6. Гнат розмірковує про Марію
Улас Самчук
Одарка, жінка Михайлова (батьки померли), каже:
– Гнате, як ти собі хоч, а Марія тобі не пара. Гнат робить з обрізка коси бритву, півдня над нею порається, гострить і пробує. Рудий волос твердий – не тне. Випробовує і гострить далі. Витривалість і впертість переможуть. Мовчить.
– Он Юхимова Ганна, – продовжує Одарка, – дві десятини поля, п’ять соток, пару волів і корову має. А хіба ти не бачив, як вона працює? Не бачив, як коло машини вправлялась з конюшиною? Висівала, сама дві решеті… Не бачив?
Бритва Гнатова нарешті тне. Намилює заросле підборіддя і співає:
Воли та корови часом поздихають,
Біле личко, чорні брови (перерва)
… повік не злиняють…
Намилив – і зашкварчало під бритвою волосся. Сонце заходить, і бамкає монастирський дзвін. Одарка зітхає, говорить про Трихона, що не дивився на чорні брови, узяв з коровами і тепер он господар на всю губу, про веприка, який уже так угодувався, що не може встати, про вчорашній випадок з кіньми, коли Михайло приїхав з олійниці, поставив коні «і якась халєра так наполохала, що сані на трісочки рознесли, а коні ледве зловили. І нащо воно тримати таке нещастя».
Гнат мовчить і голиться. Поголивсь, шурнув долонею по щоці – добре. Набрав кварту води, нахилився над цебриком і докладно вимився. Потім до лампадки поліз, умочив в оливу пальці й намастив волосся. Розчесавши, блищить і відливає золотом. Подивився в кусник розбитого дзеркала, моргнув рижою бровою, і все завершив чортівськи звабливою усмішкою.
За кілька хвилин Одарка лише провела попід вікнами його спину. Подався на вечірню.
Зима, морози і сніги. Часом і метелиці заводили свої викрути. Скоро минає Пилипівка. Загостить і загуляє Різдво. Дядьки чавитимуть «шкаліки», парубки гулятимуть з дівчатами, тягатимуть на Водохрищі «колодку». Тут «колодку» на Водохрищі виправляють. Деінде – на масляну.
Парубки – кожний «півока» в кишеню, заломив вовнянку і пішов…
Вертаючись з вечірні, Марійка вже не так цуралася Гната. Ішли поруч і більше мовчали. Він мучився над тим, що має сказати, вона – щоб часом не заговорив. Принаймні хай мовчить. Запитав про здоров’я, чи все помолотили, скільки Мартин продав яблук. Нарешті, після снігу й морозу, нагадав про найвдячнішу розмову. Колодка ж… Треба умовитися, зробити запас…
– А де ж справлятимеш колодку, Маріє?..
– Не знаю, – відтяла і закопилила губу.
– На нашому кутку буде в Трихона. Будуть гарні музики, хата велика, є де потанцювати.
– Хм… Що там мені по вашому кутку.
– Чого ж… Прийди до нас.
– А ти б ще чого хотів? Може скажеш, щоб прибігла до тебе, до самої хати? Щоб прийшла і сказала: – Одарко, а візьми костура та вижени мене з хати. Вже й так по цілому кутку плеще язиком: – Наймичка, задріпанка, очарувала парубка… Не спить, не їсть, ганяє, як скажений… Бідненький! А скажи-но, хтото тебе так очарував? Мовчиш, мені й не скажеш!
Гнат усміхався своєю усмішкою й мовчав. Марія поночі не бачить тієї усмішки, але виразно уявляє її.
– Мовчиш, очарований? Хочби сказав що. Нащо в’яжешся з обдріпаною наймичкою?
Гнат уголос міркує: – Ось прийду, і Одарка дістане.
– О Господоньку! Гнате? Чи ти вже здурів? Чи тільки починаєш? Як наробиш там якого лиха, й на очі не показуйся. Ще скаже: – Намовила, підбиває на свару. О, то вже ні. Ані не подумай.
Від перелазу Гнат має повертатись назад. На прощання взяв її руку і трішки задержав її довше, ніж було треба. Марія намагається швидко визволити руку…
– Ну, й ти чавиш. Пусти! Чого ти так негарно сопеш ?.. Гнат пускає руку. – Ех, Маріє, Маріє! – вирвалося з його уст глибоке й болюче. Круто повернувся і швидко пошкутильгав у долину.
Марія здивована. Що сталося? Хотіла навіть гукнути, та не послухались уста й язик. Ні. Він зупиниться, принаймні оглянеться… Вузенька, глибока в снігу стежечка. Погойдується чорна постать, меншає, зникає, зникла. Не зупинився й не оглянувся. Марія здивована докраю. Так сумно стоять і наслухують дерева. Тиша така велика. Стоїть Марія, не сходить з місця, дивується і дивиться в сіру ніч.
– Гнате! – зовсім тихо прорвалося з її уст.
Тихо. Наслухує. Нема відзвуку. Сіра ніч проковтнула і не вернулася. Стрункі осички та берізки спинаються догори і там десь лагідно сюсюкаються, ніби про неї, про покинуту Марію.
Примітки
Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 46 – 51.