Серпень

Улас Самчук

5 серпня. Берхтесґаден. Гори. Свіже повітря. Місце осідку покійного Гітлера з його знаменним «Берґгофом», що лежить тепер в руїнах. Прибули сюди ми з Танею ще 31 липня на відпочинок і поселили нас у шкільній будові табору. Головними нашими опікунами є Маруся і Павло Кукурузи, – давні мої, прекрасні друзі часів Ужгороду тридцятих років. Зустрічався з Едвардом Козаком, Катрею Гриневичовою, Остапом Грицаєм, Олегом Штулем, Сергієм Литвиненком, Іваном Керницьким і чисельними іншими друзями, яких у цьому таборі повно. Тут зібрано сливе весь наш Львів. Комендантом табору є Глодишовський, як і скрізь, так і тут боротьба, – бандерівці проти решти. Нас прийняли невиразно, більш-менш прихильно.

У неділю 3 серпня побували ми у Бад Ногайм і слухали в місцевому костелі концерт симфонічної оркестри (твори Баха) і український хор під орудою М. Антоновича (ораторія Бортнянського). Учора їздили з Танею на Кеніґзее, на півострів Бартольоме з його цікавою, самітною каплицею… Своєрідна альпійська природа з настроєм чарівного, казкового надсвіту. Щось біля двох годин пливли корабликом здовж побережжя, на якому в різних місцях буря повиривала з корінням дерева. На кораблі було багато жидів і один з них, дуже метушливий, весь час щось зауважував: – Попач, попач… Як оні повицьонґалі те джева з коженямі, – гомонів він по польськи. А коли провідник пояснював висоту гори, що вона має понад дві тисячі метрів, той невдоволено протестував: – Цо он нам оповяда. Она нєма вєнцей, як осємсет метрув. – Йому хтось зауважив, що гори міряють від рівня води моря, на що той відповів… – А я цо? Од їх вєшху? – Це звучало справді, як жидівський анекдот.

Тут також ми пережили раптову гірську бурю, назад йшли шість кілометрів пішки, бо буря зіпсула електричні проводи линвової дороги. На щастя, дорога весь час йшла вниз, дуже гарні околиці, ми повернулися втомлені, але відсвіжені. Шкода, що нема чого доброго поїсти, таборова кухня досить скромна, а апетити бурхливі. Учора вечером побували у Литвиненків, де нас частували добрим гірським пстругом.

7 серпня. Були на водоспаді Вімберклянґ в товаристві деяких наших таборян. Скелі, гори і бистра, синьо-зелена течія води. Таня в таких випадках намагається бути далі від течії… Рвучка, сильна стихія вложена в граніт плянети.

Думалось, що тут я відпочину від різних наших мурівських справ. Не вийшло. Нас знайшов лист Л. Білецького, в якому він пояснює, що не Блавацький завинив у тому, що мене не було вчасно повідомлено про конгрес ОМ, а він сам, бо це йому було доручено мене повідомити, що він, за різними шкільними справами забув вчасно це зробити. Вибачаю. Все це вже забулось… А також лист від Гартмана, що для нас прийшла посилка з Америки. Тепер наша пошта йде на адресу Гартмана.

Мав довшу розмову з О. Штулем на тему МУРу. Як і всі партійні люди, він проти МУРу. Доказує, що там багато антилітературних елементів, які можуть літературі тільки пошкодити. Він листується з Маланюком.

13 серпня. Від 10 серпня ми знов «вдома»… Застали купу пошти і купу роботи. Напередодні нашого виїзду з Берхтенгаґену, Культурно-Мистецьке Угрупування, яким відає О. Грицай, улаштувало нам «зустріч з громадянством». Вітаючи мене, О. Грицай вжив такого пікулярного виразу: – «вітаємо вас – нашого другого Франка»… Це в його стилі. Було сказано взагалі багато гарних слів, дуже милими були Кукурузи, у яких ми прожили кілька останніх днів.

У нашому таборі гастролює театр Блавацького, всі його постановки ми вже бачили. Учора ми з Танею їздили до Корнталю навідати наших кумів Костюків. Вони святкували день народження Раї і Тодя. Костюки, Нитченки і ще кілька родин, позбавлені опіки УНРРИ в наслідок відомої «чистки» і вони залишились жити на приватному мешкані з німецькими харчовими картками…

15 серпня. Учора прийшла сумна вістка, що у Вайгенґені, в санаторії для турбекульозних, помер мій добрий, дорогий приятель маляр Микола Жеваго. Ми з ним познайомились і заприязнились за останніх місяців існування Третього Райху, за великого бомбардування, у селі Тавбаху біля Ваймару в Тюрингії. Багато провели з ним часу в цікавих, приємних розмовах. Ще дуже молодий (нар. 1907), талановитий пейзажист, побутовець, портретист, ілюстратор («Гайдамаки» Шевченка), учень Федорова і Бурачека, родом з Харківщини. Велетенська шкода, хоча цього треба було сподіватись, бо він довго хворів на сухоти. Залишилась його дружина Мар’яна з дочкою Лесею і матір’ю Мар’яни – відомою природознавчинею Наталією Янатою, жінкою славетного природознавця академіка Янати, засланого на Соловки, звідки він не вернувся.

Сьогодні їдемо на його похорон, де я маю промовляти над могилою.

Учора робили прощальну вечірку ансамблю Блавацького, де я мусів сказати також кілька прощальних слів.

А вечором сьогодні, якщо встигну, їду до Авґсбургу на засідання Ради ОМ.

25 серпня. Непомітно проминуло десять днів. 15-го їздив на похорон Жеваго. Був так зворушений, що не міг знайти слів вислову мого жалю. Було чимало народу. Поховали його на цвинтарі Вайгінґену у секції чужинців. 16-го раненько виїхав до Авґсбургу на засідання ради ОМ. Застав там лишень Блавацького і Косача. Решта членів ради не появилася. У трійку домовились за цілу раду триматися покищо тимчасових правил організації, а основний її статут виготовити пізніше. Побували з Блавацьким у ЦПУЕ і говорили з її головою В. Мудрим у справі матеріяльної допомоги мистецьким організаціям. Опісля я розмовляв з Н. Кибалюком, намагаючись злагіднити його і його групи ставлення до МУРу. Під вечір виїхав до Ульму і зупинився у Багряних. Наступного дня, це була неділя, у товаристві Багряних і Катерини Кандиби, ходили на Дунай купатися. Вечором були на виступі дитячої балетної школи пані Ярославець.

У понеділок, виїхав до Штуттґарту. Вдома застав несподівану гостю, дочку мого дорогого друга Павла Кроненберга, панну Христину, студентку медицини Кільського університету, яку я знав від часу семи місяців її віку з 1927 року. Дитина, що виросла в люксусових умовах життя в своєму рідному Бойтені на Горішньому Шлезьку, звідти їх вигнано, тепер мусить поневірятися по таборах вигнання і ось змушена спати з нами в одній кімнатці на помості, бо іншої можливости нічлігу біля нас не існуєї. Вона навідала нас, щоб побачитись. Багато говорили про її родину, яка живе тепер у Вестфалені, ходили на прогулянки до лісу і коли від’їжджала, ми обдарували її пакуночком харчів, на які у них там велика недостача.

Також знов нас навідав Державин, якого ми також примістили у нас. Наша кімната виконує завдання робочого кабінету, вітальні, гостинної і спальні… Однак, все це було б не так найгірше, коли б не той коридор за дверима. Це наш злючий дракон. Як день так ніч він сичить, грюкотить, реве. Зараз за стіною кімната відомого колись на Волині посла до польського сойму і редактора газети «Українська хата» Петра Певного, а ще далі за ним убиральня для цілого коридору, в якій без перерви шумить вода…

А оце недавно хтось забив її водостоки і вона витікає на коридор разом зі всілякими гидотами… Ось бачимо, вона підтікає під двері посла і редактора з виразною тенденцією не оминути і наших дверей. Ніякі наші інтервенції в управі табору не давали наслідків, бо рури були забиті так злобно, що найвідчаянніші втручання таборових водопроводників залишались безуспішними. Це значило тільки нерви… А до того ось ще одна бомба. Як звичайно, купа ранішньої пошти, а між тим величезний, на десять сторінок машинового письма, лист від мого колишнього літературного протеже, шановного і грізного редактора «Вісника», часів покійної Польщі, Дмитра Донцова.

Лист адресований на адресу М. Селешка в Ґослярі і пересланий мені. Ще вчора я дістав маленьку цидульку від того ж Донцова (2.8.47):

«Шановний Пане Самчук, дуже прошу видрукувати пересланого (відб. на гектографі) листа до Вас в однім з найближчих видань «МУР»-у. Лист – з приводу нападу на «Вісник» і на мене. З поважанням – Др Д. Донцов».

Це значило тільки блискавки – громи прийшли аж сьогодні. З найвищого Олімпу, самого Зевса.

З тону й оформлення цидульки було видно, що це має бути щось громовержницьке. І масивне… Ледве чи зможу за одним присядом його прочитати. Але до діла:

«Лист Д. Донцова до голови Т-ва «МУР» п. Уласа Самчука. В ч. 1 «МУР»-у з’явилася стаття «Вільна українська література». Не особа автора (Ю. Косача) статті цікавить мене. Свого часу «Вістник» не скористав з пропонованого ним співробітництва і він – чи в «Назустрічі», чи в большевицьких «Нових шляхах», все був у ворожім таборі. Мене цікавить інший факт: що цей напад уміщений без жадної редакційної примітки, в журналі Т-ва, якого головою є бувший співробітник «Вістника». Ви, пане Самчук. Не маючи, на разі, власної трибуни, мушу вибрати форму листа, щоб задати Вам кілька питань, на які, коли потрафите, дайте собі на самоті з своєю совістю, відповідь»…

Годі тут передати цілість цього листа, він зайняв би неспівмірно багато місця… Є це довга, пристрасна, хаотична, місцями натягнута суперечка зі мною, в якій, пункт за пунктом, а їх таких щось з десяток, розбирається кожне твердження Косача із запитом чи я з цим погоджуюсь… Не рахуючись з тим, що збірник МУРу не моя власність і що його редакція цілковито незалежна від мене функція, а в передмові самого видання виразно зазначено, що це орган «свобідної дискусії» різних ідеологічних і особистих переконань, за вийнятком комунізму, якого в засаді всі ми не визнаємо.

І всі його (Донцова) тези є дуже всім знані, його аргументи також знані і дискутувати з ним це значить, ще раз і ще раз клепати давно оклепане і тим самим тратити лишень дорогий для мене час. І тим більше, що в багатьох питаннях я з ним погоджуюсь, це аксіоми, з якими годі сперечатися. Безконечне покликування на Шевченка і проповідь «християнського світосприймання» в його устах не завжди переконують, бо Шевченка він бере лиш того, що йому відповідає, а з християнством ще гірше, бо він заперечує «любов до ближнього», не кажу вже «до ворога», що є основою цього вірування.

І треба дивуватися, що він може надавати такого великого значення думкам людини, яку він не шанує і навіть не хоче з нею говорити. Він же сам каже: «Він (Косач) може виступати раз, як будівничий, раз, як руїнник, як Дажбог і князь Тьми. Я міг би продовжувати – раз, як большевики, раз, як націоналіст і навпаки»… І не дивлячись на це, він з ним сперечається, ніби перед ним не звичайний собі хамелеон, а мудрець Аристотель. І намагається втягнути до тієї суперечки людей, які не хочуть про це й чути.

«І чому Ви, пане Самчук, не постараєтеся узгіднити якось погляди співробітників МУРу на основні проблеми життя? Бодай так, щоб вони бігуново собі не суперечили», – пише він в тому листі. «Чи Ви думаєте, що це зовсім не важне, чи годяться, чи розходяться між собою Ваші співробітники в засадничих ідеях?».

Дорогий докторе. Ми не в організованому, устійненому, збалянсованому часі й просторі, ми в таборах. Ми прийшли сюди зі Львова чи Харкова, з Ужгороду чи Кобеляк. І нас не багато, щоб ділитися на «погляди», які по суті ніякі погляди, а скорше примхи, як це наглядно ілюструє той самий Косач. Зрештою, і сам великий майстер «поглядів» з великим своїм досвідом і авторитетом, не може «покищо» зорганізувати чогось, що його він сугерує мені. Між нами, літераторами, ледве знайдеш півтузіна тих самих поглядів. І, можливо, воно не так вже зле. Гірше, коли ми з тими самими поглядами колимось, ділимось, самонищимось за дірку в бублику, а яка там різниця між Багряним і Маланюком, коли один щось там теревенить про «соціалізм», другий – «націоналізм», а коли приглянешся – Багряний більший націоналіст, ніж Маланюк, а Маланюк більший соціяліст, ніж Багряний. І єдине, що їх різнить – їх «погляд». І за це вони ворогують.

Наговоривши десять сторінок всякої-всячини з величезними дозами патосу й нервів, наш шановний Савонарола закінчує своє посланіє так:

«Але звертаюся, пане Самчук, до Вас! Чи Ви думаєте про «Вістник» та його редактора так само, як новий п. Доленга? Коли так, то чи й тоді так думали, коли – літами – були співробітником «Вістника»? Коли ж ні, що Вас спонукало видрукувати напад? Чи думаєте, що цей напад є в гармонії з ухваленими на засіданні МУРу 9 травня б.p., засадами про «морально-етичне наставлення» Вашої організації, які вимагають «льояльности, толерантности та пошани до людини та її особистих переконань»? Чи Ви згоджуєтесь з висказом Ю. Клена, що «коли ми зустрічаємося з неетичною методою критики, то єдине, що лишається нам, не сідати з тими людьми за один стіл»? Чи думаєте, що уміщення Вами, без жодної дезавучої примітки, нападу проти мене і «Віст-ника» направду свідчить, що члени МУРу, як Ви кажете, разом з Вами і напасником, «служать одному Богові? Якому?»

Отже, докажи, що ти не верблюд. Що ти не містив ніякого нападу і погоджуєшся з засадами «льояльности, толерантности та пошани»? І якому ти служиш Богові.

Але я не думаю нічого доказувати. Хто має очі – бачить, хто має вуха – чує. Не думаю навіть на це відповідати. Просто тому, що це посланіє не по адресі… Навіть знаючи, що цим самим буду мати заприсяжного ворога, в лиці мого колишнього друга, на все життя.

Я весь час переживаю депресію, надзвичайно поганий настрій, а також закріпляється хвороба шлунку.

26 серпня. Довга, нечувано гостра спека й драстична посуха. На полях висохло не лишень збіжжя, але й картопля… І багато кущів та дерев. Сьогодні вперше почав падати дощ.

Моя хвороба розвивається і почуваю себе дуже погано. Дуже втомлений, нервово подражнений, в настроях безнадійний. Кидає мене мій добрий друг Надія у нашому недоброму побуті.

30 серпня. Ось і кінець літа. Крапка. Дивне було і багато від нього чекалося, але крім великої, сливе нечуваної посухи, нічого особливого не сталося. Учора у нас, весь день, були чужі люди. Маємо клопоти з помешканням. Приходиться працювати просто на очах цілого ярмарку людей.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 239 – 246.