Жінка без комплексів-3. Рік 2014-й

Ігор Ольшевський

Дивно, але на початку листопада 2013-го спрацювала якась усна “пошта” (Однодумниця й Жінка Без Комплексів згодом зізналися, що це – плід їхньої спільної діяльності). Про мій задум написати й видати книгу про Великого Кобзаря раптом довідалися і Вчителька, й Юрист-Книголюб, і Носій Свідомої Віри, і його незмінний опонент – Православний Фундаменталіст (варто сказати, що віднедавна стіна нерозуміння між цими двома православними інтелектуалами дала відчутну тріщину, і навіть визначення “фундаменталіст” у вустах останнього почало звучати не так упевнено). Усі вони виявили бажання ознайомити мене зі своїм епістолярним доробком (темою листування була наша з Однодумницею лекційна Шевченкіана).

Впродовж листопада прийшли чотири пакети з копіями листів, причому їхні автори подбали про датування кожного з них, тож із цього обміну враженнями можна було вибудувати якийсь сюжет і створити щось на зразок роману в листах. Коли я написав про це Однодумниці, вона надіслала мені копії моїх листів і (нарешті!) рукопис своєї першої поетичної збірки. Мене, щоправда, дещо бентежило, що в листуванні відображалися не лише різноманітні грані постаті й творчості Тараса Григоровича, а й певні факти особистого життя моїх героїв, та сумніви мої розвіяли вони самі – мовляв, це більше їх олюднить, пожвавить сприйняття, щоб до читача пішла не лише суха інформація.

Можна було, отже, приступати до роботи, але тут у процес стрімко втрутилася… пані Політика. 21 листопада почався новий відлік історії України – чи не найбільш непередбачуваний за час її існування як незалежної держави.

Відмова керівництва від європейського вектора… Євромайдан… Сутички з “Беркутом” і “тітушками”… А вже в новому році – закони 16 січня, стрімка хвиля протесту, Київ у вогні, велика кількість жертв, усунення Януковича від влади, анексія Криму, президентські вибори, розгортання АТО й поповнення активного словника української мови таким страшним і, здавалося б, назавжди забутим словом “війна”, одразу ж міцно асоційованим з іншим словом – “Донбас”. Ізнову й знову приходили на пам'ять Кобзареві рядки:

Було так любо, було тихо;

Ми заходились розкувать

Своїм невольникам кайдани.

Аж гульк!.. Ізнову потекла

Мужицька кров!

[115, ІІ, 303]

Відпливли в минуле дні, коли можна було спокійно засинати, не боячись за завтрашній день. Настроєм тривоги сповнилися й листи до колег і друзів – ніколи не думав, що “есемеска” до одного з них звучатиме: “Ти живий?” (на щастя, все обійшлося). Криза, що охопила країну з початком війни, не давала надій на те, що написане буде бодай коли-небудь виданим (адже все впирається в гроші, й без того стрімко знецінювані й знайти спонсора при такому “розкладі” вельми проблематично). Та й сумнівів, чи доречно саме в такому плані вести нині розмову про Тараса Шевченка, чи не дрібно це виглядатиме щодо постаті Великого Кобзаря на тлі буремного сьогодення (ти паче в рік його ювілею), було чимало.

Бувало, що написавши кілька абзаців, і перечитавши їх, одразу виділяв і натискав клавішу “Delete”, після чого все починалося спочатку і так по кілька разів. Іноді виникало бажання відкласти свою писанину “до кращих часів” (хоч настання їх із кожним днем відсувалося все далі й далі), та цього не давав зробити мій видавець Андрій Криштальський, щоразу при зустрічі запитуючи мене, як іде робота над книжкою…

Не знати, скільки б це тривало іще, якби влітку 2014-го я не отримав листа від Жінки Без Комплексів.

“Не баріться з книгою, – писала вона, – слово Тараса Шевченка є нині символом духовної свободи й каталізатором революційних процесів у суспільстві. Творчість Кобзаря знаходить відгук у серцях мільйонів, причому це стосується не лише етнічних українців: згадайте, як проникливо рядки “Кавказу” прозвучали на Майдані з вуст вірменина Сергія Нігояна, котрий невдовзі відкрив скорботний список загиблих…

Даруйте, що не писала Вам так довго. Довелося побувати й кашоваром, і медсестрою, й читцем, і навіть психологом «на громадських засадах». З вдячністю згадую велику допомогу в цьому з боку справжнього, професійного психолога (це сестра нашого спільного приятеля – Юриста-Книголюба). Цей рік запам’ятається мені (та й багатьом із нас), либонь, на все життя. Тим паче, що я, здається, нарешті знайшла свою долю…

Не забувала я і про нашу домовленість із Вами щодо коментарів людей, котрі слухали (або могли слухати) Ваші лекції. Так, Орієнтованого на Європу я зустріла буквально в перший день Євромайдану – за тиждень до Вільнюського саміту, де тодішнє керівництво держави спробувало поставити хрест на європейській мрії українців. Не можу сказати, що всі, хто зібрався тоді у Києві на Майдані Незалежності, однаково плекали ілюзії, що 28-29 листопада може щось раптом змінитися (надто добре більшість знала позицію влади), проте всі пам'ятали листопад-грудень 2004-го, коли сплеск народного протесту увінчався таки успіхом (? – Авт.), тож, напевно, багато хто сподівався, що й цього разу вдасться досягти позитивного результату без вогню і крові.

Варто сказати, що Орієнтований на Європу не одразу впізнав мене. Лише, коли я нагадала про позаминулорічні кримськознавчі лекції, він пригадав і Ваш виступ, і свій коментар до нього. Питання моє (точніше «два в одному») торкалося вражень від нових лекцій і значення, якого набула поезія Великого Кобзаря в ці історичні дні. Ось його відповідь (звукове тло – гомін Євромайдану):

– На жаль, я зміг побувати тільки на одній Шевченківській лекції шановного Автора, тому говорити за весь цикл не буду. Як і у випадку з Кримським, на цій зустрічі створювався своєрідний «ефект присутности» живого Поета, але не відомого всім «дядька в смушевій шапці», а Митця-інтелектуала, котрий вірив, що народи Европи (і серед них ми – українці) об’єднаються врешті-решт у “сем’ї вольній, новій”.

Ми тут – щоб збулися Тарасові мрії, щоб збулися мрії Івана Франка, котрий писав у пролозі до поеми «Мойсей»:

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

[100, V, 214],

щоб збулися, зрештою, мрії Миколи Хвильового, який ще у 1920-ті роки визначив для України европейські пріоритети.

Наступна зустріч переконала мене в доречності старовинної приказки про те, що світ таки тісний: днів десь через три я, задумавшись про своє, ледь не наскочила на якусь жінку. Нею виявилася… Закохана у Схід, котра, на відміну від попереднього респондента, впізнала мене одразу. Після мого вибачення зав’язалася розмова, в процесі якої, я, звичайно, поставила відомі вже питання.

Закохана у Схід: Ви, мабуть, звідти (показує в бік Майдану)? Якщо так, то схоже, Вам треба поміняти свій нік, оскільки будь-яка зацикленість – це комплекс, зокрема й зацикленість на євроінтеграції. Невже Ви вважаєте, що нас там чекають із розпростертими обіймами й європейськими зарплатами? Якщо ми там і потрібні, то лише як сировинний придаток і дешева робоча сила. Звісно, ЄврАзЕС – теж не панацея (є чимало проблем), але все ж…

Особливо дивує. що до всього цього (знову киває в бік Майдану) цього намагаються «приплести» Тараса Шевченка, зробити з нього «західника». Хоч би уважно читали його! Посилаються, наприклад на передмову до «Єретика» – ніби там відображено Кобзареві мрії про Євросоюз, – і при цьому не бачать, що Поет говорить про злиття «в одно море» слов’янських рік і молиться, «щоб усі слав’яне стали добрими братами». А слов’яни – це, далебі, не лише чехи й українці, а й словаки, поляки, хорвати, словенці, серби, боснійці, болгари, лужичани, білоруси, та, зрештою, й росіяни, яких так жахаються «євроінтегратори». Згадаймо також, із якою симпатією ставився Тарас під час заслання до східного народу – казахів! Хтозна, якби не згорів Поет передчасно у сорок сім, хтозна, може, й ідея «азійського вектора» зажевріла б у ньому…

Принаймні, «західник» ніколи не написав би таких рядків:

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що Бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!..

[115, І, 349]

Із новим проектом Автора, на жаль, не знайома, оскільки нині живу в столиці, проте, судячи з попередніх лекцій (присвячених Агатангелові Кримському) він не справляє враження зацикленої людини.

Прикметою часу стали недільні віча. На одному з них мені пощастило розшукати Переконаного Націоналіста. Ось що він повідав (звукове тло – гомін віча):

– Досі Тарасів заповіт: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте» – був виконаний лише в першій своїй частині. Поховання (чи перепоховання) на Чернечій горі відбулося 22 травня 1861 року. Для здійснення другої частини знадобилось аж 153 роки! Поки одні мовчали «на всіх язиках», створюючи для царів, червоної гідри й наспіх перефарбованих у синьо-жовте партократів ілюзію «благоденствія», справжні Лицарі Народного Духу кидали виклик системі, за що брязкали потім кайданами по царських каторгах, гинули від більшовицьких куль під Крутами, в Холодному Яру (а проклятого 1937-го – в Сандармосі) клали життя за Волю в лавах УПА, а потім – у совдепівських концтаборах (як Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий, Валерій Марченко). І тільки тепер можемо констатувати – звершилося! Народ врешті встав з колін, скинув ненависну владу й отримав ще один шанс збудувати справді Самостійну, Соборну Українську Державу. Та впадати в ейфорію рано. Нашвидкоруч перефарбованих і зараз не бракує. Пам’ятаймо засторогу Великого Кобзаря:

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

[121, ІІ, 13]

Щодо Вашого Автора – я був на всіх його лекціях. Це розумна, ерудована людина, котра володіє цікавою інформацією. Хоча йому, на мій погляд, бракує радикалізму. Новітня історія України твориться не на лекціях (чи, точніше, не лише на них). Вона пишеться нині аж ніяк не чорнилом і не типографською фарбою, а кров’ю Небесної Сотні, кров’ю українських вояків, полеглих в «антитерористичній операції» (яку пора уже назвати національно-визвольною війною, якою вона є насправді), твориться в реальному народному здвигу, в реальній боротьбі. І надихають нас на неї Кобзареві рядки:

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

[121, ІІ, 106]

Переконану Комуністку я зустріла там, де колись і Мусульманина – на вокзалі. Вона повернулася з Мінська, де гостювала у доньки. Поговорити зі мною погодилась не надто охоче.

Переконана Комуністка (звукове тло – знову ж таки гомін вокзалу): Вы и здесь меня нашли? Зная круг Ваших знакомств, не думаю, что моё мнение кому-то из них сейчас интересно. На Шевченковских лекциях уважаемого Автора я, к сожалению, не была – банально не было времени. Тем более не до лекций теперь, при тотальном обнищании народа, дороговизне продуктов, лекарств, коммунальных услуг (а при Сталине, наоборот, снижались цены, что подметил в своё время даже Владимир Высоцкий – человек отнюдь не коммунистических воззрений [18, 399]), разгуле преступности, торжестве цинизма и лжи в СМИ.

Все становится платным, всё покупается, всё продаётся – даже совесть (хотя Вы, наверное, и её считаете одним из ненужных «комплексов»). Кроме того, не прекращается война… Те, кто нынче у власти, кажется, ни о чем другом не заботятся, кроме личной выгоды и обогащения. Когда-то, выступая по Крымскому, я приводила слова Юлиуса Фучика: «Люди, будьте бдительны!» Но тогда, в 2012-м, ещё можно было говорить о “призраке фашизма”. Сейчас он уже, увы, реальность…

Что касается Автора, я могу судить только по предыдущим его лекциям, посвященным Агафангелу Крымскому. Не знаю политических убеждений Автора (да и не хочу о них знать), но основной плюс его выступлений, на мой взгляд, в том, что он не очерняет всех и вся, а пытается излагать объективную точку зрения, свободную от тенденциозных толкований творчества Поэта в наши дни. Не уверена, правда, что в своих лекциях он поднимал тот вопрос, о котором я сейчас скажу, но прошу Вас передать ему – пусть обратит внимание на эти цитаты из наследия Тараса Шевченко:

«Выходит, что идея о коммунизме не одна только пустая идея, не глас вопиющего в пустыне, а что она удобоприменима к настоящей прозаической жизни. Честь и слава поборникам новой цивилизации!» (повесть «Прогулка с удовольствием и не без морали» [120, ІV, ])

«…Разин не был разбойником, а он только на Волге брандвахту держал и собирал пошлину с кораблей и раздавал ее неимущим людям. Коммунист, выходит» (“Журнал” [113, ]).

На моє запитання, чи не збирається Переконана Комуністка переїхати до доньки в Білорусь назовсім, вона відказала, як зав’язала: «Нет, нет и ещё раз нет! Дезертирство не в моих принципах! Остаюсь здесь!»

І нарешті – Містик:

– Те, що зараз відбувається, на жаль, не є для мене чимось несподіваним. Згадаймо пророцтво Ісуса Христа з Євангелії від св. Матвія (та, зрештою, воно є в усіх синоптичних євангеліях – тільки глави і вірші різні):

«Ви ж про війни почуєте, і про воєнні чутки, глядіть, не лякайтесь, бо статись належить тому. Але це не кінець ще.

Бо повстане народ на народ, і царство на царство, і голод, мор та землетруси настануть місцями» (Матв., 24: 6-7).

Далі – слово, що містить певну загадку: в оригіналі 8-й вірш звучить, як «πάντα δε ταύτα είναι αρχή ωδίνων». Слово ωδίνων має кілька тлумачень: одне з них – хвороби. Так, власне, й подається в церковнослов’янському («Все же сїе начало болезнем» [58, 1571]) і в синодальному російському перекладі («все же это – начало болезней» [5]). Іван Хоменко переклав ωδίνων як «страждання» («та все це – початок страждання» [73]).

Зрозуміло, зараз виявлено чимало захворювань, які мають високу летальність і ставлять в тупик фахівців (СНІД, атипічна пневмонія, гарячка Ебола тощо) Але чи про звичайні недуги й страждання йдеться в цьому вірші? В тім-то й річ, що ні. У 8-му томі «Тлумачної Біблії» за редакцією відомого богослова Олександра Лопухіна (1852 – 1904), виданої 1911 року його послідовниками, в коментарі до 8-го вірша 24-ї глави Євангелії від Матвія читаємо:

«Болезней – ωδίνων, собственно, мук рождения. Во время эволюционного мирового процесса сначала бывают, как и у рождающей женщины, только предвестники дальнейших мук, а потом начинаются самыя муки» [95, VІІІ, 369].

Виходить, найближчим до оригіналу є переклад Митрополита Іларіона (Івана Огієнка), де “чорним по білому” написано: «А все це початок терпінь породільних». Мова, отже, про народження “неба нового й нової землі” (Об., 21: 1), нового суспільства, про народження, яке відбувається вкрай болісно – у лихах, смертях, вогні й крові. «І коли б не вкоротились ті дні, – читаємо в тій же таки главі Євангелії від св. Матвія, – не спаслася б ніяка людина; але через вибраних дні ті вкоротяться» (Матв., 24: 22). І – кількома віршами вище: «А хто витерпить аж до кінця, той буде спасений!» (Матв., 24: 13).

Молімось, отже, щоб Бог дав нам силу витримати ці випробування й не піддаваймося на жодні спокуси та провокації. Не забуваймо застороги Спасителя:

«Тоді, як хто скаже до вас: “Ото, Христос тут” чи “Отам”, не йміть віри.

Бо постануть христи неправдиві, і неправдиві пророки, і будуть чинити великі ознаки та чуда, що звели б, коли б можна, і вибраних» (Матв., 24: 23, 24).

Будьмо пильні й пам’ятаймо, що темрява найгустіша – перед Світанком, за яким настане Новий День, і, гадаю, саме про нього писав Великий Кобзар:

І не верствовії,

А вольнії, широкії,

Скрізь шляхи святії

Простеляться; і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами

Без гвалту і крику

Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села.

[115, ІІ, 284]

Оце, мабуть, і всі – точніше, майже всі. Вченого зі столиці я не наважилася турбувати з огляду на його завантаженість (а кажуть, що я – “без комплексів”), а також тому, що своїми монографіями він може сказати (й говорить) далеко більше, аніж у стислих інтерв’ю.

Що ж до Об’єктивіста, то сліди його, на жаль загубилися (жоден не зміг назвати мені його теперішніх координатів – ні домашньої, ні електронної адреси, ані, зрештою, номера телефону). За чутками, він одружився з громадянкою Великої Британії й переїхав до Лондона.

Ще раз прошу – не баріться з книгою, і, може, й добре, що світ вона побачить не в ювілейний рік (принаймні видно буде, що йдеться не про кон’юнктуру).

З повагою –

Жінка Без Комплексів

14.07.2014 р.