Лютий

Улас Самчук

4 лютого. Час біжить карколомно… І було б гаразд, коли б могти як слід працювати. Пишу драму, дістаю листи, зо всіх боків мене цукають, а я лиш думаю: огризатися чи мовчати? За браком часу вибираю те друге. Шевельов у «Трибуні» помістив досить цікаву статтю про мої «труди»… Він є майстер цієї штуки, його аналізи творчости завжди блискучі.

Читаю Кречмера про Ваґнера. Нарешті маю добру лектуру.

6 лютого. Мучуся з драмою… Ох, і не легкий це жанр, а для мене сливе непосильний. Читав і читав Кречмера «Рішард Ваґнер». Ваґнер не тільки музика, композитор, артист, але й філософ… І ідеолог. Приємно ствердити, що він шукав для свого народу сенс його світогляду… Недурно націонал-соціялізм вважав його творчість по духу національною.

Падає сніг. Пишу листи. За браком часу, лишень трохи пройшовся. Не слухаю вістей і не читаю газет. Зрештою, для нас у світі нічого нового.

Ось кілька уривків з листів Ваґнера, дуже близьких мені за змістом і настроєм: (перекладаю з німецького)

«Станеться це і я мушу знову заперечувати дійсність, – я мушу знову поринути на хвилях мистецької фантазії, щоби в уявному світі знайти заспокоєння і змогти помогти моїй силі уяви. Я не можу, як той собака жити, не можу на соломі валятися, або заливатися сивухою; моя сильно вражлива, делікатна, надзвичайно жадоба, але несамовито дітклива і ніжна уявність, повинна почувати себе чимось підхліблена, якщо мій дух хоче цей криваво-тяжкий, неіснуючий світ перевести в дійсність» (до Ліста, 15.1.1854).

«Я нічого іншого не жадаю від світу, як тільки спокою для моєї праці, яка одного разу буде йому належати» (до сестри Кляри, 20.8.1858).

«Я знаю, що я так довго житиму, поки могтиму творити: тому я не турбуюсь, як довго творю» (до М. Везедонк, 1.7.1859).

«Я можу світові сказати все менше і менше. Той, що мене розуміти хоче, тому я сказав досить» (до Людвика II, 25.6.1865).

«Як чудово! Король вимагає настирливо – почути Парцифаля» (зі щоденника, 26.9.1865).

«Я стою в одній сірій пустині; ніхто не збагне мене; многі дивуються; у більшості ненавидять мене» (до Людвика II, 14.10.1868).

11 лютого. Приймаємо вітаміни Це і Бе, смокчемо різні цукорки, жуємо гуму, однак наша людська недосконалість не може бути переборена. Таня ось вже другий місяць півхвора, а я час від часу, відчуваю свій шлунок досить гостро, той самий капосний шлунок, що вимучив мене в роках 1940-41, щось з десять місяців, поки не вилікувало його волинське сало, помідори й самогон. Наше невдоволення переходить в наш організм і пошкоджує ті чи інші органи. У Тані це нерви, у мене шлунок.

Дістав листа від Дмитра Андрієвського з Брюсселю. Це другий лист від нього в тій самій справі – переклад «Волині» на французьку мову. В першому листі він пише,

«що одно бельгійське видавництво задумало видати серію східньо-европейських авторів: грузинських, вірменських, українських, польських, лотиських, литовських. Мене запитано на початку року, кого би я порадив. Я вказав на Вас і Вашу «Волинь». Скоро по тому я виїхав на три місяці до Лондону. За той час книгу дано перекладати одному українцеві. По повороті до Бельгії мене прохано зв’язатися з Вами і умовитись про видання. То забрало нам кілька місяців.

За той час згаданий українець маринував книгу кілька тижнів і переложив лише 50 ст. Книга спізнилась і мене попрошено, щоби я довів той переклад до пуття.

Отже я сів і викінчив переклад. Коли, по одержанню Вашого уповноваження, щоправда в формі неофіційній, я став говорити про гонорар, то редактор мені сказав, що ціла імпреза є ризиком, ба не знати, як книги підуть. А тому інші автори відмовились від гонорару… Доперва коли дійде до другого видання, тоді можна говорити про якісь десять відсотків. У відповідь на це, я не сказав ні так, ні ні, не маючи права ані заборонити видання і не дати свою згоду. Поправді, я сам не знаю, що думає видавництво, випускаючи ту книгу, коли б Ви захотіли протестувати. Думаю, що коли книга піде, тоді легче буде щось добитись.

Мушу сказати, що книга по-французькому виходить дуже гарно. Редактор захвалює її і думає, що вона матиме успіх. Більше того, він жалує, що вона не буде першою, бо ми з нею спізнилися. З того виходить, що з тих семи чи восьми авторів, які вже готові (два грузинські, один вірменський, один український, один польський і один лотиський) Ваша буде чи не найкраща, найбільш приваблююча. Я сам, перекладаючи її, мав велику приємність і наново пережив пригоди і жалі та радості Володька. Коли направду вона матиме успіх, тоді я сідаю за другу книгу»…

У останньому листі Андрієвський повторяє і каже, що книга давно переложена і здана до друку ще в жовтні місяці… «щонайменше, мій знайомий запевняє, що книга друкується і вийде одною з перших в передбаченій серії романів». «Я до тепер не був в контакті з видавництвом, ба навіть зі стилістом»… Пише, що видання книг тепер стоїть на низькому поземі, видавництва банкротують і скорочують свою працю.

«Цікавить мене Ваш новий твір. Хочу вірити, що він відіб’є правильно і експресивно трагічне положення наших людей під німцями»… «Нічого не пишете про Ваші перспективи виїзду за море. Це мене не дивує, бо здаю собі справу, що то річ не легка і можливості виїзду, здається, замість збільшуватись, скорше зменшуються. А в тім я можу помилятися. Чи не пробували Ви висилати Ваші книги до Канади для перевидання. Я в наступному листі запитаю, чи не хотіли би там мати «Волинь» і наколи Ви її ще не вислали туди, можливо, що я те зроблю. З правдивою пошаною до Вас, Дм. Андрієвський».

Отже гарно, прекрасно, але мені передавали з Бельгії, що книга вже вийшла і навіть протестували, що в повідомленнях про це зазначено її, як переклад з польської мови. Я писав про це Андрієвському і чому він нічого мені на це не відповів? Містерія.

Пише мені також пан Петро Стефуранчин з Парижа, що там у одному видавництві має вийти по французьки «Марія». Докладніші відомості про це дістану пізніше…

Учора їздив до Штуттґарту і мав побачення з таким паном Ґербіком, що мені рекомендувала його пані Ґулд, який може ніби мені щось помогти. Він не виглядав на дуже приємну особу, вислухав мою ситуацію, але я не певний, чи захоче він щось в цій справі зробити. І не дуже мені хочеться з ним зустрічатись взагалі. Ті люди з УНРРИ не дуже видаються гідними довір’я й головне, що мені скрізь ввижаються совєтські агенти, для яких УНРРА вимріяне середовище.

Дістав також листа від Теодора Мацькова з Арольсену біля Каселю, який також працює в УНРРІ і якого рекомендував мені М. Селешко, як надійного посередника з листуванням до ЗСА. Тому тепер листи Гайдака приходять до мене через нього…

Але ось він мені пише:

«Вашого цінного листа з правдивою подякою одержав. Прикро мені дуже, що зайшла помилка, та пост фактум нічого не вдієш. Шукав я за тим листом від п. Гайдака для Вас, та на жаль не знайшов, бо знищив. Ви не гнівайтесь прошу на мене, бо нема дня, щоб я не дістав коло 10 листів та пакунків для пересилки у всі сторони світа. Тому то таке й трапляється.

Прошу, напишіть п. Гайдакові, нехай напише Вам. Листа до нього від Вас радо перешлю, але прошу поспішитись, бо довго в Арольсені вже не буду, так як УНРРА переноситься до Парижа. В надії на Ваше ласкаве письмо, остаюсь з правдивою пошаною, Ваш, (підпис нечіткий).

Отже, мої листи часто зникають… То було до Андрієвського, тепер ось від Гайдака. Вибачте. Не можу позбутися підозріння, що це не випадково. Не так давно, пан Мацьків просив мене подати йому інформації про стан нашої преси, які потрібні йому для якихось там важливих справ. Хто знає, що там в тій УНРРІ діється…

Що там кишить від всілякого роду шпигунів, в цьому я не сумніваюся, тож то вся моя справа виїзду проходить через ті канали, як також і справа перекладу «Волині» там добре відома.

А тут ось знов чуємо, що так звана українська делегація в Об’єднаних Націях, домагається, щоб нас усіх відправили назад на «родіну» і віддали панам росіянам на пожертя… Хоча американський представник військової комісії Об’єднаних Націй МкНерні, заявив, що нас нікого, проти нашої волі, назад не повернуть. Будемо вірити МкНерні.

Отже, покищо ми живемо, хліб унрівський, інакше кажучи, американський, жуємо і намагаємось вдавати непереможних.

Читаю далі про Ваґнера, на цей раз спомини його сина Зіґфріда.

18 лютого. Цього дня, 1942 року, я нетерпеливо чекав в рівному приїзду Тані з Києва. І вона приїхала. Це було для мене велике свято. І ось минуло з того часу п’ять дивовижних років, ми зробили через Львів, Краків, Відень, Берлін, Ваймар, Франкфурт, Ульм дивовижну мандрівку аж сюди до Штуттґарту, пройшли нашу путь під градом бомб, утікання від німців, росіян, арештів і нарешті опинилися під опікою Америки. Феноменальний роман феноменальної доби. І який його кінець – ти же, Господи вєсі…

У нас гостює Докія Гуменна, письменниця з часів совєтських, членкиня літературного об’єднання «Плуг», у нас тут ще мало знана, але авторка кількох нових, ще не виданих творів, з яких особливо мене цікавить рукопис її епічного твору, типу моєї «Волині», в кількох частинах «Діти чумацького шляху». Дуже близька мені за професією, але далека за вдачою, цікава, своєрідна, осамотнена людина, повна горечі і невдоволення, чого їй не беремо за зле і жаліємо, що не можемо помогти їй у її боротьбі за життя.

Їздили з нею відвідати Веретенченків, що живуть у селі Вольфшлюґені, де живе також наша добра приятелька Наталія Мандичевська. Гостилися, багато говорили,провели гарно час, але коли повернулись додому, нам сказали, що до нас приїжджали Карл Аріо і Ебергард Гартманн, мої знайомі з часів Рівного і співробітники Дойчес Нахріхтендінст-у, якого Аріо був начальником. Дуже шкодую, бо я хотів їх бачити також. Гартманн живе тут у Щтуттґарті-Кальтенталі і я мушу його відвідати.

Робимо старання, щоб Докію Гуменну примістити у нашій оселі, але УНРРА не йде нам на руку.

21 лютого. Учора, в товаристві найближчих, пригадали сорок другий рік мого народження. Була Докія Гуменна, Рая і Григорій Костюки, Марія і Дмитро Нитченки. Були також Тодьо і його однолітка Галя Нитченко. Навіть співали. Докія має приємний, теплий голос і знає чимало запашних пісень. Тодьо був дуже метушливий, Галя криклива і обоє на перебій намагалися деклямувати різні вірші.

Сьогодні Докія від’їхала… Надворі потепліло, зрання попередливо впав мокрий сніг.

26 лютого. За нами подорож до Ульму, з якої ми вчора повернулися. Їздили разом з Танею. Я мав ломати «Літературний зошит». Падав сніг. В Ульмі, в товаристві пані Катрі Кандибової і Вітвицької, ходили до кіна, бачили багато знайомих, заходили до Білецьких, багато говорили, за розмовами скоро минав час. Ночували, я у Багряних, Таня у Наталії та Олександра Даниленків. Коли вертались, весь час падав сніг. Таня була з подорожі вдоволена.

27 лютого. Nocturno temporo. Тільки що скінчив зворушливу біографію Моцарта в його листах. Дивно думати, що Моцарта поховано у одній спільній могилі бездомних і ніхто не знає тепер, де знаходяться його тлінні рештки.

Пізно. Таня наглить мене до постелі. Багато думав про можливий виїзд до Америки. Страшно подумати, що нам прийдеться назавжди покинути Европу. Знов тисне депресія, ніяких виглядів на кращу майбутність.

Wirklich ist jedes Kind gewissermassen ein Genie, und jedes Genie ein Kind. A. Schopenhauer. «Die Welt als Wille und Vorstellung». [Справді кожна дитина до певної міри геній і кожен геній – дитина. А. Шопенгауер «Світ як воля та уявлення»]

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 183 – 188.