Дія III

Володимир Самійленко

У Чураїхи перед хатою.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9

Сцена І

Маруся, потім Чураїха.

Маруся

(співає).

Болить моя головонька

Від самого чола.

Не бачила миленького

Сьогодні і вчора.

Чом не ходиш ти до мене

Крутими ярами?

Покидаєш сиротою

Поміж ворогами.

Чураїха

Ти знов сумні пісні складаєш, доню.

Ось не вдавайся в тугу. Твій коханий

Повернеться, та й будеш ти щаслива.

Маруся

Коли б же знала я, що він живий!

Моя порадонько, моя розваго,

Матусю люба! о, коли б ви знали,

Яка смутна тепер моя душа.

Погляньте – сонце ще на небі світить

Мені ж здається, що вже ніч настала.

Дивіться – верби ясно зеленіють, –

Мені ж вони неначе вкриті снігом.

Чураїха

Ох доню, ти ще лиха не зазнала,

А я зазнала й гіршого, бодай

Не згадувать; як батько твій умер,

Мені було так саме – сонце бачу,

І начебто воно мені не світить;

І чую, що говорять навкруги, –

І наче вже не розумію мови.

Давно вже вмер, а як тепер згадаю,

То жаль такий бере мене за серце,

Немов його сьогодні поховала.

Ох, нащо я згадала давнє горе!

Маруся

Не плачте, мамо, наше давнє лихо

Нам бог поміг якось перетерпіти.

Тим часом вам дочка росла на втіху,

І та дочка вам буде за пораду.

Адже я в вас не зла дочка? скажіть –

Ви любите мене, моя матусю?

Чураїха

Тепер от ти мене вже розважаєш,

А я, дурна, хотіла розважати,

Та замість того плакать почала

І завдала тобі ще більше смутку.

Маруся

О ні, розважили, бо нагадали,

Що не в одній мене на світі горе.

А вкупі, кажуть, легше й сумувати.

Веселий жарт не міг би так розважить,

Як розважають ваші теплі сльози.

(Обіймає матір, та відслоняє її поволі).

Чураїха

Ну, годі, годі, рибонько моя,

Розважимось і більш колись, тим часом

Себе якось нам треба розважати.

Ти знаєш що – пішла б та походила

Під вербами на свіжому повітрі.

Там гарно так, пташки в гіллі співають,

І сонечко всміхається згори.

Іди ж, а я тим часом заходжуся

Та розтоплю в печі, спечу що-небудь.

(Іде в хату).

Маруся

Піду; там справді якось просторніш,

То, може, й сум розважу там хоч трошки.

(Виходить ).

Сцена II

Кілька хлопчиків верхи на паличках, з паличками на плечах.

1-й хлопчик

Гей ти, хорунжий! Куди ж ти коня правиш?

2-й хлопчик

Просто до Чураїхи в двір. Куди велиш, пане полковнику?

1-й хлопчик

Спершу на татарву. Ота верба нехай буде татарва.

Усі

Нехай ворог гине!

(Рубають і колють паличками вербу).

1-й хлопчик

Ой лишенько! татарська мати йде!

Усі

Татарська мати йде! тікаймо.

Сцена III

Бобренчиха, 1-й хлопчик.

Бобренчиха

Ось я вам дам, прокляті розбишаки!

(Хапає 1-го хлопчика).

А ти чого сюди приперся! Нема тобі де гратись? Не смій ходити до тієї відьми, а то лозиною займу.

1-й хлопчик

Не буду, тіточко, простіть.

Бобренчиха

Я тебе палицею прощу! Геть мені відсіля!

(Випихає його).

Сцена IV

Бобренчиха, Чураїха.

Чураїха

Що се за галас? А, добридень вам.

Чи ви не бачили, що тут за галас?

Бобренчиха

Чому не бачила – адже мені

Не повилазило. Се ж ваші любі

Мазунчики прийшли до вас погратись

Та й збили бучу, що й мене, стару,

Дражнити заходились. Мабуть, чують,

Що тут їм ще й поможуть.

Чураїха

Бійтесь бога!

Кому тут помагають вас дражнити!

Бобренчиха

Іще й кому? – собачій дітворі,

Бодай пропали.

Чураїха

Хто ж їм помагає?

Бобренчиха

Та вже ж не хто, як той, що й направляє.

Чураїха

Не розумію я, про кого річ.

Бобренчиха

Не розумієте? – та я ж, здається,

По-християнському до вас кажу.

Чураїха

Чого се ви такі сердиті стали?

Бобренчиха

Хай ви вже будете добренькі вдвох

З Марусею, а ми з Грицьком лихі.

Так знайте ж ви, що добрі злим не пара.

Чураїха

За віщо ж ви на мене розгнівились?

Бобренчиха

Простіть, вельможна пані, я не знала,

Що навіть сердитись мені не можна

На сотника одважного вдову.

Чураїха

Чи вік одважний був, чи не одважний,

Нехай собі з святими спочиває.

Бобренчиха

Якби ж то розбишак святі приймали.

Чураїха

Так ви прийшли й над мертвими глумитись

Ідіть же геть з мого подвір’я. Гріх вам.

Замість молитися за тих дітей

І тих братів, що б’ються десь за нас,

Ви тут ні за що сварку підняли.

Бобренчиха

Так ти ще будеш тут мене навчати!

Так цур же, пек тобі на вічні віки.

А що твоя Маруся не побачить

Мого Грицька, то це вже так і знай.

Велика цяця сотниківна! годі,

Ми кращу молоду для його знайдем.

(Виходить ).

Чураїха

За віщо ця напасть прийшла на мене!

Сцена V

Маруся, Чураїха.

Маруся

Кохана мамо, я вже веселіша.

Як гарно там, як пишно навкруги!

Матусенько! ви плачете? що сталось?

Чураїха

Приходила сюди Грицькова мати

Навмисне, щоб зі мною посваритись.

Маруся

Це через мене вам така напасть,

Це все за те, що Гриць мене кохає.

Чураїха

Моя голубонько, коли б вона

Тебе не розлучила з ним.

Маруся

Даремні

Всі заходи. Я не боюсь її,

Нехай хоч десять їх таких повстане.

Бо Гриць мене кохати присягався.

Коханий мій! чому я не з тобою.

Якби могла я пташкою злетіти,

Хутенько б я полинула до тебе.

Я б сіла-впала там, де Гриць мій милий,

І надала б йому відваги й сили.

О, чом від його я не маю звістки!

Коли б я знала, що його не вбито.

Чураїха

Бог дасть, то й звістка буде; не журись.

Маруся

Боюся я, що стратив він життя.

Сцена VI

Чураїха, Маруся, Процько.

Процько

Добридень вам, паніматко.

Чураїха

Здорові будьте, старче божий.

Процько

Який же я старий? Я ще молодець хоч куди. Ну, та дарма, пошився в старці, то й не кажи, що молодий. Та який же з мене молодий, коли в мене молодої нема. Та то все дарма. А от до чого воно йдеться. Ходив я ото по світу та й зайшов у ліс, – це далеко відсіля було, – зайшов у ліс та й здибав там, кого б ви думали? – не вовків-сіроманців, не птаство дике, а таки наших християнських людей, козаків полтавських.

Маруся

Полтавських козаків!

Процько

Еге ж, правдивих полтавських козаків – цілий полк їх там отаборився. От один чорнявий полтавець узяв мене набік та й каже… Чи ти слухаєш, дівчино?

Маруся

Слухаю, слухаю.

Процько

І є що слухати. Так ото взяв мене набік та й каже: як будеш у Полтаві, то неодмінно зайди до Чураїхи з Чураївною та й поклонись їм од мене низенько.

Чураїха

А що, доню, чуєш? (До Процька). Спасибі, спасибі.

Маруся

(тихо).

Слава богу! Як же мені тепер легко стало.

Процько

Сердешна дівчина! Як їй сподобався поклін! Коли так, то потішу її ще, прибрешу, чого й не бачив. Нехай мене за се чорти припікають на тому світі.

Маруся

Що ж він іще казав?

Процько

Каже: поклонися Чураїсі й Чураївні. Я й питаю: а кому ж нижче поклонитись, чи старій, чи молодій? А він каже: обом поклонись низенько, але молодій поклонися нижче, бо вона до мого серденька ближче.

Чураїха

Бач, як молодим, то й кланяються нижче. Така в світі правда.

Процько

Погана правда, таки зовсім щербата, така, що й на неправду скидається.

Чураїха

А ще казав що-небудь?

Процько

Каже – поклонись дочці нижче, та, згадавши про дочку – себто про вашу, добродійко, – аж заплакав трошки, та вийняв хусточку…

Маруся

Хусточку!..

Процько

Вийняв гаптовану хусточку, подарунок, мабуть, – та й утер сльози.

Маруся

Він такий чулий зістався, як і давніше був. А чи не чули ви, чи хутко думають козаки вертатися?

Процько

Чув, що хутко, а коли саме – не знаю. Чого не чув, то не чув.

Маруся

Яка в вас гарна бандура, та якого багато струн! Заграйте нам що-небудь веселе.

Процько

До веселенької звістки можна і веселої пісні.

(Грає й співає).

Ой дівчина горлиця

До козака горнеться,

А козак, як орел, –

Як побачив, так і вмер.

Маруся

Гарно ви співаєте. А тепер і я хочу заспівати. Мамо, ви давно не чули від мене веселих пісень. Слухайте ж і розважайтесь: Розважайтесь, мамо, бо я вас була зовсім засмутила, недобра я. Але я тепер буду весела і вас розвеселю. А ви пригравайте, якщо потрапите.

(Співає).

Стелися, барвінку,

Низенько.

Присунься, козаче,

Близенько.

Ой мати, мати, мати,

Час мене заміж дати.

Процько

Ото так пісня!

Чураїха

Вона в мене і співає гарно, і сама складає пісні.

Процько

Та я чув дещо про Марусю і деяких пісень її вивчився. Одну перейняв аж під Києвом, от аж куди слава Марусина дійшла. Ну, спасибі вам за пісні. Мені час у дорогу.

Чураїха

Спасибі ж вам за звістку. Прощавайте.

Процько

(іде й повертається).

Еге, а що ж Кіндратові сказати,

Якщо зустрітись доведеться знов?

Маруся

Кіндратові?

Процько

Це ж він – Кіндрат – вам кланявсь.

Маруся

Кіндрат! не він!

Чураїха

(заслоняє Марусю).

Подякуйте, прощайте.

Сцена VII

Маруся, Чураїха.

Маруся

Забув! не хоче навіть обізватись!

Радіє зрадник, що від мене втік.

Проклятий день, коли я з ним спізналась,

Коли йому я серце віддала.

Чураїха

Не проклинай, голубко, серце, доню,

Бо, може ж, він не бачив кобзаря.

Маруся

Не бачив – а чому ж Кіндрат побачив!

Чужий мені поклін переказав,

А він не міг, забув мене!.. О боже!

А що, як на війні його вже вбито!..

Ой, нащо ж я голубонька свого

Впустила з рук! Ой, тяжко!..

Увіходить Галя.

Сцена VIII

Маруся, Чураїха, Галя.

Галя

Ха! ха! ха!

Ото кумедія була, Марусе, –

Іде кобзар, та й стрів дяка старого,

А той вже в нас до співів аж тремтить –

Як став же дяк крутитись біля його,

Тупцює все, та кобзу розгляда,

Та все пита: «А як ці струни звуться?»

Той каже: «Приструнки». – «А ці, що довші?»

Той каже: «Бунти». Дяк же все крутився

Та все питав, та якось повернувшись,

Як не зачепиться за щось ногою!

Та тільки – бух! і задригав ногами.

Ха! ха! ха! ха! Ото так чудасія.

Маруся

Кумедія.

Галя

Чому ж ти не смієшся?

Та я до тебе от чого прийшла:

Учора лист прийшов до нас од Гриця.

Здоровий. Пише, що завзято б’ється,

Убив ляха значного й через те

Зробивсь тепер хорунжим замість батька,

А батька сотником настановили.

Ще пише…

(Зупинилась).

Що тебе кохає дуже.

Галя

Так ти вже знаєш? хто тобі сказав?..

І пише: поклоніться теж Марусі.

Оце такі новини.

Маруся

«Теж Марусі».

Спасибі, дякуй. А тепер прощай.

Галя

Ти сердишся на мене? за що ж?

Маруся

Так,

Ні за що; ти занадто вже весела,

А я смутна, то йди до веселіших.

Прощай.

Галя

Ти сердишся? прощай.

Чураїха

(до Галі).

Не сердься,

У неї горенько тепер велике.

Галя виходить.

Сцена IX

Маруся, Чураїха.

Маруся

Весела, бач, радіє, що відбила,

Що привернула зрадника до себе.

Дитина, ясочка, весела пташка.

Радій, радій і смійся з мене. Правда,

Кумедія тепер з Марусі.

Чураїха

Доню,

Не рви серденька, богові молись.

Маруся

Молилась я кривавими сльозами…

А він забув! що ж незабутнє в світі,

Коли вже серце людське забувають…

Нехай же він усе, що знав, забуде,

Нехай забуде сонця світ ясний,

Хай проклянуть його найближчі люди,

А рідний край вітає, як чужий…

О боже мій! не можу проклинати,

Бо я його люблю.

Чураїха

Вгамуйся, доню.

На світі єсть іще багато щастя,

І, може, ти свого ще не знайшла.

Забудь же зрадника. Я знаю серце,

Що за тобою журиться без міри;

Я знаю молодого козака,

Який слідочки ніг твоїх цілує,

І той козак не зрадив би тебе.

Але про те ще рано говорити –

Ти спершу зрадника свого забудь.

Маруся

Якби ж могла я легко так забути,

Як він забув. Коли б мене навчив він,

Як можна серце зрадою приспати.

Чураїха

Чи він же варт гарячих сліз твоїх

Або твого великого кохання?

Маруся

Ні, не кажіть. Невже б я помилилась.

Він не такий, не винний він; йому

Пороблено… це чари; він мене

Кохав би так, як і давніш…

Чураїха

Він зрадник.

Молись, щоб бог поміг його забути.

Маруся

Благатиму, але не забуття.

Молитимусь, щоб він вернувсь до мене.

О боже! як мені тебе благати?

Матусю, я піду на прощу в Київ.

Чураїха

Святе, спасенне діло, доню; тільки

До Києва далекий шлях, тяжкий…

Маруся

Щоб доленьки щасливої добути,

Я світ увесь широкий перейду.

Розвіялись ясні мої надії;

Тепер одна зі сталася – на бога,

І я перетерплю великий труд,

Аби ти, боже, зглянувся на мене.

Коли ж така вже грішна я й нікчемна,

Що молитов моїх не вчує небо, –

То не карай мене тоді, мій боже,

Якщо, не стерпівши великих мук,

Я вкорочу життя своє нещасне.

Кінець третій дії.

Примітки

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 326 – 338.