Замість передмови

Ігор Ольшевський

Мабуть, це прозвучить неймовірно, але вперше на прізвище славного українського вченого-сходознавця, письменника й перекладача Агатангела Кримського я натрапив (і навіть прочитав деякі його переклади з Омара Хайяма), навчаючись… у першому класі Берестечківської середньої школи. Пора була зимова, холодна, я підхопив грип і лежав удома. Щоб не нудьгував, бабуся поклала на столі біля ліжка цілий стос тоненьких та товстих ілюстрованих часописів – і не тільки дитячих. А оскільки читати я навчився у три роки, то, зрозуміло, справа не обмежувалася самим лише переглядом журнальних картинок.

Так, гортаючи 4-те число харківського “Прапора” (нині “Березіль”), натрапив на статтю відомого літературознавця Олександра Дуна про класика ірано-таджицького письменства Омара Хайяма. Точніше, це була рецензія на видану 1965 року збірку рубайятів славетного поета в перекладах Василя Мисика. Ясна річ, першокласникові годі було розібратися у складних літературознавчих термінах, одначе, хоч як це парадоксально, назва “рубаї” або “рубайяти” була мені відома, оскільки за рік до того я прочитав у відривному календарі добірку поезій середньовічної азербайджанської поетеси Мехсеті Гянджеві, витриманих саме в такому жанрі.

В рецензії ж О. Дуна на прикладі кількох віршів порівнювалися перекладацькі манери Василя Мисика та Агатангела Кримського й подавалася кирилична транскрипція оригіналу та підрядник – власне, в такому “кириличному” варіанті фарсі тоді існувала на теренах Радянського Союзу як таджицька мова. Я вже знав, що рубаї – це чотиривірші, й саме так їх подавав у перекладі Василь Мисик:

Ми – зібрання ляльок, нас крутить як хотя

Небесний витівник. На килимку життя

Ми витанцьовуєм (це правда, а не казка) –

І потім падаєм у ящик небуття

[43, 268].

Натомість у А. Кримського (на той час мені був відомий лише ініціал імені) це був… восьмивірш:

Це не вигадка порожня,

Щира правда, хоч заплач.

Ми – фігурки в шахівниці,

Круг небесний – наш іграч.

Він на дошці існування

Нами – пiшками – гуля

Та й скидає поодинці

В темний ящик небуття

[34, І, 248].

Вникнути у глибоку філософію Хайямових рядків я, звісно, не міг, проте, маючи після знайомства з узбецькими школярами, котрі приїхали до Берестечка на відпочинок після руйнівного ташкентського землетрусу, певне уявлення про народи Середньої Азії й зародки інтересу до їхніх культур, прізвище поета запам’ятав назавжди.

Що ж до Агатангела Кримського, друге наближення до цієї непересічної постаті не лише в українському, а й у світовому масштабі відбулося через моє відкриття Павла Тичини як поета. Саме у виданні “Шкільної бібліотеки”, я вперше прочитав присвячений Академіку вірш Павла Григоровича, з якого довідався, що Агатангел Юхимович був сучасником Івана Франка й Лесі Українки, перекладав Гафіза та Нізамі (прізвища їхні вже були мені відомі з Дитячої енциклопедії), словом, що це був видатний “поет, учений, громадський діяч”.

Після того було придбання “Словника літературознавчих термінів”, де наводився фрагмент з “Іспанського романсу”. Це вже була пора отроцтва, коли у вікно стукало перше шкільне кохання. Ясна річ, ліричного героя усіх віршів про любов я ототожнював із собою, а героїню – з кимось із моїх тодішніх симпатій (котрі, до речі, доволі часто змінювалися – у п’ятнадцять років це не рідкість). І от, читаючи, уявляв я собі таку картину:

З-поза срібного туману

Хвиля срібного фонтану

Плеще та бринить..

Сад дрімає… Тиша… Темно…

Чи не тінь отам таємно

Ледве шелестить?!

Бачу постать… Легкість стану…

Так! Се ти, моя гітано!

Серцем чую я!

Довго ждав я, повний муки…

О! Впади ж мені на руки,

Милая моя!..

[34, І, 58].

Десь через три роки після “Іспанського романсу”, перебуваючи з батьками на гастролях у Новочеркаську (Російська Федерація), я побачив один вельми цікавий сон. Ніби я заліз у якійсь хаті на горище і знайшов там старовинну, ще з “ятями”, книжку, яка називалася “Благовѣcтнікъ языковѣденія”. Змісту її не пригадаю, але запам’яталися два моменти – портрет літнього сивобородого чоловіка в окулярах (до того я його ніколи не бачив) і кишенька на задньому форзаці, де містився згорнутий учетверо аркуш із запитаннями (за змістом книги), на які треба було відповісти, щоб отримати перемогу в якомусь філологічному конкурсі.

Відповісти на всі запитання я не встиг – прокинувся, а невдовзі це сновидіння було відсунуте далеко на задній план іншими, вже реальними справами – попереду був десятий, випускний клас, і потрібно було зосередитися на навчанні й не лише для атестата, хоча і він мав певну вагу при вступі до вишу (а я вже тоді обрав українське відділення філологічного факультету Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки). Не потрапляв тоді в поле мого зору й доробок А. Кримського – хіба що на одному з уроків української літератури вчителька згадала про Поета і Вченого в контексті його симпатії до Лесі Українки, але це прозвучало миттєво, ледь не натяком, подібно до форшлага в музиці…

По закінченні вишу, вже керуючи літературним гуртком у луцькому Палаці піонерів та школярів (нині – Палац учнівської молоді), придбав у магазині “Букініст” збірку “Пальмове гілля”, яку видавництво “Дніпро” випустило 1971 року – до сторіччя від дня народження Агатангела Кримського. Не можу сказати, що тоді я сприйняв геть усі оригінальні поезії, однак переклади зі східних літератур переконали мене в тому, що маю справу з класиком і Кримського як перекладача можна поставити врівень із такими майстрами жанру, як Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Павло Тичина, Борис Тен, Микола Лукаш, Григорій Кочур, Василь Мисик та ін.

“Відчайдушні 1990-ті” відзначилися, як відомо, утворенням на руїнах СРСР Співдружності Незалежних Держав, зміною політичної орієнтації, зростанням цін, зубожінням одних і збагаченням інших, безробіттям, узвичаєнням кримінальних “розборок” та крахом надій багатьох літературно обдарованих, але небагатих людей на видання їхніх творів (уже не через політичну, а через економічну цензуру – все впиралося в “мани-мани”). Хоч як дивно, але саме тоді – під шумок тотального викриття та розвінчання поваленого ладу, – було зроблено спроби підняти завісу над обставинами трагічних смертей багатьох діячів творчої інтелігенції, зокрема української, у 1930-ті – 40-ві роки.

Це повною мірою стосувалося й Агатангела Кримського – адже з’явилися статті “Хватальна евакуація” Івана Іллєнка, “Як загинув Агатангел Кримський?” Миколи Сороки, “Для багатьох він був розрадою” Елли Циганкової, було розсекречено справу Миколи Левченка – учня й названого сина Академіка. Тож відгукнувшись на прохання тодішнього голови Волинської письменницької організації Василя Гея й працююючи над статтею “Добровісник” для спілчанського альманаху “Світязь”, я вже знав про страдницьку долю Вченого. Варто сказати, що статті цій пощастило – вона побачила світ двічі: через кілька років її дещо змінений варіант (під назвою “У мене є любка – то рідна країна…”) був опублікований у “Літописі Волині”.

2010 року за есе “Григорій Сковорода: Місія Посланця”, ліричне трикнижжя “Зодіакальне світло” та збірку прози “Хованки в житі” автор цих рядків був удостоєний обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського – тож не дивно, що мій колега по журналістському та письменницькому цеху Віктор Вербич не міг не запитати в інтерв’ю, чи не маю наміру допомогти читачам “відкрити світ Агатангела Кримського”. Про це, власне, думалося неодноразово, і в есе “Павло Тичина: нові штрихи до містичного портрета” певне місце було відведене постаті Академіка.

Проте справжнє усвідомлення потреби та обов’язку написати окрему книгу про Вченого прийшло, коли я, взявши до рук виданий у Луцьку збірник статей “Агатангел Кримський: науковець, письменник, українець”, натрапив у ньому на фотографію… з новочеркаського сну, побачивши того ж таки сивобородого дідуся (це більш аніж дивно: адже до згаданої гастрольної поїздки я бачив – і то мимохідь – лише портрет молодого Кримського у письменницькому довіднику 1970 року).

Одразу збагнулося, чому книга, що наснилась мені тоді, мала назву “Благовѣcтнікъ языковѣденія” – перше слово означало видозміну імені Академіка (Агатангел у перекладі з давньогрецької означає “добровісник” – так називалася і моя стаття у “Світязі”), а друге – його доробок у галузі мовознавства (як ми знаємо, неоцінeнний і, хай читач дарує за певний каламбур, донедавна належно не поцінований). “Перемога” – присудження премії імені Агатангела Кримського, – відбулася, по суті, авансом – бо ж “відповів” далеко не на всі запитання “конкурсу”: написав лише одну статтю, і ту – послуговуючись тільки тими матеріалами, які були тоді під рукою. Повною “відповіддю” могла б стати лише книжка про А. Кримського, і я одразу ж почав збирати до неї матеріали, тим паче, що сам є уродженцем Володимира-Волинського.

Окрім основної теми (так би мовити, біографічного елементу), з’явилися й “дотичні” до неї: наукове життя України у 1920-ті роки, вісь “Схід – Захід” у тогочасному доробку вчених і письменників, азійські релігійно-містичні вчення, які цікавили А. Кримського, зрештою, політичні обставини, що зумовили опалу, а згодом – і загибель Академіка… На щастя, матеріалів не бракувало – ні в паперовому, ні в електронному вигляді. Книги Олега Бабишкіна, Юрія Кочубея, Казимира Гурницького, Соломії Павличко, Наталії Полонської-Василенко, статті Омеляна Пріцака, Валерія Марченка, Лесі Матвєєвої, Елли Циганкової, Тетяни Маленької, статті Івана Білодіда, Степана Крижанівського, Василя Німчука, Марії Моклиці, Світлани Богдан, Миколи Мірченка, Сергія Романова, Олександра Пасховера, згаданих уже Миколи Сороки та Івана Іллєнка, знайдені в Інтернеті публікації Івана Кураса, Людмили Таран, Світлани Кочерги, Василя Шкляра, Ігоря Кіщенка, Ігоря Сюндюкова, Сейрана Асанова, Михайла Якубовича, Михайла Іванченка, Миколи Борща та ін. вельми стали в мені пригоді.

В академізм впадати, однак, не хотілося, але й принцип будувати есе тільки на вже звичних моментах (символіка імені, числа тощо), мимоволі нав’язуючи свою думку читачеві, також таїв у собі небезпеку одноманітності і, як наслідок, нецікавості. Це стало причиною жанрового визначення твору як “спроби трактату в особах” і введення в дію т. зв. “експертів”, котрі висловлюються з приводу тих чи інших питань, піднятих у “лекціях”-розділах книги. Ці експерти – уявні, одначе на сентенції, подібні до їхніх, вряди-годи можна натрапити в пресі й почути в усних розмовах. Читачеві пропонується вибрати, на чию думку пристати – авторську, експертів, або ж не пристати на жодну, сформувавши власну, адже людина доти людина, доки має власну думку.

Хотілося б із вдячністю згадати тих, хто своєю активною допомогою спричинився до того, що книжка про Вченого-Добровісника стала літературним фактом. Це, зрозуміло, її видавець Андрій Криштальський, згаданий уже Віктор Вербич, котрий подав ідею написання есе, Петро Коробчук – бібліофіл і взагалі людина виняткової ерудиції й щедрості (я мав нагоду користуватися його книгозбірнею), директор бібліотеки Волинського національного університету імені Лесі Українки Володимир Собчук.

Окреме спасибі колективу Волинської державної обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки, зокрема її директорові – заслуженому працівникові культури України Людмилі Стасюк, заступникам директора – Євгенії Євтушок і Наталії Рибачук, невтомним працівницям книгозбірні – Жанні Литвиній, Ользі Гороть, Галині Степанюк, Олені Сільчук, Поліні Тимощук, Ользі Кириченко, Ірині Пантолік, Валентині Бабій, Анні Сойко, Тетяні Бордуновій, Олені Сабір’яновій і ність, ність, ність їм числа… По суті, кожна із названих та й не названих тут “пчілок-книгинь” (скористаюся поетичним висловом В. Вербича) так чи інакше причетна до появи цієї книги.

І, звичайно, я наперед вдячний своїм читачам – як за схвальні, так і за критичні відгуки.