Драгоманка

Сидір Воробкевич

1

Ой у князя Николича у славнім Грохові

Стоїть хата на помості, одвірки кедрові.

Ой у князя у світлиці не сонечко сяє,

Гарна доня Драгоманка косу розплітає.

Заплела й за кросна сіла, хустку вишивала

Для Секуля Угорщика й так собі співала:

«Рівнопілля від Грохова туман устеляє –

Драгоманка на серденьку аж три тузі має:

Перша туга, що миленький Секуль не приходить;

Друга туга, що турецьке військо вже надходить;

Третя туга, що віщує люте, тяжке горе –

Як ті скали завелике, глубоке мов море…»

Сльози мов дрібненькі перли в низ ся покотили

І рум’яне, гарне личко дівчини зросили.

2

Рівнопілля від Грохова, мов та галич, криє

Військо паші; а тимчасом Драгоманка шиє.

Вишиває красну хустку; сердешна, не знає,

Що вже серцеві віщоване горе ся зближає…

«Славний пашо трибунчучний, ходімо у гості

Там, де хата кедровая стоїть на помості.

Там хороша Драгоманка мов сонечко сяє,

для Секуля Угорщика хустку вишиває…

Там у князя Николича Драгоманка мила,

Мов у сьомім небі рожа, чудово зацвіла…»

3

Ой у князя Николича у славнім Грохові

Много гостей-бісурманів, мов листя в діброві,

Повно сватів бородатих, чужих та незнаних…

Ой, волів би ти не знати, князю, тих поганих!…

Межи ними лютий паша в золоті сіяє.

У світлиці Драгоманка мліє, умліває…

«Чи ждав, князю, ти на сватів?» – «Ні, мені не снилось…»

«А де-ж твоя гарна краля, Драгоманка мила?»

«У світлиці; мов горлиця, яструбів злякалась».

«Скажи, князю, щоб для паші ручник гаптувала.

Ме в Скутарі панувати, злоті парчі ткати,

Біле тіло в адамашки, шовки убирати».

«Моя доня уже слово Секулеві дала,

З ним перстені золотії вже переміняла».

«Ой у паші, Николичу, без ліку перстенів;

В них каміння – діаманти, смарагди зелені…

Най до завтра ручник буде та на поготові!

Як ні, то ще з поконвіку весілля в Грохові

Таківського та не було… Бувай же здоровий!»

І вернулись у грохівський табор із дороги.

4

Хорошая Драгоманка плаче, умліває,

Сльозов росить чорну косу й її розплітає.

Невесела її мати по світлиці ходить:

«Боже, Боже, нащо доні хорошої вроди?

Нащо карі оченята, личенько рум’яне,

Коса довга, а у грудях серденько кохане?

Воно лусне з великого, пекельного болю…

Ой, нещасна моя квітко з грохівського поля!

Якби була я, нещасна, твою долю знала,

То давно би була чорну косу відрубала…

Ой чого-ж то я не старість діждалася, Боже!»

«Моя Єло дорогая, плач тут не поможе!

Так судилось відай в зорях сій нашій дитині…» –

«Хто потішить нас, мій милий, при лихій годині?»

«Бог потішить, моя Єло! Молімся до Бога!

Така уже твоя доля, донечко-небого,

Щоб ти з турком із поганцем красний вік прожила…»

«Ах, батеньку-голубоньку, ах, матінко мила,

Лучше мене зарубайте, лучше киньте в воду!

Коли долі не судив Бог, нащо дав уроду?

Душу щоб занапастити і гріхів набрати?

Чому-сь мене, не втопила дитиною, мати?»

«Будь ти жертвов за мир краю!» І полились сльози

Николичу, Єлі й доні, мов роса з берези…

5

Рівнопілля від Грохова сонце освічає –

Там турецький паша й Секуль в золоті сіяють.

Ждуть, щоби від Драгоманки слово раз почути,

Чи вона навіки схоче дівчиною бути.

Видно, як непевність мучить серденько дівоче,

Видно, як згасають з жалю блакитнії очі.

Відречися судженого – то погибіль люта,

А з невіром вік прожити – то гірка отрута…

Що робити? Час надходить, треба вибирати:

Все одно, чи з угром, турком – мусить пропадати.

«Кажи, мила Драгоманко, кому даєш руку?

З ким до смерті жити хочеш в любві без розлуки?» –

«З тобов, пашо…» – Драгоманка тихо прошептала

І, мов трава підкошена, до землі упала.

«То хоч перстень мені, пашо, ти позволиш взяти», –

Сказав Секуль, – «щоб і я міг собі пригадати,

Що і мене Драгоманка хороша любила…»

Махнув шаблев, і від тіла рука відлетіла.

«Мені перстень, тобі решту, вражий бісурмане!»

І за хвилю згасло око ясне і кохане.

6

Рівнопіллям від Грохова коні заіржали,

Криві шаблі забряжчали, аж вогню кресали.

То гарцюють паша й Секуль – танець то завзятий!

«Загубив ти мою милу, вороже проклятий, –

ось заплата!» Махнув шаблев Секуль і на двоє

Розлупався вражий турок. «Отсе, пашо, твоє!»

Повалились з бісурмана дві аж половині.

Пішов Секуль в Угорщину й плакав по дівчині.

По хорошій Драгоманці. Турки повтікали –

Ще ніколи так страшної борби не видали.

Рівнопілля від Грохова в тумані дрімає –

Там могила невеличка горі ся здіймає.

В тій могилі спочиває красна Драгоманка

І Грохівским полем ходить вночі аж до ранка.

Довгу косу розплітає, жалібненько плаче

Й знов щезає, як раннюю зіроньку побачить…

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 272 – 275.