4
Зинаїда Тулуб
Бучно і весело було в козацькому таборі. Цирульники і діди лікували поранених, витягували їм шилом кулі, зашіптували кров і бинтували рани чистими полотнами. Здорові обмінювалися трофейною зброєю, чистокровними карабаськими та арабськими кіньми, палко обговорювали нічні події.
А дехто спав у наметах, відпочивав після нічного бою. Спав і Сагайдачний, знесилений раною. Зелений прапор забитого Каракаш-баші і один з султанських бунчуків стояли біля його намету трофеями минулої ночі. Але смертельна слабість звалила його з ніг, і він наказав Максимові нікого не пропускати, крім посланців від королевича і коронного гетьмана.
Спав він весь день важким, глибоким сном, але надвечір знов почалася пропасниця. Пекла й горіла рана, щось гуло в голові роєм бджіл, а сни і думки мчали в голові швидко, уривчасто і безладно, як осіннє листя у бурю.
Лежав він, широко розплющивши очі, а висока воскова свічка стояла у нього в головах то нерухома і ясна, то бігла вгору зибчастою гадючкою і димно лизала мокру просмолену полотнину намету, наче хотіла підпалити її. Про шо думав Петро Конашевич, він і сам не знав, але неспроможний був зупинити кружляння якихось безладних образів і спогадів, наче уламків минулого. Знадвору чути було лайку і співи, тупотіння танцюристів і іржання коней, але тихо було в наметі, і він знов закуняв.
Коли ось відкинулася запона, і п’яний Корж втягнув до намету якусь жінку.
– Чого пручаєшся? Сама спасибі скажеш, – хрипко зареготав він і підморгнув Сагайдачному.
Жінка стояла, загорнута в щось чорне, висока, струнка i похмура, як кипарис. Сагайдачний здивовано мовчав. Корж постояв з хвилину, почухав потилицю і пішов геть.
– Ну, то я, батьку, піду. Ви вже самі домовляйтесь…
І зник, залишивши в наметі важкий горілчаний дух.
– Хто ти? – підвівся Сагайдачний.
Жінка мовчки відкинула чорний серпанок. Під ним було напів’європейське, напівсхідне вбрання, розкіш і смак якого одразу відчув Сагайдачний, а обличчя… воно до болю, до запомороки нагадувало щось безмежно далеке і миле…
– Невже?..
Він зібрав усі сили і звівся на ноги. Біль гострою голкою прохопив йому серце, але він ступнув до жінки і простяг їй руки – і здорову, і знівечену раною.
– Насте!.. Ти?..
Щось болісне пробігло і затаїлося в її стихлих губах, і мовчки схилилася її голова.
– Ти!.. Ти!.. – захлинався Сагайдачний, Він стис її пальці, рвонув до себе.
Гюль-Хуррем ображено визволила руки.
– От де довелося побачитись, – глухо виронила вона з ледве помітною горловою вимовою, як у людини, що довго жила на сході.
Сагайдачний стояв перед нею, тім’ям торкався вогкої полотнини намету; і Настя, і свічка, й намет – все крутилося у нього в очах. Він захитався, важко опустився на ліжко і торкнувся рукою чола, наче збирав свої думки. Потім раптом заметушився, відсунувся у куток і, сміючись і захлинаючись від болю і щастя, вказав їй місце поруч себе.
– Настуню, та чи це дійсно ти?.. Де ж ти досі була? Ні, зачекай!.. Адже ж я спалив тоді Каффу… А ти?..
– Знаю, – хитнула вона головою. – Того ж дня султанські євнухи викрали мене з беглер-бейового палацу.
Сагайдачний не слухав. Гострий біль проколов йому руку, плече, спину і знов віддався в серці. Він стиснув зуби, щоб не застогнати, але від напруги дрібний піт заблищав на його чолі. Настя помітила.
– Лягай, – просто і владно наказала вона і відсунулася у самий куток.
І він покірливо випростався на ліжку і не зводив з неї очей.
– Як ти погарнішала, Настуню, – захоплено прошепотів він, коли біль пройшов. – Якою ти гордовитою стала. Наче троянда у розквіті. Адже ж кажуть: троянда – цариця квітів.
– Мене й звуть у Стамбулі Гюль-Хуррем, тобто Троянда Щастя, – всміхнулася вона. – Ну, а ти що? Захворів?
– Мене поранено, – нібито засоромився Сагайдачний. – Та це дурниця: так – дряпнуло трохи… Ну, а ти? – урвав він сам себе. – Кажи, що з тобою було? Боже ж мій, та я не йму віри власним очам!.. Невже це дійсно ти, Настуню?!
Настя стримано всміхнулася:
– Та що ж його розповідати!.. Схопили мене в саду пірати. Ганчірку в рот, та на корабель. Там я вже довідалася, що ти з козаками під Каффою. Втопитися від розпачу думала, – ніби й собі засоромилася вона, – а потім вже не могла: захотілося жити…
– Що ж, тебе катували там, знущалися, ґвалтували? – з мукою добивався Сагайдачний.
Настю обурило його запитання. Глибока зморшка залягла проміж брів, але вона стрималася і ніби спокійно вела далі:
– Тітка падишахова вирішила підсунути мене Османові, щоб через мене робити всі свої справи. Та не на ягняток напала… І незабаром сталося так, що не вона крутила мною, а падишах наказав втопити її.
– Так ти жила з падишахом? – ревниво вигукнув Сагайдачний.
Настю знов пересмикнуло від цих надто настирливих і одвертих запитань, але вона знов стрималася і відповіла:
– Дитина в мене… Хлопчик… Він зараз в Едірне, з колишньою мамкою… щоб часом куля не влучила в нього.
– Так ти кохалася з Османом? Забула мене? – схопив її за руку Сагайдачний.
Гюль-Хуррем знизала плечима.
– Так, як тебе – ні. Але він кохав мене, пестив, як міг. З ним було краще, ніж з будь-яким башею.
А Сагайдачний не помічав, що стискає до болю їй пальці, і вів допит, як слідчий, як невблаганний суддя.
– Так він не був тобі огидний? Він не зґвалтував тебе силоміць? Чи, мабуть, ти сама кинулася йому в обійми?
Гюль-Хуррем рвучко звелась на ноги. Очі її гнівно і блиснули.
– А ти врятував мене від неслави?! – металево забринів її голос. – Та як ти смієш допитувати мене! Подивилася б я на тебе, коли б ти був на моєму місці… І ні ти, і ніхто мені не суддя!
Сагайдачний наче прокинувся від марення, випустив її руку і узявся за скроні.
– Прости мене… Я сам не розумію, що кажу… Я так мучився… Стільки перестраждав…
І раптом знов збився з тону і шалено стиснув її руку:
– Так він кохав тебе, кажеш? І ти забула мене?
І сам урвався на півслові, помітивши, як вигнулися п’явицями її брови.
– …Не буду більше, Настуню… Я все зрозумів… Нам погано, а жінкам-бранкам ще гірше… Ну, не гнівайся! От подумаємо, чи то вирядити тебе до Києва, чи то залишити тут…
Настя мовчки розгорнула свій чорний серпанок:
– Виряди мене до дитини і до чоловіка, – кинула вона у пітьму.
Сагайдачний, як сновида, звівся на ноги.
– Що?.. Що ти кажеш, Настуню?.. Тебе ж звільнено! Ти врятувалася від неволі. Здійснилися молитви твої!.. Отже, забудь усе, що там було… От замиримось з Туречинною, весілля справимо… Добре, Настуню?
Вона мовчала. Сагайдачний торкнувся її плеча, зазирнув у вічі. Губи її були стиснуті, очі дивились кудись у просторінь…
– Що ж ти, Настуню?.. Ну, глянь мені в очі, – розгублено белькотів Сагайдачний. – Прости, якщо я образив тебе.
Вона заговорила не одразу. Обличчя її було суворе і урочисте.
– Ні, Петре, – відкарбувала вона. – Не склеїти розбитого келеха, як кажуть перські мудреці. У мене одна доля, у тебе – інша. Не бути нам ніколи подружжям.
Сагайдачний відсахнувся, ніби земля хитнулася у нього під ногами. І цей спокій, і якась повна величі суворість сказала йому більше, ніж гнівний сплеск її голосу, ніж скарги і сльози. Він сів на ліжко, стиснув рукою чоло і довго сидів нерухомо.
Настя мовчки загорталася в свій серпанок.
– Настуню, – спинив він її, коли вона простягла йому руку. – Стривай, Насте… Ні, так не можна… Чуєш, не можна! Я образив тебе. Не зрозумів, не відчув, що є речі, про які не питають. Ох, який же я дійсно ведмідь!.. Але, слово честі, слово гетьмана і шляхтича, я більше ніколи не питатиму ні про що.
Настя похитала головою.
– Не питатимеш, Петре, але ж думатимеш. Не пара я тобі тепер. Та й тоді не була парою… Бо ж був ти вчений, славетний вояка, а я – дурненька селянська дівчина… Ну, а зараз… Ти гадаєш, що там була я рабинею? Ні, Петре; була я царицею Самбула, і Осман плазував біля моїх ніг, а разом з ним євнухи, баші, патріарх і сам шейх-уль-іслам. І посли чужоземні мене вихваляли, і шах і шахині писали листи. Я керувала державою, а не хлопчисько Осман. Бо ж він тільки спритний мисливець та добре влучає з лука. А щоб тепер стати твоєю дружиною… Та ще й почувати себе в чомусь винною… Та яке право ти маєш вимагати від мене звіту, від дружини турецького падишаха! Ні, Петре: ні перед ким я ні в чому не винна і нікому не вклонюся у цілому світі.
Слова Насті нібито подвоїли сили хворого. Він схопився на ноги і забігав з кутка в куток, забувши біль, кволість і рану. Він весь палав.
– Ні, Насте, зачекай!.. Якщо воно так, хай буде по-іншому… Не так, як у людей… Бо ж все, що дозволено чоловікові, то жінці – зась… Ну, а коли ти… Ну, отже, ми з тобою рівні. Обоє вільні… Обоє владні і міцні… Нікому не вклонимось… Хіба ти гадаєш, що я тільки сумував за тобою? Плакав, як баба? Мучився? Ні! Я й в походи ходив, і своє робив, і пиячив… І, мабуть, саме тоді, коли Осман… Ні, зачекай… Ми рівні, кажу я… Ну, так я теж набрав собі бранок повний палац… Красунь. Туркень. Татарок. Черкешенок… Та й свої хлопки були… Ще й панночки різні… Ну, от як гарем. Так я з ними пив, хмелив себе їх поцілунками… Отже, ми з тобою – квит. І ніхто нікому…
І на півслові урвався. Настя стояла перед ним і ніби виросла на цілу голову. Очі її кидали блискавки. Рука лунко стукнула костяшками пальців об стіл.
– Цить! – пошепки наказала вона. – І ти ще насмілився розповідати… Ух, який же ти!..
І, не зиркнувши на нього, гордовита, недосяжно-прекрасна в своїй ображеній і незламній величі, вийшла і запнула за собою завісу намету. Сагайдачний рвонувся за нею, але не добіг до виходу і важко гупнув на землю.