5
Зинаїда Тулуб
– Ну, коли ж весілля? – зустрів Настю Корж, але Гюль-Хуррем і не зиркнула на нього.
– Весілля коли, кажу? – перепитав Корж гучніше.
Настя рвучко обернулася.
– Це тебе не стосується, Даниле. І не лізь в чужі справи, коли не питають.
– Як-то? – обурився Корж. – Та я ж тебе малою на руках носив! А ти! А вже на весілля якщо не ти, то пан гетьман мене запросить, бо ж я розповів, де ти поділася, ще й допомагав тебе визволяти, під кулі та під шаблі за тебе ліз. Недобре робиш, дівчино! Не ламай кирпу перед бідними! Мо, ще й не раз до мене по допомогу прийдеш.
Настя трохи пом’якшала.
– Ніякого весілля не буде, – спокійно пояснила вона, – бо я одружилася там, у Туречийі. В мене є чоловік і дитина, а де ж ти бачив, щоб за життя чоловіка вдруге одружуватися?
– Ось воно що, – збентежено почухав потилицю Корж. – А я гадав добре випити за твоє щастя… А хто ж він, грек чи болгарин? Бо коли ж він бусурман, так воно… той… не шлюб….
– Ні, турок, – вже роздратовано відрізала Настя.
Корж так обурився, що навіть упустив люльку, яку старанно набивав корінцями.
– Та ти, Насте, здуріла, чи що? Щоб пана гетьмана поміняти на якогось поганого бусурмана? Та ти з паном гетьманом як у бога за пазухою була б!.. Та хата ж в нього яка зараз у Києві! Аж шість покоїв внизу, та й нагорі ще світлиці. Італієць якийсь збудував. І добра ж там!.. Он які килими!.. З Каффи привезли, з беглер-бейового палацу… І пан воєвода вчащає до нашого Сагайдака, наче до рівного.
І, обурений вкрай, Корж аж плюнув і пішов геть,
– Всі ж вони, суки, однакові, – бурчав він під ніс, – і Горпина, і Настя. Та щоб самого пана гетьмана!.. Іч, падлюка!
Любка мовчки слухала розмову Насті з Коржем і, коли він пішов, подала Насті вечерю і сумно похитала головою.
– Навіщо сказала ти йому, господине, що повернешся до падишаха?
Настю дратувало запитання, і вона сухо відрізала:
– Бо це правда. Я сказала Сагайдак-беєві, що не залишусь з ним.
Любка з жахом і здивуванням розкрила великі очі і сплеснула руками.
– Та хіба ж ти, господине, не знаєш закону? Нема тобі дороги до падишаха, як з могили мерцям. Чи то життя тобі обридло, такій молодій та красивій?
Настя знизала плечима.
– А що ж мені – залишатися в цьому бруді і смороді? Чи до Києва податися невідомо навіщо і куди?
– Але ж, господине, за шаріатом, коли чоловіки побачать султану – вона мусить вмерти того ж дня. Її зашивають у лантух і кидають у Босфор біля Дівочої вежі. Ну, а тут, певне, кинуть у Турло, чи як він там зветься.
Настя пополотніла. Вона рвучко обернулася до Любки і зазирнула їй в очі. Але й тіні жарту чи глуму не було в її сумних, безбарвних очах.
– Ти це напевно знаєш? – перепитала вона.
– Та як же!.. Це ж відомо кожному в Стамбулі. Адже ж і баші, і крамарці забивають жінок, коли вони розкриваються перед чужими чоловіками, а в падишаховому сералі це ще суворіше. Та поки ми тут відпочивали, вже й вирок тобі там підписано і муфті Есаад фетву ствердив, бо не могли б вони для тебе зламати закону. Тоді повстали б і яничари, і спагі – і всі. Вони і так ненавидять падишаха і готові причепитися до першої дрібниці, аби позбутися його.
Настя й гребінь упустила з рук, а Любка уперше за життя наважилася розповісти своїй господині все, чого та не помічала і не бажала бачити, засліплена підлесливістю і пишнотою палацових церемоній.
– Давно вже вихваляються яничари, що заб’ють падишаха за його скупість і за фетви проти п’яниць. І ніхто не піде захищати його. Не люблять його в народі, бо аж стогін іде від бакшишників. Смокчуть баші з живого і мертвого, бо ж не довго доводиться кожному з них ласувати на добрій посаді: завжди знайдеться багатир, дасть хабара у сералі, щоб дали йому теж підживитися. А вільної посади й катма. Отже, доводиться виганяти кого-небудь з урядовців, щоб призначити на його місце того, хто дасть хабара. А як грабував людей Алі-баша!.. А муфті Есаад як грабує!.. Навіть про тебе, – боязко прошепотіла Любка, – кажуть, ніби Гюзельдже робив тобі подарунки, щоб ти просила падишаха за певних людей… От і плещуть по казармах, ніби ти розхитала державу… Та якщо війна триватиме довго, та якщо вдарять морози – не зносити падишахові голови. А зараз пішли серед війська чутки, ніби нема перемоги тому, що ти шпигунка козацька і все їм переказуєш. Недурно яничари обсіли твій і падишахів намет, щоб ані вдень, ані вночі не могли ви врятуватися від їх люті. Ні, господине, не треба було кидати Коржеві таке слово… Хоч і незначна він людина, а й він десь бовкне зайве… І пішло… Ще не дай боже дійде до Сагайдак-бея – і дійсно вирядить він тебе до падишаха. Не губи ані себе, ані мене, бо ж і мені без тебе нема де подітися, – доказала Любка і заплакала.
Настя мовчить, приголомшена і залякана. В пам’яті постають спогади про втоплених у Босфорі султан, яких випадково бачили без серпанку. І жах, холодний жах охоплює Гюль-Хуррем. Вона тремтить, наче змерзла або вже відчула себе в холодних хвилях Турла.
Довго сидить вона нерухомо, хоч Любка вже розчесала і позаплітала їй на ніч волосся, потім наказує Любці послати постіль. Любка зникає і незабаром повертається з оберемком сіна і бараницями. Якомога краще стеле вона ліжко для господині і загортається біля її ніг у стару свитку Коржа.
Блимає каганець. Холодний жовтневий вітер просочується крізь подертий намет і задуває тьмяний вогник. Туман і мжичка навколо султани, і так само темно і холодно на серці її…
Що робити? Де подітись? Хіба що самій кинутися в Турло, як тоді – в Чорне море? Але огидя проймає Настю при думці, що її молоде розкішне і випещене тіло задубіє, захолоне і стане поживою раків і хробаків.
Так що ж тоді, повернутися і сказати цьому схудлому козакові з сивиною на скронях і запаленим поглядом божевільного, що вона згодна стати його дружиною? Але ж як звикнути до вбогого, сірого і одноманітного животіння після барвистої розкоші султанських палаців? Та невже він той самий гетьман, якого чекала вона дівчиною з такою закоханістю і захопленням? І що їй до того, що вона ходитиме тут без серпанку, коли й під прозорими бруськими газами вміла вона тримати цілу державу в своїх випещених жіночих руках. Та ще й яку! Тільки такий хлоп і хам, як Данило, і може обурюватися. «А хата яка: шість покоїв та дві світлиці», злісно розреготалася Настя. Знайшов чим привабити після стамбульських палаців, де з ранку до півдня не обійти всіх покоїв!
Але що робити?
І не спить, борсається у безсонні султана Стамбула, наче риба, викинута на пісок. З жахом прислухається вона до пострілів чатових і до турецьких гармат, бо ж перемога турків загрожує їй смертю.
Та й важко заснути хоч на хвилину в козацькому таборі: шумлять козаки, перегукуються, співають пісень або мчать верхи повз її намет, і від кінського тупоту здригається під нею земля. От у Османа в таборі – тихо, пристойно, наче в самому Стамбулі, де тільки у свята, після селямлику, чути співи й танці. А лайку… тільки серед гяурів і чути її, тому що не бруднить собі вуст правовірний сороміцьким словом, як не ковтне пташиного посліду або кізяка.
Минає ніч серед думок і вагань. Ось залунав у турецькому таборі північний азан. Ось заспівали півні. А сну все немає… Заснула Любка і уві сні кашляє важко й надсадно. Відвикла Любка від холоду, застудилася. Настя пригадує свою мавпочку, сина, папуг, що вміють говорити по-людському, своїх карликів, танцюристок і казкарок з Медіни й Каїра. І здається їй, що знов захопили її людолови і привезли до палацу Назлі-ханум, але цього разу вже не видертися їй на волю.
І сльози, безсилі сльози точаться з її очей, і кусає вона собі руки, щоб болем притамувати муку душі…
На світанку заснула Настя, але враз прокинувся табір – і знов тупотіння, вигуки, співи, лайка і розмови розбудили колишню султану Стамбула. Настя не розплющувала очей. Боліли заплакані очі. Боліла голова. Нерухомо лежала вона на бараницях і не хотіла ані думати, ані говорити. Любка тихенько вислизнула з намету, і саме тоді заспівали в турецькому таборі муедзини кришталевими лункими голосами. І побожно, наче правовірна, повторила за ними Хуррем:
– Лла аллах іль аллах, Мохаммед регуль аллах.
А за мить хитнулася завіса намету, І, схрестивши руки на грудях, стала перед нею Любка:
– Господине, там якийсь лікар-франк… Він просить оповісти про себе. Каже, ніби прийшов в негайній і важливій справі.
– Я не виспалася. Хай прийде згодом, – з зусиллям вимовила Настя.
– Та я сказала, господине… А він настоює…
– Ну, хай ввійде, – байдуже зітхнула Настя.
Все одно… Як краплина туману, повисла вона між небом і землею і не знала, що робити, де подітися.
Лікар Ле-Куртьє, лейб-медик королевича Владислава, церемонно вклонився і торкнувся землі крислатим капелюхом з пишним страусовим пір’ям.
– Milles pardons, princesse. Я дуже вибачаюся за ранній візит. Мсьє гетьман важко захворів. І я, comme un docteur, мушу поговорити з мадам.
Він замовк, зиркнув на Настю, чекаючи запитань, але Настя мовчала.
– А доктор етта – c’est comme un cure, як панотьєць, – виправився він, щоб його зрозуміли. – Він багато батшить і багато розумійє про пацієнт. І мовшить, і говоріть тільки тоді, колі дуже треба. Втшора мсье гетьман дістав великий сердешні шок – зворушення. Він був непритомні. Він міг вмірать. А внотші він марів і все кликав до себе мадам. Voila. І теє може йоге загубити. треба підтримати кворі. Сказати добре слово. Oh, c’est un grand homme! Un chevalier! Корольєвитш його полюбляв. А тепер…
Настя зблідла, напівпідвелася.
– Помер? – суворо спитала вона.
Лікар заперечливо тріпнув головою.
– Ні. Але помре, si madame la princesse не пожалійє його. Він вашко кворі. Мі будемо боротіся за життя. Mais sans bonheur – le medecin n’est qu’un soldat sans sabre et armure. Les medecines – sela ne vaut den quel-quefois.
– Чого ж вам треба? – спитала.Настя, і думки вихором закружляли в її голові, але жодної з них не могла вона ані зловити, ані додумати до кінця.
Лікар замислився.
– Хай мадам скаже, qu’eil дуж жаліє пан гетьман і бажай йому здоров’я. Ну і… кохай його, але тільки так, щоб він повірив мадам. Тоді я буду лікувати.
Настя мовчала. Вона наче стояла над прірвою, вчепившись у камінь, і ось раптом їй кажуть, що й цей камінь впаде. Земля западалася їй під ногами. Все гойдалося, все крутилося, штовхало її в труну. Мовчки, як загіпнотизована, зняла вона з пальця діамантовий перстень і дала лікареві.
– Візьміть. Віддайте йому, – мертвим голосом відповіла вона. – Скажіть, що я не гніваюся на нього. Він хворий, а я цього не зрозуміла одразу. Я прийду до нього згодом.
Лікар сховав перстень і підніс застережливо палець.
– Ні, мадам не повинна бути в нього сама. Колі я там буду. Мсьє гетьман потребує цілковиті спокій. Лежати, як un bebe. І не квільюватися.
Настя хотіла щось спитати, та лікар низько вклонився і зник, перш ніж вона зібралася з думками.
Безсило впала вона на ліжко.
Байдуже. Все на світі байдуже. І жити тільки тому, що сили немає заподіяти собі смерть.
Примітки
Дівоча вежа – вежа на маленькому острові серед Босфору, збудована ще за старогрецьких часів, коли звали її вежею Леандра і оспівана поетом Музеєм в поемі «Геро і Леандр».
Лла аллах іль аллах, Мохаммед регуль аллах – «Нема бога крім бога, а Магомет – пророк його» – молитовний вигук, що повторяє муедзин з мінарета.