2. Марія – сирота

Улас Самчук

І так Марії пішов шостий рік. Її голівка вкрилася чорними м’якими кучерями, оченята горіли кусниками полірованого антрациту. Батька кликала татом, матір – мамою. Любила це робити безупинно. Але мати її в той час застудилася й дістала страшну хворобу. Кашляла, хапалася за груди. Ті пишні, колись повні молока, груди зів’яли тепер і висохли.

Батько працював у каменоломах. Тоді починали будувати будинки з каменю, і батько не вилазив із скелі. Він мав велику бороду і вуса. Прийде ввечері натомлений додому, скине мокре взуття, сяде коло столу і жує кусень хліба або картоплю «з мундірами». Марія відразу коло нього.

– Тату!..

– А що, доню?

– Мозна до вас на луці?.. – Ну, ходи, ходи…

Вмоститься «на луці» і що ж?.. Отак сидіти спокійно і слухати, як тато дихає, дивитися, як поволі жує, як ворушиться його борода і моргають вуса? О, ні! Нащо ж тоді ті вуса і та борода такі великі й такі м’які? Так і просяться запустити в них рученята і потягати як слід. І Марія береться за свою працю. Що їй до того, що тато втомлений. Він крутить головою і мовчить, ніби зовсім нічого не зауважує. Сильний тато, добрий тато. Марія горда таким татом, бо такого тата немає в усьому світі.

І одного вечора тато довго не вертався з праці.

– Мамо! Де наш тато так довго?..

– Хіба я знаю, де він так довго. Нема й нема. Він б’є камінь…

Надворі вигуки й гармидер. Мати вибігла й заголосила. Марія зовсім не знала, чого мати вибігла й заголосила. Відчинилися двері, і в хату купою ринули засипані кам’яним пилом, у замерзлих постолах та чоботях, люди. Вони двигали щось, внесли всередину і поклали на лаві.

Марії робиться страшно, і вона починає плакати. Забилася в кут на запічку, ніхто на неї не зважає, горнеться до стіни. Мама стає на коліна коло лави і так голосить, аж моторошно. А скрізь повно чужих людей. І на лавах, і за столом, і в запічку. У сінях також тиснуться та гармидерять люди. Батька зовсім не видно.

І так тривало два дні. Марія була залякана, гукала тата і дуже хотіла їсти. Чому сьогодні за неї так забули, а мати, коли помітить її, замість дати їсти, схопить на руки, заливається слізьми і так горне до сухих грудей, що Марії аж боляче.

На другий день чужі люди десь піднесли тата й не принесли назад. Увечері їли, пили й були навіть веселі. На ніч з мамою лишилася одна тітка Катерина, а решта розійшлася.

Минає день, два.

– Мамо! Де наш тато?.. Куди його віднесли? Тату!.. Тату!..

– Ох, дитино моя кохана, ох, ти моя сирітко!.. – горне, притискає до себе Марію. – Немає вже, дитино, тата… Забив його камінь…

– Камінь? А де тато?

– Нема. Засипали землею. – Оксана втирає сльози.

– Засипали землею… Татові буде тязко. Правда йому буде тязко?

– Ах, дитино, дитино! Йому було скрізь тяжко. Може там буде легше…

– А цого з ви плацете?

– Ні, ні, дитино. Я вже не плачу. Це, дитино… Це так собі… Я вже не плачу. Оксана пестить, горне до лона, цілує Марію. Очі залиті сльозами, у грудях тягар.

За два місяці після цього випадку лягла вона на постіль і більше не звелася. Приходила тітка або сусідка, топила в печі, варила теплу страву, годувала Марію, мила її та проказувала «отченаш».

Мати лежала на постелі, не говорила, не плакала. Очі великі, випнуті. Ніс тонкий, гострий, обличчя жовте. Марія чула щось невимовно жорстоке, бігала по лавицях, по запічку, не знаходячи місця.

І прийшла одна ніч, коли Марію забрали з хати, де лежала Оксана, і перенесли до сусідів. З нею спала тітка Катерина. Марія заснула. Опівночі раптом прокинулась і почала плакати. – Ой мамо! Ой мамо, мамо!.. – безупинно кликала дитина.

– Цить, дитино. Цить люба. Мати зараз прийдуть. Вони пішли, але зараз вернуться. Засни, дитино, засни…

Марія хлипала: – Мамо! Де мама?.. Де з мама?..

Тітка Катерина не дасть ради. Марія простягає перед себе руки і тільки кличе маму. А вдень знов у хаті повно люду, знов Марія перелякана й голодна в запічку. На довгому столі вся в білому, обтикана свічками, лежить мати. Марія боїться плакати. Мати сплять. Чого мати так довго сплять на столі, і нащо горять свічки? У них щільно заплющені очі, міцно затиснуті тонкі уста і зовсім жовті лиця.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 22 – 25.