14.12.1934 р. Лист до Ганни Орлівни
| 14 грудня 1934 р. |
Нусю!
(…)
Довга мовчанка твоя й доцина завдала мені надзвичайних мук і страждань. Чого тільки я не передумав протягом цього часу. Дуже жорстоко було з твого боку зразу не написати мені про все, що з тобою сталося.
(…)
Щодо мене, то я все ще без усякої зміни, але сподіваюся, що цієї зими, може, зміниться трохи на краще. Коли ні, то ще (важко й вимовити!) цілих два роки. Що робитиму? Звичайна річ, – писатиму. Питання – де саме? Це вже покажуть і скажуть обставини. Творити буду своє, де буде змога, а на щоденний хліб зароблятиму безіменно десь у «газетині», хоча б і російській, як техробітник.
(…)
Посилаю для ознайомлення з моєю газетярською роботою, якою я розважаю себе іноді, два своїх фейлетони «О лишениях друга» і «О женщине вообще». Пишу іноді театральні рецензії на місцеві постанови, бо тут є артисти з Московського художнього і з «Березоля», але оцінити їхню роботу нема кому. Є купа різних професорів-фахівців, але вони поза своїм фахом нічого не бачать і не розуміють.
Дуже вразила мене звістка про смерть проф. М. Грушевського. Помер ніби у Кисловодську. Хоронять у Києві. Але ще більше вразила мене звістка з етеру, яку почув учора. Фальківський, Косинка, Близько, Крушельницький із двома синами і чимало інших письменників пішли тим шляхом, на який нам довелося свого часу піти. Їх очевидно чекає щось дуже неприємне.
Отже, невелика радість бути тепер і там, коли таке сліпе й тупе нищення. Як я безмежно жалкую, що свого часу похитнувся у своїй вірі й замість того, щоб тебе утримати, сам пішов за тобою. Правда, надто вже важко було нам у тих «сутеренах», але ж їх можна було завжди лишити. Мені ще й досі сняться странні сни про ті «сутерени», і я прокидаюся з криком одчаю, але кажу – вони були наслідком особистого вагання, бо не треба було сидіти в них, як і не слід було бути лояльним до отих нікчемних галицьких «громадян». То вони тримали в «сутеренах», і за це ж я їх так ненавиджу, що не прощу їм ніколи.
Не слухати, а своє робити треба було. Це все я, звичайно, робив би, якби не тяга до «грунту» та не твоє бажання скорше повернутись до нього. Мусив піддатися, бо ж любив я тебе й любив Лесю, і не міг дозволити собі лишатися там самому. Не міг дозволити, хоч знав, які наслідки можуть бути, передчував і у видіннях своїх бачив їх.
Тепер так трагічно розрізнені! І хотілося б мені внести якусь ясність в заплутані кінці цієї трагедії, а саме: хай фізично ми розподілені, але духовно не повинно цього бути, духовно мусимо воскреснути, відживити серця й горіти одним вогнем творчості й віри.
Я тому й жахався, що ти духовно чужа стала, що ти пішла шляхами не чуття, а мороку, лихого інстинкту, назвавши це своєю звичкою «шуканням». Які шукання справді могли бути з Ю. та йому подібними, коли вся мета їх в «приспособленчестве», гонитві за копійкою, за дешевою «популярністю», якої теж не мають і не матимуть ніколи.
Але дідько з ними! Такого сміття скільки завгодно! Ніщо йому не пошкодить в даних умовах і буде воно собі «ахати», «охати», плазувати, пакостити й жити, як живе взагалі юрба, але ніколи не лишить воно само по собі ні пам’яті, ні сліду.
Я хочу сказати ще кілька слів про своє власне життя. Інтимного нічого не маю тепер, опріч самотності.
(…)
… бо завжди пам’ятаю, що я дієва жертва великого історичного лихоліття, а не бандит, злодій і фальшивник, що їх подругою – проститутка.
Фізично ослаб, чому виною безкінечна, пуста й нудна робота, вічна одноманітність і скупість харчу та постійна туга й тривога. Тому багато нових зморщок вкрило моє чоло, тому слабше бачать очі й голова почала «компрометуватися» початком лисини. Словом – усе так, як то буває, коли починається осінь життя, та доба, коли митці-повістярі найбільше і найкраще творять. Тільки у мене та біда, що в таких умовах не можу творити. Обмежусь тематичними шкіцами, нарисами, щоб пізніше можна було їх розгорнути в мистецькі початки.
Читаю багато й уважно, що мені до рук попадає. Правда, книг тут немає, але я навчився визискувати їх так, як ніхто. Не читаю, а студіюю класика, якщо він попадає іноді до мене. Усе це задля того, щоб удосконалити свій власний стиль. Стонадцятий раз зачаровуюсь великим Гоголем, майстерним Франсом і Роменом Ролланом, але терпіти не можу епілептичного й неохайного Достоєвського – цього «подлинного зеркала души своей нации»… По-давньому люблю Короленка за його простоту, щирість і безпосередню красу слова.
Зауваж – Гоголь і Короленко! Адже ж вони наші, тільки сміливості у них не було тієї, що мав її «мужик» Шевченко.
Оце й усе, чим замикається коло мого особистого життя. Говорити про своє жахне оточення, звичайно, не варто. Я про нього багато говорив у своїх тутешніх фейлетонах, які ще надсилатиму, якщо одержиш ці, що надсилаю.
Цікаво мені дуже знати «регулямін» твого життя й життя Лесі. От, приміром, сьогодні у нас іде сніг і напевно скоро помчаться «бурани», а як там у Хобді? Коло нашого селища щоранку свіжі вовчі сліди, а як там? У нас є діти «вільнонайманих» і вони тут вчаться в гарній школі, а як там вчиться моя Леся? Чи є у неї книги які й чи читає вона взагалі? Яке ваше помешкання, де живете?
(…)
Пишіть мені обоє і пишіть частіше.
От свої «Казки лісів далеких» для Лесі не знаю як послати.
Цілую дуже Лесю свою, свою хорошу доцю, дівчинку, панну свою. Цілую також і тебе сердечно, друже мій Нусю, давня моя товаришко.
Ваш Клим.
Примітки
Хобда – в Актюбинській області Казахстану, на ній стоїть село (давніше Новоолексіївка), яке могло бути місцем перебування Г. Орлівни. Від Караганди це 1200 км на захід.
Подається за виданням: Поліщук К. Вибрані твори. – К.: Смолоскип, 2008 р., с. 664 – 666.