Замість епілогу

Ігор Ольшевський

Тричі на рік – 9 і 10 березня, в річниці народження Тараса Григоровича Шевченка і його відходу з земного життя, а також 22 травня – в річницю перепоховання Великого Кобзаря на Чернечій горі у Каневі, – доля зводить нас біля пам’ятників Генію, якому випала висока місія українського національного Пророка й гірка стезя мученика за свій народ. Ці дні – нагадування про духовний подвиг Поета, коли люди покладають до монументів квіти й схиляють голову в мовчазній, скорботній і водночас удячній шані перед Тим, хто закликав сучасників до пробудження їхньої суспільної свідомості, до визволення від гнобителів різних мастей, хто, прозріваючи в майбутнє, змальовував у віршах той час, коли:

Врага не буде, супостата,

А буде син і буде мати,

І будуть люде на землі.

[115, ІІ, 353]

Та вияв любові й шани до Кобзаря не обмежується цими урочими датами: багато хто з нас, для кого постать і творчість Тараса Шевченка є дороговказом у житті (звісно, з поправками на реалії сьогодення) щодня, щохвилини може повторити слова Ліни Костенко:

Кобзарю!

Знов

до тебе я приходжу,

бо ти для мене совість і закон.

[43, 109]

Уроки Шевченка для кожного з нас – непроминущі. Це, насамперед, уроки любові до рідного краю, до рідного народу, любові, яку не могли згасити ні холодні мури царських казематів, ані чужина, ані жорстока муштра:

Любіть її… Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

[115, ІІ, 20]

Це – і уроки мужності та подвижницького творення в нелюдських умовах неволі, уроки неослабної віри в Прийдешнє й усвідомлення того, що перемога можлива тільки за умов єдності й згуртованості людей:

Найменшого брата –

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

[115, І, 353, 354]

Тож пізнаваймо, засвоюймо уроки нашого Вчителя, звіряймо з ним свої вчинки! Перш аніж здійснити задум, що особисто нам здається корисним для нас самих і для держави в цілому, поміркуймо: “А що сказав би з цього приводу Тарас Григорович?” Чи не зірвався б з його вуст докір, що дехто з нас любить не Україну, а себе в Україні? Чи багато хто може сказати вслід за Шевченком:

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

[115, ІІ, 261]

Знаймо, що 10 березня 1861 року Великий Кобзар покинув цей світ лише фізично – на рівні духовному він завжди з нами, він завжди незримо присутній всюди, де згадується його ім’я, де звучить його поезія, де височать пам’ятники Генію. Тож зважуймо кожен свій крок, не завдаваймо Поетові болю, бо коли плаче Пророк – Земля може зійти з орбіти… Докладаймо всіх зусиль, щоб “сім’я вольна, нова”, про яку мріяв Тарас Шевченко, і в якій прохав духовних нащадків пом’янути його “незлим тихим словом”, була справді ВЕЛИКОЮ – без поділу на “західняків” та “східняків”, без міжконфесійних чвар, без спроб використати Кобзареве слово для виправдання власних амбіцій! І безнастанно, ким би хто з нас не був – робітником, хліборобом, лікарем, учителем, науковцем, митцем, підприємцем, військовиком, правоохоронцем, політиком, священнослужителем – перебуваймо у праці для народного блага і, ясна річ, у праці над собою, в осмисленні того, що ми задумуємо, говоримо й творимо. Пам’ятаймо віщі слова Вчителя:

Роботящим рукам

Перелоги орать,

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам.

[115, ІІ, 341]