4

Зинаїда Тулуб

Іспанія…

Вилюднена країна нагадує згарище. Фанатики королі з шаленою мрією бути першими в світі знекровили її податками і війнами, знищили землеробство і віддали майже всі землі під пасовища. А гранди-феодали знищили огорожі навколо селянських ланів, і їх отари витоптують злиденні клаптики кам’янистого грунту, де селяни сіють собі трохи пшениці. І ось спорожніли селянські хатини, пішли селяни в ткачі або подалися в мандри, але незабаром тканин стало більше, ніж покупців, безробіття і голод стиснули їм горло кістлявою рукою. Занепали мануфактури Сеговії, Толедо, Севільї та Куенко. А податки зростали. Не було хліба з власних ланів, не було й за що купити довізного. Гинули люди з голоду і моровиці, і ніхто не міг їм допомогти, бо шалені мита оперезали іспанські кордони, наче кам’яним муром, і захлиналася країна в лабетах своїх королів і кривавих туманах невблаганної інквізиції. Дичавіла вона, ставала пустелею, як її кам’яниста земля, занехаяна землеробом.

І поруч, на півночі, – Франція. Неосяжні лани ледве вкриті першими паростками озимини. Але що це: витоптані старанно зораві ниви, ніби пройшла по них хижа ногайська орда. Це король полював тут весь день зі своїми вельможами, дамами, міньйонами, хортами і соколами. І ось вночі повилізали з своїх жалюгідних землянок голодні селяни, загорнуті в якесь неймовірне дрантя, з безсилим розпачем обійшли свої обніжки і схилили голови до землі, бо не було вже ані сліз, ані голосу…

Знов гинути з голоду, гнити по кісточки в воді, бо не можна ж селянинові збудувати собі надземну хатину: за таку розкіш враз стягнуть з нього королівські службовці останні су і деньє. Скорбут, сухоти, ломець карлючать дітей і дорослих. Восково-жовті обличчя нагадують мерців. А король, наче бог на землі, панує над усім, і навіть закон існує на землі лише тому, що «так нам подобається», і тому, що «держава – це я».

Казкова розкіш палаців не по кишені зубожілій державі. Та хто наважиться сказати про це королеві?! І не сплять королівські банкіри та фінансисти, вигадують, як відстрочити невідхильний ганебний крах.

А ще далі на північ, на рівній, як озеро, низовині квітне маленька країна, де нема кривавих кошмарів інквізиції і абсолютизму. Блакитні канали відбивають зорі і місяць. Входять до них з неосяжних просторів Атлантичного океану високі і стрункі вітрильники, і здається, що мчать старанно зораними ланами трищоглові бригантини, шхуни і каравели під прапорами далеких країн…

А ось і гострі шпилі її столиці, – бурхливого квітучого Амстердама, де чути всі мови землі і де поруч з червоним перуанцем бачиш смуглявого і стрункого сінгалеза і кучерявого суданського негра з крутими яйцями блискучих очей, і наче вирізьбленого з слонової кості чорноволосого малайця. Спить порт з густим лісом корабельних снастей, і тихо співає в них вітер. Сплять старанно зогріті теплиці. Зеленіють в них паростки чудових тюльпанів і гіацинтів, а за якихось два-три тижні запалять вони свої червоні та жовтогарячі ліхтарики-квіти. І куняє над ними садівник з коротенькою люлькою в зубах і темною торочкою бороди під широким білим обличчям.

Але не сплять ділки амстердамської біржі. Скупили вони всі кораблі, вантажені перцем, імбирем, шафраном, ваніллю, кавою та ананасами, встановили на все свою ціну – і стоятиме та ціна, аж поки не прийде до амстердамського порту якийсь корабель з таким же вантажем. А тоді полетять шкереберть усі їх ціни…

І ось народилася чутка, ніби вирушив з острова Куби такий корабель. Стривожився біржовий мурашник, вотай зібралися вночі біржовики та керівники Ост-індської компанії до Христофора Курца, винахідника якоїсь хитрющої астрологічної машини, що вгадувала рухи товарів по океанах і ціни на них. У Курца вигляд славетного лікаря біля ліжка конанця. Брови насуплені. Він крутить якісь коліщатка і гвинтики, вибігає на балкон і з циркулем в руках щось вираховує і перевіряє по зорях, а ділки зосереджено стежать за спритними маніпуляціями штукаря й шахрая і побожно мовчать, бо найменша помилка в розрахунках загрожує їм незліченними втратами.

І лине далі ніч у безмежність Атлантичного океану, огортає Бретань і Нормандію, завжди бурхливу Біскайську затоку, Ла-Манш, Па-де-Кале – аж до туманних берегів Англії, останнього клаптика старого суходолу, колись відірваного від нього стихійними силами.

Вогке повітря наснажене прозорою парою. Зелені луки, дубові і тисові гаї та ліси вкривають його з краю в край. Повільно плинуть тихі річки, на скелях височать похмурі і присадкуваті вежі замків і, наче хмаринки-баранці, вкривають луки сірі отари овець. А на темних ляхах, біля вогнищ, наче стани циган – безпритульні бурлаки. З їх порепаних рук і засмаглих облич враз пізнати селян-землеробів. Родинами і сільськими громадами блукають вони мачухою-батьківщиною, бо зігнали їх графи і лорди з земель, зруйнували їх хати і все відали під пасовища отарам. Так слухняні й покірливі вівці з’їли селян-землеробів, бо, щоб пасти незліченні отари, досить двох-трьох чабанів, а щоб зорати ту ж землю – треба кільканадцятеро орачів. І пішли вони ткати сукна з вовни шахрая-перекупника, що сплачує а роботу не грошима, а крамом, дорожчим, ніж по містах, – пішли сліпити очі, гнутися над верстатами або блукати шляхами, продавати злиденне майно і поволі перетворюватись на жебраків.

А суворий закон пильнує державного ладу і власності. Він наказує затримувати кожного жебрака і бурлаку, заголювати вище пояса і прилюдно бити батогами, аж поки не заллється спина його кров’ю, а потім пересилати його з парафії до парафії, до села, де він народився, щоб пішов він там у наймити, «як належить чесній людині». А якщо він не скориться, треба знов його бити прилюдно, ув’язнити й віддати до якоїсь мануфактури в робітники або зовсім вигнати у заокеанські колонії або на державні галери.

І ось ховаються вдень бідні люди в лісах. Полюють на них шерифи й констеблі і іноді звільняють їх за злиденний хабар, щоб за тиждень знов схопити відпущених і десь ткнути на примусову роботу.

І темнішає ніч, наче муки людей тьмарять її сині крила, і огортає похмуре громадище – Лондон.

На площі, перед Тауером, будують поміст: на ранок мають стратити чимало відьом та єретиків, бо й тут запанували домініканські ченці, запрошені з Рима королем Яковом. А поруч, у завулку, суне з театру численна юрба. Не задоволена вона з вистави:

– Трагедії сера Вільяма Шекспіра були значно кращі, – вигукує один із них. – Там люди жили й страждали на сцені, а тут… Підемо вип’ємо краще елю та бренді, розвіємо трохи нудьгу…

Через півгодини спить Лондон. Сплять актори і глядачі, лорди і леді, підмайстри і майстри, учені та в’язні в боргової в’язниці. Не сплять тільки стратенці. Не спить і Вільям Гарвей, перевіряє кровообіг на хворих і трупах…

І лине далі ніч у безмежність Атлантичного океану, де не чути стогону, прокльонів і сліз, де не видно горя людського.

Але й в океані трапляються кораблі, а на них – закуті веслярі-галерники і негри-раби. Везуть їх на продаж в Америку, наче овець. І назустріч їм – мчать з Ост-Індії вітрильники, вантажені перцем і кавою, сріблом і золотом, ваніллю й імбиром. Несуть вони розор і нещастя ділкам Амстердама і Франкфурта, Антверпена і Брюгге, Ліссабона і Гавра, Ліверпуля і Лондона. А темна ніч лине і далі – аж до далеких заокеанських країн.

Примітки

Держава – це я – ці слова приписують французькому королю Людовіку 14-у, (1655 р.).

Король Яков 1-й (1566 – 1625), король Англії (1603 – 1625).