09.1932 р. Лист до Ганни Орлівни

Незабутня!

Кажу «Незабутня» тому, що було б надприродно забути те, що родилось, виросло й розцвіло в дні скитання, у дні творчості, у дні віри і надій. Важко сказати, що то була помилка, бо помилкою якраз була «земля див», що була причиною моїх кошмарних снів і що так вабила тебе до себе. Боючись розірвати той вузол, що в’язав наші творчі почування в одно ціле, я майже свідомо пішов на жертви, знаючи, що в перспективі майбутнього, як у «Безодні» Леоніда Андреєва, нема нічого – тьма.

Що ж тепер? Тепер найкраще зневажено, найінтимніше винесено на базар, а сам… сам не знаю, що мене досі тримає – творчий інстинкт, обов’язок перед невинними дітьми, чи віра в краще майбутнє? Але живу, живу, живу… Кажу «живу» і це мені здається не дійсним, а чимсь таким, як у Лисенковому «Nocturn-і», тобто – привидним.

(…)

Фатальна помилка все перевернула. Якби не «експансія» твоя, якби не твої поривання до «землі див», то наші колишні «сутерени» могли б стати цілком іншими. Досі мав би десяток, а може й більше, совістливих книг, а разом з тим – творчу насолоду і спокій. Леся наша була б теж на своєму місці.

Далі спробую ще кількома словами спростувати твоє «твердження»: «Не на легендах і не на гротесках було сидіти. Я хотіла вперед іти й тебе вести». По-перше, я на легендах давно не сидів, а вони були лише моїм болючим місцем. Не тримав тебе й на гротесках, але підкреслював їхню ідейну й артистичну закінченість. А куди ти хотіла йти, туди мені було не по дорозі. Те я бачив у п’янім редактораті й у будинку Блакитного на зустрічі «нового» (1928) року. Скажеш, може, що був ще «Гарт», «Плуг» і т. інше? Але ніщо не могло мене засліпити, щоб я не бачив нічого, як не бачить його семінарський дячок Тичина. Ціную Сосюру за його комунізм, ціную Рильського за його класицизм, але не терплю «приспособленцев», як і всякого роду брехунів.

Ти не можеш собі уявити, як мені іноді не хотілося брехати, але були часи, коли ти мене змушувала це робити, і я сам себе ненавидів, а потім жалкував. Із цим я скінчив і більше не буду, як скінчив зі «звичками» редакторату й багатьма іншими речами. Марю, мрію великою роботою, великою працею, але чи доживу я до того часу, коли зможу віддатись тій праці?

Живу я зараз, як і весь час, однаково прикро. Ну, роблю. Роблю, що кажуть, а все своє лишається в планах, і так день за днем минає. Дещо якось викінчив, і це «дещо» матиме безперечне національне й інтернаціональне значення. Не треба забувати, що кожний письменник передусім є зобов’язаний перед своїм оточенням. Кіплінг міг писати про джунглі, але як? Досить прочитати сторінку, щоб побачити англійця. Отже, підходячи до місцевої тематики, треба це робити так, щоб це не було якимсь етнографічним описом, або оспівуванням хто знає чого. Пригадую повість В. Гжицького «Кара-Кол» у «Літ. ярмарку». Це він зробив більш-менш добре. Я ж припинив свою повість «Джанар» на одинадцятому розділі. Треба раніше своє сказати. Міг же, наприклад, Горький жити в Італії, а писати «Дело Артамоновых». Отже, не захоплюйся ти казахськими темами. Пам’ятай, що письменник не «сума переметная», і він передусім належить своєму грунтові.

(…)

Мені здається, що ми ще будемо разом працювати на одному полі, як друзі й товариші. А взагалі все десь в етері, звідки часто звучить воно твоїми далекими піснями: «Ой, чи було літо, чи не було?» – і ясно-ясно: сизо-млисте лубенське небо, дуб «сидящого», Сула, затони і маки на городах. Або вирветься десь із невідомості «Котилася та ясная зірка». А тоді «плакать хочеться», як казав Єсенін. І жить не хочеться, бо людське серце – серце, і більш воно не може переживати, як може переживати, а тут така безмежна розтерзаність, такий великий біль. Подумати: кому це потрібно було? А одначе, з цим болем треба буде лягти колись в могилу. З розтерзаністю теж…

Ніби було, ніби не було, але завжди чуття, що увірвалося щось найболючіше. Лишилося в душі, у серці й у почуваннях все, що було кращим, і чорною хмарою заступає те все, що було роздором і образами. Не треба його згадувати, хоч лізе воно, прокляте, звідусіль, користає всю туманність і неясність, що вкрила собою життєву дорогу.

А вірилось колись інакше і думалось теж. Тепер не хотілося б тратити того, що називається дружбою, коли це можливо. Хотілося б, щоб те чорне було розвіяне світлом ясного чуття. Зараз це ще неможливе, як неможлива зараз і творча праця, але цілеспрямованість може бути.

Треба, щоб була, бо й життя йде і час минає, а там… от і читаєш: «Помер Володимир Гадзінський», «Помер Ст. Васильченко», і все це разом, в одному й тому самому числі харківської «Літ. газети». Помреш сам в цих умовах і ніщо не згадає, а такі великі завдання ще впереді й такі неясності навколо.

(…)

Тут я зараз нічого майже не знаю. Іноді дістаю якесь число «Літ. газети», «Зорі» або «Глобусу» – і це все. Іноді «писне» хтось випадково з Києва чи з Харкова, але завжди так, що нічого не збагнеш. Тому й досі не знаю, чи вийшли мої книги з друку, чи ні, які ще в 1929 році здав ДВУ для видання? «Літ. ярмарок» і «Універсальний журнал» – останні видання, де друкувався. І все це не те, що міг би робити в інших умовах. Хай би ті видання були, як мій «Мамай», сіренькі й непоказні, але зміст їх був би дійсний. Як не згину тут, то, може, ще дещо й зроблю.

(…)

Як Лесечка? Як вона живе, як вчиться, як себе, бідненька, почуває? День і ніч думаю про неї.

Ну, не забувай! Пиши… К.

Примітки

Гадзінський Володимир Антонович (21.08.1888 – 11.08.1932) – .

Васильченко Степан Васильович (8.01.1879 – 11.08.1932) – . Дати смерті дозволяють звузити датування листа до вересня 1932 р.

Подається за виданням: Поліщук К. Вибрані твори. – К.: Смолоскип, 2008 р., с. 659 – 661.