Січень

Улас Самчук

1 січня. Господи поможи! Поможи всім людям, що заплутались в протиріччях, поможи і нам – жертвам тих протиріч, поможи і мені в моїх шуканнях правди.

Цей день пройшов для нас з Танею святочно. Новий рік зустріли у нас в товаристві наших друзів і кумів Раї в Григорія Костюків, пили тости, багато говорили, згадували минуле, Рая оповідала з гумором про своє дитинство в Слов’янску на Донеччині, Таня, як звичайно, згадувала свої Лубни, де минуло її юнацтво, Григорій Олександрович, хоча і походить з Поділля, але думками частіше у Харкові, у будинку «Слово», де він мав добрих друзів… Згадує Тереня Масенка, Андрія Головка… Мої спогади розсипані по світі, але їх концентрація все ще у Дермані, де пройшли роки хлопятства… Ніхто з нас не знає, що там діється тепер і що сталося з нашими рідними. Так прогуторили до першої години ночі…

Рано, на дворі все покрите новим, свіжим снігом, до нас назбігалося дітей, я ліпив з ними «бабу», Тодьо був особливо захоплений і забавний. Зайшли до старости оселі Клима й Катерини Писанчиних, випили там по чарці. Відвідали також Варварових… Пані Галя тільки що вернулася з лікарні, вона мала тяжку операцію ноги… Ампутацію. І лишень її надзвичайна сила духа втримує її не лишень в настрою, але й в гуморі. Наша завжди добра, енергійна, оптимістична подруга.

Листівка від Смаль-Стоцького:

«З Новим Роком і Різдвом Христовим, шлю Вам, дорогий Пане Уласе, й милій Дружині, мої найсердечніші побажання! Із роси, із води! Дай, Боже, витримати!

Говорив я з Катель, – але вони мають райони порозділювані і одна другій не хоче в капусту лізти… От біда! Побалакаю ще з Реваєм – може він цього ес-дека знатиме. Тоді напишу.

Аж мене душа болить: Ви, Багряний, Мазепа, Феденко… – всі тут, а ті, що націю запровадили в ту сліпу вулицю, перші повтікали і навіть носом не нюхали гараздів ДіПі кемпів!

Подумайте: Юрій Русов вже подвизається в Ню Йорку, Донцов – виклопотавши собі ще в червні чи липні 1945 року польський пашпорт, – так, як і личить безкомпромісовому ідеологові – сидить у Лондоні!… Я теж вже вибираюся до USA

Та американська суспільність – це капуста головата! Бувайте здорові – богу милі!

Ласкавій дружині цілую руку. Ваш, щиро-приязний Р. С-С…»

Дякую, дуже дякую, пане Романе! Ця філософія не конче збігається з моєю, але дякую. Не думаю заздростити Русову чи Донцову і не конче ототожнюю себе з Мазепою та Феденком. Ідеологічні «ізми» не мають тут що казати. Мій друг Роман істино хотів нам помогти, але моя біографія вже здавна досить неясна, з тим подвійним, Данильчук і Самчук, прізвищем, і з тим моїм Staatenlos, що для струнко впорядкованих умів Єнкі може бути не досить збагнутим. Пускати до себе такого типа на перше слово було б не логічним, і я їх розумію. А нам тут, думаю, нічого не станеться, коли підождемо на кращу погоду… Тут є певне життя. Тут стільки болю і смутку, тут стільки скупчено душі українства, що це для мене, «Богу милому», копальня щирого золота пізнати бодай якусь частину нашої правди.

По обіді ми гарно відпочивали… До речі, була надзвичайно лагідна, приємна погода, майже літні хмаринки і світило сонце…

Під вечір зайшов до мене Тодьо і покликав, щоб я побачив його «бабу». Баба дійсно пишна. З вугілля очі, з моркви ніс, я ще підкрасив червоним її щоки і Тодьо був на верху блаженства.

Вечір провели у подружжя Малют, тестів Степаненків… Гомоніли, сміялися… До одинадцятої години ночі.

2 січня. Нічого нового, нічого особливого, нічого цікавого. Міжсвяточне затишшя. Ніякого писального настрою. Бавився з Тодьом. Гарна, зимова погода. По обіді ходили з Танею до лісу.

Оповідають, що в СССР має бути якась реформа. Ніби буде дозволена приватна торгівля. Надія – дитина нашого бажання.

5 січня. Мороз і місячно. Зі сходу холодний вітер. Весь день дрібні домашні турботи. Завітав Сергій Куниця. Запрошує заїхати до Льонзе… Вони нас часто згадують. Дістав серію листів і між ними від Д. Дорошенка:

«Haunstetten b. Augsburg, Drosselstr. 8. 31.XII.1946.

Високоповажаний і дорогий Уласе Олексієвичу!

Ваш лист з дня 26.12 глибоко мене зворушив. Це трохи не вперше від представника молодшого покоління (а за такого я дозволяю собі Вас звати), почув я признання моєї скромної праці, якій я віддав усе своє життя. Це признання, особливо в устах такого визначного діяча укр. культури, яким є Ви, є признанням не тільки для мене особисто, але й для всіх моїх старших товаришів, які були керівниками моїми і від яких я брав приклад для своєї праці. Їх майже нікого нема вже в живих, і мене огортає якесь почуття самотности, коли думаю про них і взагалі про минуле. Але що робити: треба двигати тягар життя і праці далі, доки ще ста сил і доки я не зробився певним духовим, або фізичним інвалідом.

Життя нас усіх дуже тяжке, особливо морально, коли подивишся кругом себе – «куди ми докотились». А коли ще подумаєм, що нас дожидає в майбутньому, то зовсім погоджуюсь з Вами, що взагалі не хочеться жити, і що те, що діється на нашій батьківщині, є «втілена розпач і безвихідність». Думаю про те, що нащ народ, переживши ж тисячу літ усякі навали й руїни половецькі й татарські, всякі натиски польщини, московщини, важкі руїни 17-го віку, всякі утиски нових часів, – ще таки перебуде й сучасне лихоліття, я вірю, що в його істоті заложені не тільки деструктивні, анархічні, я сказав би – рабські елементи, але й конструктивні, творчі. Наш народ талановитий, невже він отак і згине, виродившись і переродившись? «Перебули ми панщину, переживем і конституцію», як каже галицька приказка. Я особисто напевно того не доживу, але люди молодші, і Ви в тім числі, напевно ще доживете. А як що доживете, збережетесь, то й попрацюєте. В яких формах наступить відродження, того нам не дано знати, але очевидно – в якихось нових формах, яких ми сьогодні й не передбачаємо.

На днях ми з Нат. Мих. мали радість, діставши з Мюнхена від французького консуляту повідомлення, що нам дано візи на тимчасовий побут у Франції, доки не виклопочемо дальшої візи до Канади, куди маємо афідевіт. Це ще тільки початки нових турбот і клопотів: дозвіл на виїзд звідси, справа грошова і т.д., але все таки якась надія блиснула. 3/1 їду до Мюнхену добувати цю візу і допитатись, що ж далі. Як що вдасться благополучно виїхати, то мені шкода покидати земляків, з якими досі ділив недолю, але я вважаю, що коли доберусь до благословенніших країв за океаном – усі сили віддам на уможливлення переїзду для всіх інших, кого лиш можна буде перетягти.

А як же з Вашим афідевітом до Спол. Штатів? Ви про це в листі нічого не написали? Я на днях довідався, що Д. Донцов перебуває в Лондоні, мабуть по дорозі за океан. Жду приїзду сюди гостей з Канади, але вони щось не їдуть та не їдуть… Сотник Панчук, о. Савчук та інші.

Нат. Мих. вже помалу очуняла від своєї хвороби, але почуває себе дуже ослабленою, виснаженою і я серйозно боюсь за неї. Вона багато працює по господарству: варить, пере, шиє і т.д. і це її знесилює. Аби якось доїхати до Франції…

Дуже був би радий бачитись з Вами і поговорити. Але як це здійснити? Мені їхати кудись тепер зимою дуже тяжко, не маю теплої одежі. А приїхати сюди – де ночувати? Хіба через «МУР» пристроють Вас у Зоммер-Касерне, чув я про якусь нову конференцію «МУР»-у в Авґсбурзі в січні місяці. Якщо це так, то певно приїдете й Ви, і я буду наперед про це знати.

Нат. Мих. шле Вам сердечний привіт і найкращі побажання, а я міцно стискаю Вам руку, розуміться, також пересилаючи від щирого серця побажання здоровля та сил для Вашої дальшої праці на добро української культури.

Ваш Д. Дорошенко»…

Прийшли також святочні газети. В «Укр. Вістях» і в «Часі» уривки з мого «Сонце з заходу». Згадували, як то ми з Танею, сорок третього року їхали на різдво саньми до Дерманя. Як то вони тепер там святкують? І чи є вони вдома взагалі?

8 січня. Свята минули і, здається, не найгірше. Приїжджав Багряний зі своєю дружиною Галиною, Свят-Вечір, за дуже типової різдвяної погоди, з тихим, скрипучим морозом і ясним місяцем, святкували у Костюків, що живуть зараз через вулицю з назвою Hebichstrasse, де ми не лишень колядували, але й заспівали мою улюблену «Вдову», що ото «п’є і гуляє, на смерть вона не дбає». Учора, в тому ж товаристві й обідали, а вечеряли у Марії і Дмитра Нитченків… Гостили також у Варварових і у Малют – словом «підем, пане брате, від хати до хати, щирим серцем, добрим людям заколядувати». Було якось дивно святкувати це свято так дуже по українськи в такому дуже не-українському оточенню…

З дуже, кажу, стилевою, українською, різдвяною погодою, зовсім такою, як її описує Гоголь в його «Ніч під різдво»… Чи ті люди, що тут від правіку жили і живуть, думали, чи їм бодай снилося, що одного разу у їх гарненьких, чистеньких, чепурненьких домиках оселяться якісь чужі люди з далеких незнаних країн, які прийдуть сюди в наслідку величезної війни, яку започне їх «Фюрер», той самий, що обіцяв завоювати їм мало не цілий світ. Яка фатальна іронія долі. Для нас і для них. Незбагнута примха історії гльобального розміру. Не віриться, що ми живі людські істоти, виконуємо ролю маріонеток цього гігантського лялькового театру химерної волі незбагнутих сил буття.

15 січня. Минув лиш тиждень, і за цей час я побував у Авґсбурзі, де відбулося засідання правління МУРу, на якому були Шерех, Петров, Костецький і я. Не прибули на засідання Косач і Багряний. Мали також нараду в справі заложення «академії мистецтв» – се річ, виникла думка об’єднати всі мистецькі організації – письменників, мистців пензля, музик, театралів, під одним дахом. Мудро це чи не мудро, покаже майбутнє, а тим часом створено комітет з Костецьким в проводі, який має цю справу рухати…

Прибув сюди і Є. Маланюк, але в нарадах він не брав участи, а заполучивши якось мене, він почав патетично намовляти мене, щоб я зрікся головства в МУРі, бо та організація цілком зайва і принесе вона нашій літературі лишень шкоду. Я слухав це з увагою, здивованням й тривогою. Не думаю, що це думка лишень Маланюка і чому така наполеглива? – Яка користь буде, – казав я, коли я зречуся. Організація буде існувати далі, можливо, ще в менш привабливому вигляді, ніж ця тепер. – Ні, – казав він. Без вас вона існувати не буде. Вона розсиплеться на порох, з якого постала. – Я почав монолог доказів, що ця організація нам потрібна, що майбутність її виправдає, що в розсіянні ми перейшли б цей етап історії непомітно, що концентрація зусиль породжує конкуренцію, ми боремось, ми напружумось, ми робимо визови і приймамо визови… І я ніяк не можу збагнути, яким чином вона може пошкодити нашій літературі…

Ми говорили довго і заповзято – докази і контрадокази і вислідок – я МУРу не зрікаюся і раджу йому не зрікатися, а головне, не робити з цього зайвого шуму, бо він не принесе нам ніякої радости. До згоди ми не дійшли, але й не розсталися ворожо.

А в понеділок, 13-го, на кватирі Василя Барки робили «Маланку», з’явився місцевий фотограф П. Олексієнко і «взяв нас на карточку» на тлі різдвяної ялинки – спереду Маланюк з невдоволеною міною, біля нього Шерех з дотиком іронії, позаду ми троє – зліва Барка з правою рукою в кишені, посередині моя постать, а зправа Костецький з лівою рукою в кишені. Всі ми ще молоді, лишень Маланюк дійшов ось до своєї п’ятдесятки, тожто Костецькому щойно тридцять чотири, два роки старший від нього Шерех, тридцять дев’ять має Барка, а мені пішло на сорок один. Але на вигляд, всі ми, за висловом Дорошенка, «молоді люди» повні енергії і молодечого завзяття.

Після цього нас запрошено на ще одну Маланку, влаштовану артистами театру Блавацького, більш масового характеру, з мішаним товариством, де вже не могло обійтися без танцю… А все це разом, навіть моя гутірка з Маланюком, мало вигляд святочного піднесення. В товаристві ще молодших від нас, ми чулися зовсім удома, дарма що мало хто з нас відзначався танцювальними здібностями.

Відвідав я також і достойного Дмитра Івановича з його милою Наталією Михайлівною в їх мало затишній, невпорядкованій кімнаті в Гаунштетені недалеко від Авґсбургу. Виглядають вони справді «підтоптано», хоча їх вік ще не такий аж високий. Дмитро Іванович має шістдесят п’ять, а Наталія Михайлівна шість років молодша. Але їх життя могло їх втомити. Дивлячись на тих людей зблизька – не хочеться вірити, що за ними ціла епопея багатого працею і подвигами життя з величезною родовою історичною традицією і культурою, активний діяч національного відродження з ранньої молодости свого віку, видатний науковець, історик, політик, професор, академік… Я познайомився з ним за вийняткових обставин в березні 1929 року в Берліні, коли я вперше прибув до того міста і, не маючи приватної української адреси, звернувся до Українського наукового інституту, якого директором був Дмитро Іванович…

Для нього це наше знайомство не мало ніякого значення і він його напевно забув, бо його гість тоді мав усього двадцять чотири роки і був автором однієї новелі, надрукованої вперше в Літературно-науковому віснику… Але після, згодом і згодом, вже в Празі тридцятих років, ми познайомились ближче, він був професором Празького Карлового університету, як також Українського вільного університету і я був його студентом з історії України, а одночасно ми зустрічалися приватно, навіть у мене вдома, тож то я бував у них кілька разів, а з Наталією Михайлівною по своєму приятелювали, бо її великим зацікавленням був театр і вона бувала на наших літературно-театрально-мистецьких сходинах, а також на сходинах Українського історико-філологічного т-ва, у якому Дмитро Іванович займав видатне становище… До того Наталія Михайлівна багато оповідала нам про українське життя за царського часу, її улюбленою темою був Київ, якого вона дуже любила і де пройшло її дівоче життя.

Тепер ця наша тут зустріч нагадувала щось, як te Deum laudamus минулому, не дивлячись на те, що воно було таким непевним і таким розкиданим. Вони жили по цілій Европі, ніколи довше, ніж кілька років на одному місці і тепер ось перед ними нова незнана путь ген десь на друге півкулля нашого глобусу… У їх роки це було трохи зажорстоко, але де інший вихід? Всі їх учасники, які відмовились йти в цю дорогу, як, наприклад, Максим Славінський, Микола Галаган з празької еміграції, були забрані совітами і знищені в далеко гірших умовах, ніж ми тут…

Моя ця візита тривала пару годин і розсталися ми з надією дальніших зустрічей.

Бачився я також з нашим академічно-патетичним Державином, головним метром гуртка «Світання», невтомним протестантом усіх наших МУРівських підприємств і корінним антагоністом доктрини Шереха про національний стиль нашої літератури. Звичайно понуро-поважний, до мене стриманий, на цей раз він виявив себе моїм прихильником і похвалив деякі мої появи в друку… Обіцяв також приїхати до нас до Корнталю…

А також бачився з Кибалюком. До нього заходжу, як до свого родича. Маємо з ним спільні переживання часів Рівного, які нас споріднюють так, як споріднюють людей роки спільного ув’язнення. Недавно він писав мені перегірченого листа, але я запевнив його, що членство в МУРі ще не є гарантією признаного письменника… Багато є поза МУРом талановитих літераторів, яких ми не знаємо і багато є в МУРі нездібних, яких ми знаємо.

Тут, у цьому таборі, Кибалюк належить до діяльних людей його культурно-освітнього сектору, належав до редакції газети «Нове життя» і до опозиції певного режиму таборового начальства.

У цьому також таборі живе родина знайомих з Рівного, Романа і Надії Іщуків з їх дочками Марією та Наталкою. Надія Іщук, сестра знаного політичного діяча Олександра Шульгина, була на Волині, за часів Польщі, видатною педагогічною і також громадською діячкою, а Роман Іщук працював у банку. Буваючи в таборі, заходжу до них, доторкнутися до ран нашого спільного, воєнного Рівного.

І також тут резиденствують Олекса і Валентина Степові (Воропаї)… Цікавий, відданий етнограф, а також автор невеликих оповідань… Мені ці люди припали до серця їх щирою відданістю справам цієї культури. Ми знайомі вже здавна, здається, на становищі справжніх втікачів у Кракові… Пізніше бачились у Берліні, у Ваймарі, а тут, у цьому нашому мурашнику з назвою Зомме-Казерне, я у них одного разу ночував. Він належить також до поборників МУРу, іронічно ставиться до моєї тези «велика література», але це не перешкоджає мені вважати їх моїми постійними, симпатичними, друзями…

І інші, і інші знайомі і друзі. Приїжджаючи до цього скопища наших людей, пригадується щось з того, як то Тарас Бульба приїжджав на Січ. «Остап і Андрій тільки й чули що: – А, це ти. Печериця! Здоров був, Козолуп! А як же ти сюди потрапив, Долото? Здоров, Кирдяга, здоров, Густий!… Чи ж думав бачити тебе, Ремінь?… Лишень ці тут, у цьому баварському, древньому місті, не мали того гумору, що ті там на своїй Січі над Дніпром. І ніяке диво… Від Січи наших запорожців, до цих Зомме-Казерне армії Гітлера чимала, простора й часова, відстань… За той час народ козачий побував і в Сан-Петербузьких багнах, і просторах Сибірських, де було багато нагоди стратити його гумор. Це вже щось нагадує з настроїв скорше

«Що на Чорному морі,

На камені біленькому,

Там стояла темниця кам’яная».

В кожному разі, це вигнання! Біблія. Книга Мойсея.

Учора, у вівторок, повернувся з Юрім Володимировичем до нашого Корнталю. У порівнанні з Зомме-Казерне, це курорт. Видно, що боги були до нас трохи ласкавіші.

За цей час у світовій політиці цілий переворот: з Білого дому у Вашінґтоні, усунуто знаного, довголітнього дорадника кількох президентів, Бернарда Баруха з цілим штабом його співробітників, а також змінено секретаря закордонних справ ЗСА Джеймса Бирнса, на місце якого прийшов генерал Джордж Маршал. Думають, що це зворот курсу анті Кремль.

19 січня. Неділя, Водохрищі, погода березнева. Зрання падав лапатий сніг, що наробив тільки болота. Ми з Танею пройшлися до лісу, повернулися, я розтопив грубку і збираємось обідати.

Ідилія. І коли б не турбота про майбутність – ми чулися б удома.

Маємо два страхи з великими очима: насильне вивезення «на родіну», що може статися з якихось там таємничих домовлень Москва-Вашінґтон, і виїзд за океан. Ні той, ні другий нас не влаштовує, лишень той другий – вихід з положення. І нема ради. Тримаємось його.

Нам все здається, що демократичні аліянти програють справу в користь деспотії совєтів. У світі забагато дурнів, а глупота, як казав Достоєвський, як і найбільший геній, відограє головну ролю в судьбах людства.

21 січня. Снились мені препаскудні сни – ніби я вдома, у батьків, наш будинок оточено зо всіх боків ворогами, всіх нас мають знищити, я наміряюсь тікати, вкладаю речі, йду прощатися з матір’ю. – Прошу вас, мамо, благословіть в дорогу. Можливо більше не побачимось. Можливо на смерть…

Прокинувся і було мені недобре. А коли заснув знов – снився старий професор Степан Смаль-Стоцький. Вже навіть забув, як саме… Надворі було, мабуть, холодно, але у нас лиш літепло…

Пішов до міської бібліотеки і дістав книжок та газет. Намагаюсь повернути творчий настрій…

23 січня. Гарна зима. Якось так сталося, що у нас навіть тепло в хаті. Писав листа Д. Андрієвському до Брюселю. Учора дістав вістку, що в Льєжі вийшла перша частина «Волині» по французьки, а я нічого не знаю. Справа з цим перекладом тягнеться довше. Мій постійний кореспондент в різних справах Микола Селешко, писав мені ще до Ульму, що там беруться перекладати мою «Волинь» і що займається цим Андрієвський, який потребує для цього моїх повновластей. Я вислав такі повновласті Андрієвському, але дістав від Селешка знов листа з домаганнями таких повновластей. Значить, Андрієвський мого листа не дістав. Тоді я вислав ще раз повновласті і по часі дістав від Селешка повідомлення, що Андрієвський дістав обидві мої повновласті. Селешко також пише що всі мої листи до нього відкриваються військовою цензурою…

Щодо тієї цензури, це нормальне явище. Половина листів до мене, різних людей, відкриті цензурою. Але мене ось дивує, що вже вийшла «Волинь» французькою мовою і мене ніхто про це не інформує. Чому це так? Що це має значити? У цій справі я і пишу листа Андрієвському і побачу, яка буде відповідь. Мушу знати, хто це видав, з чийого відома і чому мене про це не повідомлено… Ані не вислано бодай авторських примірників… Тим часом, все це виглядає якось дивно і навіть підозріло.

24 січня. Мороз, вечір, у нас тепло. У мене збільшилось праці. «Українські вісті» в Новому Ульмі почали видавати літературний додаток «Літературний зошит», що його ми прийняли, як орган МУРу і доручили мені його редакторство. Написав ось передовицю «Від нас» і переглянув матеріял до 2-го його числа, від якого починається МУРівське володарство.

«Об’єднання письменників МУР перебирає цей літературний зошит. З першого слова зазначаємо: стоїмо осторонь від політичних груп, партій і організацій. Робимо це свідомо з почуттям відповідальности за таке якраз наставлення в нашій праці. Можемо і будемо служити єдності чину, синтези мислення, організації почуття. Людина, її творчий геній, її свідома воля – це те перше, що творитиме наш канон…

Для нас письменників немає українського народу поділеного на групи. Для нас немає добрих (групово) і не добрих. Для нас є один народ, один його дух, одно його покликання. Для нас всі ви дорогі. Малі і великі. Роджені на сході і роджені на заході. Праві і ліві… Нашим святим і невідкладним обов’язком було, є і завжди буде возвеличити і утвердити наш народ живим словом у родині інших народів цього світу…

Наша література за останні десятиліття понесла неймовірні жертви. Пропорційно література понесла найбільші жертви в порівнянні з іншими фахами народу нашого… За чверть віку ворожа ненависть забрала нам сотні творчих одиниць… Нищення триває далі. Не знаємо, як довго воно протриває, але як би воно не було, ми були, ми є і ми будемо… Схиляємо в пошані голови перед жертвами, несемо їх імена в своїх серцях, чуємося міцними, віримо і вірити будемо!»

Це квінт-есенція тих думок, що нас тепер турбують з огляду на той стан, в якому ми перебуваємо. Наше таборове партійництво доведене до абсурду, змушує нас вибирати цей «надпартійний» чи «позапартійний» напрям і мені хочеться знайти такий вислів, який би зміг протиставитись партійщині.

Розумію значення партій і ту ролю, яку відограють вони в політичному житті держави, але не розумію наших партій з їх не нашим змістом, а особливо не розумію «наших» партій в таборах, де треба єдності дії й концентрації максімум зусиль для підтримання віри й духа в наше місійне призначення в світі… Нас призначено на вигнання, на розпорошення, на знищення. Чому маємо цю ворожу акцію комусь улегшувати?

25 січня. Мороз злагіднів, але холод триває. Неділя. Весь день удома, трохи писав драму «Любов і Ненависть». Мене кортить написати щось для театру… Зараз я сам, Таня пішла до сусідів. Роздумую про різні справи і в тому про ту французьку «Волинь». Не можу зрозуміти, чому вони мені її не пришлють.

Заходив Григорій Олександрович і приніс вістку, що до Ульму приїжджає зі своїм театром Гірняк. Варто його побачити.

27 січня. Одержав листа від Володимира Тимошенка з Берліну. Це один з братів Тимошенків, який живе в Америці, а тепер працює в Берліні в економічному відділі американської військової влади для Німеччини, йому писав мій невтомний професор Гайдак, чи не міг би він щось помогти у справі мого переїзду до ЗСА. Тимошенко погоджується зробити все, що буде можливе в його силі і просить подати йому інформацію про стан моєї справи. Пише, що йому пощастило помогти його братові Сергієві, який вже є тепер в Каліфорнії. Я був добре знайомий лишень з Олегом Тимошенком, сином Сергія, який вчився на політехніці в Празі… Написав листа до Берліну і чекатиму відповіді. Побачу, що з того вийде.

Мороз тримається, сьогодні 20°… Трохи писав – листи і драму. «Українська трибуна» принесла більшу статтю про мою творчість Ю. Шевчука (другий псевдонім Шевельова). Рано Таня їздила до лікарні в Леонберзі на аналіз крови.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 171 – 183.