Жінка без комплексів-2. Серпень 2013-го

Ігор Ольшевський

Кажуть, не варто довіряти снам, але підсвідомість наша нерідко підкидає нам сюрпризи, для яких догматичні рамки – чи то наукові, чи то світоглядні, – виявляються затісними… Того літа я часто просиджував за комп’ютером допізна. Одного разу так захопився роботою над книгою, що зовсім забув час від часу поглядати на годинник у правій нижній частині монітора, й коли врешті-решт глянув – жахнувся: без чогось третя година ночі.

Не знаю чому, але майже завжди, коли прокидаюсь у холодному поті від кошмарного сновидіння, перше, що спадає на думку: “Мабуть, третя година”. Вмикаю ліхтарика, дивлюсь на годинник – так і є (плюс-мінус п’ять-десять хвилин). У чому річ? Невже в тому, що, за маминими спогадами, я народився приблизно о третій? До того ще й гроза тоді була страшенна надворі – тож перші мої життєві враження, либонь, були від спалахів блискавок та гуркоту грому. Так чи інакше, але в цей відрізок часу мені – навіть коли я не сплю, завжди стає якось не по собі.

Роздягнувшись і вклавшись до ліжка, змусив себе заснути, Звичних жахіть цього разу не було, але побачене мною сновидіння за жанром цілком можна було віднести до п’єс “театру абсурду” (принаймні Ежен Йонеско або Семюел Беккет не відмовилися б від введення цих епізодів у свої фарси). Словом, наснилася мені стоматологічна поліклініка, куди я чомусь звернувся з приводу болю… в попереку. Лікар уважно оглянула мене і промовила: “Важко визначити ваш діагноз. Судячи з усього, у вас Іран, а можливо, Афганістан, чи ще щось подібне до цього”.

Потім я потрапив на якийсь карнавал, де побачив, що до мене прямує… людина в масці ніби Мінотавра, на ходу перетворюючись у мешканця Центральної Азії. І коли врешті цей казах чи киргиз опиняється переді мною, я впізнаю в ньому риси… Жінки Без Комплексів. Звучить вальс “Амурські хвилі”, ми починаємо танцювати (хоч у житті з мене танцюрист ну просто ніякий), і десь на рефрені я прокидаюсь…

Була неділя, на роботу йти не треба було, тож після сніданку та “походу” до гастроному я вирішив перевірити електронну пошту. І як ти думаєш, читачу, від кого прийшов лист? Так, ти не помилився – від Жінки Без Комплексів.

“І знову я з сюрпризом, – писала вона, – річ у тім, що на днях я здибалася на вокзалі з Мусульманином (пам’ятаєте таджика, що виступав на обговоренні вашої лекції про релігійні погляди Агатангела Кримського?). Він чекав потяга, збирався провідати одного зі своїх одноплемінників та одновірців, котрий теж осів в Україні, я ж поверталася з відрядження. За журналістською звичкою не втрималася від запитання – слово за слово, й зав’язалася розмова, яка, гадаю, буде Вам цікавою (з дозволу Мусульманина я ввімкнула диктофона). Тому надсилаю ще й звуковий файл”.

Я одразу здогадався, що сон сповіщав мене про згадану кореспонденцію, а розмаїття азійських асоціацій було прихованим повідомленням про тему її листа: адже явно прозвучали назви двох мусульманських країн, де жили народи, споріднені з таджиками, а казахи й киргизи теж сповідують іслам. Та й маска, вочевидь, була маскою зовсім не Мінотавра, а… яка – тварини, поширеної у високогірних районах Азії (зокрема на Памірі й Тянь-Шані), де інші види худоби не можуть існувати через суворі кліматичні умови. Тож знову заглибився в читання.

“Я: Ассалому алейкум! Мир Вам!

Мусульманин (дещо збентежено): Алейкум ассалом! І Вам мир! А ми що, знайомі?

Я: Ну, як же ж не знайомі? Я – Жінка Без Комплексів. Пригадуєте лекції про Агатангела Кримського? Ви ще так гарно говорили про Автора – на повну противагу Православному Фундаменталістові!

Мусульманин: А, так-так, звичайно, пригадую. Зізнаюся, був просто вражений тактовним підходом Автора до питань релігії взагалі та ісламу зокрема і його захопленим, навіть – как это сказать по-украински? – трепетным, что ли?

Я: Еге ж. В українській мові теж є слово “трепетний”.

Мусульманин: Рахмат! Дякую! Так-от, саме трепетне ставлення Автора до східних культур найбільше впадало у вічі, причому видно було, що він не “фасонить” екзотикою, а глибоко проникає в тему. На жаль, ви цього не усвідомили, інакше б не закидали йому “винайдення велосипеда” і “клініку”.

Я: Справді, тоді я ще не була готова це збагнути. На щастя, зараз усе стало на свої місця. Я навіть узялася допомагати Автору в роботі над його новою книгою. Він пише її за мотивами своїх недавніх лекцій, присвячених постаті Великого Кобзаря. Тож я зустрічаюся з людьми, які відвідали ці лекції, питаю їхню думку – переважно виходжу на знайомих за кримськознавчими студіями (Скептика, Юриста-Книголюба тощо). От і Вас знайшла. Цікаво знати Вашу думку про згадані лекції, а також яке місце посідає Тарас Шевченко у Вашому житті?

Мусульманин: Он як!

Я: Я з Вашого дозволу увімкну диктофон.

Мусульманин: Це що, так серйозно?

Я: Треба ж Авторові знати зміст нашої розмови. Жоден опис не замінить звукового репортажу.

Мусульманин: Тоді що ж, вмикайте”.

На цих словах я завантажив надісланий файл і почав слухати:

“Мусульманин (Звукове тло – гомін вокзалу): У мене, на жаль, майже “пастернаківська” ситуація: “Я не читал, но считаю…”, оскільки на жодній із “шевченківських” лекцій вельмишановного (это правильно?) Автора мені побувати не вдалось, але враховуючи його ерудицію й ту старатель… Ні, ні, зараз згадаю українське слово… Ретельність, мабуть? Так от, враховуючи ретельність, із якою Автор добирає матеріали, скільки прочитує літератури в процесі підготовки лекцій, вірю, що слухачі могли почути там багато цікавого і корисного для серця й розуму. Мій прадід (хай упокоїть Аллах його душу!) був другом народного поета Таджикистану Мірзо Турсунзода (чи. по-вашому, Мірзо Турсун-заде). Пам’ятаю, як ще дитиною чув від нього рядки нашого Устода, зокрема й “Васіят” – його переклад Шевченкового “Заповіту”:

Вақте ки ман мурдам, шумо

Гўрам кунед, эй дўстон,

Дар байни сахрон васеи -

Украини меҳрубон.

То киштзорони калон,

То ин Днепри кап-кабуд

Бошанд дар чашмам аён

То ин ки шав-шуви Днепр

Ояд ба гўшам ҳар замон.

[114, 31]

Це, як Ви, ясна річ, здогадалися:

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

[118, 284, 285]

По суті, з цих рядків і почалося моє відкриття Великого Кобзаря й, зрештою, відкриття ще не баченої мною тоді України. А першим переклав “Заповіт” таджицькою мовою другий… інший класик – Абулкосим Ахмадзода Лохуті (чи, по-вашому, Абулкасим Ахмедзаде Лахуті), чиє ім’я теж раз у раз зринало в нашій родині. Поет неодноразово бував в Україні (власне, й дружина його – Цецилія Бенціанівна Бану, – була родом із Чернігівщини [4]), після чого виступав із доповідями про життя і творчість Шевченка. Окрім того, відвідання України завжди вдохнов… надихало його на твори, присвячені цій благословенній землі – згадаймо такі поезії Муаліма, як “Дім Тараса буде вільний”, “Народові України” і звичайно, “Тарасу Шевченку. Відповідь на його «Заповіт»”. Пригадуєте:

Голос живий і майбутній,

Ти крізь віки не замовк.

Ім’я і заклик Тараса

В наших серцях несемо.

Жінка Без Комплексів: Це, якщо мені не зраджує пам’ять, переклад Тереня Масенка.

Мусульманин: Еге ж. Вивчаючи українську мову, я перечитав чимало ваших поетів, зокрема й їхні доробки в облас… у царині перекладу. Знаю з розмов, що наш Автор любить творчість Павла Тичини, котрий теж перево… перекладав нашого Лахуті. Так от, чи не найбільше запам’ятався мені переклад вірша “На березі Дніпра”:

Насупроти Могили, де лежить Шевченко,

На обрії вже сходить сонце над лугами.

Широкий промінь впоперек Дніпра-Славути

Проклав блискучий шлях, колисаний вітрами.

Ніхто ж іще шляху коротшого не бачив,

Як золотий оцей, – поміж двома сонцями.

[94, V, кн. 2, 218]

Так, Великий Кобзар – настоя… справжнє СОНЦЕ української поезії (поряд з Іваном Франком і Лесею Українкою) й одне з СОНЦЬ поезії миро… світової (як наші Абу Абдулло Рудакі, Абулкасим Фірдоусі, Омар Хайям, як у росіян – Пушкін, Лермонтов, Єсенін, у білорусів – Максім Багдановіч, Янка Купала, Якуб Колас, у грузинів – Шота Руставелі, в румунів – Міхай Емінеску та цілий ряд інших співців різних народів і країн).

Жінка Без Комплексів: “Сонця стають у коло. А від них майви по всесвіту всьому”. Це теж Тичина. “Замість сонетів і октав”.

Мусульманин: Як сказано!

Жінка Без Комплексів: Повертаючись до теми “Лахуті й Шевченко” не гріх буде згадати епізод, описаний у книзі зібраних Ігорем Артемчуком літературних бувальщин “Навколо Парнасу”. Коли ваш Поет у 30-х роках ХХ століття відвідав Україну, він познайомився в одному із сіл із хлопчиком. якого почав розпитувати про Великого Кобзаря і його “Заповіт”. Відповівши на запитання прибульця, хлопчик поцікавився, звідки той родом. Лахуті жартома відповів: “Я українець”, – на що почув здивоване: “Який же ви українець, коли не знаєте «Заповіту»!”. Потім, коли Поет розповідав цю історію колегам, він завжди схвильовано повторював: “Ось що значить бути народним поетом!..” [54, 58]

Мусульманин: Так… Обиватель (зокрема й від літератури) може дозволити собі етнічну чи релігійну обмеженість і навіть нетерпимість (згадаймо горезвісне “понаехали” чи “понаїхали” щодо представників інших національностей, причому такі вигуки можна чути не лише в сусідній державі, а вряди-годи й тут). Народний же Поет – а Шевченко справді був ТАКИМ! – будучи до останку вірним своєму народові, своїй Вітчизні, водночас завжди відкритий культурам світу.

Свого часу мене командирува… відрядили до Казахстану, і я був вражений теплим ставленням до “акина Таразі”, як звуть там Кобзаря (до речі, бачив і Косарал, який на той час уже злився з суходолом). Потім читав листи Поета, сповнені такою ж теплотою до місцевих людей – “кайзаків” або ж “киргизів” (казахів тоді зазвичай звали киргиз-кайсаками або й просто киргизами). Поет швидко знайшов із ними спільну мову і призна… і визнаний був, по суті, своїм.

Тарас Шевченко – яскравий приклад того, як треба діяти, аби залишатися самим собою в будь-яких обставинах і даже… навіть всупереч їм.

Жінка Без Комплексів: До речі, з часу кримськознавчих лекцій не минуло й двох років, а ви вже досить пристойно опанували українську мову.

Мусульманин: Дякую! Рахмат! Але ще мені вчитися і вчитися…

Жінка Без Комплексів: І все ж таки… У Вас є якийсь секрет?

Мусульманин (посміхаючись): І так, і ні.

Жінка Без Комплексів (з іронією): Невже 25-й кадр?

Мусульманин (теж з іронією): Ні, 26-й.

Жінка Без Комплексів: А що вже й такий є?

Мусульманин: Чому “вже”? Він завжди був (сміється), і зветься він – охота к изучению… до вивчення, терпіння, готовність пожертвувати для вивчення мови вільним часом. А ще – не боятися розмовляти, розмовляти, розмовляти, навіть у чомусь на перших порах помиляючись… Треба сідати за підручники (бодай на рівні самовчителів чи розмовників), слухати аудіозаписи (зокрема й пісні народу, чию мову вивчаєш), запастися саморобними картками (на одному боці картки – слово іноземною мовою, на зворотньому – переклад), дивитися недублированные… недубльовані фільми (а в случае…у випадку з українською мовою – й дубльовані цією мовою – якщо, звісно, дубляж вдалий) і найголовніше – знайти співрозмовників для практики. Буде важко, але ця важкість – ніщо в порівнянні з ощу… з відчуттям, коли одного разу стає ясно: ти розумієш мову і можеш нею розмовляти, дедалі вдосконалюючи рівень володіння – як у Павла Тичини:

Спочатку так: немов підкова

в руках у тебе гнеться бідна,

а потім раптом – мова! мова!

Чужа – звучить мені, як рідна.

[94, ІІ, 7]

А 25-й кадр і подібні методики… Навіть якщо механічно запом… запам’ятається певна кількість слів, чи можемо ми бути певні у правильній їх вимові? Тож як казав Ходжа Насреддін, “скільки не говори «халва», в роті солодше не стане”…

Жінка Без Комплексів: Дякую, що погодились на інтерв’ю. До побачення.

Мусульманин: До побачення! Хайр то боз дід!”