3

Зинаїда Тулуб

Бій розпочався на світанку і враз по всій лінії. Важкі гарматні ядра залітали навіть у той затишний, далекий і нібито цілком безпечний куток, де стояли намети королевича Владислава, і він нервово крутився з боку на бік і питав сам себе, чи не краще одягтися і втекти кудись подалі від бомбардування.

З турецького боку гуркотіло понад шістдесят гармат. Польська та козацька армата відповідала рідко і мляво – заощаджувала останні ядра.

Опівдні, коли канонада трохи замовкла, з польського табору виїхала кавалькада посольства.

Турки помітили білий прапор і припинили стрілянину. З цікавістю визирали вони з окопів. Рицарство привіталося з турками і вимахувало руками, закликаючи їх вийти в поле для перемов. Турки мовчазно відповіли на привітання, і згодом вийшли в поле кілька сивобородий поважних чаушів і спитали панів, чого їм треба. Довідавшись про мету посольства, турки трохи порадилися проміж себе, потім відчинили браму свого табору.

Перемови тривали два тижні. Майже щодня одвідували посли Дилавер-башу, муфті Есаада і дефтердара Бакі. Скрізь поводилися з ними дуже чемно, але не дозволяли виходити з наметів, крім офіційних випадків.

Станіслав Жоравінський говорив з турками стисло і просто, певний того, що уші східних варварів не звикли до вишуканої мови, а баші теж не уживали барвистого і вибагливого стилю своїх промовців і письменників, вважаючи, що уші гяурів знають тільки брязкіт шабель та острог, – отже, не варт турбуватися про витончений стиль, а треба говорити з ними по-діловому.

Волоський господар Радул брав найважливішу участь у перемовах. Він вимагав від ляхів, щоб вони видали туркам всю козацьку старшину, як винуватців і причинців морських походів, але пани резонно відповіли, що старшина є така ж шляхта, як і вони, і що пліч-о-пліч з нею билися і б’ються вони на полі честі, отже, порядні люди ніколи не зраджують один одного; хай вже турки краще приборкають татарських беїв та мурз, причинців нападів на Польщу, тоді й козаки не підуть більше у море мститися за свої попалені хати і хутори, аа своїх забитих батьків і зґвалтованих сестер та жінок.

І ніби стверджуючи слова Собеського і Жоравінського, повернувся з нападу на Польщу Нур-ед-дін, наступник і син кримського хана, і привів мало не сто тисяч ясиру і незліченні отари, табуни коней і в’юки награбованого майна.

Побачивши ці неосяжні юрби невільників, пани зрозуміли, що треба прискорити перемови, і пообіцяли від королівського імені значні подарунки Дилавер-баші, молодшим візирам і самому падишахові. Ласий на гроші і на подарунки, Осман пішов на поступки, а разом з ним і візири.

За турецьким звичаєм, в перемовах з послами Речі Посполитої турки не інакше називали Ляхистан, як збунтованим плем’ям рабів і васалами сонця всесвіту, а мирні перемови – виявом їх покори і капітуляцією на ласку переможця.

Гоноровиті і бундючні пани скаженіли від образи і люті, але безпорадність становища примушувала їх мовчати. А турки брали їх на змор і психологічні муки: навмисно ширили чутки серед челяді, що прислуговувала посольству, ніби падишах наказав простояти під Хотином ще шість тижнів, або починали атакувати польський табір і здіймали таку канонаду, що посли мало не глухли. І все ж таки пани міцно трималися свого і не згоджувалися. Тоді обурений Дилавер-баша накинувся на них з загрозами:

– Я кину на Ляхистан ногайську, білогорську та буджацьку орди разом з уцілілими молдаванами. Хай мстяться й пустошать до весни вашу країну, а напровесні падишах знов упаде на вас із свіжою незліченною армією.

Жоравінський спокійно спинив розлюченого башу:

– Доля військ і країн в руці господній, а поки що турецьке військо має стільки ж підстав вважати себе за переможця, як і наше військо: обидві армії однаково втомлені боями, однаково страждають від пошесних хвороб, ран і холоду, але ми звичні до снігу й морозів, і наші коні не гинуть від них, як ваші коні й верблюди, та й у нас на батьківщині все тихо й мирно, а у вас Стамбул голодує, ще й мало не вся Мала Азія палає вогнем повстання. Отже, нема чого нас лякати фальшивими жахами, а краще припинимо перемови, і хай мечі й мушкети, списи та шаблі вирішать справу.

Дилавер-баша не чекав такої обізнаності. Він враз принишк, і мирна угода була за три дні зредагована.

Ляхи віддавали Хотин Туреччині, крім того, зобов’язувалися приборкати козаків і суворо заборонити їм морські походи, а татарам – сплачувати шороку данину-харач, як сплачували за Стефана Баторія, в чому і видати туркам кількох значних заручників. Пакт про подарунки Османові вони не внесли до тексту угоди, а усно погодолися, що постійний польський посол у Стамбуле має їх передати Османові від імені короля.

Другого ранку в наметі Дилавер-баші зібралися молодші візири, дефтердар, нішанджі, кизляр-ага, муфті, кадіаскери, беглер-беї, валі і всі інші вельможі Туреччини. На тлі пурпурного намету чітко вирізьблювалися вибагливі складки їх чалм з пряжками і егретами, що належали їм за рангом. Білі шовкові або срібно-грезетові шуби із горностаєм, золоті ґудзики і китиці, сап’янові чоботи і пояси з осипаними діамантами шаблями – все блищало й мінилося казковою розкішшю.

Безмовно й урочисто розташовувалися вони на низьких диванах, вкритих килимами. Бронзові курильниці дихали ніжними ароматами і тьмяно жевріли вугіллям у півтемряві намету, а люстра у формі обруча з підвішеними до неї на ланцюжках олійними каганцями з рожевого сердоліка тьмяно освітлювала його.

Коли всі зібралися, Дилавер-баша ляснув у долоні. Це був умовний знак: чотири чауші кинулися до суміжного намету запросити ляхів на церемонію, і за мить і негри-раби відкинули запони перед Станіславом Жоравінським і Якубом Собєським.

Після урочистих і церемонних поклонів секретар великого візира прочитав текст угоди спочатку турецькою, а потім латинською мовою. Потім Дилавер-баша і Станіслав Жоранівський підписали обидва тексти і приклали до них державні печатки. Коли нішанджі упевнився, що запашний сірійський сургуч захолов, всі знов посідали на свої місця і великий візир сказав коротеньку промову, вітаючи всіх присутніх із закінченням війни, потім звернувся до каймакама, представника кримського хана:

– Я наказав тобі бути присутнім при підписанні пакту з Ляхистаном, щоб ти був добре на ньому обізнаний. Ім’ям падишаховим, перед яким твій хан є порох, ти оповістиш Джанібега Герай-хана, що ми забороняємо йому порушувати кордони віднині дружнього нам Ляхиставу, і якщо хан твій або будь-який бей порушать волю Османову, твій хан не тільки буде позбавлений влади, але його скарають, як зрадника.

Навколішках вислухав каймакам слова Дилавер-баші і, припавши обличчям до пухнастих килимів, ледве чутно простогнав у відповідь:

– Але ж, правице володаря трьох суходолів, адже ж межі Татарщини проходять зеленою пустинею вздовж річки Синя Вода… Адже ж козаки самі порушують наші кордони…

– Тобі кажуть не за козаків, а про те, що не можна порушувати миру з Ляхистаном. Чув? – гостро урвав його Дилавер-баша. – Ти мусиш виконати волю Османа, а не базікати про те, шо не стосується до нашого пакту.

І, відвернувшись від простертого на килимі каймакама, чемно заговорив з Жоравінським.

Аджем-оглани вже вносили келехи з різьбленого оніксу і халцедону і велику теракотову амфору запашного шербету. Спритно й беззвучно виповнили вони келехи, і всі випили їх за щасливе завершення і тривкість миру між обома країнами.

Верхи вирушили потім польські посли до Османового намету.

Султан сидів на низькому дивані, схрестивши ноги, обкладений коштовними подушками в перлах. За ним, на стіні, висів його спис і два луки з сагайдаками, а під списом – меч династії Османів, ознака державної влади.

Нерухомий сидів Осман і нічим не виявляв ані привіту, ані цікавості до послів. Орлиний ніс його, смугляве обличчя, велике відкрите чого, м’яко перев’язане чалмою, і гордовитий погляд вразив Жоранівського. Він знав, що падишахові двадцятий рік, але лише ріденька, ледве помітна борідка свідчила про його молодість.

Вельможі й візири, які нещодавно вітали польських послів у Дилавер-баші, тепер оточували свого володаря покірливо і шанобливо схиливши голови і схрестивши руки на грудях.

За турецьким звичаєм, польські посли мусили схилити перед падишахом коліна і поцілувати край його одягу. Вони спочатку тричі вклонилися йому по-європейському, а вже потім виконали турецький звичай і передали Дилавер-баші грамоту Любомирського. Він простерся перед падишахом чолом до землі і поклав грамоту собі на голову, потім дав Жоравінському слово.

Недовго промовляв Жоравінський. Від імені Речі Посполитої урочисто поклявся він свято дотримуватися умов пакту, потім підніс Османові кілька коштовних шабель і мушкетів.

– Ми добре знаємо, – казав він, – що в тебе, володарю Півдня і Сходу, безліч золота і коштовних речей, але тут, на війні, нема в нас з собою скарбів, гідних твоєї величі; проте там, де годиться лише цікавитися зброєю, ми даруємо тобі зброю, якою билися за нашу батьківщину і честь – даруємо як нашому новому спільникові і приятелеві нашого короля і сподіваємось, що віднині ця зброя дасть тобі перемогу у боротьбі з нашими спільними ворогами.

Примітки

Каймакам – перший вельможа Кримського ханства.

Онікс і халцедон – коштовне каміння, в якого вирізьблювали каганці, келихи, вази, скриньки тощо. Теракота – високоякісна глина червоно-рожевого кольору, в якої робили вам і амфори на вино і різні напої.

Двадцятий рік – насправді – 17-й (1621 – 1605).