2

Зинаїда Тулуб

Лють і розпач клекотіли у нього в грудях. Він був певний, що на цей раз Хотин буде взято. Але минав день, йшло сонце на захід, і запорошені, скривавлені чауші, тремтячи від жаху, падали йому до ніг і доповідали про нові й нові втрати і марні атаки, де гинули його вогнища, і, нарешті, сам великий яничарський ага сповістив падишаха про відступ.

А в той же день вразила турецьке військо жахлива новина, що до польського війська надійшла допомога, нібито ціла армія донських козаків. Блискавично облетіла вона весь табір, і в окремих загонах почалася паніка. І ніхто: ані візир, ані чауші, ані гінці – не наважився сповістити Османа, аж поки він сам з лементу і зойків не зрозумів, що скоїлося щось неймовірне.

І тоді мужність залишила самовпевненого і войовничого юнака. Осман ридав, рвав на собі каптан і загрожував жахливими карами скривавленим і знесиленим воїнам, а коли ніч припинила різанину, він втратив владу над собою і обвинувачував башів та візирів в запроданстві, в зраді й нездібності, кричав, що воїни, яких вважав він за левів, плямують своєю полохливістю ім’я турків-османів, тупав ногами і волав, що залишиться зимувати під Хотином, аж поки не знищить останнього ляха.

Старий Дилавер-баша низько вклонявся, називав Османа найпишнішими титулами і не суперечив обуреному деспотові, але коли Осман знесилено замовк, покірливо попросив дозволу вислухати стамбульських гінців,

Нерадісні новини привезли вони з Босфору.

Давно вже землеробство під Царгородом прийшло до цілковитого занепаду і Стамбул харчувався виключно морським довозом, але в Кара-Денізі гуляли козацькі байдаки, топили і перехоплювали купецькі дуби та томбази, шхуни і каравели, і через це давно вже почалася в Стамбулі дорожнеча, а коли іспанські та флорентійські галери замкнули своєю блокадою південні протоки – голод і розпач запанували в столиці.

– А капудан-баша? А наші галери? – люто урвав Осман.

Гінці мовчали. Дилавер-баша сумно схилив сиву голову:

– Погана на них надія, о сонце всесвіту, тому що небіжчик капудан-баша і його заступники більше дбали про власну користь, ніж про славу свого володаря, – тихо й повільно заговорив він старечим шепелявим голосом. – У нас на Ак-Денізі щось з п’ятдесят галер, та на Кара-Денізі близько сотні і всі вони трухляві, старі і погано озброєні. Веслярі на них з бранців-козаків, ладних краще потопити галеру, ніж кинутися на своїх, а замість добре вимуштруваної команди маємо різний набрід, навербований по портах. Цигани, греки, злочинці франкських країн, злодії, пірати, п’яниці і обідранці – кого там тільки немає. Ані морської науки, ані муштри, ані вміння стріляти… Вони здатні лише грабувати або тікати від бою до першого-ліпшого порту… Коли ми виступали з Стамбула, капудан-баша гадав винищити козаків, але його галери ганебно втекли від жалюгідних козацьких байдаків, і тепер у нашій столиці люди гинуть з голоду і від моровиці, а повсталі юрби трощать склади і факторії невірних крамарів.

– Надіслати до Стамбула каравани борошна і харчів з Анатолії! Хай беглер-бей Анатолії негайно видасть наказа, – не так уже владно вигукнув Осман.

Але Дилавер-баша ще нижче схилив сиву голову в плоскій чалмі з пір’ям білої чаплі, найвищою нагородою османського війська.

– Насмілюсь нагадати сонцеві всесвіту, що Анатолію давно спустошили повстанці і що загони анатолійського беглер-бея харчуються довозом з Добруджі, Греції та Болгарії.

– Цить! – істерично гримнув Осман. – Я накажу роздерти вас всіх на шматки, якщо ви не спроможні перемогти.

– Хай краще винищать нас воїни Ляхистану, бо всі ми підемо битися в першій лаві, щоб кров’ю своєю спокутувати провину своїх попередників і скути меч слави твоєї, о гордість і сила ісламу, – прошепелявив Дилавер-баша.

Він вже збирався піти, коли Осман спинив його.

– Сідай, старий. Порадь мені, як радив дідові й батькові, а ви всі слухайте і теж думайте, що нам робити, – додав він, гнівно блимнувши очима на молодших візирів і інших вельмож.

Дилавер-баша помовчав із хвилину, ніби поринувша в складні міркування, потім впав до Османових ніг:

– Я гадаю, о серце всесвіту, що сувора і морозна зима загрожує нам смертю в степах Ляхистану. Вже й так загинула мало не половина верблюдів і арабських і месопотамських коней, а люди з пекучого півдня вмирають, як мухи. Вони не звикли до снігу й холоду і не мають нічого теплого з собою. Отже, треба відійти на південь за гори, а навесні знову вдарити на ворога.

– А ви що скажете? – спитав Осман інших вельмож.

– Спитай астрологів і ворожбитів, володарю трьох суходолів, – відповів Джурджі, третій візир. – Хай прочитають вони по зорях книгу долі, щоб смертний розум наш не замутив приділення одвічного.

– Спитай астрологів, – луною відгукнулися й інші, раді перекласти на них відповідальність за свої думки.

Осман втомлено махнув рукою.

– Ну, добре. Покличте мені астрологів.

Але ніхто не прочитав тієї ночі книги зоряних письмен, тому що важкі чорні хмари вкрили небо і опівночі сипнув пухкий і мокрий сніг. Воїни південних країн ніколи не бачили снігу і дивилися на нього з забобонним жахом. Їм здавалося, що це – мокре пір’я невідомих птахів, дотик яких опікає і леденить у жилах кров, і що сама нечиста сила кидає пір’я на землю, щоб поховати все військо під своєю білою пухнастою ковдрою. Вони кидалися до шаманів і чаклунів, волали, молилися, бурмотіли закляття і несамовито кружляли навколо вогнищ разом із дервішами, щоб відігнати злого духа і врятуватися від загибелі.

А Дилавер-баша частував у своєму наметі двірських астрологів і ворожбитів і непомітно втлумачував їм, що тільки замирення з Ляхистаном врятує державу Османів від загибелі, а коли вони пішли, наказав покликати до себе пана Зелінського, посла Ходкевича.

Надвірний маршалок Якуб Зелінський приїхав до турецького війська ще до початку військових дій з мирною пропозицією, але тому, що падишах і знати не бажав про мир, Гусейн-баша, затримав його як почесного бранця, і Зелінський уже сорок днів нудьгував у своєму наметі, поки новий великий візир Дилавер-баша не згадав про його існування.

Довго розмовляв Дилавер-баша з Якубом Зелінським віч-на-віч, потім наказав видати йому охоронну грамоту і відпустив до польського табору.

У польському стані вже не сподівалися, що Зелінський повернеться. Гадали, що Осман вирядив його до Стамбула і кинув до Єдикуле, семивежного замка, в’язниці вельмож, почесних бранців та заложників.

Зелінський застав польське військо в жалобі. Напередодні помер Ян-Карл Ходкевич, і командування військом перейшло до гетьмана польного Любомирського.

Польське військо зраділо появі Зелінського. Зелінский приїхав саме тоді, коли королевич з Любомирським міркували, кого й коли надіслати до турків з мирною пропозицією. Справа була важка, складна і небезпечна, бо невідомо було, як поставиться до неї Осман. Зелінський запевняв панство, що Дилавер-баша обіцяє підготувати грунт, але прозоро натякає, що пани мусять дати йому за цю послугу значний подарунок – ніяк не менше п’ятнадцяти тисяч дукатів.

Пани обурювалися, але становище було безпорадне. Військо тануло від хвороб і боїв; надії на підсилення від короля з посполитим рушенням розвіялися димом; зв’язок з Кам’янцем уривали татарські загони, і за останній час виявилася нестача пороху, а це вже був початок кінця.

Після палких і довгих суперечок обрали на посла белзького каштеляна Станіслава Жоравінського, а від сеймових комісарів і від сенаторів – Якуба Собєського і вирішили дати їм численний і пишний почет. А тому, що ніхто з значних панів не хотів рискувати головою, довелося набрати його з дрібної шляхти.

Довго навчали ту шляхту таємниць двірського звичаю і вишуканих манер.

– Нех панство пам’ятає, що кожен з учасників посольства мусить триматися чемно, гідно й поважно, отже, стійте перед султаном і візирами прямо, дивіться їм у вічі, а не кудись убік, щоб не казали турки, ніби панство гребує ними. І хай панство не вимахує руками, не хитає головами, не смикає вуса і бороди, не кашляє і не плює на килими, не уриває промовців, а за урвану вашу промову не хапається за шаблі і навіть удає, що нічого не помітило, щоб якоюсь дурницею не обурити пихливих азіатів і щоб вони не припинили через якусь нетактовність надто важливих для нас перемов.

Пани ображено і гоноровито підкручували вуса:

– Нех мосцьпанство не турбується. Ми ще покажемо цим дикунам, що таке є наше рицарство.

А в самих щось смоктало нід грудьми при думці, що мабуть не бачити їм вже більше рідного краю…