11. Смерть малого Романа
Улас Самчук
Золота пахуча осінь. Сади обтяжені яблуками і сливами. Сині такі, повні і соковиті… По городах ламають кукурудзу, копають картоплю, рубають капусту. Над яром висить дим і пахне згаром картоплиння. По лішниках блукає без пастухів худоба, шелестить листом і вибирає кращу поживу. Пастушки біжать до школи, а вернувшись пополудні, кладуть по лішниках огонь, печуть у пріску картоплю, яблука, варать сливове вариво. Притому наломлюють оберемки ліскових дубців, розпалюють їх у пріску і звучно хльоскають об гладеньке дерево чи пеньок.
У Кухарчуків великий смуток. Півторарічний Романьо тяжко захворів. Не їсть, сильна гарячка, кинувся висип, устечка затиснуті, спраглі. Марія сидить над ним невідступно. Гнат поїхав до міста по лікаря.
Недавно снився Марії дивний сон. Встала й оповідала всім.
– Снилося, що ми з Гнатом вийшли на Проводи на могилки. Весна, цвітуть рясно дерева, людей скрізь повно, видзвонюють дзвони по всіх церквах. Ідемо з Гнатом, а коло нас біжить Романьо. Вже великий, одягнений гарно в білу, з виложеним по-матроськи комірцем, блюзочку, у легеньких, як-то я завжди уявляю, чобітках з лакованими холявками. Сіли ми коло наших могил, і тут десь узялися покійниця мама. Так мало пам’ятаю їх, але тепер бачу і пізнаю їх виразно. Підходять до нас, христосуються, беруть за руку Романя і кудись відводять його. – Куди ви, мамо, його берете? – питаю. Усміхаються. – Я, – кажуть, – піду з ним до церкви. Тут така тіснота, – беруть і відходять. Опісля ще повернули голову: – Не чекайте, – кажуть, – на мене з обідом, – і зникли між людьми. А я стою, чуєте, дивлюся, і так мені стало дивно. Якось так дивно. Здається, зникли навкруги люди, а я сама стою серед могил і хочу крикнути, хочу бігти кудись. Але уста мої не розтуляються. Ноги такі тяжкі, що не в силі підняти їх. На цьому й прокинулася.
Всі відчули наближення чогось неприємного. Того самого дня захворів Романьо, і Марія не спить другу ніч. Перший день думали – так собі щось. Другого погіршало. Ледь світок Гнат поїхав по лікаря і дуже забарився. Приїхав з ним аж увечері. Дитина лежить у гарячці, кидається, янчить. Серце Марії рветься на кусники. Сердита, готова з усіма битися. Прибув лікар, оглянув. – Пізно, мене прикликали. Написав рецепт і мусів скоріше назад. Там ще на нього чекає багато людей. Марія кинулася до нього і допитується, що буде. Лікар знизнув плечима. – Сильна гарячка. А може й видержить. Скоріше біжіть по ліки.
Гнат серед ночі конем погнав по ліки, а лікаря повіз Михайло.
Марія далі на сторожі коло сина. Сидить і навіть плакати не має сили. – Пізно покликали. Чому ж пізно покликали? Завше той Гнат спізниться. Не міг першого дня. І так завжди!..
Дитина лежить на руках. Ходить з нею по хаті, горне до себе. Усим єством чує щось невимовно страшне наближається, підходить. Марія горне дитину.
– Маріє! Положи його в колиску. Задушиш! Так йому недобре! – просить Одарка.
– Гетьте! Всі гетьте! Не дам!
Одарка боїться сама з нею бути. Побігла кликнути сусідів. Марія лишилася з Семеном. Романьо почав сильно кидатися і янчати.
– Боже мій! Боже мій! Дитино! Що з тобою? Що робити? Боже, Боже! Ти ж бачиш! Не допусти, допоможи!
Посходилися люди. Просять Марію положити дитину і робити холодні оклади.
– Гетьте! Гетьте всі! Боже, рятуй його! Ооой! – раптом різко і дико викрикнула. Всі кинулися до Марії. Дитина сильно сіпалася, ніби хто перетинав їй одну по одній жили, ноги, рученята. Марія ще сильніше тиснула, ще сильніше горнула і верещала. Здавалося, вона вирветься поночі надвір і побіжить кудись.
– Держіть її! Держіть!.. – гукає Одарка. Люди кинулися до Марії. Розпочалася боротьба.
– Ґвалт, рятуйте! Де ви! – гукала щосили Марія. В той час дитина перестала сіпатися, зів’яла.
Люди відняли її від Марії і всі почали молитися. Хлопчик був мертвий.
І, коли вернувся Гнат, Романьо лежав уже на білому столі наряджений. Коло голівки хрест і горить три воскові свічки. Під образами світиться рівно лампадка.
Увійшов з темнуватої кухні до світлиці Гнат, глянув на стіл, зробив кілька кроків і бухнув перед стільцем навколішки. Руки зложив на стільці, сховав у них обличчя і вирвалися ридання, ридання. Вони подібні на рев худобини. Уривні, страшні. Плечі сильно здригалися, а з віддутої кишені його одягу виглядала пляшечка ліків, велика булка і цукерки.
Марія сидить на покуті маняком. Не ворушилася, не плакала. Світло свічок падає на її безвиразне обличчя. По хаті вештаються люди, порається в чистій, білій, з виложеним коміром сорочці баба Уліта і невеличкий дядько сусід однотонно читає з псалтиря: «На руках возьмуть тя нєприткнєші о камєнь ногу твою»… «Плач і риданія слишу, о, Господи, вомні молєнію моєму»…
Одарка потиху витирає сльози. Сусідки посхиляли голови і мовчать. Гнат довго стояв навколішки перед столом. Ніч тягнулася, ліз у вікно світанок, настав день.
У шопі столярі ладнують трунчину. З комина хати валить дим. Варять, печуть. Михайло поїхав до шкальні, Гнат пішов замовляти церковний хор, у всіх церквах на подзвіння і покликали попа. Похорон призначено напополудні.
Почали сходитись люди. Приїхав піп з дияконом, посходилися хористи. В хаті всі не змістяться, тому панахиду відправиться надворі. День сонячний, лагідний. З розлогого, що під вікном, горіха поволі спадають широкі листки. Жалібні співи, кадильний дим, ридання Марії і жінок. Наприкінці священик сказав:
– Дорогі брати і сестри! Чую плач і ридання. Відлетіло від нас життя, яке ледь торкнулося мирської суєти. Тяжко і сумно стає на душі, сумно, бо відходить у вічність жива людина, яка тільки розквітала до життя. Але Господь Бог у великій своїй мудрості створив нам мир так, що, коли ми уважніше приглянемося до Його творіння, не знайдемо сміливості перечити Його великій волі. Все, що стає з нами, все потрібне, все необхідне. Ми можемо плакати, можемо ломати з розпачу руки, але воля Всевишнього є неухильна… Певно так є ліпше. Так хоче найвища воля.
І, звератючись до Марії, промовив:
– Сестро! Чую біль твій, біль матері, яка тратить свого первенця. Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Матір, що родила світові Бога живого, який усім людям кинув слова: «Прийдіте до мене всі труждаючі і обременені і аз упокою ви». Його розп’яли за це. І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп’ятого Сина, чекаючи Його смерті. Пригадай її велику мужність, попроси в Неї сили пережити твоє горе і видержати все так само, як це видержала Вона, найбільша з усіх матерів…
Марія падає навколішки, здіймає руки до неба і вголос молиться: – Боже великий! Але ж за що, за що покарав? Верни мені його! Верни мені мою любов, мою радість, моє щастя! О, Боже, Боже!
Люди німіли. Небо незрушно спокійне, сонце світило, не виявляючи найменшої зміни. Марію підняли, бо похід має рушати. Дівчата підіймали заквітчану вінками з дубового листу і барвінку домовинку. Звуки «вічної пам’яті» носилися в повітрі. Похід рушив не дорогою, а через городи і сади просто в долину.
Назад Марія не могла і не бажала вертатися. Хотіла зостатися там, коло могилки. Її забрали силою і відвезли кіньми додому. Приїхала і знеможена відразу лягла. Не хотіла їсти, лежала горілиць з відкритими очима, які байдуже дивилися в одну точку. Так пролежала тиждень. Ночами, коли дещо засипала, схоплювалася і когось шукала коло себе. Гнат не смів до неї підходити, не смів показуватися на очі.
Відверталася від нього, не могла дивитися. Але він усе-таки не відходив від неї, не міг покинути саму.
– Тошненько мені та нудненько мені! Що то буде з тією жінкою? Ото, людоньки мої, ковтне кілька ложок молока і за тим живе. Порадьте що. Ми вже не знєамо, за що взятися! – тошніла Одарка.
І коли тільки змогла Марія звестися на ноги, відразу йшла на могилки. Там тихо й сумно. Знаходила маленьку свіжу могилку, на якій ще не засохли вінки, ставала на коліна, обіймала її і довго-довго не зводилася. Догоряв день, насувався осінній вечір, подував нетеплий вітерець, шепотів засохлий лист калини. Але все те не для Марії. Не бачила нічого і нічого не слухала. Горнулася до сирої землі, яка забрала її хлопчика, її Романя, і благала її розійтися, забрати до себе і маму. – Хлопчику мій любий! Дитино моя кохана! Де ти? Нащо ти мене покинув?
А ніч іде, темнішає. – Іди-но, Гнате, по неї, – каже Одарка. – Коли вже пішла, казала, на могилки і так довго не вертається. Щоб там чого не сталося. Гнат узяв суковату палицю і подався. На лугах зустрів Марію. Верталася і ледве тягнула ноги. Темно.
– Маріє! Я прийшов за тобою, – каже Гнат.
– Чого? Чого ти прийшов?
Гнат не знав, що сказати, але те «чого ти прийшов» було для нього таке болюче, що хотілося ревти. Мовчали. Що говорити? Почував себе ображеним і відкиненим. Не любить вона його, не має серця. Не чує. Вона хоче заповнити свою порожнечу в серці. Заповнила дитиною, а тепер знов порожнеча. Гнат починав це розуміти і тяжко страждав.
Примітки
Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 76 – 84.