Замість післямови

Ігор Ольшевський

У статті Олександра Пасховера “Агатангел Кримський: шлях у безсмертя” (“Політика і культура”, 2001, № 22) є досить дивна інформація про те, що офіційне повідомлення щодо смерті Академіка з’явилося в пресі тоді ж таки, 1942 року.

“Скривавлене тіло науковця, – читаємо в матеріалі, – викинули на «братський» смітник. А лицемірна совєтська преса «з глибокою скорботою» сповістила, що в евакуації на 71-му році життя після тривалої хвороби помер видатний радянський вчений Агатангел Юхимович Кримський” [51, 39].

На жаль, жодних посилань на конкретний друкований орган (газету чи наукове періодичне видання), в якому було опубліковано це повідомлення, у О. Пасховера немає (тим паче вік Ученого поданий був неточно – адже 71 рік Агатангелові Юхимовичу виповнився 15 січня 1942 року, а загинув він 25 січня, себто вже на 72-му році життя). Нема такого посилання і в біобібліографічному словнику “Українські письменники” (1960–1965). Та якщо справді припустити, що повідомлення про смерть репресованого Вченого з’явилося за чиїмось недоглядом (а чи наказом) в офіційній пресі, то невідомо, як тоді можна пояснити той факт, що навіть у 1947 році, на запиті сестри Академіка Марії Юхимівни Кримської до Президії Академії наук про долю брата було написано:

“Действительно, Крымский А. Е. был вывезен после эвакуации, но куда, неизвестно, а также его пребывание за годы войны или смерть Академии наук тоже неизвестны и никаких материалов о нём с 1941 года в Архиве не имеется” [39, 50].

Інша річ, що відсутність вироку (справу А. Кримського закрили у зв’язку зі смертю Академіка), а також очевидність безпідставності звинувачень автора “Пальмового гілля” в керівництві “антирадянським націоналістичним підпіллям” мали своїм наслідком те, що ще задовго до офіційної посмертної реабілітації Поета і Вченого прізвище його почали вряди-годи згадувати (розмови про “табу”, на думку автора цих рядків, не цілком відповідають дійсності). Так, у 9-му числі журналу “Радянське літературознавство” за 1948 рік (нині це – “Слово і час”) було надруковано до Агатангела Кримського від 16 листопада 1905 року – оту ж таки славнозвісну “розгорнуту рецензію” на роман “Андрій Лаговський”.

А у в 1955-му – на той час Агатангел Юхимович так само ще не був реабілітований, – редколегія 20-томного зібрання творів Івана Франка визнала за потрібне вмістити у ХVІІ томі (ред. Дмитро Копиця) схвальну рецензію Великого Каменяра на найпершу книгу екзотичних поезій А. Кримського [77, 293–302], а в примітках (щоправда не до згаданої рецензії, а до статті про Михайла Старицького) подати таку персоналію Академіка:

“Кримський, Агатангел Євтимович (1871–1941) – український філолог, вчений сходознавець, поет, перекладач і критик. За радянської влади дійсний член Академії наук Української РСР” [77, 506].

Як бачимо, дата смерті вказана неточно (тривалий час серед філологів побутували чутки, що А. Кримський загинув 1941 року під час німецького бомбардування переправи через Дніпро, якою нібито мав пролягти його шлях в евакуацію [48, 20]). Але найголовніше – жодних натяків на якусь там “ворожість”, “буржуазність”, “занепадництво” чи бодай “суперечливість” його поглядів.

1956 року тодішній директор Інституту мовознавства АН УРСР Леонід Булаховський звернувся до Прокурора УРСР з клопотанням про перевірку правильності засудження Агатангела Кримського (отже, доля на той час була Леонідові Арсеновичу вже відома – от тільки навряд чи здогадувався він, що Академіка позбавили життя… не встигши засудити). У справі реабілітації було допитано чимало осіб, зокрема й тих, хто у 1941 році свідчив на користь обвинувачення.

Соломія Павличко у книзі “Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського” зазначала, що дехто з допитаних (авторка якраз підкреслила – допитаних, а не опитаних) відмовився від своїх попередніх свідчень проти Вченого, заявивши, що дали ці покази під тиском НКВС. Інші (зокрема один із колишніх фігурантів СВУ, мовознавець Всеволод Ганцов, згадана вже Марія Бойко, науковці Тауфік Кезма, Катерина Дорошенко, Павло Бондаренко та ін.) також підтвердили лояльність А. Кримського до влади [50, 40-41)]. Скажімо, доцент (а згодом професор) Київського державного університету Павло Бондаренко так охарактеризував Агатангела Юхимовича:

“Любив ділитися своїми спогадами про початок своєї наукової діяльності, про студентські літа, про перпіод захоплення поезією… Любив оповідати в деталях про народження видатних творів української літератури – «Лісова пісня» Лесі Українки, «Хіба ревуть воли…» В цих розмовах Агатангела Юхимовича яскраво виявлялася його виняткова ерудиція, глибоке знання української мови і літератури і любов до народу і його культури.

Я жодного разу не чув висловлювань Кримського ні публічно, ні в приватних розмовах, які були б антирадянські, націоналістичні. Він зажив виняткової любові всіх, хто його знав і спілкувався з ним.

Знаючи 45 різних мов [насправді понад 60. – І. О.], Агатангел Юхимович був сорока п’ятьма ходячими словниками, завжди доступними кожному бажаючому поговорити з ним”[24].

8 травня 1957 року було скасовано постанову УНКВС по Кустанайській області від 3 лютого 1942 року про припинення справи проти А. Кримського “у зв’язку зі смертю”, а сам мотив припинення перекваліфіковано на: “за відсутністю складу злочину”.

Посмертна реабілітація Академіка зробила можливим публікацію його книг та досліджень, присвячених Ученому. 1965 року видавництво “Дніпро” здійснює видання вибраних творів Агатангела Кримського. Через три роки у “Радянському письменнику” (нині “Український письменник”) виходить збірка його поезій (серія “Бібліотека поета”). У 1971 році (знову в “Дніпрі”) – “Пальмове гілля”. Нарешті, впродовж 1972–1973 років видано п’ятитомне зібрання творів – на той час найповніше (хоч насправді далеко не повне, оскільки містить велику кількість цензурних купюр), куди увійшли оригінальні вірші, поетичні переклади, художня проза, публіцистика, наукові праці та листи Вченого.

Освоєння багатющої творчої, наукової та епістолярної спадщини Академіка відбувалося в ті роки й у всесоюзному масштабі. 1975 року в Москві опубліковано “Письма из Ливана (1896–1898)”. У 1981 році в Баку побачило світ дослідження “Низами и его современники”, яке готувалося до видання ще 1941 року, але не було опубліковане у зв’язку з війною та арештом Агатангела Юхимовича.

Літературознавчі студії, присвячені Вченому, представлені в 1960–80 роках роботами Олега Бабишкіна (“Агатангел Кримський. Літературний портрет”, 1967), Казимира Гурницького (“Кримський як історик”, 1971, “Агафангел Ефимович Крымский”, 1980). У 1972 році видано бібліографічний покажчик творів Академіка, а в 1974 – матеріали ювілейної сесії до 100-річчя від дня народження Вченого (під назвою “А. Ю. Кримський – україніст і орієнталіст”).

25 жовтня 1990 року “Літературна Україна” опублікувала статтю Івана Ільєнка “Хватальна евакуація” (за слідчою справою А. Кримського), в якій, либонь, уперше піднято завісу над трагедією Академіка. Надалі до цієї теми в різний час зверталися Микола Сорока (стаття “Як загинув Агатангел Кримський” у 1-му числі журналу “Наука – Фантастика” за 1991 рік), Олександр Пасховер (згадана на початку післямови стаття в “ПіКу”) та ін.

Загалом 1990-ті роки відзначалися помітним пожвавленням інтересу до Агатангела Кримського. 1992 року у “Веселці” вийшла збірка арабських казок “Краса у розумі” в записах Академіка. Впорядкував їх відомий дослідник спадщини Вченого – нині покійний професор Михайло Веркалець, перу якого належить низка книг, присвячених його постаті й науковій роботі, серед яких “А.Ю. Кримський у колі своїх сучасників” (1990) та “Проблема духовности тюркских народов в исследованиях А.Е. Крымского” (1994). До речі, тема докторської дисертації Михайла Михайловича – “Художня та науково-публіцистична орієнталістика А.Кримського у контексті літературного і культур-ного процесу України 2-ї пол. ХІХ – поч. ХХ ст.”

У жовтні 1991 року збулася й мрія Агатангела Юхимовича про заснування (під егідою Академії) Інституту сходознавства. Установу було названо його іменем. До 125-річчя від дня народження Вченого у Звенигородці, де він мешкав багато літ і звідки проліг його останній мученицький шлях, були проведені І Міжнародні сходознавчі читання А. Кримського, участь у яких узяли орієнталісти з України, Росії, США, Франції, Англії, Туреччини, інших країн. З того часу такі читання стали традиційними й проводяться щороку. Встановлено також премію імені Агатангела Кримського НАН України. Окрім того, Інститут провадить активну видавничу діяльність. Зокрема відновлено випуск журналу “Східний світ”. До 125-річного ювілею А. Кримського побачила світ його праця “Історія Туреччини” (1996), а наступного року вийшла книга Лесі Матвєєвої та Елли Циганкової “А. Ю. Кримський – неодмінний секретар Всеукраїнської Академії Наук”, в якій подано вибрані листи Вченого за 1918 – 1941 роки.

З-поміж бібліографічних покажчиків привертає увагу праця знаного українського науковця й дипломата, лауреата премії імені А. Кримського НАН України Юрія Кочубея “Україна і Схід. Культурні взаємозв’язки України з народами Близького Сходу 1917–1992” (1998).

До 135-річчя від дня народження Академіка видано двотомник епістолярної спадщини А. Кримського (2005), до якого ввійшло 250 листів, із яких 183 надруковані вперше, та книгу “Агатангел Кримський. Нариси життя і творчості” (2006). А впродовж 2007–2010 років здійснено фундаментальне п’ятитомне видання вибраних сходознавчих праць, у якому представлено роботи з арабістики, тюркології та іраністики.

Серед книг Ученого, опублікованих поза межами України, варто згадати “Историю мусульманства”, що побачила світ у Москві 2003 року.

Оскільки Агатангел Кримський – уродженець Волині, цілком природним є інтерес до постаті Академіка, його наукового та літературного доробку в Лесиному краї. Іменем А. Кримського названо педагогічний коледж у Володимирі-Волинському, де народився Учений. На фасаді приміщення навчального закладу встановлено меморіальну дошку, а навпроти центрального входу в коледж – погруддя Вченого роботи львівського скульптора Євгена Дзиндри [87, 114]. 26-27 січня 2006 року в Луцьку та Володимирі-Волинському відбулася Міжнародна науково-теоретична конференція “Агатангел Кримський у контексті української та світової культури”, присвячена 135-річчю від дня народження Академіка.

У 2007 році в Луцьку з’явився друком збірник наукових праць "Агатангел Кримський – учений, письменник, українець” (упорядник Ніна Данилюк, нині доктор філологічних наук, професор). Серед його авторів – науковці Інституту української мови НАН України, Інституту сходознавства імені А. Кримського НАН України, Української академії друкарства, Волинського державного (на той час) університету імені Лесі Українки, Волинського краєзнавчого музею, викладачі Володимир-Волинського педагогічного коледжу імені А. Ю. Кримського.

1992 року на Волині засновано обласну літературно-мистецьку премію імені Агатангела Кримського. Її лауреатами стали члени Національної спілки письменників України Йосип Струцюк, Олександр Рисак, Віктор Ревуха, Віктор Лазарук, Василь Слапчук, Іван Чернецький, Петро Мах, Надія Гуменюк, Володимир Лис, Василь Гей, Михайло Пронько, Олена Криштальська, Валерій Шевчук, Андрій Бондарчук, Петро Боярчук, Іван Корсак, Віктор Вербич, Андрій Криштальський, Петро Коробчук, автор цих рядків, поетеса Сіма Кордунова, а також педагог і поетеса, заслужений вчитель України Олеся Ковальчук, член Спілки християнських письменників України Віктор Гребенюк, публіцист Євген Грушка, краєзнавці Олена Бірюліна, Микола Корзонюк, Леон Пучковський, історик Михайло Киричук, народна артистка України Зоя Комарук, заслужені артисти Олександр (Ісаак) Пуц та Надія Федченко, актор Дмитро Репюк, балетмейстер заслуженого народного ансамблю пісні і танцю “Колос”, заслужений працівник культури Микола Полятикін, Архієрейський хор Свято-Троїцького кафедрального собору м. Луцька „Оранта” (керівник – заслужений діяч мистецтв України Василь Мойсіюк).

Цілком можливо, що зараз, коли хтось читає ці рядки, кількість лауреатів уже збільшилася. Волинський же національний університет 2012 року розпочав нову сторінку своєї історії – вже як Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки.

Ім’ям Ученого названо вулиці Києва, Звенигородки, Бахчисараю (Республіка Крим), Луцька, Нововолинська, ясна річ, Володимира-Волинського та ряду інших міст України.

Викликає, щоправда, жаль не надто широка можливість доступу до праць Академіка й літератури про нього через невеликі наклади, не для кожного доступні ціни. Не всі праці бувають наявні в бібліотеках (у т. ч. електронних). Видання повного зібрання спадщини Агатангела Кримського також є проблематичним уже не через політичну, а через “економічну цензуру”, хоч за час, що минув після заснування Інституту сходознавства, зроблено таки чимало…

Чомусь, попри все, віриться, що вихід таки знайдеться – адже темрява найгустіша саме перед світанком, – і подальші роки ХХІ століття являть нам приклади ще дбайливішого ставлення до рідної культури й до тих численних, творених віками і тисячоліттями, світових культур, до яких торував стежки невтомний Учений-Добровісник.