16.01.1937 р. Лист до доньки та дружини

Рідні, милі, незабутні мої!

Користаючи з нагоди, що можу писати, – пишу і ще раз сердечно вітаю обох вас з Новим (1937) роком, і ще раз сердечно бажаю обом вам «доброго добра», щоб усе добре велося.

Не далі, як 4-го цього місяця одержав я рекомендованого листа, який, як це свідчить дата поштової печатки, вийшов з Актюбинського 21.XII.36 року. Із цього листа довідався я, що мене не забуто, а це найголовніше для мене, бо в мене за останні часи витворилося таке враження, що мене взагалі забувають.

Передусім хочу подякувати за посилку, яку я одержав напередодні Нового року. Особлива дяка за масло, яке я ще й досі (вже більше двох тижнів) потроху вживаю, і воно мені дуже пішло на користь. Дякую також за запрошення приїхати після звільнення до вас, але на жаль, це ще не так скоро може статися, та й взагалі, я вже перестав вірити, що воно може коли-небудь статися. Єдина віра в те, що ще мушу сказати своє творче слово, держить мене на світі й наказує мені терпіти всі незгоди. Так ось уже восьмий рік!

Хвалитися силами або здоров’ям не доводиться, бо все це перебуває у постійному напруженні, а нерви так уже пошарпано, що я сам не знаю, на що я був би подібний, коли б так не тримав їх в межах певної дисципліни, коли б так не підкорював їх силі власної волі. Одначе, не думай собі, що я отак, нидіючи, квилю і ходжу «мокрою куркою». О, ні! Це ж не моя вдача! Скорше сконаю, ніж квилитиму, і, падаючи, триматиму піднесену голову. Такий вже мій духовний склад і така вже моя психічна вдача. А от що творити зараз нічого не можу, то вже не можу. Не можу тому, що такі обставини, що вічно в галасі, шумі, гармидері.

Із величезною приємністю ходжу сторожувати, мерзнути по вісім годин, аби лише освіжитися від того шумовиння, що називається людьми. «Человек – это звучит гордо!» – отак собі сказав колись Горький, але він не бачив ще, що то є отой «человек», як я бачив. Так хотілося б залізти нарешті в кімнату, навіть в каземат, у печеру, аби бути самому зі своїми думами, аби звільнити свій нещасний мозок від того словесного бруду, що день і ніч цілими потоками навалюється на нього.

Але ще раз скажу те саме, що вже казав у попередньому листі, а саме: не важко бути джентльменом там, де всі порядні або намагаються бути такими, а важко бути ним там, де все заплуталося в клубок бруду, пройти повз таких і сяких, не загубивши своєї людської гідності. Здається, що я цієї гідності не загубив, а разом з тим не загубив надій на те, що буду творити, гарно й багато творити, коли тільки зможу ще й якийсь час жити. Останнє багато залежатиме від того, як скоро нарешті одержу (матиму) змогу вільно дихати, вільно рухатися і вільно працювати.

Коли числити на «зачеты рабочих дней», яких я маю до 600, то через рік, десь у січні чи лютому 1938 року, я повинен був би звільнитися. Так було мені дано тут офіційну довідку рік тому назад. Одначе, ніколи не можна бути певним того, що може бути завтра, а тому я й не кажу певно, що ось, мовляв, тоді-то і тоді-то я роблю те-то і буду там-то. Інакше кажучи, лишається ще рік, а коли б звільнився раніше, то це було б чудом, а в чуда я не вірю. Бо вісім літ – це час такий, що цілком вистачає, щоб зневіритися в них. Могли б же вони (чуда оті) статися, тим більше, що сиджу без усякого суду, «ні за цапову душу». Не сталося, не треба й вірити в них.

Натомість, ще більше вірю в себе і маю на це повне і незаперечне право. Якби я був послідовний в минулому, то не знав би цього пониження в сучасному. Але ж, Ганнусю, я дорожив нашим спільним життям, безмежно любив Лесю, донечку свою, яку на власних руках виносив, і не хотів розлучатися. Сталося, одначе, що й розлучилися, розбилися, розбрелися по світах і прийшло те, що мало прийти, – довголітнє страждання.

(…)

Просив я вислати грошей, бо тепер і тут можна дещо купити, як от: цукор, махорку та ще дещо дрібне. Гірше з жирами, а тому, коли матимеш змогу, то під весну, десь в кінці квітня або з початку травня, вишли мені жирів (масла й сала), коли зможеш, а також і сухарів. Коли б я мав який-небудь карбованець на день, то вже пробився б якось через оцю сутужну зиму. Зима тут довга і тягнеться довго. Навігація розпочинається десь у травні, але це не значить, що розпочинається і тепло. Ні, тут ще й у червні сніг буває, а взагалі – холод, вогкість, гниль. Минулого літа було тут кілька день спеки. Я спалив на собі всю шкіру на сонці (робив на городах), а проте не нагрівся. Завжди і постійно болять кості, так ревматизм допікає.

(…)

Ну, от і все щодо звичайних справ. У попередньому листі я писав окремо листа до Лесі. Писав їй, щоб вона навчалася добре і обов’язково прямувала до вищої освіти. Так чи інакше, а коли я щасливо вийду звідси, то вживу всіх заходів, щоб вона могла мати все потрібне і спокійно вчитися.

(…)

У попередньому листі я писав тобі, як сам собі остогид в сучасних умовах, просмердівши махоркою, яку ненавиджу, але яку мушу курити, бо на тютюн не можу спромогтися. Марю звичайною людською обстановкою, звичайною одежею, звичайною своєю працею. Так, чи інакше, але це все буде, неминуче буде, аби лише нарешті звільнитися.

Серед намічених праць перше місце займають «Легенди матері». Коли не зможу сам видрукувати їх, то доручу своєму попередньому видавцеві легенд. Але думаю, що зараз договорився б із Затонським. Він ще там ціле видання фольклорне розпочав, а це якраз зараз те, про що я в свій час стільки писав і говорив, і за що на мене нападали. Часи, як бачиш, міняються, особливо для тих, хто завжди не має власної думки.

Читаю іноді твою «Жагу» і згадую, що коли написано було і в яких обставинах. Ще раз і ще раз кажу: не кидай пера! Твоє перо свого часу було майстерне. Перестало воно бути таким, коли почало дряпатися по лабіринтах, хоч нарис про «старчика» Сковороду ще раз був нагадав мені про страчені творчі можливості, і я тоді (це було в зирянських лісах) сказав сам до себе, прочитавши той нарис: «Какой великий артист погибает!» А це було тоді, коли я мав великий жаль на тебе за багато речей, про які не варто вже згадувати, бо ти їх відпокутувала стократно.

(…)

Усе, що ти мені зробиш тепер в розумінні допомоги, – для себе зробиш, бо все віддячу сторицею, звичайно, з умовою, якщо буду жити. Жити ж мені (уяви собі) хочеться, бо є багато причин для того, щоб жити. Мушу якось відробити ще за цей марно страчений час, хоч страченого здоров’я вже ніхто не поверне, ніхто. Лишається тільки праця.

Ну, як ви там обоє провели новий рік? Я пив солодкий чай, їв чорний хліб з маслом, за що дякую тобі, бо це дало мені відчути деяку незвичайність, а значиться і святковий настрій. – Амінь!

Вітаю гаряче й сердечно тебе і Лесю, і обох вас сердечно цілую.

Клим Поліщук.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Вибрані твори. – К.: Смолоскип, 2008 р., с. 669 – 672.