10. Народження сина Романа

Улас Самчук

Буденні дні. – Коли б хоч, – думає Марія, – менше зі мною сидів. Нічого не говорить, сидить і дивиться посоловілими очима. Ах, нащо він так любить! Коли б хоч не так докучливо і не так нагально любив. Завше коло тебе, завше: – Може хоч те? Може се? Чи не потребуєш на нову спідницю? Скільки не поїде до міста, ніколи без гостинця не вернеться. Доглядав, як малу дитину.

Дізнався, що Марія любить слухати читання. Щотижня ходив до шкільної книгозбірні і вечорами та святковими днями перечитав їй чимало всячини. Іноді траплялися книжки, від яких Марія не могла відірватися. Гнат мусів постійно сидіти й читати. Марія переживала прочитане, раділа чи плакала разом а тими людьми, про яких оповідала книжка.

Ще більшу втіху мала, коли почула вагітність. Тепер хоч не буде сама. Тепер має хоч про що думати. Родиться таке мацюсіньке крикливе створіннячко. То буде хлопчик, обов’язково хлопчик. Назве його Романом. Це ім’я давно подобалося Марії.

Марія тішилася і працювала, як могла. А працювати вміла і не цуралася праці. Вміла варити, пекти хліб. З першого тижня Одарка багато домашньої роботи зіпхнула на Марію, і та сумлінно і справно виконувала свої обов’язки.

Народився в Марії дійсно хлопчик, назвала його таки Романом. Це було великим святом. Гнат бігав, землі не чув. Боявся за Марію, хотів їхати бозна куди за лікарем, але все обійшлося щасливо і то без лікаря. Марія народила опецькуватого хлопчиська, який верещав на цілу хату. Прикликали бабу Уліту, і та зав’язала новонародженому пупок. Коли Марія годувала дитину, відчувала велику радість. Сиділа над маленьким чоловічком, який ледве ворушився, і безупинно дивилася на нього.

Хрестини відбулися за тиждень. Першим кумом узяла Марія Мартинового Романа, першою кумою – дячиху. Гнат не мав ні в чому голосу, зрештою, і не потребував його. Був надто і так щасливий. Був щасливий, що з очей Марії зник вічний смуток, який не сходив у неї навіть тоді, коли сміялася. Тепер ніколи і нічого сумувати. Тепер вона мати, молоденька, повногруда, усміхнена мати і чого їй ще потрібно? Тішилася і сміялася, і світ не раз обняти бажала б. Гнат став кращим і повноважнішим в її очах. Це ж він подарував їй сина. Це ж він, добрий, мовчазний Гнат.

– О мій ти цвяшечку!.. О мій крикунчику!.. Моє янголяточко любе!.. – щебетала Марія, пораючись коло дитини. Дитина пацала ніжками, помахувала незручно рожевими рученятами.

– Як виросте, дамо його, Гнате, на школи… Хай вчиться. Дохтор вийде. Правда? А він буде гарно вчитися… Дивися, який розумний… Ах, ти тільки подивися, який він розумний. Усього тільки два місяці, а чого він тільки не знає… Які розумненькі оченята. Вийме рученьки і так смішно виробляє ними… Дивися, щось сказати хоче. Ну, сцо ти хоц? Ну, сцо сказес? Ти, ти, ти!.. Любе моє, дороге моє, щастя моє!.. – не видержувала, схоплювала дитину, пригортала до грудей і цілувала, цілувала. Дитя пручалося, слинило і махало тісно затисненими кулачками.

Гнат сам і колиску для сина змайстрував. Довго коло неї порався, вигембльовував, виточував ніжки, поруччя. Пофарбував білим лаком.

– Ти, Маріє, перекормиш його, – каже Одарка. – Дитина блює, а ти годуєш і годуєш. Коли був малим мій Семенко, я не мазала його так, і то було для дитини ліпше.

– А коли ж кричить…

– То, мабуть, йому догаряє щось. Подивися. Може, пелюшка мокра, чи кусає пріль. Засипай йому між ніжками та пальчинятами попільцем. Дивися, який у нього білий язик. Грибок завівся. Треба витирати шматкою.

Коли купала, клала в воду любисток, щоб любили дівчата. Одягала сорочечку перед челюстями печі, вигрівала і хрестила її. Огонь і хрест відганяють нечисту силу. Боялася і тремтіла, щоб, бува, не впав на нього злий погляд і щоб не наврочив. Кілька разів бабу Уліту приводила, щоб викачала переляк. Не спить добре, зривається зі сну та кричить.

Дні йдуть, і Романьо росте. Марія кожного дня тримає його в пелені і годує грудьми. Що є приємніше, ніж годувати так дитину? Одного разу зненацька почула в бубці біль. Зраділа. Комусь треба сповістити свою радість. Де батько? Батько он порається на подвір’ї, згрібає солому. Вибігла.

– Гнате, Гнате! А ходи мерщій до хати!

Гнат кидає Все, що має в руках, і навзаводи підгицує до Марії.

– Ти тільки подивися. У нього вже зубинята ростуть. Дивися, Гнате, подивися!.. – ах, як Марія тішиться, що в нього й зубинята ростуть. Це ж він має стати справжньою людиною. Не хочеться вірити… Гнат дивиться, корчить приємну усмішку, оббігає з усіх боків Марію й дитину, а натішившись, вертається знов до роботи.

Далі минають дні. Марія зовсім призвичаїлася до синових зубинят. Іноді так утне, що викрикне, але терпить. Романьо росте, грубшає, белькоче і ще розумніше ніж колись дивиться на матір.

– Бе-бе-бе! Агі! Агі! Агі! Па… – філософує малий.

– Сцо, синуню? Сцо ти бе-бе-бе?

– Агі, агі! На!..

– Ну, сцо з, янголяточко? Сцо хоцес сказати? Ну, скази! Ну, скази: ма-ма.

– Агі, агі! Ма…

– Ну, ну! Сце, сце. Ну. Ма-ма.

Але скільки не вмовляє Марія, Романьо далі не подужає такої мудрості. Зате він уже сидить, спритно і завзято рачкує і, чим тільки може, квапиться якнайкраще обмурзатися. Кожний день приносить Марії нові несподіванки. То Романьо новий звук видумав, то зіп’явся на розкаракуваті ніжки і протримався так пару хвилин. Марія тримає за рученята і вчить його ступати. Скільки втіхи, коли він ненароком зробить один ступ уперед. А одного чудового незабутнього дня Романьо настільки розхоробрився, що зовсім виразно замамав.

– Ма-ма-ма!..

Марія почула, заллялася і захлинулася втіхою, кинулася до свого мудрагеля і так цілувала, що він ледь видержав, щоб не розкричатись.

– О, моє ти, моє!.. О, ти моє миле, моє золоте!.. Де ж наш батько? Де той батько завсіди пропадає?

Батько не дома. Батько поїхав до млина. Чекала, не дочекалася, поки не вернеться, а тільки в’їхав увечері на подвір’я, миттю вибігла до нього і: – Ах, коли б ти тільки чув, що наш Романьо сьогодні сказав. Коли б ти чув!.. Зовсім добре вимовив мама.

– Хм, – сміється Гнат, лишає в запрязі коні і швидко шкутильгає з Марією поглянути на свого мудрого сина, який нарешті втяв таку нечувану штуку. Михайло побачив запряжені коні без погонича, наробив крику.

– То, різал ма! поставить у запрязі і піде. Коли б яка нечиста сила наполохала, і тоді лови вітра в полі. Хоче, щоб воза рознесли. Як дитина.

Михайло випрягає коні та відчіплює посторонки. З хати біжить веселий Гнат.

– Ну, ну… Не сварися. Забіг на хвилинку. Їхав і так, знаєш, захотів пити, мало не вмер. З’їв солоного оселедця.

– А коли б збурилися коні та розтаскали воза, про це ти не думаєш. Знаєш же їх. Не первина!..

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 70 – 75.