Самотній співець

С. Єфремов

Минули недавно 50-ті роковини од того дня, коли помер український поет Степан Руданський, – поет [18]60-х років у тісно окресленому й специфічному розумінні.

Український поет тих часів справді займав своє окреме, гостро обмежоване місце, але же таки в специфічному розумінні, бо властиво того місця не мав, ніде нагріти його не міг. З погляду життьового, скажу так, балансу тогочасного була це, можна сказати, цілком непотрібна істота, зайва людина, чужа всім і всьому постать, що не знаходила собі куточка й неприкаяною тинялася по світу, буквально без надії навіть знайти, «где оскорбленному есть чувству уголок».

Найбільший поет з попереднього покоління, Шевченко, саме зійшов з кону, і зійшов – страшно сказати! – вчасно. Коли б на рік-два він опізнився був померти, то хто зна, чи не довелося б ізнов йому конати десь у безводній аральській пустині; а що не довелося б йому лежати «серед степу широкого на Вкраїні милій», – то це вже напевне. 1861-й рік був мабуть останнім, коли ще можлива була така велична національна маніфестація, як проводи Шевченкового тіла на Україну та похорони його на високій горі над Дніпром. Тоді вже починало смеркати. А незабаром темна-претемна ніч настала: Валуєвський циркуляр 1863 р., «Юзефовичів закон» 1876 р. та численні поправки й новели до його, що рясно сипалися на українське письменство наступними десятиліттями – все більшої наганяли темноти. І ця розлита по Україні «тьма єгипетська» тяглася аж до самої революції 1905 року, коли почало було трохи на світ благословитись…

Beati mortui: їм легко було лежати, на собі землю держати, – легше принаймні, ніж живим жити серед непроглядної темноти тієї, боротися за засуджене на смерть, майже безнадійне діло. А наші ж шестидесятники жили. Одні менше, другі довше. Щось пробували робити. Тремтючими руками спитувалися запалити серед темноти, на рвачкому вітрі – хоч невеличке світелко. І вітер без жалю гасив його. Спроби гинули марно. А з ними гинули надії, гинула мета в житті, непотрібним ставав талант, спускалися в безсиллі працьовиті руки, німотно замикались уста… Це загальний образ українського шестидесятника, поета, письменника і громадянина тих часів.

І може найтиповішим з них був таки Руданський. Жив непотрібний, бо не мав до чого й де прикласти свій талант. Умер безвісний, неоплаканий, бо й те, що таки зміг у письменство вложити – розкотилося, мовляв влучним словом Огоновський, зернами з порваного намиста по всяких закутках і лежало без слави й пам’яті [Єдиний тоді на всю соборну Україну літературний орган тільки сім місяців по смерті Руданського озвався про його буквально в п’ятьох рядках, – див. «Правда», 1873 р., ч. 21, стор. 727]. І от тепер навіть, на 50-ті роковини, стоїть він перед нами все тією ж, невідомою й незвіданою, постаттю.

Що ми про його, справді, знаємо? Кілька непевних дат, дві-три подробиці іноді сумнівні, іноді легендарною поволокою прикутані, і більш нічого. Життя Руданського для нас – один суцільний люк, що зіяє чорною дірою в історії нашого письменства, – як, правда, й життя багатьох українських письменників, яким доводилося тільки те й робити, що закидати всякі люки в потребах сучасності, марно свій талант витрачуючи, а через те і життя своє в люк обертаючи. Навіть такий велетень, як Франко, зазнав цієї долі – то що вже про менших казати, та ще серед тієї темної полярної ночі, що тяглася на Україні суцільною смугою цілого півстоліття!..

Кажу – була з Руданського типова для гуртка наших шестидесятників-«основ’ян» постать. Кінець [18]50-х років, по смерті «величезного тормоза», як звав Миколу 1-го Шевченко, ніби прочинив був трохи кватирочку для українського життя в межах Росії. Вернулися до роботи старшого покоління люди, – Куліш, Костомаров, Шевченко. Ціла метка народилася нових талантів: Марко Вовчок, Мордовцев, Кониський, Глібов, Руданський, Свидницький і ін. Зав’язується перше літературне огнище, петербурська «Основа», що зібрала коло себе тих старших і тих молодших на одній роботі – коло розбуркування літературного й громадського приспаної України. Але це був тільки коротенький lucidum intervallum поміж двома чорними смугами реакції.

Вже 1862 р. «Основа» мусила впасти; вже 1863 р. пролунало про українську мову знамените «не было, нет и быть не может», а події в Польщі, що закінчилися формальним повстанням, усією вагою своєю окошилися на українстві. Рясно посипалися доноси з одного боку (Катков), ще рясніше їм відповідали з другого (польська шляхта на Україні): українство взято в два батоги з двох «братніх» боків, – ворогуючи між собою, вони чудово й по-приятельському зійшлися були на ворожнечі до українського руху. В результаті такого зворушливого спілкування сприятельованих ворогів, українську літературу в межах Росії мов язиком корова злизала: 1865-й рік – рік нового, легшого закону про друковане слово в Росії – дав усього 2-3 брошури українською мовою.

Українців «полегкості» не торкалися, навіть гірше: обернулися проти них «старшим кінцем»… Лишалася хіба стежка за кордон, до Галичини, але й там за того часу громадсько-політична атмосфера мало сприяла широкій роботі: там одбувалися саме свої війни – азбучна, язикова, обрядова, – і серед тих війн заснічувалися навіть власні таланти, як Федькович. Широкої дороги з України туди ще не знали, і йшли туди тільки поодинокі люди: для загалу місця там так само не було.

От у таких умовах опинивсь гурток наших основ’ян – Руданський, Свидницький, Кузьменко, Кулик, Олелькович та інші: усім їм не було куди податися, і – характерно – всі вони не пережили критичного часу й вигибли протягом одного-двох десятиліттів дочиста; всі вони бідували в житті, борсалися, кидалися то в один, то в другий бік, спивалися і сходили один по одному в незнану могилу. Жоден з них не дожив до кращих часів. Вже така жахлива одностайність їх особистої долі показує, що це був не випадок і не виняток, а якихсь загальних причин неминучий і закономірний наслідок. Громадсько-політичних причин я вже торкнувсь, але опріч їх були ще й особистої натури причини.

Всі згадані письменники наші, шестидесятники, вийшли з того громадського шару, до якого російська дійсність приклала була назву «різночинець», а разом з нею й тавро безпритульності, неприкаянності, непотрібності в умовах самодержавного режиму. Режим [18]60-х років і громадський рух, що захопив був тоді ширші верстви, викинули на поверх громадського життя цілі лави людей з нового громадського елементу. Духовенство, дрібне чиновництво, міщанство, навіть селянство – всі постачали до тих кадрів інтелігентного пролетаріату своїх висланців. Од попереднього покоління діячів вони одрізнялися тим, що поривали, стаючи на громадську роботу, з своїм минулим, з гуртом, од якого одривались, і – не знаходили на новому місці твердого грунту.

«В келью под елью», як діячі дворянського походження, вони заховатися не могли, і перший же подих реакції здував їх з грунту і розносив по широких просторах, кидаючи на всі боки по хвилях житейського моря. Враз вони прокидались од мрій «зайвими», непотрібними людьми й один по одному гинули без коріння на тому неродючому грунті. Це позначилось і на півночі, в Великоросії (Помяловський, Решетніков, М. Успенський і ін.), але ще більше виявилось це у нас і змело ціле українське покоління без користі, майже без сліду.

Степан Руданський повною зазнав на собі мірою того, що доля судила його бідолашному поколінню.

Син священика, вихованець духовної школи, він рано зазнав на собі принадного подиху нових ідей часу, рано вернувсь до народу ціною розбрату з родиною, поривання всіх традиційних зв’язків з гуртом. Далі – боротьба за вищу науку в чужому місті, голодування, сухоти, – і перші радощі юної творчості. «Основа» друкує первоцвіт молодого поета, але розправити крила йому так і не пощастило. Настала павза в 10 довгих років, поки р. 1872-го знов з’являється ім’я Руданського в «Правді». А 21 квітня 1873 р. його вже немає на світі. «Порвалось цінне намісто, і порозсипувались дорогі жемчуги: деякі найшлися зараз і збереглися од загибелі, інші ж покотилися геть далеко, так що годі їх досі зібрати» – таку епітафію півтора десятка років по тому написав історик нашої літератури [Огоновський О. – Исторія литературы рускои, т. II, в. І. Львів 1889, стор. 329] над типовою з громадського погляду, винятково нещасливою з особистого – постаттю. А ще раніше сам поет склав собі не менш виразну епітафію:

І при гробі не заплаче

Ніхто в чужині, –

Хіба чорний крук закряче,

Чорна хмаронька заплаче

Дощем по мені.

А тим часом з Руданського справжній був поет – з тих, що родяться на світ поетами, з готовим даром, з ясною іскрою, яку роздмухати у більший чи менший вогонь творчості мають уже обставини життя. В йому щасливо поєдналися – талант поетичний, свідомість громадська і доцільне уживання таланту: всі умови зійшлися на те, щоб дати визначного письменника. Безперечний талант Руданського видно вже з того, що він не йшов наосліп за Шевченком, а мав і свої власні мотиви; його твори видержали найсуворіший з іспитів – іспит часу: 50 років по смерті автора вони все ж збуджують цікавість до себе і мають свого читача. Громадська й національна свідомість поета стоїть поза всяким сумнівом: досить пригадати відомого його листа до брата Грицька або передмову до перекладу «Слова о полку Ігоревім», або, нарешті, такі поезії, як «Моя смерть» з яскраво висловленою надією на несмертельність справи, якій служив поет. А що Руданський вмів доцільно вживати свого таланта – показують його численні переклади на українську мову. Він, як небагато в ті часи людей, розумів, що письменство не може і не повинно замкнутися серед творів, як тоді з легкої руки Ів. Аксакова казали – «домашнего обихода», а мусить для свого розвитку широко черпати з світової скарбниці, йти разом з віком.

Таким чином, суб’єктивно були в Руданського всі дані вийти на поета більшого калібру. І проте з цим не пощастило. Чому?

Почасти ми вже мали відповідь на попередніх сторінках: український поет у балансі тодішнього життя був «зайвою», непотрібною постаттю. Він не мав де прикласти свій талант і свої сили; не мав місця на одпочинок од життьових напастей: літературній праці всі шляхи було заказано. У Руданського до цього прилучалися ще надзвичайно несприятливі особисті обставини. Іншим брак друкованого слова заступало хоч почасти громадське єднання, ті гуртки, в яких гуртувалося тоді і хоч малу роботу робило свідоме громадянство на Україні. Руданський і цього був позбавлений. Він був абсолютно самотній. Жив у Ялті, де українці бували хіба наїздом. Не мав навіть теплого родинного кутка, бо в своїй хаті не знаходив ні допомоги літературним планам, ні хоча б примітивного розуміння їх. Ішов напомацки, працював самотужки. Самотній жив, знаходячи єдину втіху в чарці, самотній помер. І лежить так само самотній над розкішною, але чужою Ялтою.

Чи ж за таких фатальних обставин можна говорити про якийсь розвиток поетичного таланту, про використання ним усієї своєї сили? Матеріал був добрий, багатий, – але він загинув марне, не розгорнувшись на повну своїх можливостей міру. Серед темної ночі, на юру, всім вітрам одкритому, не вдержатися навіть великому огнищу, – його рознесе і загасить. Згас і Руданський, – офіційно од сухот, а навсправжки через те, що український поет із справжнім талантом, з душею, з творчими поривами за обставин тих часів був непотрібний, не мав ні грунту, ні повітря й гинув отруєний гнилими випарами, самотній, неоплаканий, непомітний. І тільки вже згодом, на певній віддалі, в перспективі часу, стало видно, яку силу в Руданському втратило наше письменство.

Примітки

Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 3 – 7.