Тарас Шевченко як провідник України
у ІІІ тисячолітті

Віктор Вербич

або Одкровення Ігоря Ольшевського

Постать лучанина Ігоря Ольшевського, який сумлінно трудиться на ниві українського художнього слова, не тільки самодостатня, а й направду унікальна. І не лишень тому, що своє творче “я” він талановито, неповторно втілює в поезії, прозі, літературознавстві, критиці, публіцистиці. Передовсім ця унікальність полягає у в здатності побратима Ігоря, незважаючи на політичні бурі, нав’язувані владними режимами комплекси, літературно-мистецькі моди, залишатися собою, усвідомлюючи власну місію. Тому й він, будучи направду модерним у сприйманні Буття, водночас залишаються митцем-філософом, який має щастя і дар відчувати безперервність української літературної традиції.

І. Ольшевський, навіть коли замикається в обитель самотини, робить це тому, щоб не стати бранцем “марноти марнот”. Він так чинить, аби мати можливість дослухатися до Вищого Голосу, торувати власний творчий і життєвий шлях, не розминаючись із Істиною.

Чи не тому він не міг оминути увагою таких постатей, завдяки яким “не вмирає душа наша, не вмирає воля” (Тарас Шевченко). Причому, абстрагуючись від зацикленості на міфах і стереотипах, скрупульозно вистеживши перипетії доль, письменник-філософ сягає глибин (без пафосу “розвінчувача” чи першовідкривача). І робить це вкрай делікатно, не хизуючись своєю щирою шаною та зворушливою любов’ю, а навертаючи вдумливого сучасника до слова тих Українців, творчі набутки яких не канули у прірву забуття, адже вони жили Словом.

Тож коли Ігор Ольшевський створив есеї про Григорія Сковороду, Лесю Українку, Агатангела Кримського та Павла Тичину, цілком закономірними були сподівання його читачів на книгу про Тараса Шевченка – навіть поза рамками 200-літнього ювілею, коли так чи інакше дослідник (літературознавець, письменник) пропонує нове бачення Генія, Рятівника душі України, Вартового її прийдешності та незнищенності). Адже тоді вільно-невільно автор мусив би віддати данину пафосу, показово-трибунному пієтету і… віддалитися від правди.

Тож книга Ігоря Ольшевського “Тарас Шевченко: від імені – до Місії” починає шлях до читача не тоді, коли в концертних залах, на шпальтах газет слід показово доводити свою вдячність Кобзареві. Цей роман-есей у листах, інтерв’ю та коментарях нині, коли триває війна, на часі. Адже найлютіший споконвічний ворог у шовіністичному імперському пориві, знявши зі свого потворного лику маску будь-якої пристойності, намагається нас убити не тільки фізично за допомогою куль, снарядів, ракет, бомб, але й (і передовсім) завдати смертельного удару в саму душу Богом береженої України. У цьому ракурсі – й “бузинізм”, і призначення на посади впливових медійних засобів осіб, подібних до цьогоріч загиблого автора писань про “вурдалака Шевченка”.

Ігор Ольшевський, не ставши бранцем жодних стереотипів, пропонує в своїй книзі своєрідний полілог – адже свого Кобзаря намагаються утвердити у сприйнятті читача всі дійові особи: Автор, Його Однодумниця, Жінка Без Комплексів, Скептик, Вчителька, Юрист-Книголюб, Мусульманин, Православний Фундаменталіст, Носій Свідомої Віри (теж православний), Орієнтований на Європу, Закохана у Схід, Переконаний Націоналіст, Переконана Комуністка, Містик. Відтак, будучи, по суті, причетним до диспуту щодо постаті й слова Тараса Шевченка, читач отримує шанс не тільки наблизитися до унікального, рятівного для України феномену, а й сам, дозволю скористатися дефініцією світлої пам’яті професора Олександра Рисака, запричащається духом світла та незнищенності.

Зрештою, про доцільність вибору автором саме такої форми тексту зауважує один із персонажів (Носій Свідомої Віри – в листі до Православного Фундаменталіста): “Есей? Але ж у творах цього жанру письменник просто ділиться з читачем своїми думками про ту чи іншу постать, подію, явище, анітрохи не видаючи їх за аксіому”. Тож вибір (і це принципово) мусить зробити кожен, будучи сам на сам зі своєю совістю.

Як заспів до прозового полотна – сонет-пролог, у якому Ігор Ольшевський не може оминути болісних запитань:

У час, коли від політичних чвар

Наш край двигтить, сягнувши повноліття,

Запитуймо себе щодня й щомиті:

“Що б мовив з цього приводу Кобзар?”

А відтак і відверто пропонує, не ховаючись у словесні нетрі, дидактичну настанову: “Живімо ж, як Пророк заповідав”.

При цьому автор книги “Тарас Шевченко: від імені – до Місії”, не нав’язуючи власних концептуальних засад, пропонує читачеві стати якщо не співавтором, то здійснити принциповий вибір для усвідомлення слова та чину Кобзаря. У пошуках “зерна правди” щодо феномену, невипадковості Шевченкової долі, він заглиблюється до низки письмових джерел – спогадів сучасників Тараса Григоровича, його автобіографічних зізнань. Це – своєрідна мозаїка одкровень, завдяки якій можна спробувати сприйняти цю знакову постать цілісно.

Ігор Ольшевський висловлює версію, що “часто читані батьком Четьї-Мінеї – Житія Святих, – вкупі з розповідями дідуся та власними спостереженнями за життям селян, любов до народної пісні, якраз і склали фундамент майбутнього літературно-мистецького явища, ім'я якому – творчість Тараса Григоровича Шевченка як Поета, Прозаїка, Драматурга, Художника і Громадянина”. А відтак, нагадує письменник, корективи в долю одного з найвизначніших синів України, її рятівника, вносять мандри, сирітство (смерть матері, згодом – батька), наймитування, зустрічі, які не можна вважати випадковими.

“Між Світлом й темрявою, отже, точилася запекла боротьба за Тараса, і остання всіляко перешкоджала становленню підлітка, прагнучи відвернути від призначеної для нього Місії”, – резюмує автор. При цьому, наближаючись до істини, він не стає бранцем міфів (як-от: Тарас Шевченко – син Василя Енгельгардта, небожа князя Григорія Потьомкіна тощо).

Під час діалогу між Автором й Однодумницею у формі роздумів про сутність долі та слова Кобзаря (зокрема й про особистісно-інтимні загадки його життєпису) також емоційно “засвічуються” взаємини обох. Та передовсім ці перлини мудрості стають своєрідним дороговказом чи й шляхом до рятівної для українства Постаті. На переконання Однодумниці, “навіть цей довічно самотній статус Шевченка був частиною Божественного Плану, частиною згаданої вище Місії Тараса – Будителя Народної Свідомості”. Натомість Автор, не заперечуючи, висловлює переконання: “Місія Великого Кобзаря особлива, і для її виконання Поет мав пройти через кріпацтво, аби стати Співцем Волі”.

Ігор Ольшевський, згадуючи про екстатичну молитовну здатність Шевченка (“ // Молюся Богу… І не знаю, // Чого маленькому мені // Тойді так приязно молилось, // Чого так весело було. // Господнє небо, і село, // Ягня, здається, веселилось // І сонце гріло, не пекло!” ), апелює до Павла Тичини, який намагався, як і Сковорода, перебувати “у стані чистого, дитинного єднання з Богом”. Тож у цьому контексті й Носій Свідомої Віри, один із персонажів роману-есею, заперечує Православному Фундаменталістові щодо нібито безбожності Шевченка: “Тільки той, хто очистив серце від «внутрішнього ворога» здобуває духовну свободу і відкритий шлях до єднання з Богом – вже не на зовнішньо-обрядовому, а на внутрішньому, духовному рівні. Цей істинний «зв’язок з Вищим» має латинську назву religare, себто і є Релігією в найповнішому своєму вияві й, зрештою, Православ’ям як станом душі, незалежно від того, до якої конфесії належить людина – адже Спаситель конфесій не створював”.

При цьому письменник-філософ акцентує увагу на всесвітній значимості Кобзаря, принагідно нагадавши, що той, окрім української, володів і російською, польською, французькою та казахською мовами. Уникаючи закомплексованості, Ігор Ольшевський висловлюється про невипадковість ролі Оксани Коваленко, Ядвіги Гусиковської, Харитини Довгополенко та Ликери Полусмак у життєписі Генія. У цьому ж ракурсі, автор книги говорить про позитивний (благодатний) вплив на Тараса дружини П. Енгельгардта Софії.

Ігор Ольшевський (звернімо увагу на лист Автора до своєї Однодумниці), зазначає, що навіть начебто вкрай песимістичні фактори виявили протилежну сутність:

“Справді, виходить парадокс: не потрапив би Тарас під різки Совгиря й Богорського – не ознайомився б із творчістю Григорія Сковороди, не опанував би церковнослов’янську мову й не отримав би доступу до специфічної релігійної літератури, список якої далеко ширший за Четьї Мінеї, якби не опинився б у дворі Павла Енгельгардта – не оволодів би російською, польською, французькою, й не прочитав би величезного пласта світової літератури, не познайомився б у Санкт-Петербурзі з визначним художником Іваном Сошенком та його наставниками, причетними до звільнення Тараса з кріпацтва (а якщо припустити, попри всі сумніви, що юний Шевченко таки вчився малярству в Йонаса Рустемаса, то й цей епізод був би неможливим без поїздки до Вільна з Енгельгардтами), зрештою, якби не «Сон», не участь у Кирило-Мефодіївському братстві, не заслання й муштра – не зблизився б із казахами, не опанував би їхньої мови, не збагатив свій інтелектуальний набуток іще й східними культурними надбаннями.

І навіть заборона писати й малювати не відвернула Митця від літератури та образотворчого мистецтва – він усупереч «височайшому» повелінню «мережав книжечки» (його рукописну «Малу книжку» можна вважати ледь чи не найяскравішим явищем тогочасного «самвидаву»), малював, а крім того, ще й реалізувався як скульптор (про заборону ліпити «нагорі» якось не подумали)… Боротьба між Світлом і темрявою рано чи пізно увінчувалася перемогою Світла, і в цьому плані доленосною доцільно вважати не лише приналежність Тараса до власності пана Енгельгардта, але й… шлюб Павла Васильовича з Софією Григорівною, бо ж без її участі не було б духовного зростання «покойового маляра». Волею Провидіння сформувався не просто бунтар – стихійних протестів серед народу не бракувало, – а бунтар-інтелектуал”.

І. Ольшевський, роздумуючи про шляхи та зорю Шевченка, намагається осягнути ці пошуки, посилаючись на волинян Володимира Бича, Олександра Сінкевича, Петра Кралюка, Дмитра Степовика… Доречно процитувати лист Жінки Без Комплексів, який Автор (судячи зі змісту книги), отримав улітку 2014-го:

“…слово Тараса Шевченка є нині символом духовної свободи й каталізатором революційних процесів у суспільстві. Творчість Кобзаря знаходить відгук у серцях мільйонів, причому це стосується не лише етнічних українців: згадайте, як проникливо рядки «Кавказу» прозвучали на Майдані з вуст вірменина Сергія Нігояна, котрий невдовзі відкрив скорботний список загиблих”.

У розділі “Замість епілогу” Ігор Ольшевський констатує:

“Тричі на рік – 9 і 10 березня, в річниці народження Тараса Григоровича Шевченка і його відходу з земного життя, а також 22 травня – в річницю перепоховання Великого Кобзаря на Чернечій горі у Каневі, – доля зводить нас біля пам’ятників Генію, якому випала висока місія українського національного Пророка й гірка стезя мученика за свій народ. Ці дні – нагадування про духовний подвиг Поета”.

Він підкреслює, що “уроки Шевченка для кожного з нас – непроминущі”, нагадуючи слова Генія:

Любіть її… Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Богдан-Ігор Антонич зізнався у 1935-му, що “був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко”. А відтак освідчувався: “Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка” (“Вишні”). Максим Рильський, усвідомивши значимість Шевченка, молитовно промовляв у 1941-му:

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами

(«Слово про рідну матір»).

І вже в ХХІ сторіччі, 2015-го року Ігор Ольшевський – скромний, сумлінний дослідник, охоплений прагненням сягнути глибин, наче віддячуючи за “свою Волинь святую” (Тарас Шевченко, “Варнак”), і дбаючи про прийдешнє, пропонує свою книгу. Його есей “Тарас Шевченко: від імені – до Місії” не може не мати вдячного читача, який не має права розминутися з Істиною. Тому цей твір безумовно, треба прочитати (дозволю скористатися цитатою з Кобзаревого послання “І мертвим, і живим…”, датованого 1845 роком: “Прочитайте знову // Тую славу. Та читайте // Од слова до слова, // Не минайте ані титли, // Ніже тії коми”. І. Ольшевський, крокуючи шляхом Істини, по-своєму виконав заповідь світлої пам’яті Миколи Куделі, якому, за кілька років перед тим, як лишитися живим під час розстрілу у Луцькій в’язниці, у видивосні постав сам Тарас. Адже Шевченко – це та постать, яка спроможна вирятувати від відчуття “глухого кута”, оскільки він, вірячи в нас, не сумнівавався, що

врага не буде, супостата,

а буде син, і буде мати,

і будуть люде на землі.