9. Шлюб Марії із Гнатом
Улас Самчук
А Марія все-таки листів від Корнія чекає. Ночі! Ох, ви дівочі ночі! Пришли, подай вістку, не покинь!.. Чи чуєш ти? Не чуєш і не бачиш! Гуляєш у далеких краях, забув, перестав навіть думати. Дні, тижні і місяці і хоч би один листочок. Не проспала кілька ночей і випила з Гнатом могорич.
А дівчата-цокотухи вже давно по селу виспівують: «А Гнатуньо грушки тряс, Маруся збирала, а Маруся не йшла заміж, Гнатуня чекала»… Марія чує співи, і видається їй, що її ховають, що виряджають на смерть.
Відгуляли бучні заручини. Михайло та Одарка, як старші, пішли на оглядини. То, чуєте, куманю, які там оглядини. Що там у сироти оглядати. Але вперся. Що не робили, що не говорили… Де там… Ні й ні! Хоч ти йому, людоньки, кіл на голові теши. Ну, хай. Не мені, а собі бере!.. – гуторила на вулиці Одарка.
Але на заручинах, коли приїхав сам Мартин, коли на стіл поставили і слив’яночки, і вишнівочки, та коли варенички підсмажені подали, та ковбаска запахла, о, тоді Одарка іншої заспівала. Підпила, загомоніла: – То, чуєте, сватуню, вуха мені сусіди протуркали. А що, а куда… А я, чуєте, кажу: – Аби Бог здоров’ячко дав та мир до господи. Працею люди щастя собі добувають…
– То, кумо, що вже до праці, то знаєте… У мене народ не дармує. У мене – як праця, то праця. А, як самі знаєте, держу її сьомий рік. Золота дівка. Що не похопить, горить у руках. Дайбоздоров’я!
– Хай буде все на здоров’я, – і свати випивали. – «Ой, Гнатуню молодий, веди коні до води; поки коні напоїш, з Марусею постоїш», – защебетали дружки.
Одарка пригублює та пригублює наливку і до кінця так напригублювалася, що й за оглядини забула. Домаха з невісткою ведуть її по коморах. І це її, і це… Ось тут кожушок… Купили, чуєте, бирок і дали кушнірові виправити. Ліпше, коли сам вибереш, і сам за всим приглянеш… На ярмарку такий тендит пішов, що Господи. Що не візьмеш, у руках розлазиться.
Знайшли й подушки і гуні. Оглянули й корівку. Стоїть і пожовує собі спокійно. Ось тобі воли і корови, думає Гнат, а Одарка що має казати. Не сподівалася навіть. Казали, вона тобі в Мартина, як дома. Як рідну шанує. Правда, виходить. Про головне поки що замовчується. Краще, коли молодий не знає, що дістане. Більше любитиме жінку.
М’ясниці цього року малі, тож треба спішитися. Бігалося, турбувалося. Гнат хотів показати, що він допне, а Мартин також не осоромить себе. Докаже, що з нього господар не на жарт. До Марії дівчата бігають. Рідні не має, то кожна хотіла б за дружку бути. – А, Маріє, те, а, Маріє, се… Радять, метушаться. А якого вони віночка виплетуть, а як зачешуть косу…
Збиралися молодиці, і цілими ночами йшли наради, кого за першу сваху, кого за другу, хто буде дружком, хто піде в придани. Посаженою матір’ю одноголосно має бути Домаха. Вона ж їй була як рідна мати. Не може Марія поскаржитися на Домаху, свою стару господиню. Христя Мартинова, то, чуєте, вже гостріша. У тієї язичок, і Марія не раз вислухала сповідь. Що ж до Домахи, то гріх щось погане сказати. Лагідна й справедлива. Де треба, нажене, де треба, погладить і помаже. А сироті того треба. Ласки, доброго слова і все.
Згадала Марія, що має десь хресних батьків, але вони так мало в житті піклувалися своєю хрещеницею, що Марія майже не знала їх. Але все-таки пішла просити їх на весілля, і хресний батько став за посаженого. Треба комусь на шлюб благословити.
Спекли коровай. Дівчата обсіли роєм стола, виспівують та вбирають різку. Приїхала з міста Мартинова дочка і причепурила молоду по-панськи.
Білий вельон, довгий, аж по землі волочиться. Марія трохи соромилась, але відчувала приємність і знала, що їй будуть заздрити товаришки.
З усього кутка зігнали найкращих коней «у підводу». Музики взяли троїсті. Як заграли, всі піджилки задрижали.
Раненько приїхав своїми кіньми Гнат. Так під’їхав на подвір’я, що віз мало не перекинувся, аж тахлі у вікнах забряжчали. Дружки та світилки співами заливаються, музики марша тнуть. Піднявся на ціле село гармидер.
А Марія сховалася в сусідській коморі, сидить, як велить звичай, на скрині і заливається справжніми щирими сльозами. Молодий з боярами знаходить її, виводить заплакану і провадить до хати розплітати косу. «Розпліталничка плаче, розплітатися не хоче», – співають дружки. Боярин та сват садовлять молоду на подушку. Міцно зчепила вона на голові руки, боронить свою заплетену косу. Сват розриває руки, розплутує безліч навмисне нав’язаних косників, що поспліталися твердими вузликами.
Ах, чого, чого, Маріє, плачеш? Дівчатонька, голубоньки!.. Розплітайте її, одягайте її. Благословіте, тату, благословіте, мамо! Раз, другий і третій! – Хай вас, дітоньки, Бог благословить, раз, другий і третій!
Благословляли на шлюб непаристими образами. Не було часу поїхати та купити паристі. Один образ Мати Божа Молошна, другий – Ісус Христос, менший розміром, а це недобрий знак. Сусіди потиху шепотіли. Ні, ні, сусідко, як не кажіть, а це не є добре.
Посідали на підводи, а дружки заспівали: Відчинилися ворота, їде до шлюбу сирота…
Марія в ще більші сльози… Гнатові тремтять уста, але стримується. Не личить йому ревіти і не сила втриматися. Пісня ніби про нього навмисно складена. І матінка не бачить і батенько не чує… На шлюб виряджають чужі людоньки, а коники шиї гнуть, і дружечки співають.
Домаха обходить підводи молодих і обсипає їх зерном, намоченим у свяченій воді. Ворота відчинилися – вйо! Рвонули коні, Гната повезли попереду, за ним Марія. До шлюбу ще окремо їдуть.
Під вінцем Марія бліда, як панночка. Тільки опущені тремтячі вії та брови чорніють, та кучері, що вибиваються з-під вельона. Гнат сухий і суворий. Обоє тримають воскові свічки.
– І ти, невісто, нарицаєма Марія, будеш ли вірною мужу своєму Ігнатію? – питає священик.
Марія ледь помітно кивнула головою, а з тремтячих уст вирвалося – так. Свічки горіли рівно, ні одна не згасла. Коли відходила, молода, як годиться, зачепила ногою рушничок, на якому стояла, і відволікла його до порога, щоб щастя не лишилося стояти.
А від шлюбу їхали вже разом на Гнатовій підводі. Кілька разів дорогою перепиняли їх снопом жита, хлібом та сіллю. Гнат брав на віз снопа і частував горілкою перепинщиків. Дома в Домахи зустріли молодих святими образами та хлібом. Благословляли, молоді цілували образи і руки батьків, входили до хати і відразу за стіл, бо від самого раня нічого не їли. Не годиться ж перед шлюбом їсти.
У великій світлиці довгі понакривані столи. Навколо понасідало гостей. Всі голодні. Подають страви. Спочатку тихо та врочисто, але згодом, коли вихилили по одній-другій чарчині, настрій швидко міняється. Загомоніли, заспівали. Музики в цей час на дворі для парубків та дівчат грають. Там, чути, витанцьовують молоді гості, яким не годиться за столом зі старими бути.
Марія сумна. Їла мало, не пила зовсім. Гнат, як міг, припрошував, підкладав їй, що видавалося йому смачнішим, годував цукерками, як дитину. Але вона все-таки сумна. Думала ввесь час про Корнія. В душі чула неспокій. Здавалося, страшний учинила гріх. Боялася кари за зломану присягу бути вірною до смерті. Але ж де він? Ну, чому нічого не написав, ні одної вісточки не дав про себе. Пішов і ніби в воду канув. Де він?
В очах картини і картини. Як побачила його того вечора, як обняв її, сміливо, певно обняв… Його блискучі сині очі, його кучері… Ах, Боже, Боже! – виривається тяжке зітхання.
– Що тобі, Маріє? Чого сумна? Їж, люба! Візьми ось цей кусник… Ні, ось цей… Це найкращий. Та випий що-небудь. Ось слив’яночка яка солодка, як мед, густа…
– Дякую, Гнате. Нічого… Ні, ні… Мені нічого. Мені добре. Не хочеться їсти, не голодна…
Ні, думає Марія, він не такий уже дуже поганий. Він добрий і щирий. Не говіркий, але Боже… Не всі ж мають бути говіркими. Якось звикне, полюбиться, забудеться. Що ж, коли доля така. Видно, проти долі не підеш… Коли б він трохи певнішим був… Як той. Той сміло йшов, а цей скрадаючись. Той нічого не носив, не купував. Навіть хотіла, щоб щось купив. Ні. Брав її, як свою, і цілував, і сміявся. Цей же і цукерки, і хустку… Якось підкрадається, мовчить і вичікує… Але і цей сильний. Марія чує його силу. Сила його у витривалості, у терпеливості.
Марія роздумує, а на хаті розлягаються пісні. Свахи, дружки, світилки гармидер підняли, що нічого, крім них, не чути. Розчервонілися, очі всім горять. Рвуться з-за столу і швидко в танець.
Коли дійшло до перепою, Мартин підкреслено кинув на таріль золотий п’ятикарбованець та заявив: – Дарую тобі, Маріє, ці гроші на щастя, дві десятини на розжиття та корову на розплід!..
Піднесена і врочисто-чиста, Марія приймала свої дари, цілувала кожного в уста, а Мартина, схилилася і, як батька, поцілувала в руку. Гнат був заскочений. Зовсім не сподівався, що, крім красуні жінки, буде мати ще й такий маєток.
– То, – говорив Мартин Михайлові, – у мене так… у мене роби, як у себе, але й дістанеш, як у себе. Коли б за голодранця виходила, не дав би нічого… За господаря, якого знаю, що не змарнує, на! Май, працюй і доробляйся, щоб твої діти і внуки мали…
Уночі виряджали до молодого. Понавантажували вози різним майном, свати шугали потай по Домашиному господарству, що могли похопити, перли і пакували на підводи. Кури, гуси, якісь коноплі, стару ступу. Ну, й реготу опісля було.
У молодого знов зустрічали повінчаних з образами та хлібом. Знов вели до хати, садовили за стіл, їли та пили. Опісля вели молоду до комори, вдягали тура, уводили до хати, дурили молодого. Уводили, замість Марії, накриту рядном стару бабу. Приводили, ставили перед молодим і співали, чи вгадає, кого привели. Було гармидерно і приємно.
Марія намагалася бути веселішою, більше говорила, часто в різних справах зверталася до Одарки, як старшої. Виряджаючи, Домаха наказувала Марії: – Слухай, дитино, її… Не забувай, що все-таки вона там старша… Вона тобі має замінити свекруху. Слухайся та будь привітливою…
Марія намагалася слухати та бути привітливою. Одарці дещо не до вподоби, що Марія занехаяла старосвітські звичаї і не вбиралася до шлюбу, як це було прийнято, але такі вже часи настали. Що сторона, то й новина.
Гнат купив Домасі чоботи. Чоботи купувалися матері молодої, але матері не було… Домаха тішилася подарункам, але до чобіт треба співати… Як же вона буде співати своїм старим голосом. За мене, людоньки, проспіває Марія. Сядьно, дитино! Ти ж умієш, ні?
Марія сіла за стіл. Одягнута і зав’язана по-молодицьки. На голові попеляста шовкова хустка, перев’язана червоною стрічкою. На шиї багато справжніх дорогих коралів. Сама свіжа, пишна, натхненна. Очі невинно спущені додолу і закриті рівними гребінчиками вій.
Перед нею, на великому тарелі, перев’язані стрічкою чоботи. Марія дивиться хвилину на них. Тості замовкають. Робиться зовсім тихо, і, піднявши високо повні груди, Марія сильним, дзвінким голосом починає:
Ото тії чоботи, що зять дав,
А за тії чоботи дочку взяв…
Чоботи, чоботи ви мої,
Наробили клопоту ви мені…
Марія співає, а голос її плаче. Чути скаргу, чути жаль глибокий. Гнат дивиться на Марію, дивиться, мов на святу. Здається, що це янгол злетів з небес, сів у нього за столом і виспівує тужливу, але чарівну пісню. Підійти до неї, стати прилюдно на коліна і поклонитися до землі.
– От так дістав жіночку! – говорили сусіди. – Така кривинда, а таку підчепив кралю. Га!..
А гості ще довго бавилися, пили та їли. Вигравали музики. Парубки добивали свої гопаки. У просторих сінях таку завели гульню, що, здавалося, хата не видержить, що стіни рухнуть.
Навіть Марія дещо розвеселилася. Її брали до танцю. Здебільша відмовлялася. Він не танцює, так і вона не повинна танцювати. Мусить звикати. Трималась більше Гната, у всьому радилася його. Він радів і бігав, мов навіжений. Ішли разом до комори, розглядали та упорядковували спої подарунки: хустки, спідниці, полотно… Дістали, хвалити Бога, досить. Вистачить на кілька років. І Марія поволі втихомирюється. Для неї починається нове життя, і треба з ним помиритись…
Примітки
Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 60 – 70.