5.07.1931 р. Лист до доньки

Люба, дорога, рідна моя донечко Лесечко!

Скорбна душа моя, як скорбні і всі мої думи в цій чужій азійській країні. Якщо ти дістала мого листа від 18-го червня ц. р., то вже знаєш, що з північних таборів (з Пінюга) я виїхав 29 травня і 8 червня був уже на ст. Караганди, що 240 км за Акмолинськом. Зараз я у 8 км від Караганди, у таборі коло с. «Большая Михайловка», що називається «совхозом “Гигант”».

Щоб краще було, як на Півночі, цього ніяк сказати. Харчі не кращі, житлові умови не сприятливіші, живу в наметі (палатке), а намети ці серед степу, де тільки «сонце гріє, вітер віє». Туга, огидна туга, як огидні, одноманітні пустельні простори навколо й брудні киргизькі юрти з такими ж брудними верблюдами коло них.

Звичайно, тебе цікавить – як я живу? Відповідаю: сумно… сумно, бо спека просто на шматки палить мене, мозок, наче розтоплене олово, в голові палає. Працюю тимчасово в культурно-виховній частині. Творити нічого не можу, хоч вечорами, як дивлюся на небо, почуваю в собі таку творчу снагу, що вона спалює мене не гірше сонячної спеки вдень. Лечу думками на Україну, блукаю уявою між старовинними руїнами минулої слави рідної Волині, ходжу по берегах просторої Сули, переношуся думкою до берегів Серета, туди, де цвіла колись моя й мамина радість серед старих мурів давнього монастиря. Це все наче сниться мені, й тоді не віриться, що все, що переживаю, дійсність. Важким сном здається мені ця дійсність, тим більше, що давно-давно передчував її і добровільно пішов на свою Голгофу. Здоров’я моє слабке, але дух мій все ще бадьорий і повен віри в кращу будучнісгь. Нічого так не прагну, як волі і творчої праці. Я ще стільки повинен зробити для культури і така трагедія! Всі, як поглухли. А ті, що, може, й чують, безсилі помогти мені.

Як живеш, доню моя? Я так давно мав від тебе листа. Вже півроку минуло. Хочу дуже знати все-все про твоє життя й життя мами та баби. Передай їм обом моє щире привітання. Скажи мамі, що як помру в неволі, то щоб не лаяла мене, бо я йду тим шляхом, який не має «зерна неправди за собою». Я чесний і невинний тепер більш, як коли-небудь був у своєму житті. Змучений життям, живу любов’ю до рідних і близьких, і це кріпить мене.

Люблячи тебе, написав казки тобі «північні», які колись будуть твої. Люблячи тебе, висловлюю свою любов твоїм же портретом, зробленим з твоєї єдиної фотографії, яку я маю. Не знаю – наскільки він вийшов вдалий, але я хотів би, щоб ти зараз же оправила його в рамку й зберегла собі на спомин. Руками не чіпай, бо він не закріплений і легко може стертися. Закріпити його, щоб не стерся, можна так: узяти в склянку молока, облити його й висушити на сонці. Краще обливати з мисочки, щоб зразу залило весь портрет і зразу збігло з нього, бо як буде (молоко) стояти на ньому, то поробить плями і зіпсує. Краще зразу придбай рамку зі склом.

Напиши мені – чи одержала ти моє оповідання «Вітер з тундри» і мої спогади про Г. Барвінок, які я вислав зимою? Також напиши – не чула ти, чи вийшла з друку моя книжка «Поліські шуми», яку я продав ДВУ ще восени 1929 року?

Не забувай же, донечко! Пиши скорше і частіше. Згодом, як уже добре встановляться поштові зносини, тобто як напишеш мені і дістанеш відповідь, то, пишучи знову, обов’язково пришли фотографію.

Гаряче, палко цілую тебе, моя ти донечко люба, й зостаюся твій «мідний-мідний» тато Клим(ент).

Р. Б. Вітай маму, бабу і всіх тих, що не забули мене. Вітай Сулу, верби над Сулою і передай низький уклін дідусеві Сидячому. Адресуй: Казахстан, г. Акмолинск, почт. отд. Большая Михайловка, Каз. ИТЛ ОГПУ, совхоз «Гигант» (мені).

Ще раз вітаю і ще раз цілую! – Клим.

Примітки

Пінюг – Підосиновського району Кіровської області, Росія, на залізниці Кіров (Вятка) – Котлас,

Подається за виданням: Поліщук К. Вибрані твори. – К.: Смолоскип, 2008 р., с. 655 – 656.