6

Зинаїда Тулуб

Над Києвом лунали великопостові дзвони. З дахів на сонці капали буйні прозорі краплини. І якось Борецький запропонував хворому посповідатися.

– Дай мені трохи… зібратися з думками, – не одразу відповів Сагайдачний.

Борецький тактовно замовк, але наступного дня знов завітав до хворого з хрестом, євангеліем та єпітрахиллю – і Сагайдачному незручно стало відмовлятися. Після сповіді Борецький ще довго сидів із хворим і знов нагадав за заповіт, школу і братство, а коли хворий не став сперечатися, витягнув з кишені готовий текст і дав йому підписати. Він підписав свій заповіт і з ніяковою всмішкою попросив уписати разом із своїми родичами на спомин душі і ім’я Якова Бородавки.

Як хижий птах, не випускав Борецький Петра Конашевича з своїх пазурів і радий був, що Настя поїхала, щоб ніхто і ніщо не заважало йому по-своєму обробляти цю знесилену і знівечену душу. А Сагайдачний мовчав, бо все стало йому байдуже, все стало чуже і далеке-далеке…

На вербах набрякли весняні волохаті бруньки. Граки метушилися біля торішніх гнізд і крякали лунко і радісно. На сонці парували стріхи. На схилах замкової гори таловини вже світили зеленим. Гомінкими струмками бігла з гір мутна весняна вода.

Сагайдачний дивився у вікна на гіллясті верби, на гнізда граків, просив присунути ліжко до світла, і сонячне проміння огрівало і ніби кликало його на повітря життєдайним покликом. Але поклик весни не долинав йому до душі: тільки болем стискалось серце, тому що так довго не їде Балика.

І ось якось вранці, ледве розплющивши очі, почув Сагайдачний бренькіт острог і знайомі бажані кроки. Щось перехопило йому подих, а очі з мукою і надією дивилися у напіврозчинейі двері, за якими лікар Шмойлович щось поквапливо й невиразно тлумачив Балиці.

– Добре! Добре! Я розумію, – почувся лункий голос, і Богдан Балика ввійшов до спочивальні.

Він примружився і не одразу побачив у півтемній кімнаті ліжко, а на ньому – схудле, восково-жовте обличчя з запитливо-благаючими очима і болісною всмішкою.

– Що ж ти, батьку? Вже й весна надворі, а ти все вилежуєшся, – говорив Балика і не дивився на хворого, вражений разючою зміною в ньому.

– Що ж він? Король? – витиснув Сагайдачний, намагаючись трохи підвестися.

– Лежи! Лежи! – кинувся до нього Балика. – Що ж король… Лікар – чесна людина. До рук передав твого листа, ще й від себе чимало додав… Надивився він тут на наше життя… А король – він дійсно… Каже, що гроші нам за похід вже відраховані і лежать у Львові. Цими днями привезе їх пан Обалковський, розрахується з військом.

Балика квапився, розгублено і збентежено. Він не знав, як і що говорити, щоб не розхвилювати Петра Конашевича.

– А тобі відповів король грамотою… І подарунки наказав передати. І булаву… Адже ж ти – перший наш гетьман, що дістав її з королівських рук, наче гетьман коронний. Тоді тепер різним голодранцям роззявляти на тебе пельки… Гетьман – і край.

Кажучи, він розв’язував якісь клунки і безладно і швидко кидав, не дивлячись на Сагайдачного:

– Ось вона, твоя булава… З щирого золота… Скарб… Каміння яке: зорі небесні… А ось, у торбинці, золото: чотири тисячі флоринів нам, старшині, а три тисячі талерів – особисто тобі. Бачиш, як шанує тебе король?! А отут скринька з королівською грамотою. А ось ще тобі цяцька, щоб швидше видужав: щирозолотий конак з образом самого короля, а навколо діаманти, а з того боку – смарагди та якесь червоне каміння, от забув, як його. Просто як кров. А стрічка яка!.. А ось тобі ще на шию ланцюжок золотий, як у воєводи Замойського. Що, не чекав таких подарунків? Адже ж обіцяв він тобі милості вдесятеро… Ну, й не збрехав.

Балика метушився, сипав словами, як снігом в негоду. А Сагайдачний мовчав, і бліда, радісна всмішка ледве помітно торкнула його вуста. А Балика клав на ліжко торбинку з грошима, простягав йому булаву. Сагайдачний взяв її і враз упустив на ковдру. Тихенько пестив він її пучками і все шукав очима Баличиних очей. А Балика совав йому в руки важкий золотий ланцюжок і наче десь поспішав.

І ця розгублена метушливість раптом відбилася на обличчі хворого невиразною тривогою.

– Ну, а старшині що, козакам?

– Та… якось воно вже буде, – розгубився Балика, і почав розгортати королівську грамоту з великою сургучною печаткою на крученому шовковому шнурку.

– А владикам?.. Нобілітація? – настирливо перепитував хворий.

– Та кажу ж тобі… Якщо тобі стільки надіслано, щось перепаде і нам усім… Ось приїде той Обалковський… Побачимо.

Але Сагайдачний не слухав. Льодова рука стискала вже серце нестерпним болем… Він зібрав всі сили, напружився у шаленому пориві, спустив ноги з ліжка і став на весь зріст, жахливий худорлявістю і божевільними від напруги очима, і довгим патлатим волоссям, і бородою.

– Що… н…нам… всім? Війсь…ку? З реєстром?.. С…старшині? – хитнувся він до Балики і вчепився в нього довгими пазуристими пальцями.

Він трусив Балику з останньої сили, зазирав йому в очі і, напосідаючи, вже розумів, передчував жахливу правду.

– Та кажу ж, якось воно ще буде… – з розпачем белькотів Балика.

– З війсь…ком, з реестром?

Болісна всмішка скривила обличчя Балики. Очі його нарешті зустрілися з очима Петра Конашевича, і, не спроможний брехати, він з мукою вигукнув, забувши застереження Ле-Куртьє і Шмойловича.

– Та хай йому трясця, падлюці! Знов буде комісія на козаків… Був він собакою, шляхетський король, і залишився…

Сагайдачний ще мить постояв, дивлячись йому в очі, наче всмоктував у себе смертельну отруту, потім враз обважнів і зсунувся на долівку, заплутавшись рукою в золотому ланцюжку короля.

– Лікаря! – розпачливо крикнув Балика.

І сам вже бачив, що не потрібні тут лікарі…

Вночі десь далеко-далеко, за гирлом Почайни, лунко, як постріл, луснула дніпрова крига. Згодом долинув з-за Чортория такий же звук, притамований далечінню. Потім – третій, четвертий. І з хрустом і шарудінням посунула крига на південь. Незліченними білими зграями йшли вони, і не було кінця-краю їх струмінню. Кришталево мінилися льодини проти місяця, кружляли, напливали і лізли одна на одну, наче білі ведмеді в любовній грі, перекидалися, на мить спінивши темні хвилі, і кружляли у вирі, щоб рушити далі зникнути десь на обрії за піскуватими косами або за стрімким рогом правого берега.

І високо-високо, в лускатих срібних хмаринках, лунко перегукувалися журавлі, дикі качки і чорногузи, потужно і швидко мчали на північ, назустріч кризі і вітрові.

Бриніла, співала весна на узгір’ях струмками, бентежила нетрі лісів, розбуркувала рудих кошлатих ведмедів, кротів, кажанів і борсуків, тяглася до неба зеленими стрілками паростків, кликала до життя, до боротьби, до кохання.

І, вийшовши з теплої хати, чухав селянин кошлаті груди, дихав воложним пахом землі, бруньок і торішнього листя, відчував, як бентежно і буйно калатає серце в грудях і кличе його в Дике Поле, на Січ, на уходи, на волю, на боротьбу за визволення.

І слідом за останньою кригою рушили на Січ хлопи і підсусідкн, вільні будники, рубачі й копачі, броварники і гамарннки, смолярі і залізняки, рудники і шевці, мечники і панцирники – здобувати собі волю і право вогнем, залізом, кров’ю і молодим, непереможним завзяттям.

1930 – 1935 рр. Київ.

Кінець.