Червень

Улас Самчук

2 червня. От і улюблений мій місяць червень. І спека. Дуже потрібно дощу. Поволі хворію. Учора довші розмови, переважно легкі суперечки з Державиним. Минули, чи краще минають, Зелені свята. Були у нас люди і ми були в людей. Сьогодні ніби мені покращало, рано ходив до лісу, а опісля лежав. Лист від Мухина.

3 червня. Зі шлунком трохи направду покращало, не знаю, як на довго. Спека триває… Дуже потрібно дощу. Від’їхав Державин.

7 червня. Знов побував в лічниці. Висліди пересвітлення і досліди виявили гострий, хронічний катар, але улькусу не знайшли і бодай це добре. Потрібно відповідної харчової дієти і спокою. Того і другого в просторі мого діяння не існує.

Таня поїхала до Ульму, тому я весь день сам. М. Селешко переслав мені відпис листа Олекси Бойкова з Парижа, в якому мені присвячено кілька рядків:

«Тому і прошу Вас негайно зв’язатися з п. Самчуком й порадити йому від мене, щира й дружня моя порада, щоб негайно подав мою адресу (поштової скриньки, яку прошу подати йому докладну адресу), пишучи на картці, бо так швидше доходить, себто щоб подав дані свої (день, місяць, рік, місцевість уродження й те саме своєї дружини), а також свою теперішню адресу.

Цього мені доконче треба і то якнайшвидше, бо роблю старання, щоб його забрали наші в Канаду, де він матиме велику змогу працювати літературно й буде матеріяльно забезпечений, йому треба закинути думку, що він зможе легко переїхати до Америки і там знайти можливості для літературної праці. Можливості для його праці є в Канаді, це я ліпше знаю, ніж він (хай за це не ображається) й тому треба спішити»…

Дякую. Мій старий друг, ще з Парижа тридцятих років, Бойків, можливо має рацію. Канада. Це моя мета. Домінія його Королівської Величности короля Великої Британії і імператора Індії та всіх заморських володінь. Тому «треба спішити». Люблю багато простору і багато озер. Ще в Празі, читав про Канаду прекрасну повість в багатьох частинах авторки Мацо де ля Рош під заголовком «Ялна», яке вони вимовляють «Джална». Це десь там діється біля Торонта в провінції Онтаріо. Нічого не мав би проти й собі туди потрапити.

Тим часом я вийнятково знесилений, зневірений, затроєний песимізмом, дарма що всім довкруги розкидаюся зовсім безплатно і щедро всілякими дарами оптимізму.

Таня намагається тримати в шорах мій шлунок, вишукує всілякі дієтні харчі, але тут з цим не дуже надійно з нашими американськими консервами… До того, диви, рознеслася чутка, що нас мають кудись перевезти, до якихось, мабуть, огидних казарм, а це мене вб’є остаточно. З цих самих причин не зможу поїхати на з’їзд литовських письменників, що має оце невдовзі відбутися. Лишень написав їм привітального листа.

10 червня. За два тижні маємо залишити цю оселю і пересипатись до табору в Цуффенгавзені. Не можу працювати без перерви, довше сидіння спричиняє болі, час до часу мушу прилягати, але як тут влежати? Оформлюю для перекладу «Марію», роблю хроніку для «ЛЗ» і пишу листи. О, ті листи. Вони заприсягнулися мене вбити.

14 червня. Літо біжить, і біжить, і біжить. Мов шалене біжить. Мій дорогий червень. Місяць соковитої зелені, запашного квітіння, фіялкових днів, оксамітових ночей. Нічого, поза цим, не варте уваги, хворію, бурчливо готуємось до виїзду… Зрештою, власники цих гарних будиночків, що ми їх так безоглядно окупували, мають також якесь право на мирне життя. Війна ж скінчилася.

17 червня. І разом повінь розмов про війну, хоча в дійсності, це вже тільки розмови. Війна слів, ораторій, нервів, її генеральні штаби – Москва – Вашінгтон, Схід і Захід, Комунізм – Капіталізм. Бідна, розторощена Европа потрапила пробі в перехресний вогонь цих пристрастей і не знає, до якої діри їй сховатися. І сама винна. Це вона, разом з потрібними речами, як хоч би порошок для прання, нафабрикувала тих різних ізмів, які до мозку костей отруїли життя людське.

А ми все лиш чекаємо. Тепер на переїзд до казарм. У нашій пресі багато розмов про українсько-польське злагіднення і, здається, навіть наші власні партійні коломийки набирають лагіднішого тону. Побачимо.

Учора знов написав купу листів. Маю листи від Олекси Ізарського, Олекси Сацюка, Святозара Драгоманова, Василя Дубровського, Олега Штуля, Богдана Гошовського, Арсена Шумовського, Олекси Смотрича, Василя Софронова-Левицького і багатьох, багатьох знайомих і незнайомих земляків.

Познайомився з німецьким письменником Вільгельмом Шльоцом, який живе недалеко від нас у Вайлім Дорф-і, до якого інколи заходжу порозмовляти і який дарував мені новелю «Spatsommer» – Eine Novelle in Briefen. (Пізнє літо – Новеля в листах), філософська поезія в прозі, дуже прикметна форма вислову німецьких письменників. Автор десяти інших книг – поезії й прози, з моїм іменем познайомився зі статті Освальда Бурґгарта (Юрія Клена), вміщеній у збірнику «Ост-Европеїше Літератур», якого він знайшов у одного свого знайомого.

Учора також навідали нас Ебергард Гартманн з дружиною Гільдеґард і Ґеорґ Ремме з дружиною Едіт зі Штуттґарту… Старі знайомі часів Рівного – Гартман по праці в Німецькій Пресовій Агенції, а Ремме, тоді офіцер зі штабу головного командування для України на становищі керівника культурно-освітнього відділу, який бував у нас гостем. Багато розмов, багато згадок. Вони проходять тепер певну «очищувальну» комісію аліянтів, але їм нічого злого не загрожує, бо обидва вони не належали до органів з якими будь злочинними завданнями… Приємні, високого рівня культури люди, з якими варто і корисно розмовляти на теми наших днів Апокаліпси європейської… Це відводить також мене від наших щоденних справ таборів і МУРівських коломийок.

21 червня. Ось-ось і прощай Корнтал. Не можу звикнути до цієї думки. І не можу збагнути, що тепер діється у світі. Американський конгрес схвалює величезні суми долярів для злагіднення нужди й комунізму. У Вашінгтоні все ще вірять, що комунізм, як і воші, наслідок нужди господарської і, можливо, частинно воно й так, але справа одного такого Lend-Lease-y, або одної такої Ялти, додала йому більше потужности, ніж пролетаріят всього світу і її не загоїти тепер ніякими мільярдами ніякого «Пляну Маршала». Світовий комунізм в поході на всіх фронтах, його «генералісімус» в зеніті могутности, його зухвалість в зеніті нахабности і Вашінгтонові це буде коштувати, як не повною капітуляцією з його первостепенних світових позицій, то в кожному разі величезних жертв життя і майна протягом довгих майбутніх років.

24 червня. Учора ми з Танею гостились у Реммів, які живуть з їх матір’ю і малою дочкою у великому, дуже пошкодженому бомбами будинку. За професією Ремме журналіст і з ним цікаво говорити на теми історіософії наших днів. Він песиміст. Він думає, що коли англо-сакси і германи випустять з рук керівництво справ Европи, її культурі прийде кінець. Франції вже ніколи не прийти до слова в рішеннях цих проблем, а Росія це Сибір. А щодо Лондону – його імперіяльні дні почислені, він стане другим Римом часів занепаду, то ж то Вашінґтон стане засиллям ірляндців, жидів, слов’ян, африканців, а це значить перехід стейтів на становище «бананових республік» з вічними револьтами, або диктатурою якого небудь Аль Капоне. Латинці, слов’яни й жиди – цікавий людський тип, але в його природі переважає не раціо, а кредо.

Цікаво, чому ті самі англо-сакси і германи так легко і так скоро здають свої позиції? На це, казав Ремме, нема відповіді. Це раси не провідництва, а шукання, винахідництва, будівництва. Маленька горстка людей юдео-ізраїльська, яка не може похвалитися винаходом хоч би звичайної голки, дала людству більше провідників, ніж велика раса Ґете й Шекспіра взяті разом. Ми дали світові друкарський станок, швейну машину, телефон, авто, Ф-2, а вони Христа, апостола Павла, Маркса, Троцького, Біблію. На цьому ґрунті і постав наш конфлікт з ними. Ми збунтувалися проти їх засилля і були звержені до преісподньої. Як можна бунтуватися проти книги, на яку присягають президенти ЗСА, або книги, яка гарантує спасіння людства майбутнього. Біблія й «Капітал», не те саме, що «Майн камф»… Нам не хватає універсальности… І, можливо, звичайної наївности.

А щодо слов’ян… Евентуально московітів… Це шахматисти. І лобно-віруючі. Для них завжди світитиме якесь «сонце Кремля». Бачили, як вони зашахматали Рузвельта? Перемогли Японію? Або встановили свій прапор на руїнах райстаґу. Англо-сакси розгромили, а московіти побідили.

В такому, приблизно, сенсі велися наші розмови. Бувало в Рівному, коли Ремме носив уніформу гавптмана і керував справами культури генерального штабу, його розмови звучали інакше і було повчально збагнути цю метаморфозу. Мені здається, що справжній Ремме був не тоді, а тепер, бо це, здається, Ґете мав сказати про «віддану німецьку націю, яка почуває себе лиш тоді величною, коли програє все, що її звеличує».

Навідала нас славна громадська діячка і голова Союзу Українок, Ірена Павликовська. Мені доводилось багато про неї чути й читати, але не довелось познайомитись з нею особисто. Високого росту, постава матрони, приємна усмішка і враження ділової, раціональної, характерної людини міністеріяльного розміру, яку б я охоче бачив на становищі політичного проводу. Мені інколи здається, що наші жінки потраплять характерніше і систематичніше думати, ніж ми чоловіки, якщо не в їх масі, то в окремих їх представницях. Може це й правда, що передісторичні наші роди управлялися матріярхами, як це дехто думає. Ми дуже добре і цікаво розмовляли – МУР, партії, жіноцтво. Мені, між іншим, припало чимало з приводу цього, компліментів, але я відплатився своїй гості тією ж валютою. Від неї ми також довідались, що управління над нашими таборами переймає нова допомогова організація з назвою ІРО. International Refugee Organization.

І добре. Наполовину просякнута совєтською агентурою УНРРА відходить.

У нашій оселі спокій, у робітні, де виробляють гуцульську різьбу, співають хлопці, по садочках сидять гуртами жінки і діти.

27 червня. Спека триває. В оселі рух. У понеділок 30-го червня кінець нашої ідилії на приватних мешканнях. «Гайда в казарми, гайда в неволю», як казав Шевченко. Люди пакують своє вбоге майно.

28 червня. Рух, спека, пакуємось. На мені весь день мокра від поту сорочка. Зрання відвіз до знайомих німців дещо з речей. Листи від Мухина, Шереха і з Ню Йорку від «Свободи». Мухин пише мало не що-дня, а сьогодні турбується деякою літ. хронікою, яку я не зміг використати в «Літ. Зошиті» і подає мені адресу російського письменника Бориса Зайцева, який є головою Союза русских писателей на еміграції і якому я хочу написати також листа з пропозицією взаємних контактів.

Від Шереха не лист, а ціла папка листів, з такою передмовою:

«Мюнхен, 26.6.47. Дорогий Уласе Олексійовичу!

Тут прийшла чутка, що Корнталь ліквідують. Тому я не писав Вам. Але від Вас нічого не чути, а вже багато всіляких подій поставалося, тому й ризикую писати. Отже, спершу новини.

Від Дивнича прийшов лист, де він пише, що сам не знає, що з ним у Німеччині робилося, що він поводився супроти мене по свинськи і що він в усьому кається. «Арка» перше число, вже готова і цими днями вилізе в світ. Перше число дуже невдале, сподіваюся, що від третього буде краще. Покищо посилаю Вам відбитку Вашої передмови. А це для того, щоб нагадати, що нема ще від Вас передової статті для четвертого збірника. Тим часом він уже весь готовий, бракує тільки Вашої статті і кусочка хроніки. Тому благаю прислати статтю якнайскорше.

Мій приятель Д. (Державин) заслуговує на окремий абзац. Черговий коник його посилаю Вам. Я спершу страшно розізлився і написав йому відповідь, яку теж надсилаю і Вам. Потім прохолов і написав другу відповідь, яку теж надсилаю Вам. Потім прохолов ще більше і рішив, що взагалі не варт витрачати марку й коверту і нема чого відповідати. Таким чином посланіє сіє лишилося без відповіді. Зустрів його на науковій сесії в Міттенвальді, але не був удостоєний ні розмовою, ні навіть вітанням, а щоб одержати гонорар, до мене делеговано Оксаненка. Не пригадую чи писав я Вам, що під час їхніх ґастролів у мюнхенському комітеті прилюдно заявлено, що Шерех – просто шарлатан.

Абзац інший. Косач просить хоч півтораста-двісті марок. Моя хата з краю, я про це тільки повідомляю. У «Торбині» Глобенко (той що його стаття Вам сподобалась) робить чуда: Пеленського й Нижанківського вже вигнав, тримає всіх у страху і рішуче кладе кінець лінії на блискуче відокремлення. Він таки в протилежність своїм попередникам порядна й культурна людина.

МУРівську дитячу секцію я пропонував Гошовському ще торік, але він плачеться, що у них власне нема письменників МУРівського рівня, а треба б, або всіх узяти ін корпоре, або всіх відкинути. Чи були на литовцях і які з того наслідки? Я 2-3 липня, імовірно, буду на з’їзді науковців в Ульмі. Може й Ви будете? До речі, чому нічого не чути про «Літ. Зошит»? Чи він буде систематично виходити подвійними числами? Купчинського я бачив. Він «розчарований» в українцях і заявив, що писатиме хібащо по-англійськи.

Від Костецького посилаю оповідання до «ЛЗ», хоч воно мені й не надто. Жуйка сартризму. Кінчаю писати велику статтю про Косачевого «Енея», за яку Ви будете на мене сердитися. А як там наші твори: Ваша друга частина «Шеремета» і мої візитівки? Від темпів нашого друку можна збожеволіти.

Конференцію, мабуть, доведеться робити аж у вересні, то може Ви свою драму встигнете зробити? Бо тут ціла біда виходить: читати драми зголосилися самі представники нашого «болота», а з генералів – ніхто. І буде скандал. Рятуйте, Уласе Олексійовичу!

Печатки вийшли знамениті, але з квитком Дмитренко зволікає. Риндик дуже просить тим часом прислати йому посвідку з печаткою про те, що він – письменник і не підлягає через те обов’язкові праці при таборі, бувши вже зайнятий належною кількістю робочих годин. Я обіцяв йому попросити Вас надіслати йому таку посвідку. Пришліть її мені, або йому прямо на адресу: Міттенвальд, Ґебірґс-йеґерказерне, Адм. бл. 123.

Отже кінчаючи: чекаю дуже на статтю (чув до речі, що конгрес ОМ має бути 7 чи 9 липня, але не певний. Місцем називали Берхтесґаден). Крім того, прошу підштовхнути Гр. Ол., щоб уже здавали друге число альманаху в друк, бо при Прометейських темпах друкування (Це видавництво треба було б назвати не «Прометей», а «Сізіф») справа і так розтягається до зими. Чи покінчили Ви вже з Вашим ґастритом?

Привіт Т. Ф., щиро Ваш – Ю. Шерех».

Як його покінчити з ґастритом, коли ось більше і більше отруї на його рани. Коли б я писав день і ніч без перерви, той і тоді я не зміг би виконати всієї писанини, що мені підсувають. «Марія», «ЛЗ», Передовиці до збірників, драма, листи. Отже, як треба було сподіватися, з журналу «Грань» вийшов «пшик», а на її місце появляється «Арка». Глобенко писав, що в «Трибуні» він намагається зробити якийсь лад, там тепер працюють і Костецький, і Петров, кличуть і мене. Свого часу редакція звернулася до мене за фото-знімкою для газети, але я не хотів і так роззлобленого Багряного ще більше роззлоблювати, а тому відмовився дати їм таку знімку.

А щодо Державина плюс Ко – відома справа, новий протест, якого я не думаю навіть читати і дивуюся, що Шерех відписав їм з приводу цього аж дві відповіді.

А від «Свободи» з Джерзей Ситі в Ню Джерзі, лист підписаний Л. Мишугою в справі поміщення у їх газеті якоїсь більшої моєї речі. Пишуть, що мали на увазі зробити, бо одержали на це від якогось там «бізнесмена» суму 500 долярів, але не одержали від мене відповіді (я їм писав, але лист, мабуть, застряг у Мацькова), тепер ця справа не актуальна, бо їх фінансова ситуація змінилася. Але просять писати до них далі, робити їм певні конкретні пропозиції…

29 червня. Тим часом ось завтра виїжджаємо і прощай Корнталь! І як тут щось думати і щось писати. Залишаємо місце, де жилось нам більш-менш по людськи. 17-го липня м.р. ми прибули сюди, прожили тут понад десять місяців і далі…

Востаннє покупався в порядній ванні, вже все спаковане, досить напрацювався… Спека не попускає, час до часу зривається вітер, інколи з-за обрію появляються хмари, але дуже скоро вони знов зникають. В оселі тихо й сонно, мабуть всі вже спаковані і чекають завтрого.

Кінчається також мій улюблений червень… Ми далі на бездоріжжю, десь там в Парижі таємне засідання Бевіна – Бідо – Молотова, кажуть – дуже важливе.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 220 – 227.