючи, що значна їх частина походить не від автора переспіву, а від видавців [33, ІІ, 466]. З. Франко стверджувала, що Кримський був для Івана Яковича єдиним порадником при написанні творів на східні мотиви [78, 57]. Досвід консультацій з орієнталістом-практиком, був надзвичайно корисним для Франка, якому, попри грунтовне студіювання східної літератури (здебільшого перекладної) й воістину енциклопедичну обізнаність, непросто було розібратися в усіх нюансах передачі такої мови, скажімо, як арабська.

Щоб прояснити хід своїх подальших думок, дозволю собі невеличкий відступ. В есе “Павло Тичина: нові штрихи до містичного портрета” [49, 146–153] автор цих рядків спробував обгрунтувати гіпотезу про певні “посвячення” у стосунках між людьми, які виникають на шляху до досягнення духовної досконалості:

Там кожен зна свої одміни:

супутник – друг – товариш – брат

[67, І, 157].

СУПУТНИКОМ Тичина, імовірно, вважав людину, котра йде до Світла ще не за своїми переконаннями, а радше за традицією, або ж тому, що в цьому напрямку йдуть і ті, кого вона знає й поважає.

Наступна фаза – ДРУГ. “Друг Божий”, трансформований із “раба” – це той, хто пробудився до Свідомої Віри, сприйнявши її як Знання (“Відання”) Світла (“Ра”) й досяг стану, який свого часу описав і Павло Григорович у програмному вірші “Не Зевс, не Пан”:

Прокинувсь я і я вже Ти –

Над мною, підо мною.

Біжать світи, горять світи

Музичною рікою.

І стежив я, і я веснів,

Акордились планети.

Навік я взнав, що ти не Гнів –

Лиш Сонячні Кларнети

[67, І, 37].

“ДРуГ” викликає асоціації зі словом “ДоРоГа”. Супутник може йти бездумно, не усвідомлюючи (а то й не бажаючи усвідомити) Суті Шляху – мовляв, “як інші, то так і ми”. Інша річ – особи, які розуміють, що їм по ДоРоЗі з тими, хто йде вперед, хоч можливо, у визначенні кінцевої мети шляху можуть іще лишатися певні нюанси. Попутники стають одне для одного ДоРоГими, себто людьми однієї ДоРоГи. Вони ДоРоЖать одне одним, тобто вже ДРуЖать, проте це далеко не найвищий, а лише один зі ступенів посвячення.

Третій ступінь – ТОВАРИШ. У “ТоВаРиша” простежуються асоціативні зв’язки зі словами “ТВоРити” і “ТВоРчість”. ТоВаРишам не просто по ДоРоЗі: їхні взаємини поглиблюються за рахунок спільної ТВоРчості:

Шлях до ТоВаРиства передбачає два моменти. Перший – це усвідомлення людиною себе як Господнього ТВоРіння, а якщо врахувати, що Всевишній сотворив людину за Своїм образом та подобою – то і як ТВоРця власного світу. Другий – усвідомлення можливості (й потреби) спільного ТВоРення в ім’я просування до Мети. Усвідомлення ж ТОВАРИШАМИ спільності для них самої Мети (за отриманою автором Інформацією, на містичному рівні Місійна Мета має назву БРО, звідси й ДОБРО – шлях до Мети, реалізація закладених Всевишнім талантів-“сродностей”, виконання життєвої Місії) ставить їх на межу БРАТАННЯ – здобуття четвертого ступеня посвячення (відомий російський дитячий письменник Геннадій Михасенко називав цю стадію “дружбою в кубі” [44, 21]), на якому вчорашні ТОВАРИШІ стають БРАТАМИ і СЕСТРАМИ або ж ПОБРАТИМАМИ і ПОСЕСТРАМИ (оскільки йдеться не про генетичну, а про духовну спорідненість):

І серце торкне переструнк.

Серце говорить: сеструнк!

[67, І, 384].

Цікаво, що подібна градація простежується і в листуванні Агатангела Кримського з Іваном Франком. Спершу – в листах 1890 року звертання до адресата в обох суто офіційні – “вельмишановний пане Франко”, “високоповажаний добродію” тощо. Та вже через рік з’являється нова формула ввічливості – “шановний земляче”. Очевидним є крок до ближчих стосунків, хоча навряд чи правильною була б аналогія із “супутником”.

Якщо за “супутництва” зазвичай немає ще якихось конкретних переконань або ж чіткого усвідомлення потреби рухатися вперед, а часто-густо є поверховим наслідуванням дій авторитетних осіб, то “земляцтво” вже передбачає певне осмислення себе й інших як представників однієї території, одного краю. Для галичанина І. Франка та східняка за культурою А. Кримського (котрий, до того ж, іще мешкав у Москві) це ще й було усвідомлення національної спільності – один бачив у іншому українця, а отже – споріднену душу. Таке звертання подибуємо і в низці листів Кримського до Б. Грінченка, М. Павлика, В. Левицького, О. Огоновського та ін. Тому “земляцтво” можна вважати додатковим пунктом у згаданій вище градації – проміжним між “супутником” і “другом”.

Стадії дружби – себто усвідомлення спільного шляху – стосунки Івана Франка та Агатангела Кримського сягнули у 1893 році, причому ініціатива поглиблення взаємин, варто гадати, надійшла саме від Івана Яковича ще роком раніше (принаймні нова формула звертання – “друже”, – з’являється вже в листі І. Франка від 4 серпня вересня 1892-го). Вихід на рівень спільної творчості – “товаришування” – відбувся 1897 року, й ініціатива тут треба гадати, належить уже А. Кримському (звертання “товаришу” в листі з Бейрута від 18 березня).

Паралельно вживається й формула “друже”, однак жодної суперечності в цьому немає, оскільки товаришування – це “дружба у квадраті”, яка передбачає як спільний шлях, “дорожіння” одне одним, так і спільну творчість. До речі, на прикладах листів Агатангела Юхимовича можна пересвідчитись у можливості й іншого шляху досягнення стану товаришування (співтворчості) – так, в епістолярному діалозі з Борисом Грінченком звертання “товаришу” стає узвичаєним після п’яти років “земляцтва” (з 1896-го).

Якщо товаришування – “дружба у квадраті”, – передбачає спільну творчість на шляху до мети, у розумінні якої ще можуть існувати деякі нюанси, то братання – “дружба в кубі”, – являє приклад спільності МЕТИ або, застосовуючи термінологію згідно з отриманою Інформацією, спільного БРО (звідси й БРатання). Люди, які досягли цієї мети, або ж усвідомлено прямують до неї, здійснюючи покладену на них Богом Місію (БРати, поБРатими), є озБРОєними проти сил зла (“зброя” – “з-БРО-я”). ЗЛО, таким чином, є зрада Шляху, містична назва якого – ЛО: зійти З ЛО, означає вчинити зло і гріх (стародавні греки називали гріх словом αμάρτημα (αμαρτία), що означало промах, похибку, недосягнення цілі, поставленої Всевишнім перед людиною, і, зрештою, невиконання Місії).

В епістолярній спадщині як Івана Франка, так і Агатангела Кримського немає, однак, ні прямих свідчень, ані бодай натяків на момент переходу в стадію братання (звертання “брате”, “побратиме” не є характерним). Проте аналіз стосунків обох Письменників дав підстави учневі А. Кримського – Омелянові Пріцаку, – в передмові до книги Соломії Павличко “Націоналізм. Сексуальність, Орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського” охарактеризувати І. Франка та Б. Грінченка як “братів-сповідників” Ученого [50, 6].

Та власне і в листі від 26 серпня 1898 року (напередодні свого дня народження) Іван Якович звірив А. Кримському найпотаємніші подробиці особистого життя, розповівши декілька історій свого кохання, й згадавши про той вплив, який мало на його творчість захоплення цими жінками. Згодьмося, таке звіряють хіба що найближчій, найріднішій людині, яка є (скористаюся висловом В. Симоненка) “по духу братом”, або – за О. Пріцаком, – “братом-сповідником”. Зрештою і в листах А. Кримського до І. Франка, Б. Грінченка, П. Живтецького, О. Огоновського присутній елемент автобіографічності й отієї максимальної щирості, яка переходить у сповідальність, що, зокрема, зазначає у своїй статті “Автопортрет Агатангела Кримського крізь призму його епістолярії: самохарактеристики і самономінації” проф. Світлана Богдан [6, 73–75].

Готуючи до видання листи Івана Франка, Агатангел Юхимович написав до них передмову, яка мала завершуватися… віршем, але його, як і заключний абзац, було знято у гранках, а поміж тим саме у ньому, – поряд із мотивами близького відходу із земного життя, – бринять вібрації отого останнього посвячення:

Нова весна!.. Нове життя – народу.

Та не мені.

Минув мій вік. Не я складу вже оду

Новій весні.

Бабуся-смерть мені шепоче втішно

Про іншу путь:

– Ходи до мене! В мене так затишно!

Тебе всі ждуть.

Всі ждуть тебе – і батько, й мати, й друзі,

Кого любив.

Хіба не чуєш? Мов вітрець у лузі,

Їх тихий спів:

До нас пора! Покинь життя недуже!

Покинь ярмо!

Ждемо тебе, наш сине, брате, друже!

Ждемо!.. Ждемо!..

[34, ІІ, 714].

Вірш (як і передмова) датований 30 квітня 1940 року. На той час брат А. Кримського Юхим Юхимович, сестри – Марія Юхимівна і, як можна судити з листування Вченого, Ганна Юхимівна ще були живі, отож поклик “брате” вчувався йому, напевно ж таки від названих О. Пріцаком “братів-сповідників” – Бориса Грінченка та Івана Франка…

Жінка Без Комплексів (з місця). Це ж треба!

Юрист-Книголюб. Тихіше, будь ласка! Заважаєте!

Автор. Щодо датування першого знайомства Агатангела Кримського з Лесею Українкою у вітчизняному літературознавстві існують різні думки. Власне, навіть сам Академік, очевидно, через вікові чинники, не міг із певністю вказати конкретного року, назвавши приблизну дату: 1887 чи 1888 рік. Якщо прийняти на віру не вільний від самоцензури матеріал “Із спогадів щирого друга”, надрукований у газеті “Комуніст” 26 лютого 1941 року (є свідчення, що в тогочасних усних виступах Ученого містилося набагато більше інформації), то, варто гадати, доленосне знайомство відбулося саме в ті роки, під час навчання А. Кримського в Колегії Павла Галагана на одному з концертів Миколи Лисенка:

“Концерт цей відбувався в приміщенні, де тепер Київський театр російської драми. Нам, групі колегіатів, дозволили піти на концерт, і там я зустрівся з Тучапським, який дав мені Лесині вірші. Розповідаю йому, що ці вірші в колегії фурор зробили.

– Дай, – каже, – я поведу тебе до її матері. Напевне, їй буде любо це почути.

Ми пішли за куліси. Він підвів мене до гарної літньої дами і каже:

– Олено Петрівно, Лесині вірші таке враження справили, що в колегії їх усі співають.

– Невже так усі справді захоплюються?

Я це підтвердив.

– Ну, а коли вам так той вірш сподобався, то ось вам і авторка, – познайомтесь.

Дивлюсь, якась дівчинка: їй було тоді 16 років, але на вигляд можна було дати років 14. Як відомо, вона допіру приїхала із села Колодяжного.

Обоє ми дуже зніяковіли і тільки після нагадування Олени Петрівни подали один одному руки…” [34, ІІ, 688–689].

Дехто з науковців (як наприклад, Сергій Романов із Луцька) схильні вважати, що знайомство обох Митців відбулося пізніше – у 1895-му [56], коли Агатангел Кримський після смерті Михайла Драгоманова, – опублікував некролог у московському “Этнографическом обозрении”. Того ж року в часописі “Народ” з’явилися друком два листи А. Кримського до М. Павлика з приводу цієї сумної події. В одному з них молодий Поет писав:

“Я сидів у глухому закутку Вкраїни, коли як стій вичитав з російських газет про смерть Драгоманова.

Мов грім побив мене.

Не стає, ані сліз, ані слів.

Бідна Україна! Сиротятами зостаються українці, помер їх батько!

Після Тарасової смерті Україна ще не зазнала такої великої втері…

Важко й писати далі… Перо випадає.

А. Хванько” [34, V, кн. 1, 675]

Зворушена небога Драгоманова Лариса Косач звернулася до молодого Поета з проникливим листом – першим у їх епістолярному спілкуванні.

То хто ж має рацію – Академік чи сучасний дослідник? Смію твердити, що кожен по-своєму. “Підліткова” зустріч 1887 чи 1888 років могла бути, так би мовити, лише преамбулою до подальших стосунків обох Митців, які справді могли набути дружнього характеру саме у 1895-му, після того як Кримський одержав (датованого 19 листопада) у якому, зокрема, писалося:

“Шановний добродію!

Або краще незнайомий дорогий товаришу! Не здивуйте, що я непрошена, озиваюсь до Вас. Я давно бажала написати до вас, та через пошту не випадало, а оказії досі не траплялося. Мені хотілось висловити Вам, як глибоко пройняв нас (мене і мою дядину Драгоманову) той щирий, повний глибокої туги лист, що Ви писали Павликові, довідавшись про смерть мого дядька. Справді, багато було тоді листів співчуття, щирих, хороших листів, але такого, як Ваш, не було, се, власне, наче рідний син писав про втрату коханого батька. (…) Ми читали той лист у Болгарії, але враження від нього живе у мене досі. Сім’я дядькова плакала ревне, читаючи, проте казала, що такі листи потішають, наскільки це можливо, у такій тузі” [70, Х, 329].

Далі йшлося про перспективи посмертного видання творів М. Драгоманова і ймовірну допомогу А. Кримського в цьому питанні (“Може б ви порадились там, у Москві, з Вашим меценатом про се?” [71, Х, 330]). І завершувався лист такими словами: “Я то ще не знаю, чи до мислі Вам оце листування зо мною. У всякім разі, товаришу, вірте, моїй найщирішій повазі і прихильності до Вас” [71, Х, 330]. Підписавшись наприкінці “Л. Косач”, адресантка вважала за потрібне зробити в дужках ще й такий пояснювальний запис: “Леся Українка – якщо, може, Вам се більш відоме ймення” [71, Х, 330].

Лист цей подвійно символічний. По-перше, Поетеса називає адресата “незнайомим”, що ніби й підтверджує припущення С. Романова, однак вона могла просто забути про зустріч із Агатангелом Кримським на концерті М. Лисенка – адже на той час вони були ще зовсім юними, й таких зустрічей у ті роки в Лесі могло бути багато. По-друге, на самому початку листа ми бачимо чи не найстрімкішу трансформацію посвячень у нові стосунки: від офіціозного “добродія” – одразу до “товариша” (співтворця). З цього звертання до Кримського Леся Українка не сходила впродовж усього їх листування. Поетична творчість А. Кримського, щоправда, була їй знайома й раніше, але на певних етапах не близька. У листі до М. Драгоманова від 3 березня 1892 року :

“Мені сердечне шкода, наприклад, молоденького поета Кримського: аже з нього, може б, могли й люди вийти, а тепер… «зануда» сама зосталась” [71, Х, 130].

До речі, ця фраза Поетеси спричинилася до вельми сумнівних сучасних заяв, ніби Леся Українка називає “занудою” самого Поета. Їхні автори, схоже, навіть не заглядали до “Словаря української мови” Бориса Грінченка – інакше зрозуміли б, що в часи появи цитованого вище листа слово “зануда” означало аж ніяк не нудну, набридливу людину (як нині), а тугу, журбу [71, І, 73]. Тож Леся Українка нітрохи не мала наміру образити Агатангела Кримського чи позбиткуватися з нього, а підкреслювала свій настрій, що виникав при читанні не найкращих, на її думку, творів юнака, а можливо й не сприймала тужливих настроїв, що вряди-годи прохоплювалися у його поезіях (“Де ж мені не плакать, не стогнати?!” [34, І, 111], бо ж у самої зовсім інші були установки, які допомагали вижити в боротьбі з хворобою:

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

[71, І, 56].

І от 1895 року – як осяяння, як катарсис через пережиту трагедію, – раптове усвідомлення високого рівня духовної спорідненості. Після того були нечасті зустрічі й листи, листи, листи… На превеликий жаль, послання Агатангела Кримського до Лесі Українки нині вважаються втраченими, а листи Поетеси до нього теж збереглися не в повному обсязі (цікавою з цього приводу видається інформація Михайла Іванченка [23] та Василя Шкляра [86] про долю значної частини епістолярної спадщини Академіка). Але й ознайомившись із тим, що на сьогодні є опублікованим і доступним для читачів та дослідників, можна пересвідчитися в тому, наскільки велике значення мали стосунки двох творчих людей для кожного з них.

Ось лист від 8 лютого 1901 року, відправлений з Мінська, де Лариса Петрівна доглядала свого коханого Сергія Мержинського, котрий помирав від сухот. Відлуння горя, що Дамокловим мечем висіло над Поетесою, можна ясно побачити в цьому посланні, хоча й говорить вона про це дуже стримано. Але і в цьому стані Леся Українка не може приховати свого зворушення і здивування листом Поета, про зміст якого можна лише здогадуватися з її слів:

“Чого я сюди забралась, не буду Вам розповідати, бо то справа ні для кого, окрім мене самої, не цікава, скажу тільки, що переживаю тепер надзвичайно (навіть для мене надзвичайно) сумний час, і, може, власне, через те Ваш лист, – повний такої прихильності, на яку я й не заслужила зовсім, – дуже втрапив мені до серця” [71, ХІ, 207].

З листа стає відомо, що Кримський прохав Поетесу, аби вона надіслала йому свій фотопортрет:

“Шкода мені дуже, – читаємо далі, – але не можу вволити зараз Вашого бажання щодо фотографії, бо в мене навіть в Києві готової нема, а вже тут і поготів; здійматись тут навряд чи варт, бо, либонь, і фотографії поганенькі, та й сама я в настрої, для портрета не властивому. Прийдеться Вам, товаришу, либонь, якийсь час почекати ще. Тов[аришка] Черняхівська мені нічого не казала, вернувши з Москви, про Ваше бажання, а тоді його легше було б загодити, певне вона забула, хоч передавала мені Ваше вітання і все те добре, що Ви їй говорили про мене“ [71, ХІ, 207].

Знову й знову повертається Леся Українка до змісту послання:

“Згадуючи все те і Ваш теперішній лист, думаю я собі: чим, справді, могла я з’єднати таку прихильність? Невже Вам могли так припасти до серця мої вірші, коли Вам одкрите ціле море світової поезії, – адже в ньому всі, мої друковані і недруковані думи і мрії мусять зникнути, мов крапля води дощової! Я, з моїм виключно безбарвним життям, з моєю отруєною душею, маю бути «сонцем»? Ідеалізуєте, дорогий товаришу!” [71, ХІ, 207]

Трохи більше, як через десять літ, 27 жовтня 1911 Леся напише Вченому з Грузії, де змушена була жити в надії на бодай тимчасове полегшення викликаних тяжкою недугою страждань:

“Ваші слова на тифліському пероні я добре чула і думала: «Навіщо ся щира людина так мучить себе самохіть?» Я й тепер не тямлю, що заважало нам тоді частіше та довше бачитись? Невже посміхи Ваших тодішніх приятелів над нашою приязню? (Ви щось говорили мені про те в Тифлісі). От уже можу сказати, що до того преславного пана «Qu’en dira-t-on» мені тоді (та й завжди) не було ніякого діла, тим більше, що він ніколи не надгороджує за подавані йому жертви.

Ну та то вже tempі passati, а тепер Ви мусите колись приїхати до мене, власне приїхати, а не прожогом заскочити, як-то звичайно. Я думаю, Вам не буде у мене погано; правда, я не маю ні «жовтогарячих килимів», ні «кубка з яшми», щоб Вам пригостити, але ж зате коло мене немає «Хуси» [натяк на негативного персонажа одноактівки “Йоганна, жінка Хусова” – І. О.], а єсть добрий та уважний друг, що вміє шанувати і моїх приятелів, і мою приязнь” [71, ХІІ, 372].

Обох вабив Схід. Перш аніж друкувати написане, Леся Українка надсилала його А. Кримському. Не маючи через хворобу змоги працювати у фондах бібліотек тодішньої Російської імперії та Європи, вона, проте, не могла собі дозволити історичних та світоглядних неточностей – тож енциклопедична ерудиція Вченого неодноразово ставала Поетесі в пригоді. Відомо, що Агатангел Юхимович надавав Лесі Українці діяльну допомогу під час її роботи над багатьма творами, консультуючи її з дотичних до цієї роботи питань, а також надсилаючи потрібні книги – про це так само можна довідатися з листів Поетеси як до Кримського, так і до рідних – “знайшла в своїй київській хаті Ваші книжки” (5. 01. 1902), “отримала Вашу книжку про семітизм” (15. 12. 1903), “Кльоня [Климент Квітка, майбутній чоловік Лесі Українки. – І. О.] зачитується «Мусульманством і його будучністю»” (4. 04. 1905, лист до батьків), “Ваших «Сассанідів» я ще не читала, проте дякую за них, як і за роман” (16. 11. 1905), “за книжку велике спасибі” (27. 10. 1911) і т. д. На схилі літ Академік згадував:

“Я не наважусь назвати іншого письменника, який би з такою відповідальністю ставився до своєї праці, як Леся Українка.

Вона готувалася написати драми «У катакомбах» і «Адвокат Мартіян» і звернулася до мене з просьбою дати їй кілька наукових праць, де можна було б ознайомитись з християнським підпіллям, з розвитком влади митрополитів, коли їх переслідували. Я послав їй спеціальну дисертацію Гідулянова «Развитие власти митрополитов в первые три века христианства».

Леся Українка грунтовно вивчила цю велику дисертацію, а потім пише мені: «Це мене не задовольняє. Мені потрібні оригінальні документи», а вона знала класичні мови – латинську, грецьку. І писала, що саме їй треба діставати. Я послав їй ще величезну дисертацію Олара «Переслідування християн Римською імперією», написану французькою мовою, – товста книга. Поетеса місяців два читала її і знову пише, що не може «тільки розвідкою обмежитись».

Вона замовила ще ряд книжок. Я їй цілу бібліотеку послав. Вона всі ці книжки уважно перечитала. Якби який-небудь приват-доцент стільки прочитав, як вона. А вона стільки працювала лише для того, щоб написати дві коротесенькі одноактові драми. Без перебільшення можу сказати, що Леся Українка була справжнім ученим-дослідником” [34, ІІ, 689].

Додам від себе: не лише дослідником, а й неабияким літературним критиком була Поетеса. Один лише лист Лариси Петрівни до А. Кримського від 16 листопада 1905 року з приводу його роману “Андрій Лаговський” вартий того, щоб зватися одним із шедеврів української критичної думки й бути включеним до всіх спеціалізованих хрестоматій та антологій. Поетеса :

“Я читач-літератор, а се порода «ненормальна», позбавлена спасенної «безпосередності», отруєна професіональною хоробою аналізу, і треба надзвичайно гармонічного твору, щоб захопив такого читача і не дав ходу його тисячогранному аналізу” [71, ХІІ, 139].

Прочитавши “Андрія Лаговського” від першої до останньої сторінки, Леся Українка дає йому надзвичайно глибоку й різнобічну критичну оцінку, закликаючи автора відкинути хворобливе самокопання та надмірний натуралізм в описах окремих сцен і навіть пропонуючи “вирізати” з роману “кілька карточок”, де натуралістичні описи фізичного та психологічного стану героїв і Лаговського зокрема (Поетеса називає ці описи “протоколами вівісекції”) аж ніяк не йдуть на користь ні сюжету, ані ідеї твору – ба навіть “затемнюють” її. Не надто переконливою вважає Леся Українка й спробу автора представити головного героя професором математики в той час, як йому надано “всі ціхи філолога або білого грака, бо таких математиків, щоб так знали всякі мови, лінгвістику і фольклор, щось-то світ не видав” [71, ХІІ, 140]. З певною долею доброзичливої іронії вона радить А. Кримському “дозволити”, щоб Андрій Лаговський перейшов на інший факультет у подальших частинах твору, “бо жаль дивитись, як чоловік сей закопує свій лінгвістичний талан в землю з ультра-платонічної любові до математики!” [71, ХІІ, 140]. Варто сказати, що Письменник, очевидно, таки прислухався до зауважень Товаришки й в останньому розділі роману натякнув на те, що Лаговський – “професор на двох кафедрах” [34, ІІ, 296]. Окрім того, було зм’якшено деякі натуралістичні моменти.

Протиставляючи “Андрія Лаговського” ліриці Письменника, Лариса Петрівна констатує, що в ній “далеко більше живої правди”, і, можливо, тому вона здатна любити його поезії так, як ніколи не зможе полюбити його роману. При тому Поетеса не перекреслювала й вартостей твору, вважаючи, що за всіх зауважень він “гідний усякої поваги” [71, ХІІ, 150], а знаючи делікатну і вразливу вдачу Агатангела Юхимовича, свої зауваги намагалася подати так, щоб з одного боку, переконати автора в їх доречності, а з іншого – не образити його необережним словом. Коли Поетесі здавалося, що тон її надто вже іронічний, вона одразу ж застерігала:

“…простіть, мій товаришу, може, Вам сей тон не подобається, се він ненароком вийшов такий, а я зовсім серйозно відношусь до Вашого твору і зовсім серйозно страждала над ним. Так, страждала, не в іронічному, а в простому і щирому значенні сього слова. Ті «сторінки», на які Ви натякали в Вашому останньому листі до мене, боліли мене. «Господи, та за що він мучить так самого себе?» – думала я про Вас, бо чулося мені, що Вас мусило страшно боліти, як Ви ті сторінки писали. Не могло це бути інакше, бо їх же й читати болить” [71, ХІІ, 140].

Ще вище, аніж поезію, Леся Українка поціновувала стиль наукових праць Ученого:

“Ви знаєте, я люблю Ваші наукові твори, хоч я і кругла профанка в таких матеріях. Я люблю їх стиль, їх тон. Куди діваються Ваші нерви, як Ви пишете такі речі?” [71, ХІІ, 151].

На жаль, як уже мовилося, ми не можемо судити про зміст листів Агатангела Юхимовича до Поетеси – але певен, знаходилося там місце і для не менш детального аналізу Лесиних творів. У тому ж таки листі Лариси Петрівни від 16 листопада 1905 року :

“Написала я недавно одну невелику драматичну поему і хотіла б присвятити її Вам, але то в тім разі, якщо вона Вам до душі припаде, а не так тільки, «нічого собі» здасться. Я занадто горіла, як її писала, і її ідея занадто мені близька, щоб я присвячувала її тому, хто буде для неї «ні гарячий, ні холодний». Будьте їй ворогом або другом і скажіть мені щиро, що і як Ви про неї думаєте (отак, як я про Ваш роман сказала)” [71, ХІІ, 150].

А 9 лютого 1906 року – :

“Тепер ще дещо про мої «Катакомби». Я дуже рада, що Ви їх уподобали (ет, вийшла банальна фраза про зовсім небанальне почуття!). Ні, справді, як би се сказати? Мені було б смутно, якби Ви їх не вподобали. А тепер ся річ буде Вашою, і мені се радісно, бо я так хотіла. Що ж до Вашої критики, то дозвольте мені трошки поборотися з Вами, і то об’єктивно (хоча і суб’єктивне почуття може від сього поглибшати)” [71, ХІІ, 154].

Судячи з усього, Агатангел Кримський не цілковито сприйняв прометеїстські установки драми, викладені у словах Неофіта-раба: “Я честь віддам титану Прометею, // що не творив своїх людей рабами…” Десь у глибині душі, мабуть, розумів він, що, попри студіювання надісланих праць, емоції (багато в чому підсилені революційною дійсністю) в ряді моментів беруть у Поетеси гору над тверезим історизмом (адже формула “раб Божий” у часи перших християн насправді не виправдовувала рабовласництво як політичний лад, а навпаки – сприяла його поваленню: раб Божий уже не мав права бути рабом людським).

На жаль, лист не зберігся повністю, тому ми не можемо осягнути всієї аргументації, яку наводила Леся Українка в полеміці з Ученим (хоч знову-таки застерігала, що не має “претензії” мірятися з ним “науковим цензом”), як і не можемо з певністю твердити, що Поетеса не усвідомила б із часом рацію Кримського, якби, скажімо, прожила довше. Так чи інакше, але драматична поема Лесі Українки “В катакомбах” вийшла друком 1906 року в 19-му числі журналу “Рідний край”, що його редагувала її мати Олена Пчілка із “посвятою шановному побратимові А. Кримському”.

Хрестоматійною (й водночас загадковою, чому – скажу потім) стала й історія з поемою “Одно слово” (1903, опубл. 1906). Знову надамо слово Академіку:

“Леся Українка надрукувала поему «Одно слово», яку я до того не читав. У тій поемі розповідалося про одного політичного засланця, якого виселили в Якутію. Він дуже нудився. І от якути його спитали, чому він нудиться. Він хоче відповісти – тому що волі немає, але в якутській мові нібито нема цього слова «воля». І він помирає від того, що не міг цього висловити.

Коли я прочитав цю поему, то надрукував статтю під заголовком «Ложка дьогтю в бочці меду» [точна назва статті, опублікованої в 7-му числі “Нової громади” за 1906 рік – “Критично-філологічні уваги про ложки дьогтю в бочках меду”. – І. О.]. Я писав, що поема така чудова, а побудована вона на неправді, бо в якутській мові для слова «воля» є навіть три синоніми, і навів їх. Задум поетеси був хороший, ідея правильна, але якутська мова була вибрана невдало.

Леся Українка цілком спокійно сприйняла мою критику і дуже шкодувала, що в її творі була така помилка” [34, ІІ, 689, 690].

Насправді Поетеса ще в листі від 2 (15) грудня 1903 року (як можна зрозуміти, вдруге):

“Якщо будете відповідати мені, то не забудьте, з ласки Вашої, поглянути десь по книгах за тим, чи є якутській мові слово «воля» (liberte), що то я колись вас питала, – сей інтерес не зник для мене і тепер” [70, ХІІ, 94].

Яка була причина того, що Агатангел Кримський не відповів їй вчасно – годі й здогадатися. Принаймні, з огляду на стосунки обох і вдачу Вченого можна з певністю твердити одне: лихого наміру тут не було. Можливо, трапилася навала аж надто нагальних справ, чи різко погіршився стан здоров’я, внаслідок чого стало не до пошуків, а чи просто листовна відповідь загубилася в дорозі… Тим паче, Леся Українка не наполягала на терміновості отримання інформації й не пояснила, що це потрібно їй для вірша…

Повернімось, однак до драматичної поеми “В катакомбах”, точніше до посвяти. Слово “побратим” виразно натякає на досягнення найвищого ступення взаємин – “дружбу в кубі”. Климент Квітка у спомині, написаному з нагоди першої річниці від дня смерті Дружини, вважав за потрібне розкласти все по поличках і в цьому питанні:

“З огляду на те, – писав він, – що в південних слов’ян є звичай побратимства, сполучений із певними обрядами, і будучий біограф може бути спантеличений сею посвятою, треба зазначити, що такого якогось акту братання не було, хоча були добрі відносини і зрідка листування.

Сама Л[еся] У[країнка] говорила, що се був переклад слова Соnfrere і розумілося як “собрат по літературі” [35, 293].

Й тут-таки, – в дужках, – загадкова фраза: “Се спростовання чи не буде трактоване як заздрість?” [35, 293] Що спонукало Климента Васильовича вжити її в тексті спомину? Можливо, це натяк на те, що ставлення Агатангела Кримського до Лесі Українки було більш, аніж дружнім чи навіть побратимським, і під “заздрістю” розуміються приховані внаслідок інтелігентності Квітки й прогресивності його поглядів на сімейне життя певні ревнощі?

Вчителька. А чом би й ні?

Автор. Не стверджую нічого конкретного, але мотиви бажання мати фотографію Лесі, натяки її самої в “грузинському” листі на “посміхи” приятелів Кримського над їхньою приязню тощо, можуть навести на думку принаймні про певну специфічність почуття Вченого до Поетеси.

Гіпотеза (чи, за Сергієм Романовим, “напівлегенда”) щодо закоханості А. Кримського в Лесю Українку доволі живуча, і вряди-годи підтримується окремими дослідниками. Так, наприклад, Анатоль Костенко у своїй книзі про Поетесу, виданій у Москві в серії “Жизнь замечательных людей” (1971), присвячуючи цілий розділ творчій дружбі обох Митців, одним лише реченням обмовлюється про те, що є підстави твердити, ніби Кримський керувався, окрім суто товариських, ще й глибшими, сильнішими почуттями до Лесі Українки [31, 257, 258].

Відомий український політик, народний депутат України Ігор Шаров (автор енциклопедії “100 видатних імен України”) у статті, присвяченій Академікові, пише: “Кримський не мав щастя в особистому житті й був самітником, ніжно, таємно й безнадійно кохаючи талановиту письменницю”, – й далі розповідає про виступ Павла Тичини на ювілейному вечорі Вченого, де той прочитав цитованого вже вітального вірша зі згадкою про Лесю Українку, й цим, на думку І. Шарова, розкрив таємницю [84, 202]. Подібне стверджує й письменник Михайло Іванченко в опублікованому 2011 року в газеті “Персонал-Плюс” матеріалі під назвою “Правдолюб Агатангел Кримський”. Там він наводить навіть зізнання Агатангела Кримського, щоправда, не подаючи до нього жодних посилань:

“…закохався я в українську дівчину, багато обдаровану, високоталановиту українську письменницю… але ж любов мою зневажено нею було” [23].

Згадувала про “закоханість у Лесю” й Соломія Павличко у своїй незавершеній монографії, присвяченій Ученому, але лише для того, щоб… відкинути цю версію: адже вона абсолютно “не в’язалася” з концепцією нетрадиційної сексуальної орієнтації А. Кримського, яку обстоювала дослідниця. Тож і стверджувала Соломія Дмитрівна, що “до освідчення стосунки не дійшли”, бо ж, бачте, зустрічалися вони всього “декілька разів” [50, 24]

Одначе припустімо на мить, що маємо справу таки не з красивою легендою, що закоханість і навіть освідчення справді були. Тоді коли це могло статися? Можливо, 1901 року (принаймні прохання про фото щось та говорить), а може, й двома роками пізніше: пригадаймо лист Лесі Українки з Тифлісу (Тбілісі) до сестри, Ольги Косач-Кривинюк, від 26-27 вересня 1903 року:

“Оце прийшов Кримський, і треба вже з ним їхати місто оглядати. Він пристав до нас по дорозі від Сочі до Батума (приїхав по моїй телеграмі на пароход з Сочі, де він гостював) і тепер на три дні заїхав у Тифліс, щоб побути зо мною. Завтра він виїздить, то треба сей день пробути з ним” [].

3-го жовтня того ж року, вже у Москві, Агатангел Кримський напише пронизливий ліричний цикл “В неволі”. Годі знайти у ньому якогось прямого відлуння тифліської зустрічі, хоча… Кодою циклу є пророчий, з огляду на подальшу долю Поета, вірш-заповіт “На тортурних муках” (про нього ще йтиметься). Останній рядок цієї поезії – “Я… посмів… полюбити” [34, І, 127]. А через два дні – в листі до Бориса Грінченка: “Сам я приїхав недавнечко і ще не очуняв з дороги” [34, V, кн. 1, 342]. Чи тільки про втому йдеться, чи, можливо, ще й про якесь потрясіння – скажімо, відмову у відповідь на освідчення?

Жінка Без Комплексів. Не знаю, як кому, а мені здається, що автор намагається “винайти велосипед”, пережовуючи давно відому інформацію про дружбу Агатангела Кримського з Іваном Франком та Лесею Українкою. Про це не пишуть хіба що ледарі. Та й враження таке, ніби розділ цей і написали Франко та Леся, а автору належать хіба що короткі коментарі до щедро, – я б сказала, надміру щедро, – цитованих листів згаданих Поетів. А спроба витягти на світ Божий “нафталінну” версію про “безнадійне й безвзаємне кохання до Лариси Косач”, – після того як Соломія Павличко аргументовано розставила крапки над “і” в ключових питаннях, стосовних до постаті й творчості А. Кримського (в т. ч. і щодо його сексуальної орієнтації), – видається щонайменше наївною.

Ясна річ, люди інфантильні, закомплексовані радше повірять у міфи про “білих та пухнастих” кумирів, аніж наважаться прийняти дійсний стан справ. Я такими комплексами не страждаю, й те, що я дізналася про стосунки Лесі Українки та Ольги Кобилянської, про Агатангела Кримського, не робить їх меншими в моїх очах – адже слухаємо ми і Петра Чайковського, і Елтона Джона, і Фреді Меркюрі, й читаємо Сапфо, Волта Вітмена та Марину Цвєтаєву вкупі з Лоркою, Рембо та Верленом, і картинами Леонардо да Вінчі захоплюємось… Талант – завжди талант, а сексуальні пріоритети – це справа суто цих людей, і нічия інша. Що ж до авторської версії про ДОБРО і ЗЛО (точніше БРО і ЛО) – то вона, на мій погляд, узагалі межує з клінікою.

Юрист-Книголюб. Дуже любимо ми чіпляти налички, а про презумпцію невинуватості забуваємо. Всі знають народну приказку – “Не спійманий – не злодій”. Принцип презумпції невинуватості йде ще далі: навіть затриманий за підозрою в скоєнні злочину не вважається злочинцем, поки його провину не доведено в передбаченому законодавством порядку й не встановлено вироком суду, який набрав законної сили. Причому будь-який обгрунтований сумнів у доказах трактується на користь обвинувачуваного.

Що ж ми бачимо у випадку з Агатангелом Юхимовичем Кримським? Чи має право шановна Жінка Без Комплексів зараховувати його до щойно виголошеного списку? На якій основі робиться висновок про його “нетрадиційну орієнтацію”? Лише на монографії С. Павличко? Але ж вона, – унаслідок трагічних обставин, які передчасно забрали від нас вельмишановну авторку, – залишилася незавершеною, деякі моменти існують лише в начерках, а дещо дослідниця не встигла втілити навіть в ескізному викладі…

Чи ж можемо ми бути на сто відсотків упевненими, що пані Соломія не могла б у майбутньому прийти до зовсім несподіваних і цілком протилежних висновків? Певно, що ні. Та й достеменно про особливості статевого життя й мислення людини можуть знати лише прямі свідки – грубо кажучи, ті, хто “тримав свічку”.

Апеляція ж до художньої творчості, досить туманних щоденникових та листовних фрагментів – метод не надто надійний, оскільки письменник може вивчати й досліджувати які завгодно явища і вводити в дію різних персонажів, у т. ч. і з неадекватною поведінкою чи сексуальною орієнтацією, а щоб правильно розтлумачити якийсь нюанс із щоденника чи епістолярної спадщини, потрібно, образно кажучи “влізти в душу” Митця, а це – неабияка відповідальність і, кажучи відверто, не завжди знімає, а нерідко, навпаки, породжує нові сумніви.

Флобер свого часу сказав своє крилате “Емма – це я”, але повністю ототожнювати героя (чи героїв) із автором – справді наївно, адже нікому не прийшло б у голову звинувачувати, скажімо, Юліана Семенова, котрий поряд із образом Ісаєва-Штірліца показав і яскраві образи діячів рейху, у “пропаганді фашизму”, чи авторів, які, пишучи про боротьбу зі злочинністю, реалістично змальовують не лише правоохоронців чи приватних детективів, а й тих, із ким вони воюють – у кримінальних симпатіях…

Сумнівів, отже не бракує, й чіпляти на творчу особистість якісь налички лише на основі однієї, хоча й талановито, цікаво написаної книги, навряд чи доречно, але якщо вже комусь хочеться почути вагомий аргумент на виправдання А. Кримського, незле буде згадати історію права, зокрема радянського.

Кримінальна відповідальність за мужолозтво була введена в СРСР у 1934 році. Якби Вчений був помічений на чомусь такому в ті роки, його заарештували б іще тоді без усякої політики, а не стали б чекати початку війни й “копaти” під нього на предмет “організації націоналістичного підпілля”, реанімуючи справді “нафталінну” справу “Спілки визволення України”. Тепер щодо гіпотези про ДОБРО, ЗЛО, ДРУЖБУ, ТОВАРИШУВАННЯ, і БРАТАННЯ, яка, на думку Жінки Без Комплексів, межує з клінікою. Звісно, гіпотеза – не аксіома, і з нею можна погоджуватися або ні, але ж хамити навіщо? Образа особистості, до речі, – справа підсудна.

Вчителька. Я теж – і в останньому класі школи, й у виші, – чула перекази, ніби окрім чоловіка Лесі Українки – Климента Квітки, – була ще людина, котра кохала славетну Поетесу, так би мовити, “на відстані”, й був це Агатангел Кримський. Це додавало романтичних барв у сприйняття Лесиного доробку, а Кримського я відкрила для себе, уже вчителюючи. Не беруся судити, були якісь реальні підстави для цих переказів, а чи це справді лише легенда, але вона набагато більше олюднює згаданих Письменників, робить їх ближчими до нас, аніж ті різноманітні чи то міфи, чи то факти інтимного життя Класиків, які з натуралістичними подробицями постають із багатьох сучасних книг, статей, радіо- й телепередач.

Не збираюся тут висловлювати якихось особливих претензій до книги Соломії Павличко (про небіжчиків – нічого, крім доброго) – матеріал у ній справді зібрано винятковий, але до такої літератури потрібно підходити, вже набувши певного життєвого досвіду та імунітету до сенсацій – тоді вона справді буде корисною для читача й дослідника. Безоглядно-ейфорійне або ж перелякано-панічне сприйняття на віру незвичних біографічних подробиць може мати непередбачувані наслідки: в першому випадку є ризик зробити юну людину циніком, для якого немає нічого святого, а в другому – назавжди відвернути її від постаті й творчості того чи іншого Митця.

Ні для кого не секрет, що вчорашні атеїсти кинулися в релігію, як у незнайому ріку, забувши навіть, чи вміють вони плавати, чи відомо їм про наявність підводних течій, вирів і т. д. Намагаючись довести, що вони вже стали православнішими за самого Патріарха, такі люди обирають фундаменталістську модель і починають стрімко відмовлятися від усього, що їм або їхнім наставникам здається гріховним.

От і заявляє один здібний учень, активний учасник самодіяльності, що не гратиме на шкільному концерті творів Петра Чайковського, бо ж, бачте, той був схильний до “содомського гріха”, інший – катюгорично не погоджується прочитати на цьому ж концерті вірш Сергія Єсеніна, оскільки той мав проблеми з алкоголем і, врешті, звів рахунки з життям (хоча й досі немає певності, що це був саме суїцид), а відома своїм небажанням учитися школярка мотивує невивчення матеріалу про Тараса Шевченка чи Лесю Українку не лінощами, а – ні більше, ні менше, – Власною релігійністю (мовляв, один закликав до крові, а в іншої, м’яко кажучи, не все ясно у стосунках з Ольгою Кобилянською, – тож із цими “гріховодниками” їй не по дорозі).

Того, що це профанація істинного Православ’я, ніхто з них не може або й не хоче збагнути. А коли загравання з певними церковними колами (не воцеркoвлення, а саме загравання з фундаменталістами), не приведи Господи, відбуватиметься на державному рівні, може з’явитися ще й небезпека повторних “табу” на творчість світоглядно “невгодних” (тільки вже без перспективи реабілітації – адже “надо” сказала не партія, лінія якої може коливатися, а Церква). Звідси недалеко й до вогнищ інквізиції, у які цілком спроможні підлити “оливи” деякі друковані та електронні матеріали сенсаційно-викривально-дегероїзаційного характеру, ба навіть і цілком пристойні дослідження, якщо вони потраплять не до людей, які вміють мислити, аналізувати, відрізняючи кукіль від пшениці, а до їхніх протилежностей.

Що ж до Агатангела Кримського й Лесі Українки, то краще, мабуть залишитися на версії, про яку я говорила на початку свого виступу – навіть із погляду елементарної доцільності. А завершити свої слова й, відповідно, розділ книги шановного автора, хочу уривком із листа Климента Васильовича Квітки до відомого українського письменника й літературного слідопита Дмитра Косарика від 31 травня 1945 року:

“…Леся з роздратуванням ставилася до втручання літературознавців в інтимне життя поетів, – вважала, що це втручання є задоволення звичайної обивательської цікавості, яка – тому разі, коли спрямована на інтимне життя поетів композиторів, – хибно вважається за наукову діяльність. І я зв’язаний цим її поглядом, а де в чому дуже важливому (…) – виразним її заповітом” [35, 362].

Пам’ятаймо про це!