4

Зинаїда Тулуб

Вночі обидва війська святкували свою перемогу. Десятками тисяч огнів блищав і мінився турецький стан. Верхи наметів і їх контурні лінії були висаджені запаленими свічками і барвистими каганцями. Музика, співи, святкова стрілянина не вщухали аж до світанку і заглушали стогін поранених і хворих, брязкіт кайданів, ридання бранців і виття шакалів, що розривали могили похованих на бойовищі.

І всю ніч прибігали до польського стану збіглі бранці, раби і перебіжчики з аскерів і навіть з яничарів, захоплених і потурчених у дитинстві. І всю ніч бенкетували пани в наметах королевича Владислава, вихвалялися перемогами й подвигами, підраховували військову здобич і майбутній зиск від постачання Стамбулу збіжжя і борошна за угодами, щойно складеними з крамарями Галати і Пери.

З бренькотом шабель і острог мчали вони у бурхливій мазурці і, сп’янівши, тягли у темні кутки куплених у турків бранок-дівчат, наче своїх полонянок.

Вперше за сорок п’ять днів підвівся з ліжка і королевич. Притупцьовуючи і пурхаючи у танці-вихорі, Владислав раптом забув, що тяжко хворий і, як наказував він говорити, мало не однією ногою в труні. Він пускав двозначні дотепи і жарти, розповідав грубі військові анекдоти, ласував цукатами, фініками і східними ласощами, що надіслав йому, як хворому, падишах, і перекидав келех за келехом міцного іспанського хересу і жодного разу не згадав за своїх жовнірів, що мокли й тремтіли від холоду під дощем та північним вітром і крізь зуби проклинали свою солдатську долю, не кращу за хлопську.

До ранку тривала пиятика й танці. Сивоголові пани наказали поставити ломберні столи і тут же, серед гамору й танців, сіли за карти. Золото турецької, польської та італійської карбівки яскраво блищало на зеленому сукні, і то один, то другий пан присував його до себе маленькою срібною лопаткою.

Коли ось крізь протяжну й меланхолійну мелодію німецького вальса почувся жіночий плач, і до намету вбігла брудна, обірвана, але вродлива дівчина. Яскраве світло засліпило її. Вона зупинилася на порозі, примружилася і розгублено зиркала на панів.

– Чого тобі, дівчино? – спитав хтось з найближчих. Дівчина звела на нього благаючі очі і раптом впала на землю, простягаючи руки до панства.

– Ой, та рятуйте ж нас, панове! Ой, та згляньтеся ж на нашу муку! – несамовито заридала вона.

Лакеї королевича Владислава беззвучно наблизилися до дівчини, міцно взяли її за плечі і тихенько цикнули на неї, але дівчина видерлася з їх цупких рук і кинулася до королевича, інстинктом вгадавши, що вів тут головний.

– Ой, та не дайте ж нас всіх на глум і загибель! – схопила вона його за чоботи, припала до них обличчям і забилася в несамовитому розпачі.

Королевич з зусиллям виструнчився, рухом зупинив лакея і звернувся до дівчини.

– В чому річ? Що з тобою, дівчино? – торкнувся він її плеча вигостреним нігтем.

Вона враз принишкла, підвела голову, але ридання й зітхання перехоплювали їй подих.

– Та взяли ж нас людолови… Кантемир-мурза з ордою… Погнали… Голодних, холодних… І дівчаток маленьких, і панночок, і молодиць – усіх разом… А тепер, як замирився пан круль з падишахом, – розпочали вони нас ділити… А яничари не схотіли, щоб нас забрали беї та баші… і накинулися на нас, як вовки… Ой, що там діється!.. Всіх… прилюдно… І продають за дурничку… За злотий – дівчина, а трійко молодиць за два золотих. Ой, та врятуйте ж нас, викупіть!.. Адже ж по злотому… За людину… дешевше за хортів…

– Заспокойся, дівчино. Вони тебе не візьмуть. Ми відвеземо тебе додому… – поважно казав Владислав, удаючи тверезого і милостиво урочистого.

Але дівчина не підводилася ! цупко тримала його за чоботи.

– Ой паночку ж!.. Та всі ж вони там залишилися… Ой, та ви ж звідси й не бачите!.. Ой, що там робиться!.. Скільки муки, скільки сліз… Сором який!.. Ой, та врятуйте ж нас, викупіть!.. А турецький дозорець впіймав мене, коли я тікала, та й відпустив: «Біжи, – каже по-нашому, – до королевича, хай врятує». Добрий такий…

– Так ти кажеш, є там і наші панночки? – втрутився Якуб Собєський. – А хто саме?

– Та… панна Сущівська та пробощева небога з-під Бара… Та бог же їх святий зна… Тисячі ж нас. І сором такий, мука… Навіть дівчаток маленьких вони не жаліють. А батьки, брати дивляться… Скуті, зв’язані…

І вона знов затремтіла від ридань, не мала сили розповісти, виказати те, що бажала, і вже відчувала, що слова її не доходять до серця панів.

– Добре, дівчино. Вранці побачимо, а ти йди собі. Там тебе нагодують, дадуть щось тепле, – твердо відказав Якуб Собєський, бачачи, що королевич щось мимрить і плутає п’яним язиком.

Дівчина звелася на ноги, низько схилила голову і пішла геть. На порозі вона озирнулася, зиркнула на танцюристів, на мить спинила погляд на купках золота перед гравцями, рвонула до них, як до порятунку, і раптом зів’яла, стенулася і мовчки вислизнула геть.

На ранок турецьке військо вирушило додому. Неосяжною повіддю піших та вершників, гарб, мажар, гармат, навантажених верблюдів, ішаків та ослів, ясиру та худоби, поранених та калік полинуло воно на південь, де за похмурим обрієм синів широкий Дунай, а за Дунаєм – височіли оповиті хмарами і снігами Балканські гори. Сунули хворі, схудлі і виснажені, але вважала себе за переможців.

І ще одну ніч пропиячив і пробенкетував у Хотині королевич, а на ранок здав Хотинську фортецю турецькій залозі і теж вирушив на батьківщину – назустріч північному вітрові, снігам та зимі.

Смутний, жалюгідний вигляд мало польське військо, Знесилені, бліді, з запалими очима йшли пішки нещодавно хвалькуваті і гордовиті гусари, а на побитих підводах везли не харчі і трофеї, а поранених, хворих та труни з забитими. Чимало було корогов та орлів, алві обмаль воїнів під тими корогвами, а ще менш дисципліни.

Діставшись до Дністра, військо кинулося до переправи з такою поквапливістю, начебто йшло додому не регулярне військо після так званої перемоги, а тікала розтрощена ватага розбійників від переслідування коронного війська.

Кантемир-мурза і на цей раз скористався з нагоди, зненацька напав на польське військо, чимало забив, чимало захопив у полон і зник у своїх неосяжних степах – хижий і невловимий, як беркут-орел.