6

Зинаїда Тулуб

Опівдні лікар надіслав по Настю.

Вона з огидою оглянула свою зім’яту і забруднену сукню. Але не було в неї ані в що переодягтися, ані ароматичних горілок для вмивання, ані свіжої білизни, ані чогось теплого… Від бараниць смерділо, намет був старий і подертий, крізь дірки несло вогким, пронизливим вітром.

Сидіння на самоті змучило її гірше безсоння, і вона навіть зраділа запрошенню.

Поквапливо загорнулася вона в свій серпанок і пішла до Сагайдачного.

З зусиллям розплющив він очі, і Настя враз побачина разючу зміну в його обличчі.

– Настуню, – тихо сказав він. – Бачиш: навіть підместися не можу. Погано мені… Спасибі, що ти зрозуміла… А я вчора казав казна-що.

І Настя мовчки схилилася до хворого і торкнулася устами його чола. Він слабо потиснув їй руку, зняв з пальця перстень з рубіном і віддав їй. Вона підхопила його на палець і, опустившись на край ліжка, пестила його волосся і неголені щоки і всміхалася болісно, гірко і винувато, не дивлячись йому в очі. Сагайдачний довго мовчав.

– Настуню, – заговорив він, ніби надихавшись теплом її ласки. – Позавтра остаточний бій. Перекинчики-турки кажуть, що Осман кине на нас всі свої сили. Я боюся за тебе. Сьогодні вирушає до Києва валка хворих і поранених. Дорога вільна. Татари відійшли на південь. Їжджай разом з ними. Житимеш там у мене. А якщо мене заб’ють, все моє – земля, золото, новий будинок – все буде твоє. Але зараз, Настуню… якщо трохи кохаєш та жалієш мене, повінчайся зі мною.

Настя розгублено мовчала.

– Мадам, вас просить пан Свиридович, – владно покликав її Ле-Куртьє.

Настя вийшла разом з лікарем. Вона гадала, що лікареві треба поговорити з нею віч-на-віч, але Свиридович дійсно чекав на неї.

– Панно Настю, мам гонор віншувати з визволенням, – схилився він до її руки і дзенькнув острогами. – Поспішайте з виїздом. Валка вирушає у присмерках. Треба було б і раніш, та самі знаєте – небезпечно.

– Не знаю, що робити, – сказала Настя, дивлячись у просторінь. – Їхати чи не їхати?!

Свиридович по-своєму зрозумів її вагання.

– Але ж панна Настя може бути цілком спокійна: Причеиа з Максимком та ми всі будемо пильнувати пана гетьмана вдень і вночі. А такий відомий лікар, як пан Ле-Куртьє, і не таких витягував з могили.

– Скажіть мадам вся правда, – перебив лікар. – При кворі не можна про теє говорити.

Свиридович знов дзенькнув острогами.

– Панна Настя мусить негайно виїхати. Коронний гетьман і його мосць королевич вирішили надіслати Османові парламентерів і запропонувати йому обмін полоненими. Маючи такий козир, як падишахову дружину, пан коронний гетьман сподівається мати успіх. Тим більше, що до пана коронного гетьмана дійшла дивовижна чутка, ніби панна Настя бажає повернутися до падишаха.

Настя пополотніла, затремтіла всім тілом. А Свиридович базікав і не помічав її жаху.

– Звичайно, коли б пан гетьман був здоровий, всі наміри коронного гетьмана пішли б димом: прикликали б панотців та повінчали б панну, а вже дружину пана гетьмана ніякі чорти б не наважилися надіслати султанові.

– Добре! Я їду! – кинула Настя і повернулася до намету.

Сагайдачний зустрів її запитливим, схвильованим поглядом, і раптом Настя опанувала себе, всміхнулася йому сором’язливо і ніжно, сіла біля нього і сказала пошепки:

– Дійсно, Петре, повінчаємось. Мені боляче їхати, не взявши шлюбу з тобою.

Димучі туманні присмерки густішали. Вартові не дозволяли нікому наближатися до гетьманського намету. Ледве помітними золотими пушинками розпливалися у тумані вогні, і вартові бачили один одного, наче оповитих саванами. Тихо-тихо долинали з намету протяглі церковні виспіви, і десь гавкала і стогнала поранена стрілою собака.

В наметі стояв складаний поставець, на ньому хрест і євангеліє, а на трьох щойно вкопаних стовпчиках вилискували сріблом ікони. Прозорий газовий серпанок з хліба козацького оповивав Настину голову; на шиї вилискувало перлове намисто, а сукня, зім’ята буденна сукня султани Стамбула, блищала гаптуванням і здавалася барвистою і розкішною в суворій простоті військового намету. Постіль Сагайдачного відсунули в куток, одягли його в новий чорний жупан, від якого ще блідніте було його воскове обличчя з запалими, тільки що виголеними щоками. Віін був такий слабий, що Причепа, урочисто пов’язаний весільним рушником, підтримуй сав його під пахви, готовий понести його навколо поставця, якщо він не зможе рухатися.

Старенький піп гугнявив і співав старечим нечутним голосом. Любка боязко тулилася в кутку. Лікар стояв з пляшечкою ліків і уважно стежив за хворим, а Свиридович пошепки відповідав Гнату Танцюрі:

– Коли б не я, полетіла б знов пташка до турецького табору. Я три пари коней загнав, щоб відшукати вінці.

Настя стояла бліда, скорботна й задумана. Часто заплющувала очі, ніби тому, щоб глибше зазирнути в себе. Піп поспішав, гугнявив невиразною швидкомовкою, а Балика з Причепою підспівували йому тихими, але вірними голосами.

Сльози душили старого майстра. «Не весілля, а похорон, – думав він. – І що тобі сталося, бісова ж ти дитино! Такий красунь був, такий молодець!..»

Як уві сні обійшли молоді навколо поставця, поцілувалися і торкнулися устами холодного срібного хреста.

– Постіль! Стеліть швидше постіль! – крикнув Причепа, коли вінчання закінчилось. – Пан гетьман нездужає.

І обережно опустив на ліжко напівпритомного Сагайдачного. Всі раптом зарухалися, загомоніли. Лікар дав хворому крапель. Свиридович з удаваною радістю вітав молодих, Максимка ввійшов з підносом чарок і наїдків, а Причепа гасив свічки біля ікон, і від них пішов по намету важкий дух воску і кіптяви.

– А тепер хай пані гетьманова поспішає в путь, – виголосив Свиридович, перехиливши чарку. – Вийдемо на хвилину, панове, хай молоді попрощаються.

Надворі була темна ніч. Запрягали коні. Почет перевіряв мушкети, на вози вантажили хворих і калік. Валкові старанно мастили осі, щоб вони не рипіли.

– З богом! – гукнув Свиридович, коли Настя сіла в ридван. – Щаслива путь вам, пані гетьманова! Не загубіть шлюбного запису, а копію я незабаром приставлю його мосць королевичу і пану коронному гетьману. Тоді вже ніяка сила не перебіжить вам дороги.