Лекція 5: Летальні наслідки “вірусу опали”

Ігор Ольшевський

Дійові особи:

Автор.

Переконаний Націоналіст.

Переконана Комуністка.

Містик.

Автор. У медицині є термін “інкубаційний період” – на означення стану, коли людина, будучи вже хворою, ще не відчуває симптомів недуги, або відчуває лише якісь ледь вловимі зміни в організмі, на які й уваги спочатку не звертає…

Опала, немилість – політична чи будь-яка, – теж може початися з якихось незначних змін у ставленні оточення до “об’єкта”, і вони можуть видатися, на перший погляд, випадковістю. Скажімо, непорозуміння з начальством можна “списати” на миттєву роздратованість чи нелегку вдачу шефа, перепони на шляху до видання книги чи до втілення якогось наукового, мистецького або ж підприємницького проекту – на “економічну кризу” чи “неактуальність” тематики, появу “розгромних” рецензій у пресі чи Інтернеті – “особистими думками” критиків та журналістів, на які вони, безперечно, мають право.

Та навіть коли це стає систематичним і ставить під загрозу кар’єру людини, бізнес (якщо такий є), недоторканість житла, безпеку (як власну, так і родини), коли потенційні спонсори, ніби змовившись, відмовляють у допомозі або й узагалі жахаються того чи іншого прізвища, а рецензії чи “журналістські розслідування” змінюються відвертими пасквілями, мало чим відмінними від доносів (а нерідко й є такими), справжнього призвідника (чи призвідників) важко “спіймати на гарячому”, важко довести його (чи їхню) причетність до негараздів та небезпек у житті “об’єкта” (говорячи російською мовою, “что недоказуемо, то и не наказуемо”), ба є і ризик бути притягненим до суду за нібито “наклеп на чесних людей”.

У кращому випадку вдається знайти “крайніх”, себто безпосередніх виконавців, від яких навряд чи можна про щось довідатися, бо ж вони можуть і не знати в обличчя того, хто дає їм письмові або телефонні вказівки, а якщо навіть знають – боятимуться сказати. А тим часом недуга (сиріч опала) прогресує, аж поки зрештою не сягає коди, нерідко з летальними наслідками…

Реабілітація часто-густо виявляється запізнілою, жертву (вже безпечну) обожнюють як мученика за ідею (за яку саме, залежить від кон’юнктури: погляди однієї людини можуть трактуватися, скажімо, то як “комуністичні”, то, навпаки, як “націоналістичні”), зводять її на п’єдестал, ясна річ, не надто вникаючи в саму суть духовної спадщини реабілітованого, і навіть використовують ім’я “кумира” для цькування нових жертв, причетних або й непричетних до його трагедії…

Такі “сценарії” – не винахід нашої далекої від романтики сучасності, і не лише риса, притаманна саме Україні: у різних виявах вони існують у багатьох народів, за всіх суспільних формацій – не бракувало їх ні в дорадянські, ні в радянські часи, ні у “відчайдушні дев’яності”… Для реалізації “сценарію” потрібні дві умови. Перша – це наявність непересічної Особистості. Друга – наявність заздрісників, які не можуть змиритися з існуванням такої Особистості, не можуть витримати Світла, яке Вона випромінює.

Духовні лінощі – вічні супутники заздрості – не дають змоги бодай спробувати дорівнятися до цих висот: набагато простішим видається знищити (фізично чи морально) тих, хто, на думку таких осіб, надто вже “висовується” й виглядає розумнішим за інших. Отут і стає в пригоді не відкритий медиками, але перевірений тисячолітнім досвідом “вірус опали”. Та є ще й третій чинник – наявність впливових осіб, які внаслідок своїх службових, політичних, фінансових чи навіть окультних можливостей здатні зрежисерувати “спектакль”, у якому центральною фразою має стати вигук юрби: “Розіпни!” Далі – за “Чистим Четвергом” Миколи Зерова:

І темний ряд євангельських історій

Звучить, як низка тoнких алегорій

Про наші підлі і скупі часи

[22, І, 64].

Автор цих рядків теж схильний думати, що Агатангел Кримський не одразу відчув дію цього смертоносного “вірусу”. Курс КП(б)У на “українізацію” 1920-х років, у цілому терпиме на перших порах ставлення влади до Вченого, його обрання на відповідальні наукові й громадські посади й були тим “інкубаційним періодом”, про який згадувалося вище. Стан творчої ейфорії (помножений на певні особливості вразливої психіки Поета, що він сам неодноразово визнавав – згадаймо слова про “трошки хору фантазію” з цитованого в попередній лекції листа до Б. Грінченка), здавалося, не могли заглушити ні недуга Академіка (Агатангел Юхимович хворів на ядуху та стрімко втрачав зір), ані жодні труднощі й випробування першого пожовтневого десятиліття.

Саме тоді з’явилися друком такі праці, як “Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини ХІ–ХVП ст.” (у співавторстві з О. О. Шахматовим, 1922, 1924), “Історія Персії та її письменства”, “Хафиз та його пісні (бл. 1300–1389) в його рідній Персії ХІV ст. та в новій Європі” (обидві – 1923, остання перевидана у 1924-му), “Перський театр, звідки він узявсь і як розвивався” (1925), “Знадоби до життєпису Степана Руданського” (1926), “Історія Туреччини та її письменства”, “Оповідання арабського історика ХІ в. Абу-Шоджі Рудраверського про те, як охрестилася Русь” (обидві – 1927), “Школа, письменство й освіта в турецько-арабських краях за передреволюційної доби на грані ХІХ – ХХ вв.”, “Розвідки, статті й замітки” (обидві – 1928), “Тюрки, їх мови та літератури” (1930) тощо. А. Кримський був науковим редактором “Російсько-українського словника” (впродовж 1924–1933 років вийшло три томи), “Російсько-українського словника правничої мови” (1926), “Українського діалектологічного збірника” (кн. 1–2, 1928–1929), від 1923 до 1929 року редагував “Записки Історико-філологічного відділу ВУАН” (кн. 2–5, 7–10, 12–17, 19, 21–23, 25), численні збірники, присвячені питанням сходознавства.

Стан цей, однак, нерідко переривався відчутними “дзвіночками” про початок майбутньої драми. Перші такі “дзвіночки” пролунали ще в період “між Вернадським і Заболотним”, коли за частої зміни президентів ВУАН (Миколу Василенка не затвердили, а потім ще й заарештували, щоправда, згодом помилували; Орест Левицький швидко пішов із життя, а Володимир Липський, попри заслужену славу вченого, не мав належних для президента організаторських здібностей) неодмінному секретареві Академії доводилося бути фактичним керівником установи, що свого часу дало підстави навіть Климентові Квітці ужити в листі до академіка Володимира Гнатюка від 9 грудня 1923 фразу про “одноосібну диктатуру А. Кримського” [35, 326]. Така ситуація змушувала Ученого постійно перебувати на виду, а отже, бути надто вразливою “мішенню” для заздрісників, потенційних конкурентів, політиканів та інших недоброзичливців, а то й певних владних кіл, пройнятих недовірою до “старої” інтелігенції.

2 лютого 1924 року Академік звертається у Харків з листом до Михайла Астермана – завідувача Редакційно-видавничого відділу НКО УСРР, котрий за дорученням Колегії Наркомосу займався питаннями видавництва Академії наук (лист надиктований російською мовою, оскільки Агатангел Юхимович збирався надіслати його копію деяким зацікавленим особам, у чийому володінні українською не був певен):

“Тов. [Р.] Радомышельский, а через других и тов. [Н.] Волынский, – пише Вчений, – передали мне, будто кто-то из членов Комиссии [Комісії словника української живої мови ВУАН. – І. О.] сообщил кому-то, посланному из типографии, что Комиссия могла бы составить словарь скорее, а торможу дело я. Без всякого сомнения, эта глупая сплетня долетела и до Вас в Харьков.

А между тем, никто из сотрудников словаря, я вполне уверен, даже не мог сказать такой нелепости. В составлении рукописи словаря я не принимаю абсолютно никакого участия и влиять задерживающим образом на ход составления ее я, очевидно, не могу. Моя работа – редакторская и начинается лишь тогда, когда словарная Комиссия дает мне совершенно готовую рукопись.

Таким образом, ни я на Комиссию, ни Комиссия на меня в нашей работе не влияем в смысле скорости или медлительности; единственное, в чем может сказываться моё влияние на Комиссию, так это мои настаивания, не быть чересчур педантичными и жертвовать многими техническими мелочами, которые хоть и очень желательны, но не абсолютно необходимы” [16, ІІ, 67, 68].

Як бачимо, механізм інтриг запущений, але чи були це вже фатальні прояви згаданого вище “вірусу опали”, ще невідомо. Та напевно, недобрі передчуття все ж таки тривожили душу Академіка – адже через чотири дні він вирішив повернутися до цього листа і продовжити його розповіддю про інші сторони свого життя й діяльності (на жаль, також маловтішні):

“Я бесконечно горжусь, – читаємо у листі, – что высшие и лучшие представители дорогого для меня Рабоче-крестьянского государства ценят мою научную деятельность, находят ее полезной для государства и считают необходимым обеспечить меня материально. Но ведь народные комиссары, даже весь Совет Народных Комиссаров, это одно, а подчиненные им органы, истолкователи наказов – это другое…

Декрет СНК [УССР] о моем полнейшем материальном обеспечении (…) гласит, что я должен получать пожизненное жалование вне всяких тарифных норм, а на практике я получаю не только бесконечно меньше любого спеца в каком угодно предприятии, но даже меньше получаю, чем профессор средней руки. Декретом СНК [УССР] мне и моей голодной семье пожизненно назначен усиленный продовольственный паек, а на практике у меня отобран вообще всякий паек, и усердие истолкователей, повидимому, разъяснит, что мне за это отнятое не полагается даже никакого эквивалента.

В декрете СНК [УССР] предписано Наркомпросу: "Принять меры к скорейшему напечатанию за счет государства трудов [А.] Крымского…, а помните ли Вы мой недавний январский разговор с Вами, вершителем судеб казенной бумаги. Я у Вас спросил: мог ли бы я рассчитывать на получение бумаги для напечатания моей “Історії Туреччини”. Вы на это ответили: нет” [16, ІІ, 72].

Далі автор скаржиться на проблеми з виданням книги “Хафіз” (під час прибирання у друкарні зникли важливі листки з уже набраним текстом):

“Конечно, перепечатать эти листы можно с сохранившихся оттисков, но во-первых, жаль потерянного труда, а во-вторых, с кого же взыщу я за бумагу, чтобы купить новую. С уборщиков-голяков. С тов. Масовера – да он, вероятно, и не знал об уборке… С Редиздата – но ведь вершитель судеб бумаги это Вы, а Ваше отношение к историко-литературным филологичсским трудам мне хорошо известно. Я не сомневаюсь, что Вы будете отбояриваться от возмещения бумаги изо всех сил…” [16, ІІ, 76].

Усі ці обставини коштували Агатангелові Кримському здоров’я:

“24 января, – стечение неприятностей, как со стороны авторов, так и со стороны типографии привели меня к нервному удару. Беладона, кодеин, диуретин возвратили мне опять дыхание и я опять работаю не покладая рук, но более чем ясно, что работать при таких обстоятельствах крайне тяжело” [16, ІІ, 77].

Випадковість? А може, свідоме доведення Вченого до хворобливого стану, який би унеможливив його роботу над редагуванням “Словника”, й тоді знайшовся би привід для нових звинувачень у гальмуванні справи, а то і в саботажі? Принаймні Академік усвідомлював небажаність будь-якої своєї хвороби під час такої відповідальної роботи (“всякое мое заболевание будет, очевидно, служить к замедлению обработки словаря” [16, ІІ, 76]).

Того ж таки 1924-го року в Україну повернувся з еміграції Михайло Грушевський, котрий свого часу поставив питання про ліквідацію УАН як породження гетьманського уряду і створення нової Академії наук, так би мовити, вже “під Директорію”. Репатріація відомого вченого і політика посилила напругу в Академії, а також в очолюваному А. Кримським Інституті української наукової мови, де, як зазначають відомі українські науковці, лауреати премії імені А. Кримського НАН України Леся Матвєєва (нині – директор Інституту сходознавства імені А. Ю. Кримського НАН України) та Елла Циганкова у книзі “А. Ю. Кримський – неодмінний секретар Всеукраїнської Академії наук. Вибране листування” (1997), “не без сприяння властей точилася ворожнеча між Кримським і Єфремовим з одного боку, Грушевським і Тутківським – з другого” [39, 15].

Учень і названий син А. Кримського Микола Левченко після свого арешту в 1929 році дав під час слідства такі свідчення:

“Цей приїзд [М. Грушевського. – І. О.] спричинився до того, що Академія швидко розбилася на два ворожих табори, і їхня боротьба спричинилася знов до внутрішньої колотнечи [Так у М. Левченка], склоки й т. ін. Оця боротьба стає провідним фактором 1925–1928 року у всіх виявах академічної дійсности, і саме вона, я в цьому цілком певен, штурхнула ВУАН на ті всі непорозуміння з НКО [Народним комісаріатом освіти. – І. О.], які незабаром виникли, і саме вона є першопричиною того, справді непоміркованого, кроку, що призвів до гострого конфлікту з НКО у 1928 р.” [83, 198].

Описану ситуацію доволі красномовно проілюстрував у своєму щоденнику і академік Сергій Єфремов (запис від 15 листопада 1924 року):

“Сьогодні вперше одверто стялися Кримський та Грушевський. Вийшло це за правопис. Грушевському хочеться задержати – навпроти академічного, обов’язкового – старий галицький правопис, од якого – до речі сказавши, тепер і самі галичани вже одмовилися. І от він на засіданні управи зняв це питання, – не до речі, бо не Управи це компетенція. Хотів він, щоб Академія дала дозвіл друкувати «Україну» кількома правописами, залежно від авторів.

Кримський відповів, що це річ неможлива. Загорілося філологічне змагання, що незабаром перейшло на особисті випади (згадано було з обох боків, хто кого і коли «вилаяв» друком, пригадано було Грушевському його останню за кордоном вихватку проти Управи Академії і т. п.).

Розійшлися не любо. Боюся, що почнеться тепер боротьба поза спинами й поза лаштунками користуючись Харківськими знайомостями. А в результаті можемо погрузти в болото по самі вуха” [19, 161].

Забігаючи наперед, скажу, що 1927 року в Харкові на Всеукраїнській правописній конференції було прийнято новий правопис (звідси назва “Харківський правопис”). Наступного року його затвердив тодішній нарком освіти Микола Скрипник (звідси назва “скрипниківка”). У 1929-му правопис прийняли Всеукраїнська академія наук, а у Львові – Наукове товариство імені Т. Шевченка. Тоді ж знаний український мовознавець Григорій Голоскевич уклав “Правописний словник” (1929, звідси назва “правопис Голоскевича”). Харківські правила були синтезом (за згаданими нормами вимагалося вимовляти і писати – “синтeзою”) двох мовних традицій – наддіпрянської та наддністрянської.

Офіційно “скрипниківка” проіснувала до 1933 року, коли правописна комісія на чолі з відомим партійним і державним діячем УСРР Андрієм Хвилею (Олінтером) – до слова, не мовознавцем, – переробила правопис, визнавши попередні норми “націоналістичними”, одначе в діаспорі (а з розпадом СРСР – вряди-годи й в Україні) він і досі залишається популярним (звідси ще одна, “побутова” назва – “діаспорний правопис”).

А. Кримський, як відомо, з осторогою ставився до поступок наддністрянським мовним нормам, вважаючи їх заграванням М. Скрипника з галичанами [79]. Певну упередженість він відчував і до літери “г” [50, 307], хоч вона й зафіксована у “Словарі української мови” Б. Грінченка [61, 345–352].

Попри те, що Сергій Єфремов і Агатангел Кримський були союзниками в полеміці з М. Грушевським у багатьох питаннях (зокрема, мовно-правописних), не можна, однак, твердити, що між обома вченими не виникало непорозумінь. Так, безкомпромісного і послідовного у своєму неприйнятті радянської влади Єфремова нерідко дивувала, ба більше, дратувала дипломатична поведінка А. Кримського щодо більшовиків – навіть тих, хто мав націонал-комуністичні погляди). Цей, на думку Сергія Олександровича, сервілізм він закидав навіть Грушевському, з гіркотою констатуючи у щоденнику:

“Грушевський – ватажок морально вартий своєї череди, і цей напрямок азіятського політиканства, в якому заправилися партійні діячі часів Ц[ентральної] Ради, власне, вигубив справу. Тепер вони мало не всі тут, принаймні “видніші” – вклонилися Золотій Орді й п’ють кумис” (запис від 19 грудня 1924 року [18, 172]).

А 8 листопада 1927 року, повернувшись із ювілейного засідання в Академії, присвяченого 10-й річниці Жовтня, і, напевно, пам’ятаючи статтю-інтерв’ю А. Кримського “Развитие украинской науки пойдёт по пути, ведущему к строительству социализма”, опублікованій за три дні до того в “Вечернем Киеве”, С. Єфремов напише:

“Ну й кадили владі, – в першу голову Агат[ангел] Юх[имович]! І як ті, що кадять, і ті, що слухають, не розчовпуть грубої лести [Документи двадцятих років цитуються згідно з правописом 1929 р.] та сервілізму, як їх врешті не занудить!” [19, 543].

Наступний запис у щоденнику (від 9 листопада) засвідчує, що для Кримського також не все виглядало однозначно:

“Агат[ангел] Юхим[ович] сьогодні, згадуючи вчорашнє, промовив сміючись: «Обязательное сквернословие» я вчора одбув; тепер на півроку дадуть мені спокій». Істинно-філософічний погляд на речі!” [19, 544].

Отже, лояльність А. Кримського до більшовиків (як і завірення у відданості радянській владі “до остервенения” [16, ІІ, 73]) була лише дипломатичною грою?

Переконаний Націоналіст (з місця). Авжеж, так і було!

Переконана Комуністка (теж із місця). На вашем месте я бы не торопилась с выводами.

Автор. Справді, в добі, як відомо, 24 години, і день 7 листопада не обмежувався самою лише ювілейною сесією, отже “вчорашнє” не обов’язково повинно було стосуватися тільки її. По друге, Академік, як людина східна й за корінням, і (смію думати) за світоглядом, знав правило стародавніх мудреців звертатися до людей лише згідно з їх свідомістю (згадаймо євангельські нагадування: “Хто може вмістити, хай вмістить”, “Хто має вуха, хай чує”, “Хто читає, нехай розуміє” тощо).

Непримиренна вдача С. Єфремова, безперечно, була йому відома (напевно, й у вічі той не раз говорив і про “кумис”, і про “Золоту Орду”), але водночас і розуміючи потребу подальшої конструктивної співпраці для виконання завдань, які стоять перед Академією, міг мовити те, що Сергій Олександрович… хотів почути. По-третє, персональним магнітофоном (а тим паче диктофоном) у СРСР тоді не міг похвалитися, по суті, ніхто, тож гарантій точності вислову Кримського, так само, як і запису Єфремова, немає жодних.

Але навіть, якщо на той час у Агатангела Юхимовича і минула ейфорія щодо більшовиків, турбувався він аж ніяк не про власну безпеку, а про справу свого життя, тож ситуативний компроміс, на який він міг іти з владою, все ж спрацьовував на користь, а не на шкоду Всеукраїнської Академії наук, вибиваючи “зброю” з рук тих, хто вважав установу осередком антирадянських, зокрема націоналістичних настроїв. Підтримка ж (знову-таки ситуативна), яку А. Кримський мав від певних партійних та радянських діячів України (скажімо, від згаданого в попередньому розділі заступника наркома освіти УСРР Яна Ряппо) давала Вченому певність, що Академію, за яку він відчував зрозумілу відповідальність, удасться “втримати на плаву”.

Однак участь політиків і посадовців у долі Агатангела Юхимовича не була послідовною. Більше того, чимало хто з них був навіть зацікавлений у чварах всередині Академії, про що читаємо знову ж таки у щоденнику С. Єфремова (запис від 30 червня 1927 року):

“Розповідав Семковський [Семковський (Бронштейн) Семен Юлійович (1882-1937) – філософ, соціолог, дійсний член ВУАН з 1929 року. Двоюрідний брат Л. Троцького] усякі харківські новини. Звичайні інтриги, плітки, тупість, заздрість. Коли Семковський комусь із власть імущих сказав, що шкода, мовляв, що в Академії незлагода, той цинічно відповів – «То й добре, бо через це ми дізнаємося дещо таке з внутрішнього життя Академії, про віщо б не знали»” [18, 47].

“Інкубаційний період” скінчився. Симптоми опали ставали все помітнішими. Першою з найвідчутніших її ознак для А. Кримського стало позбавлення його у 1928 році посади неодмінного секретаря ВУАН, яку Академік займав упродовж 10 літ. Найабсурднішим було те, що його таки обрали на цю посаду, але Наркомос не затвердив кандидатуру Вченого, призначивши виконувачем обов’язків неодмінного секретаря академіка Овксентія Корчака-Чепурківського. Визначний учений-гігієніст та епідеміолог, О. Корчак-Чепурківський не мав, однак, такого організаційного хисту, як його попередник, і чимало внутрішніх академічних питань певний час іще вирішував Агатангел Юхимович.

Вихід книги Академіка “Розвідки, статті й замітки” (1928) спричинився до написання розгромної брошури, автором якої був ніхто інший, як згаданий у попередній лекції Віктор Петров (на той час керівник Етнографічної комісії ВУАН). Кримського було звинувачено в безпринципності, народництві й буржуазному світогляді.

Як зазначав у своїй статті “«В пустелі мені явився біс», або Про темну мантію Віктора Петрова” професор (на час написання – доцент) Василь Ульяновський, Петров таки виступив проти Агатангела Юхимовича на одному із засідань Академії, але лише усно – окремим виданням брошура не вийшла [73].

За спогадами відомого українського історика з діаспори, професора Наталії Полонської-Василенко, наступного, 1929 року народний комісаріат освіти УСРР (на чолі його тоді був упереджений до Кримського Микола Скрипник) не дав ученому (і майбутньому радянському розвіднику) дозвіл на виїзд до Праги, де проходив з’їзд філологів. Чи не було це реакцією влади на “непослідовність” і “демарш” Віктора Платоновича, на те, що опус свій він до друку так і не подав?

Того ж таки 1929 року в Україні широко розгорнулася кампанія з викриття т. зв. Спілки визволення України. Пишу “так званої”, оскільки нема єдиної думки щодо реальності існування цієї організації. Більшість дослідників як на Заході (зокрема Вcеволод Голубничий, Василь Гришко, Микола Ковалевський, Григорій Костюк, Юрій Лавріненко, Роберт Саллівант, Кость Туркало, Панас Феденко), так і в Україні (Юрій Шаповал, Сергій Білокінь, Анатолій Болабольченко та ін.) вважають, що справу СВУ сфабрикували органи ДПУ для обгрунтування подальших репресій (оскільки судовий процес проходив 9 березня – 19 квітня 1930 року у приміщенні Харківського оперного театру, в народі побутував такий “чорний гумор”: “Опера СВУ – музика ДПУ”). Окремі автори (Василь Плющ, Наталія Павлушкова) обстоюють тезу, що така організація справді була, проте не мала великої чисельності, широкої розгалуженості та зв’язків за кордоном [53, І, 72].

Арешти у справі СВУ відбувалися впродовж усього 1929 року. Агатангела Кримського ув’язнення тоді ще оминуло, проте за грати потрапив науковий секретар і названий син Академіка – Микола Левченко, який був не просто талановитим, перспективним молодим науковцем, керівником видавництва ВУАН, а й “правою рукою” та “очима” свого названого батька.

“4-го липня цього року, – писав Учений до відомого партійного й радянського діяча УСРР Володимира Затонського, – заарештовано, безперечно без вини, мого наукового секретаря Миколу Левченка і посаджено в київське ГПУ, де він оце перебував два місяці.

Щоб зрозуміти, який це вдар для мене, для моєї наукової праці, треба згадати, що на одному оці в мене катаракта, а друге око дуже слабе, і працювати без дуже тямущого наукового помічника мені не можна. Буде тому шість літ, я спинив свою увагу на високоталановитім, ще досі молодім, Миколі Левченкові і, в його особі, підготував собі протягом шістьох літ секретаря-помічника, а в деякій мірі і наукового наступника” [16, ІІ, 223].

Спроби домогтися звільнення М. Левченка хоча б на поруки не дали бажаних результатів, більше того – загроза арешту нависла й над самим Кримським – особливо, коли, за свідченням Наталії Полонської-Василенко [53, І, 71], підслідному показали нібито зізнання його названого батька (з разючою імітацією почерку). Одначе “вершителі доль людських” прорахувалися: вчитавшись зі скрупульозністю філолога в цю писанину, Микола Захарович помітив нехарактерні для Агатангела Юхимовича слова та звороти й категорично відмовився свідчити проти Академіка. Навпаки, він усіляко намагався вивести А. Кримського з-під удару, характеризуючи його як фахівця, котрий “вів тверду радянську лінію, підкреслюючи скрізь потребу щільного зв’язку наукової роботи з потребами нового ладу” [83, 201].

Такі свідчення вберегли тоді Агатангела Юхимовича від арешту, проте коштували волі, а зрештою, й життя Миколі Левченку – він був засуджений на десять років ув’язнення (Елла Циганкова, автор передмови до публікації свідчень М. Левченка, говорить навіть про вищу міру покарання, замінену на “десятирічку” [83, 192], однак Н. Полонська-Василенко у своєму нарисі історії Української Академії наук “скоротила” цей термін до п’яти років [53, І, 71]). Так чи інакше, але чотирьох із них, відбутих на Ведмежій горі, було досить для того, щоб молодий науковець збожеволів і після дострокового звільнення наклав на себе руки.

У двотомнику епістолярної спадщини Агатангела Кримського, виданому в 2005 році згідно з рішенням вченої ради Інституту сходознавства імені А. Кримського НАН України, вміщено лист-статтю Вченого, написану до західно-української преси по слідах процесу “Спілки визволення України” (чи з’явився цей лист друком і де саме – мені невідомо). У ньому, поряд із обов’язковими для таких заяв словами осуду “антирадянської контрреволюційної організації” (16, ІІ, 234), знаходимо характеристику тогочасного душевного стану А. Кримського (“невимовне моральне пригнічення” [16, ІІ, 234]).

Знаючи ситуацію, в якій опинився Академік, можна збагнути, що причиною цього пригнічення є не так обурення “ворожими вилазками”, як біль за долю названого сина й тривожне усвідомлення невизначеності власної долі. Ученого, звільнили, по суті, з усіх посад, позбавили аспірантів і можливості займатися улюбленою справою. Після виходу книги “Тюрки, їх мови та літератури” (1930), що тривалий час вважалася найповнішою збіркою етнографічної, мово- й літературознавчої інформації про тюркомовні народи, і її конспективного викладу російською мовою в енциклопедичному словнику братів Гранат, роботи А. Кримського перестають публікувати.

Підготовлена тоді ж таки до друку праця “Звенигородщина. Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діалектологічного” до читачів не потрапляє. Показовим щодо тодішнього становища Академіка є лист до В. Вернадського за 18 жовтня 1930 року.

“Ваше письмо – пише Агатангел Юхимович, – переслали мне в Звенигородку, где я невольно застрял: из сберегательной кассы не выдают положенных туда моих денег, а из Киева получить – тоже нельзя, на почте тоже не выплачивают денег по переводам. Говорят, что лишь 1-го н[оя]б[ря] появятся здесь денежные знаки. (До того времени все употребляется на хлебозаготовку; уплату за зафрактованное зерно). Я – в катастрофическом положении, и не каждый день обедаю, а на билет денег и подавно достать нельзя” [16, ІІ, 232].

І далі:

“Работается мне плохо; обостренное воспаление сердца терзает меня еженощно, соединяясь с грудною астмою, и это, конечно, отражается на работе, она идет медленно. Причина, главным образом, та, что моего сына безвинно, по подозрению, сослали в каторгу на Белое море на десять лет. (…) Ходатайствовать не перед кем: [Н.] Скрипник воздвиг против меня гонение и озлобление. Если так дело продлится, а я не умру, то придется, вероятно, искать себе службы в одной из тюркских республик Союза” [16, ІІ, 233].

Менш як через дванадцять літ Агатангел Юхимович зустріне свою мученицьку кончину саме в одній із “тюркських республік Союзу” – Казахстані, але не на “службі”, а в Кустанайській тюрмі…

А тоді, після засудження Миколи Левченка, Академік здійснив воістину лицарський крок: узяв фіктивний шлюб із його вагітною дружиною, всиновив новонародженого хлопчика й дав йому своє прізвище, аби дитина не була затаврована як “син ворога народу”. Малюка назвали на честь Левченка – Миколкою [Микола Левченко заперечував своє батьківство [23]].

У збірнику “Історія Національної Академії наук України. 1934 – 1937. Документи і матеріали”, виданому Інститутом архівознавства НАН України прізвище Кримського згадується вельми рідко. Тематичний план ВУАН на 1934 рік серед пріоритетної проблематики для установ соціально-економічних наук, мовознавства та літературознавства передбачав боротьбу “проти українського буржуазного націоналізму як головної небезпеки на даному етапі в УСРР та великодержавного шовінізму”, і в одному з пунктів (точніше, підпунктів), – як приклад вияву цих тенденцій у виданнях ВУАН, – у довжелезному списку прізвищ було згадано й діяльність А. Кримського [26, 78].

Водночас Академік і надалі вважався членом комісії з соціально-економічних наук. Як можна довідатися з протоколу № 21 засідання Президії ВУАН 17–19 червня того ж таки 1934 року, Агатангел Юхимович висунув під час цього засідання пропозицію про святкування 1000-річного ювілею Абулькасима Фірдоусі та внесення до плану академічної роботи теми “Нарис історії перського письменства до Фірдоусі і Фірдоусієва «Шах-наме»”. Власне, тему цю Вчений розробляв уже давно – іще з кінця ХІХ ст., конкретно – з 1895 року, коли у редагованому Іваном Франком львівському часописі “Житє і слово” побачив світ неповний переклад славнозвісної поеми класика персько-таджицької літератури.

1898 року Вчений написав до 23-го тому Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона статтю “Персидская литература” (загалом Агатангел Юхимович є автором кількасот статей до цієї енциклопедії). На початку ХХ ст. кількома книгами вийшла з друку праця “История Персии, её литературы и дервишеской теософии”. Саме до неї скеровує читача Агатангел Юхимович, включаючи переклади з Фірдоусі до третьої частини “Пальмового гілля” й супроводжуючи їх докладною розповіддю про Поета й історичні реалії, серед яких він жив.

1923 року, як уже зазначалося, вийшла (вже українською мовою) “Історія Персії та її письменства”. Таким чином, була міцна основа для подальшої роботи в цьому напрямі (з аспірантами і т. д.). Окрім того, Вчений, можливо, розраховував і на те, що розробка “інтернаціональної” чи “інонаціональної” теми (тим паче в ювілейний рік) спростує уявлення влади про нього як про “націоналіста”, і це сприятиме зняттю опали. Хоч як дивно, але напрошується порівняння з наївною (і, зрештою, марною) надією самого Фірдоусі на те, що правляча династія Саманідів схвально сприйме “Шах-наме” й злигодні Поета закінчаться… Проте всі ці “народні засоби” не усунули дію “вірусу”. Президія ВУАН погодилася з пропозицією А. Кримського, але… не більше того. Аспірантів він не отримав, про публікацію нової монографії не йшлося. Писати, отже, знов доводилося “до шухляди”, ділячись скромною пенсією з рідними у Звенигородці й борючись із матеріальною скрутою та дорожнечею.

1935 року технічним секретарем Агатангела Кримського стала вдова академіка Миколи Василенка – згадувана вже Наталія Полонська-Василенко. Вона була для опального Вченого ніби сполучною ланкою між ним і Академією під час усього звенигородського періоду, детально інформуючи про новини наукового життя, а також підтримуючи матеріально, про що свідчить активне листування А. Кримського з Наталією Дмитрівною впродовж 1936–1940 років. Так, у листі від 28 серпня 1936 року читаємо:

“Не знаю, як дякувати Вам за переслані гроші, – прийшли всі чотирі [так у А. Кримського] перекази. Висилати мені й сестрі можна в один і той самий день, отже це Вам трохи вкоротить час при найближчому експедіюванні. Надзвичайно мене врадувало, що Вам пощастило здобути одразу платню за цілий місяць, а не за півмісяця. Як це Вам пощастило?

Живу спокійно (слабував у липні через нечувану спеку: 43° в тіні!); працюю багато. Що робиться на світі, не знаю, бо газету тут навіть важко було б роздобути, хоч би і хтів” [16, ІІ, 235].

Скажу відверто: я не наполягаю на тому, що буде висловлено нижче, і кожен, звісно, може мати свої міркування про постать Наталії Полонської-Василенко (особливо, враховуючи неоднозначні повороти в її житті – маю на увазі найперше її працю на окупованій гітлерівцями території й подальшу еміграцію). Але тоді, у тридцяті, вона, на мій (як містика) погляд, стала ніби добрим генієм для Академіка, посланцем Сил Світла до нього, і її участь у долі Агатангела Юхимовича була передвістям перших позитивних змін у його статусі.

Завдяки самовідданій (тепер би, мабуть, сказали – волонтерській) допомозі Наталії Дмитрівни були підготовлені машинописи багатьох книг, що їх написав Академік. У ті роки Вчений працював над тритомною “Історією новоарабської літератури”, “Історією хозар”, “Історією абіссінського письменства” (до речі, амхарську мову Агатангел Юхимович опанував уже в зрілі роки), а також над монографією “Нізамі та його сучасники” – й це далеко не все з того, що становило тоді зміст його листовного:

“Я працюю не спочиваючи, але моя праця не втомлює мене, а підбадьорує [так у А. Кримського], і коли иноді я досидю до ранку, то лягаю спати з жалем, чому доводиться робити перерву” [16, ІІ, 241].

У 1934 – 1938 роках було репресовано багатьох кривдників і переслідувачів А. Кримського – А. Хвилю, І. Агола, М. Кіллерога, Л. Левитського, Ю. Озерського, О. Камишана, А. Артемського та ін. (а ще раніше – у 1933-му, – вчинив самогубство М. Скрипник). Проте, як зазначають Л. Матвєєва та Е. Циганкова, старих учених, які залишилися на волі після гучних процесів початку 1930-х, – і серед них Кримського, – вже “майже не чіпали” [39, 44].

Навпаки, у травні 1937 (!) року Агатангелові Кримському було підтверджено ступінь доктора суспільних наук, у жовтні того ж року Президія АН УРСР постановила перебування Вченого у Звенигородці вважати творчим відрядженням із відповідними виплатами, а вже 4 листопада у протоколі № 34 засідання Президії 615-м пунктом значилося: “Затвердили звіт акад. А. Ю. Кримського про витрати на відрядження до м. Ленінграда на сесію арабістів СРСР” [26, 482]. Академікові, таким чином, після багатьох літ опали дали нарешті змогу “вийти на люди” [Це, власне, був другий “вихід на люди” – вперше на сесії арабістів у Ленінграді Вчений побував 1935 року [48, 7–8]].

І хоч виступ Ученого не був надрукований у виданому наступного року збірнику праць учасників сесії, в передмові до нього всесвітньовідомий російський арабіст Ігнатій Крачковський (1883 – 1951) повідомляв, що причиною цього є підготовка до видання книги з історії арабської літератури ХІХ–ХХ ст., до якої цей виступ має ввійти як окремий розділ [70, 3]. Окрім того, 1938 року у збірнику “Памяти академика Н. Я. Марра (1864 –1934)” з’явилася друком (російською мовою) стаття А. Кримського “Страницы из истории Северного, или Кавказского, Азербайджана (классической Албании). Шеки”, яка через рік вийшла окремим відбитком.

Заради об’єктивності не можна обминути увагою січневий пленум ЦК ВКП(б) 1938 року. На ньому було прийнято постанову, в якій, зокрема, мовилося:

“Пленум ЦК ВКП(б) cчитает необходимым обратить внимание партийных организаций и их руководителей на то, что они, проводя большую работу по очищению своих рядов от троцкистско-правых агентов фашизма, допускают в процессе этой работы серьёзных ошибок и извращений, которые мешают делу очищения партии от двурушников, шпионов, вредителей. Вопреки неоднократным указаним и предупреждениям ЦК ВКП(б), партийные организации во многих случаях подходят совершенно неправильно и преступно-легкомысленно к исключению коммунистов из партии” [28, 849–850]

А кількома сторінками нижче робився висновок:

“Все эти факты показывают, что многие наши парторганизации и их руководители до сих пор не сумели разглядеть и разоблачить искусно замаскированного врага, старающегося криками о бдительности замаскировать свою враждебность и сохраниться в рядах партии – это во-первых, – и, во-вторых, стремящегося путем проведения мер репрессий – перебить наши большевистские кадры, посеять неуверенность и излишнюю подозрительность в наших рядах” [28, 855].

І хоч основну доповідь на пленумі робив не Йосип Сталін, а завідувач відділу керівних партійних органів ЦК ВКП(б) Георгій Маленков, ясна річ, натхненником виголошених останнім ідей був усе-таки більшовицький вождь, розпорядження якого треба було виконувати на місцях якнайшвидше і якнайретельніше. Тож перші не надто численні реабілітації невинно засуджених, поновлення виключених із ВКП(б) та зняття опали з людей, які перебували на волі (причому в цьому випадку йшлося не лише про членів партії) – подобається це комусь чи ні, – відбулися (щоправда, поряд із новими репресіями) аж ніяк не після ХХ з’їзду КПРС, а невдовзі після згаданого пленуму, точніше – після арешту “залізного наркома” Миколи Єжова: вже через рік, згідно з надрукованою статистикою ГУЛАГу, звільнили 327, 4 тис. осіб [21, 19].

У 1939 – 1940 роках на волю вийшли Василь Мисик, Іван Багряний, Юрій Лавріненко, Григорій Костюк, Йосип Гірняк, Ізидора Косач-Борисова (наймолодша сестра Лесі Українки), отримали певну змогу друкуватися Петро Одарченко (передмови до виданих Курською обласною бібліотекою бібліографічних покажчиків, присвячених Тарасові Шевченку та Вільямові Шекспіру), Докія Гуменна (оповідання, повість “Вірус”) та ін.

27 січня 1938 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, і саме на цьому пленумі новопризначений в. о. першого секретаря ЦК Микита Хрущов, намагаючись грати роль сумлінного виконавця лінії партії, заявив про потребу активного висувати позапартійних фахівців. Відбулися зміни і в Інституті мовознавства (що постав на руїнах дітища А. Кримського – Інституту української наукової мови): його директора Наума Кагановича, котрий відзначався особливою запопадливістю в пошуку “відьом” – автора одіозної статті “Націоналістичні перекручення в українських перекладах творів Леніна (до питання про синонімію)”, опублікованої у 2-му числі журналу “Мовознавство” за 1934 рік, поставили “до стінки” за ті ж таки “націоналістичні перекручення” в роботі Інституту.

До 1939 року, коли установу очолив академік Михайло Калинович, виконувачем обов’язків директора був Д. Письменний, а згодом – М. Бойко. Саме Марія Федорівна Бойко за період свого недовгого керівництва Інститутом cприяла поверненню до нього донедавна опальних позапартійних науковців, і саме вона запросила до Києва Агатангела Кримського. В Академіка знову з’явилися аспіранти – поміж них, зокрема, була Катерина Дорошенко (згодом директор Державного музею Т. Г. Шевченка у Києві).

Серед учнів А. Кримського, які зажили світової слави, був і Омелян Пріцак (1919 – 2006). Автор близько 1000 наукових праць зі сходознавства та історії України, іноземний член НАН України, Омелян Йосипович 1991 року очолив новоутворений з його ініціативи Інститут сходознавства імені А. Кримського НАН України (у 1991–1998 роках – його директор), керував археографічною комісією Міжнародної асоціації україністів, був головним редактором відновленого в 1993 році часопису “Східний світ”.

Перше знайомство Вченого з талановитим юнаком відбулося в січні 1940 року. Агатангела Кримського тоді кілька разів відряджали до Львова – кожна з таких його подорожей, за словами О. Пріцака, сприймалася там, “як велике свято” [54, 33]. Зокрема, влітку того ж року в місті Лева відбулася виїзна сесія АН УРСР (філологічно-літературна), на якій Академік прочитав доповідь про хозарський етнос, а також виголосив зворушливе слово на могилі Івана Франка.

“Коли б ти, дорогий друже, був живий, – символічно звертався він до Поета, – ти був би тепер у нашій Академії і був би її найпершою окрасою. Та через передчасну смерть не судилося тобі приїхати до Києва і зробитися членом своєї Української Академії наук і її гордощами. Зате тепер уся Академія наук сама прийшла до тебе і вітає тебе, як свого дійсного члена, як найкращу зірку нашого письменства, не тільки літератури, але й науки. Академія прийшла до тебе і як до борця за визволення народу нашого” [34, ІІ, 681].

Виступ Ученого був надрукований у львівській газеті “Вільна Україна” за 12 червня 1940 року в тексті звіту “Академіки на могилі Ів. Франка”. Взагалі в 1940 році сповна виявляється ще одна грань творчості Агатангела Кримського – публіцистична. Він активно друкує в різномовних газетах УРСР свої враження, спомини та невеличкі літпортрети митців, так або інакше пов’язаних із Західною Україною. Зокрема, у “Радянській Буковині” 4 липня того року з’являється стаття “Чудовий край”, у російськомовній “Советской Украине” (у повоєнний час “Правда Украины”) – “Незабываемый вечер” (24 червня), два матеріали про Ольгу Кобилянську – “«Русалка Лорелея» (мои встречи с Ольгой Кобылянской)” (13 липня) та “Горячее сердце” (27 листопада), а 27 липня в цій же газеті був опублікований своєрідний заповіт Академіка молодим із закликом вивчати іноземні мови – “Изучайте иностранные языки”.

На все життя запам’яталися Омелянові Пріцаку “історичні походи” по Львову, які запропонував йому Агатангел Кримський. Розмови про арабську, перську та турецьку поезію з вимогою їх ідентифікації та перекладу на українську мову були зараховані 21-річному студентові як іспит зі сходознавчих дисциплін. Так він став аспірантом АН УРСР і учнем Агатангела Юхимовича.

Омелян Йосипович залишив спомини про Вчителя, в яких досить яскраво описано зовнішність Вченого й умови його побуту в останні роки життя:

“Агатангел Юхимович, в ті часи як я його знав – згадував О. Пріцак, – був невеликого зросту, хворий на астму та із серцевою недугою, майже сліпий (носив дві пари сильних окулярів). Лице орієнтального типу, голос слабий, але приємний, одягнений у скромний поношений одяг темного кольору. Дуже цікавий співрозмовник, хоч часто переходив у монолог. (…)

Квартира складалася із двох кімнат та кухні, і всі стіни були максимально використані для полиць з книжками та для шаф, в яких поміщалися його колекції грамофонних платівок (Агатангел Юхимович був великий любитель і знавець оперної музики) [Саме Агатангел Кримський першим помітив талант молодого тоді Леоніда Собінова] та поштових марок, разом з конвертами. Пригадую собі його прецінну збірку марок з часів революції та громадянської війни, зокрема різних українських урядів.

У меншій із двох кімнат стіл із великим самоваром (Агатангел Юхимович із молодості любився у чаєпитію міцного чорного чаю). З огляду на його сліпоту і неміч, у нього жив його фактотум Василь Мирошниченко, який ще хлопцем почав свою службу у академіка. Він вміло і скоро виконував доручення, і тому Агатангел Юхимович називав його “Собачі ноги”. На літо Агатангел Юхимович виїздив звичайно до Звенигородки, де жила його сестра Маша, брат Сима (Юхим) та прибраний син Микольця з мамою. У Києві Агатангел Юхимович жив дуже скромно, він харчувався в академічній їдальні, звичайно оточений студентами [54, 36-37].

В останні роки, за словами Омеляна Йосиповича, Академік спілкувався здебільшого з дочками Михайла Старицького – Людмилою Старицькою-Черняхівською і Оксаною Стешенко, сестрою Лесі Українки Ольгою Косач-Кривинюк та Наталією Полонською-Василенко.

А тим часом опала відступала все далі й далі: 22 червня 1940 року Агатангел Кримський став кавалером ордена Трудового Червоного Прапора, а 24 липня того ж року був удостоєний звання заслуженого діяча науки УРСР. Сторінки періодики за січень 1941-го рясніли ювілейними статтями.

“И в газетах, и по радио, – писав Учений до В. Вернадського в листі, датованому 30 грудня 1940 – 1 січня 1941 року, – идет деятельная подготовка к задушевному отпразднованию моего 70-летия (16 января). [До цього речення в листі А. Кримський зробив таку примітку: “По странному стечению обстоятельств, этот день является 40-ю годовщиною моего утверждения на профессорской кафедре и лишь чуть-чуть более поздним днем, чем появление моих первых беллетристических работ за десять лет перед тем. Т[о] е[сть], исполняется 50-летие писательской деятельности”.]

Обещано мне, что проведен будет этот юбилей по-возможности «семейно», в атмосфере не шума, а «задушевности». Но, так как радио все время оповещает о нем всю провинцию и, так как статьи обо мне появляются в самых глухих захолустьях (…), то, вероятно, дело без некоторой суеты не обойдется.

Будет устроено общее собрание Ак[адемии] н[аук] 16 янв[аря] в Конференц-зале, что уже само по себе парадно; а если подоспеет десяток другой телеграфних приветствий, то уж этим одним тихая «симейность» нарушится. Знаю, что и во Львове хотят этот день как-то отпраздновать. Мне, скромному жителю книжного кабинета, конечно, приятнее было бы, чтобы все благожелания присланы были мне через почтальйонов на квартиру, чем за парадный стол, на котором я буду восседать словно на покути или в иконостасе. Однако, уже отступления нет, и мне, серенькому, невидному старичку, придстся покрасоваться в иконостасе и отвечать на приветствия более или менее впопад” [16, ІІ, 265].

І далі:

“Одну очень хорошую вещь собирается наша власть связать с моим юбилеем: основать в Києве Востоковедный институт. Сообщено это urbi et orbi по радио. Можно лишь порадоваться” [16, ІІ, 265].

У постановах ювілейної сесії про створення Сходознавчого інституту, однак, не згадувалося, а йшлося про видання вибраних наукових праць та художніх творів А. Кримського.

Дещо помилився ювіляр і в даті проведення урочистого засідання на відзначення його 70-річчя від дня народження і 50-річчя науково-педагогічної діяльності, яке відбулося не 16-го, а 15 січня 1941 року (якраз у день народження Академіка). На цьому засіданні поряд з іншими вітальними промовами, вперше прозвучав згаданий уже вірш колеги Вченого – також Поета і Академіка – Павла Тичини “А. Є. Кримський (яким він уявлявся авторові строф оцих)”:

Весна! Берізку сонце посережить,

а вітер – свій в зелене вмочить квач…

Біжи! Їжак з гори скотивсь, як м’яч…

І дивиться за цим і пильно стежить –

поет, учений, громадський діяч,

що всім єством народові належить.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І далі йде… Руїни. В них мов гротик,

провал кудись. Закохані стоять.

Вона: Мене ж ти будеш пам’ятать?

А він: Навік я твій! “У тебе ж ротик –

це джерело безсмертя… Прочитать

тобі Гафіза? 3 Кримського екзотик!

Ах, ці слова всю душу схвилювали

ученому! – Виходить, що мене

читають? – він прошепотів. – Одне

іще б зробити – щоб топази й лали

Нізамі показати!.. (Про ясне

пташки тут раптом щось защебетали)

[67, ІІ, 142].

Завершується ця ода ювілярові зовсім “по-домашньому”:

Якраз ось лист прийшов з Азербайджану

та з рідних місць із України – п’ять.

Засвічує він світло. Прочитать,

що пишуть там!.. – Про відкриття урану…

Про гелій два… Вже ніч. Пора і спать.

Бо завтра ж – академія кохана

[67, ІІ, 142].

Попри всі неминучі для святкових aдресів пишноти й згладжування життєвих реалій (на той час Агатангел Юхимович через серйозні проблеми із зором без супроводу вже не ходив), у творі П. Тичини хоча й кількома штрихами, але досить точно описано період короткочасної (1938–1941) “відлиги” в житті Академіка (недарма зображено саме весняний пейзаж!) – тут маємо й символічне свідчення про його нову ейфорію з приводу дій влади (історія із потічком), і згадку про кореспонденцію з Азербайджану (саме там готувалася до видання книга А. Кримського “Нізамі та його сучасники”), й листи з повідомленнями про “відкриття урану” (йдеться, найімовірніше, про відкриття у Франції та Німеччині явища поділу урану), “гелій два” (відкриття в СРСР надплинності рідкого гелію-ІІ). З цих штрихів стає зрозумілим найголовніше: і в сімдесят Агатангел Юхимович лишався вірним своїй справі. Незважаючи на вік і хворість, він цікавився надбаннями вітчизняної й світової науки, творив, виношував нові задуми та ідеї…

У лютому 1941-го широко відзначався ще один ювілей – 70-річчя від дня народження Лесі Українки. З цієї нагоди відбулося урочисте засідання Академії наук, на якому зі споминами про Поетесу виступило чимало представників тогочасного літературного й наукового “бомонду”, серед яких був і Агатангел Кримський, а 25 лютого того ж року в газеті “Комуніст” було надруковано його статтю “Із спогадів щирого друга”.

Здавалося б, наслідки дії “вірусу опали” подолані остаточно. Проте подальші події засвідчили, що йшлося не про “одужання”, а лише про не надто тривалу “ремісію”. Невдовзі Вчений зліг із мікроінсультом. Ледь оклигавши, відбув до Львова на виїзну сесію Академії (цього разу історичну), а коли повернувся, вирушив разом із Василем Мірошниченком (довіреною особою), названим сином Микольцею та його друзями до Ялти. Саме там, у Криму, на історичній батьківщині далеких предків Агатангела Юхимовича, його застала звістка про початок війни…

Дістатися до Звенигородки Вченому вдалося лише через тиждень. Хворий і приголомшений звісткою про війну, Агатангел Юхимович щодня ходив у супроводі названого сина на пошту, надіючись отримати відповіді на листи до сестри й до Академії, яка от-от мала евакуюватися. Вістей не було, проте 19 липня до оселі А. Кримського завітало двоє чоловіків. Один із них повідомив, що прибув із завданням допомогти вченому дістатися до Києва, звідки його переправлять на схід, оскільки у зв’язку з війною уряд УРСР виніс спеціальну ухвалу: евакуювати Академію наук углиб Радянського Союзу.

Коли Агатангел Юхимович послався на “нетранспортабельний” стан і ймовірну близькість відходу із земного життя, візитер сказав, що виконає наказ керівництва всупереч волі Вченого. Споряджаючи Кримського в дорогу, Миколка з матір’ю, Олександрою Каштановою, навряд чи здогадувались, що прощаються з ним назавжди… Чи передчував щось сам Академік? Рідним Агатангел Юхимович сказав, щоб чекали листів із Саратова [24]. Будучи відірваним від Києва, він, звісно, міг не знати, що Академію евакуйовано до Уфи, а можливо, й справді, як припускають Л. Матвєєва й Е. Циганкова, Вчений здогадувався, з якою метою його вивозять (адже саме у Саратовській в’язниці конали репресовані у справі СВУ Сергій Єфремов та Ольга Андрієвська), тому й передав Олександрі Семенівні схожу на заповіт записку. Хтозна…

У повоєнний час, навіть після офіційної реабілітації Агатангела Кримського, про його загибель тривалий час вголос не говорилося. Ось спогад літературознавця Валерія Марченка – теж людини трагічної долі:

“На ювілейному вечорі до 100-річчя Агатангела Кримського про його наукову спадщину, неминущу славу мовилося багато і патетично. Одначе коли до чергового промовця, а ним був доктор філологічних наук Засенко, надійшла записка з проханням висвітлити обставини смерти вченого в Казахстані 1942 року, реакція була несподівано бурхливою.

– Я не знаю, як помирав Кримський, – кипів від обурення зав. відділом Інституту літератури АН УРСР. – Я тоді воював, був далеко на фронті і звідки мені знати всі обставини? Я не розумію, навіщо питати про останні роки його життя з такою підковикою? І взагалі, хто написав цю записку? – я просив би встати. (…)

На Засенкове запитання з трибуни зала німувала” [37, 330].

В публікаціях, присвячених Академікові, дослідники висловлювалися про цю трагедію лише в “обтічному” стилі. Так, Олег Бабишкін у монографії “Агатангел Кримський” (1967) писав: “Велика Вітчизняна війна застає Аг. Кримського старим і немічним. Його доля склалася трагічно. В завірюсі війни його вивозять у глиб країни. 25 січня 1942 року він помирає в Казахстані, де й похований у братській могилі” [2, 30]. Йому вторував Семен Шаховський у післямові до “дніпровського видання “Пальмового гілля” (1971): “…на жаль, тяжкі обставини першого періоду Великої Вітчизняної війни не минули літнього і тяжко хворого вченого. В 1942 році він помер” [33, 354]. Лише про евакуацію згадували акад. Іван Білодід [34, І, 7] та відомий історик Казимир Гурницький [12, 30].

Так, обставини початку війни були справді важкими, і рік смерті вказаний точно. Та це була напівправда: Академіка до Казахстану не евакуювали, а етапували після багатьох днів виснажливих допитів “с пристрастием” у Києві та Харкові, де з напівсліпого немічного дідуся безрезультатно намагалися в прямому розумінні слова вибити свідчення про зв’язки з Симоном Петлюрою, приналежність до СВУ, власне керівництво “націоналістичним підпіллям” тощо.

У провину А. Кримському ставилося навіть… ходіння у зношеному одязі під час звенигородського бідування – мовляв, це був мовчазний “докір” радянській владі. Вчений спростував усі висунуті проти нього звинувачення, не обмовив жодного з колег, про яких питали (не лише в розумінні запитування, а й у розумінні російського значення слова “пытaть”) ківмани, кокостикови та сєткіни, а й демонстративно, перш аніж підписати протоколи допитів… виправляв у них граматичні помилки [24]. Той, кому “світила” кара за “націоналізм”, знав російську мову (про українську навіть не кажу) встократ краще від своїх мучителів…

Прикладом мужності й гуманізму залишався Вчений і на нарах Кустанайської в’язниці, про яку йшла недобра слава як про тюрму з особливо жорстокими порядками й застосуванням тортур. Згаданий у лекції, присвяченій релігійним поглядам А. Кримського його співкамерник Іван Гречихін писав:

“Агатангел Юхимович підходив до людей, розмовляв, розповідав, наставляв. Його всі слухали, не було в нього ані жаху, ні відчаю, він не впадав у тугу. Був сильний духом. Світлий був. Для багатьох він був розрадою. Я розумів, що його підтримувало усвідомлення віри, прямування до добра, до самовдосконалення. Він знав, що терпить муку за правду, за істину. Таких людей мало” [82, 63].

Покликання Вчителя (саме Вчителя, а не просто педагога), натхненне прикладом як суфіїв, так і східних християнських подвижників, перед лицем близького скону зумовило потребу передати “товаришам по нещастю” бодай дещицю знань – не так наукових, як духовних, подолавши в них страх і вселивши віру, яка допомагає пройти через найтяжчі випробування…

Невдовзі дія “вірусу опали” добігла летального кінця.

Згідно з актом, що його склали кустанайські медики 26.01.1942 р. (себто вже по смерті Академіка), “хворий ув’язнений Кримський А. Ю. поступив із етапу 30 жовтня 1941 року в дуже тяжкому стані виснаження й одряхління організму зі змінами в серцево-судинній системі…” і “помер 25 січня 1942 року о 1 год. 30 хв. в лазареті Кустанайської загальної тюрми № 7 від послаблення серцевої діяльності” [63, 15]. Трагічний парадокс (а скільки їх було в житті Вченого!): духовно спрямований на Схід нащадок кримських тюрків-татар знайшов останній притулок саме на азійській, і саме на тюркській землі – у Казахстані.

“Ховали його, – згадував І. Гречихін, – як і всіх. Зима холодна. Мороз більше 40○. Померлих роздягали догола, складали у два ряди висотою до двох метрів. (…) А коли стало тепло, викопали спільну могилу й вивезли їх уночі на конях, скинули до ями й закопали. Ніяких розпізнавальних знаків, звичайно не було” [82, 62].

Так збулося одне з найпохмуріших пророцтв Агатангела Кримського, котрий у 1903 році писав:

Без молитви шпурніть мого трупа

Під тюремнїї мури.

Надпишіте, що був я злочинець

І загинув з тортури

[34, І, 126].

Все було майже як у тому вірші, от тільки напису такого ніхто не зробив, позаяк не дожив страдник до вироку, та й не було на чому робити жоден напис, бо 1957 року, коли всі звинувачення були зняті й справа закрита “за відсутністю складу злочину”, годі було знайти місце поховання А. Кримського. Не знайдено його і досі…

Переконаний Націоналіст. Двох думок бути не може: загибель Агатангела Кримського – ще одне свідчення злочинної політики більшовиків, котрим не потрібні були високоосвічені люди, оскільки такі могли одразу запідозрити нечесну гру совдепівської верхівки. У Михайла Стельмаха, котрий, попри всі свої таланти й безпартійність, не уникнув, на жаль, загравання з КПРС, є, проте, чимало сторінок, де наміри нових можновладців показані реалістично, причому з неабиякою силою письменницької майстерності. Зокрема, в “Думі про тебе” виведено образ викінченого кар’єриста Хворостенка, який, лише почувши слово “розумний” на адресу молодого вчителя й поета Богдана Романишина, зривається ледь не на істерику:

– А нам не треба дуже розумних! Нам треба звичайну середню людину, середню! З нею ми спокійно пройдемо по буднях і спокійно підіймемось на осяйні вершини. А з розумними був клопіт у минулому, є тепер, буде й у майбутньому! [65, 227]

Але Хворостенко – тип недалекий, це теж лише продукт системи, вихований і, сказати б, “зомбований” нею. Набагато впливовішими були його наставники, котрі, на відміну від нього, були-таки розумними (ще й як!), але право на розум і здатність мислити й аналізувати залишили тільки собі, маючи інших людей за бидло та маніпулюючи ними, немов у вірші Омара Хайяма в перекладі того ж таки А. Кримського:

Ми – фігурки в шахівниці,

Круг небесний – наш іграч…

Ой не небесні, а земні сили, інспіровані VIP-пасажирами запломбованих вагонів у німецьких потягах та розбійниками “з-за гір та з-за високих” творили сваволю на шахівниці, яку вони назвали Радянським Союзом. Так звана “українізація” (як і ленінський НЕП) – це був лише “хід конем”, “приманка” для тих верств наукової, технічної та літературно-мистецької інтелігенції, які повірили у жадане звільнення від царату, але ще не визначилися зі своїм ставленням до більшовицької влади і поки що уважно до неї придивлялися, а вряди-годи й критикували. Метою цієї підступної ідеї було виявити носіїв т. зв. “націоналістичних тенденцій” і згодом їх, цих носіїв, знищити. Як відомо, з “українізацією” намагався загравати у своєму вірші “Борг Україні” навіть Володимир Маяковський, котрий мріяв, щоб поетичне перо прирівняли до багнета, себто до знаряддя вбивства.

Ті, хто, подібно до Сергія Єфремова, одразу розпізнали наміри влади й дали їй гідну оцінку у відвертих усних висловлюваннях, щоденникових записах та публікаціях за кордоном, були скарані раніше (звісно, якщо їм не пощастило вчасно репатріюватися, як Юрієві Клену або Миколі Неврлому чи за короткий в’язничний термін “перебудуватися”, як Максимові Рильському), тих же, хто, маючи певні ілюзії щодо “українізації” або й не маючи їх, обрав шлях дипломатії (“обязательного сквернословия”), а то й сервілізму в стосунках із номенклатурою, хвиля репресій накрила пізніше (Агатангел Кримський), або й обійшла зовсім – зі зміною “батога” на “пряник” (Павло Тичина).

Представники старої української інтелігенції завжди були більмом в очах більшовиків, яких лякав авторитет цих загартованих дореволюційним буттям письменників, учених, політиків. Вони розуміли: людей, чимало з яких пройшло через царські тюрми, не злякають повторні репресії. А їх доступ до умів студентів та школярів через працю педагога або читачів через творчість літератора робив реальною небезпеку, що молодь сприйме настанови своїх навчителів, і їй уже, даруйте за грубість, важко буде “вішати на вуха локшину”, переконуючи в єдино правильному курсі партії й держави.

От і виникали “опери СВУ на музику ДПУ” і їм подібні процеси. І даремно автор “переводить” стрілки в площину звичайних міжособистісних стосунків (заздрість і т. д.), вигадуючи якийсь там “вірус опали”. Назва цього жахливого “вірусу” загальновідома: більшовизм.

Уже те, що його “адепти” у 1941 році, на початку війни з Гітлером, не зупинилися перед арештом і знищенням старих і немічних Агатангела Кримського, Людмили Старицької-Черняхівської, Оксани Стешенко, перед жорстокими вбивствами Володимира Свідзінського, Михайла Донця, нібито “повівшись” на інформацію в нацистській пресі, що ці люди (й насамперед Кримський) мають посісти керівні посади за німців, урівнює щодо ступеня нелюдськості та підступності обидві політичні системи, які зійшлись тоді в герці. І наш обов’язок – знайти місце поховання Агатангела Юхимовича і встановити на його місці пам’ятник або ж здійснити перезаховання останків Вченого й Поета в Україні (наприклад, у Звенигородці чи Володимирі), повернувши його на Батьківщину бодай посмертно…

Переконана Комуністка. Нравится это кому-то или нет, но говорить я буду по-русски, дабы не калечить ваш певучий язык, прекрасную украинскую мову, о которой великий певец Революции Владимир Маяковский (столь нелюбимый господином Убеждённым Националистом) так писал в своём “Долге Украине”:

Разучите эту мову на знаменах – лексиконах алых,

эта мова величава и проста:

“Чуєш, сурми заграли,

час розплати настав…”

[40, 231].

Как вы, наверное, догадались, отношение к Ленину, Сталину, советской власти и коммунистической идеологии у меня иное, чем у господина Националиста. Конечно, странно было бы делать вид, что никаких репрессий не было, но кощунственно и сводить всё, что было во времена СССР, только к ним. Репрессии были, однако отнюдь не в таких апокалиптических масштабах, как об этом говорят нынешние “демократы”. И далеко не все, кто попадал в тюрьмы или в “расход”, были невиновны. Другое дело, что мера наказания не всегда соответствовала степени вины.

Были, к сожалению, и действительно безвинно арестованные и погибшие. К таковым я отношу как раз Агафангела (или, как здесь говорят, Агатангела) Крымского. Не знаю, как насчёт дочерей Михаила Старицкого и других обвинённых по делам СВУ и “Маститых”, но приписывать украинский буржуазный национализм – тем более руководство неким “подпольем” – человеку, который даже не был этническим украинцем, полиглоту, владеющему более чем 60 языками, учёному, чьи труды содержали уникальный материал по истории Востока (в том числе и касающийся народов, населявших впоследствии Советский Союз – прежде всего Среднюю Азию и Закавказье), объективно способствуя укреплению интернациональных связей (кстати, об Агафангеле Ефимовиче восторженно отзывался Максим Горький, а Лев Толстой познавал арабский Восток именно по трудам Крымского), наконец, автору множества статей и книг, написанных и опубликованных именно на русском языке, представляется мне весьма абсурдным (равно, как и арест по делу СВУ его брата Ефима – человека, считавшего себя русским, не принимавшего “украинизации” и даже спорившего с братом по ряду вопросов).

Нельзя исключать, что в данном деле были замешаны вражеские силы, в частности троцкисты, представители которых систематически проникали и в Академию наук, и в НКВД, и в ВКП(б), и даже в руководство страны (недооценка этого фактора стоила нам слишком дорого: развал СССР в 1985–1991 годах – одно из самых красноречивых тому подтверждений и один из самых печальных результатов нашей беспечности).

Стремясь быть объективным, автор не мог не упомянуть о январском пленуме ЦК ВКП(б) 1938 года, где прямо говорится о вражеских вылазках, следствием которых явилось избиение партийных кадров и преследование талантливых специалистов. И упомянутый им “вирус опалы” мог быть запущен только этими тёмными силами. Хотя далеко не со всем изложенным в лекции я могу согласиться (например, это касается частых апелляций к тенденциозным рассуждениям эмигрантов Е. Прицака и Н. Полонской-Василенко – лично я бы не относилась к ним столь доверчиво)…

Автор любит оперировать датами, выискивая в них какие-то “мистические” закономерности. Довольно прохладно относясь к мистике в силу своих убеждений, всё же предоставлю ему некоторую “информацию к размышлению”. Вопрос о существовании “Спілки визволення України” принято считать дискуссионным, хотя даже в кругах украинской националистической эмиграции отдельные её представители настаивают на реальности данной организации.

Однако, даже если предположить, что дело СВУ полностью сфабриковано, возникает вопрос: “А кому это было выгодно?”. И тут бросается в глаза год первых арестов по этому делу – 1929-й. Именно в этом году был выдворен из Советского Союза Л. Троцкий-Бронштейн. Сам собой напрашивается вопрос: не было ли со стороны озлобленного врага попыток мстить руководству СССР и лично И. В. Сталину за лишение возможности прямо руководить вредительской деятельностью внутри страны.

Вполне возможно, что через свою агентуру Троцкий давал указания из-за границы, и верные ему балицкие, фартуховичи, гольдманы (впоследствии расстрелянные как враги народа) следовали им неукоснительно – тем более, что усиление репрессий имело место во всесоюзном масштабе: вспомним хотя бы дело Трудовой Крестьянской Партии, по которому был арестован, а впоследствии казнён видный российский экономист и писатель-фантаст Александр Чаянов…

В 1940 году Троцкий был убит, и возможной местью за это его последователей “в органах” могли стать упомянутые выше аресты и загадочные смерти 1941–1942 годов, опять-таки происходившие не только на Украине (именно в 1941-м в Прибалтике был арестован, этапирован, как и А. Крымский, в Казахстан и вскоре погиб неоднозначный философ-мистик, популяризатор Живой Этики Александр Клизовский, а через год в военной Москве при загадочных обстоятельствах ушёл из жизни классик белорусской поэзии Янка Купала).

Некоторые из доносивших в 1930-е годы в НКВД (часто просто из зависти к успеху или банальной ревности – “из-за бабы”) и явившихся таким образом виновниками гибели многих безвинных, позже, в годы Великой Отечественной войны, полностью раскрывали своё вражеское обличье, также без зазрения совести “сдавая” людей – уже гестапо. “Пятая колонна” существовала и в послевоенные годы, подготавливая различного рода “катастройки” [Термін “катастройка” належить філософу і публіцисту Олександрові Зинов’єву]. Результат последних – налицо. Так что не будем забывать слов бессмертного Юлиуса Фучика: “Люди, будьте бдительны!”

Містик. У присвяченій Борисові Пастернаку статті Євгена Євтушенка “Почерк, схожий на журавлів” наводиться така порада (чи навіть наказ) Бориса Леонідовича:

“Ніколи не пророкуйте свою трагічну смерть у віршах, бо сила слова така, що вона самонавіюванням приведе вас до напророченої загибелі” [Про те, що у віршах усе збувається, говорила й Марина Цвєтаєва]. Згадайте хоча б, наскільки необережними були зі своїми самопророкуваннями Єсенін і Маяковський, які скінчили згодом петлею та кулею…” [17]

Справді, існує якась містична закономірність: скажімо, Олександр Пушкін у своєму віршованому романі “Євгеній Онєгін” детально змалював дуель, ще й надав загиблому Володимирові Ленському деяких власних рис, зобразивши його поетом. Так само й Михайло Лермонтов у “Герої нашого часу” не уникнув приголомшливого за своєю силою опису поєдинку, так чи інакше спроектувавши його на власну долю. Розстріляний у 1921 році російський поет Микола Гумільов ще до революції написав вірша “Робітник”, де також передбачив трагічне завершення власної долі:

Он стоит пред раскаленным горном,

Невысокий старый человек.

Взгляд спокойный кажется покорным

От миганья красноватых век.

Все товарищи его заснули,

Только он один еще не спит:

Все он занят отливаньем пули,

Что меня с землею разлучит

[11].

Хрестоматійною на сьогодні є й історія з елегією Миколи Рубцова “Я умру в крещенские морозы…” [57, 365] Вірш був написаний 1970 року – менш аніж за рік до фатальної ночі 19 січня 1971-го, коли Поет загинув від рук жінки, з якою збирався одружитися…

На превеликий жаль, не уникнув словесної гри зі смертю й Агатангел Кримський. Автор вище цитував його поезію “На тортурних муках (Заповіт)” із циклу “В неволі”. Вірш вражає точністю принаймні двох деталей майбутнього скону Поета:

Без молитви шпурніть мого трупа

[А. Кримський загинув у державі, де панував атеїзм. – І. О.]

Під тюремнії мури,

Надпишіте, що був я злочинець

І загинув з тортури.

[Життя Академіка обірвалося в Кустанайській в’язниці, де панував особливо жорстокий режим, а тортури були звичним явищем. – І. О.]

Загалом, тема смерті здавна й лякала, і водночас приваблювала Поета, котрий, як відомо, не відзначався міцним здоров’ям (ні фізичним, ані нервовим, що визнавав і сам) – згадаймо “Передсмертні мелодії” (1900), згаданий уже цикл “В неволі” (1903), пастораль-інтерлюдію “З Єрусалимських околиць”, де Ерос сусідить із Танатосом. До речі, в останньому з творів також маємо своєрідний заповіт Поета або знову ж таки пророцтво:

Не люблю гучних я цвинтарiв

I не хочу там лежать.

Помiж нивами безвiсними

Накажу себе сховать,

На лану, в густом колоссі,

Без могили, без хреста,

Без усяких буде написiв

Моховитая плита

[32, 123].

У листах А. Кримського так само бачимо то зростання, то згасання інтересу до питань кінця людського буття, причому роздуми про смерть (аж до мови про суїцид) найчастіше трапляються в моменти якихось тяжких переживань чи недуг:

“Хочеться зникнути, згинути, хочеться вмерти, але заразом і лячно мені: не стає відваги на наглу смерть, і доводиться обмежатися самісінькими мріями про те, як гарно буде не істніти” (з листа до Б. Грінченка від 9 грудня 1892 року [16, І, 131]).

“…сумні перечування мене не хтять покинути і боюся я, що смерть моя ближче стоїть до мене, ніж я думаю. І не самої смерти я боюся, – ні, мені до неї байдужісінько, – а попросту шкода, що я не пороблю всього того, до чого маю снагу й охоту і що вважаю за корисне, от, як історичний словар української мови” (з листа до Б. Грінченка від 1 вересня 1900 року [16, І, 298]).

“Хочу верить, что до моей смерти (которая, конечно, очень недалека) я успею поработать уже в более нормальной обстановке и, быть может, забуду те кошмарные пять лет последних, когда единственным утешением была мысль: «Терпи спокойнее! Другие ученые, не академики. поставлены в худшие условия. Ты недоедаешь, а они и недоедают, и не топят квартир…» (з листа до В. Вернадського 7 жовтня 1937 року [16, ІІ, 245]).

“В прежние годы болезнь внушала бы мне (приятное) убеждение, что пора уж идти на лоно Авраамово; теперь – опыт подсказывает мне, что, пожалуй, еще годика два-три протяну, лишь бы наступила оттепель; а она для Киева дело обычное. Но, конечно, возможны и неожиданности, и не исключается возможность, что устраиваемый для меня юбилей окажется и физическими похоронами, с подобающими некрологами. Я довольно безразлично отношусь к мысли о смерти. В те часы, когда пребывание в поврежденной квартире причиняет особо сильные физические страдания, я даже, по временам, мечтаю о смерти!” (з листа до В. Вернадського від 31 грудня 1940 – 1 січня 1941 року [16, ІІ, 266]).

Ясна річ, усі люди фізично смертні. Однак відомо й те, що думка матеріальна і якщо часто думати навіть не про смерть, а просто про якісь неприємні ситуації – ці ситуації ризикують стати реальними. Якщо ж таку думку зафіксовано на письмі, у творі (а листи – це теж твори), можливість здійснення думки стає ще більшою. Енергетичний “імунітет” людини руйнується і її аура притягує й згаданий уже “вірус опали”, й інші, нерідко смертоносні “віруси”.

Власне, самі життєві ситуації складаються так, що людина стає “вразливою мішенню” (згадаймо десятирічний період секретарювання Агатангела Кримського і фактичного керівництва Академією – себто перебування “на виду”, яке стимулювало негації з боку заздрісників чи просто незадоволених його стилем роботи). “Вірус опали”, про який ішлося у розділі, небезпечний іще й тим, що не знищується до кінця, а має здатність повертатися до людини, яка, гадаючи, що все вже позаду, втратила пильність і послабила внутрішній захист, із іще більш руйнівними наслідками (аж до летальних).

Тож справді будьмо пильними! А щодо можливості знайти місця поховання А. Кримського (і тим паче перепоховання в Україні), то вважаю, що не варто тривожити його останки (віднайти й ідентифікувати які нині, по суті, нереально), і останки тих, хто розділив із ним страдницьку долю. Найбільше, що можна – це пристати на пропозицію директора Інституту української мови НАН України, члена-кореспондента НАН України Василя Німчука, який свого часу в статті “Голгофа Агатангела Кримського” висловив жаль з приводу того, що не знайшлися іще ентузіасти, котрі б за документами або усними свідченнями “хоч приблизно визначили територію, де поховано А. Кримського” і розсіяли там землю з його рідних місць [48, 20]. Доречно було б також установити символічну могильну плиту й посадити біля неї калину – як у народній пісні:

Будуть пташки прилітати,

Калиноньку їсти,

Будуть мені приносити

З України вісти!

[46, 87].