Козацька кровъ

[1]

Козаче село (Глибово) [Глибове] при самому Дніпрі, та (облегли) [облягли] его височенні гори. Їхатимеш, то шляхъ тобі звиваєтцся боромъ густим такимъ, що й не проглянешъ; тілько надъ тобою світъ божий, округи імла пахуча; тиша; здалека щось гучить-гучить, – коли отъ опахнувъ свіженький (вітрикъ) [вітерець], й засиніє старий Дніпро поміжъ зеленіхъ комишівъ та червоного верболозу, и (повставають) [повстають] круті сиві гори… Тутъ и село якъ разъ. Біліють хати, цвітуть городи, отъ мурована церква з високою дзвоницею, давня вже, муръ ажъ зазеленівъ; мощений цвинтарь прорісъ травою, (саме) (Z) [Знак означає редакторський абзац.]. [Саме] за церквою стояла собі колись хата славна, (й) [і] садокъ, (й) [і] городъ при їй бувъ добрий! Живъ (въ) [у] тій хаті Охрімь Поліщукь изъ жінкою; вона була здалека взята и… [Густо закреслено одне слово.] така то хороша, чорноброва, а горда та пишна (була), мати божа! Йде було собі якъ малёвана; очи у землю спущені, й не подивитця (Z). Перво вони дуже богаті були, що є (найкрашче) [найкраще] намисто, або очипокъ, абощо, то вже Івга собі почепить. Мали усякого добра, що й не злічити. Та не довго роскошовали. Охрімь бувъ чоловікъ такий добрячий, аби кого побачивъ у біді заразъ вирятує, (хочъ) [хоть] там якъ (втратитця) [утратится]. Розпозичавъ гроши то тому, то иншому, ще [ – ] до того [й] погуляти любивъ, та й не схаменувся якъ подвірье спустіло й ковані скріні (спорожніяли) [спорожніли]… (Z). Зажурилась тяжко Івга, ажъ краса її зівъяла, зстарілась, ходить похмура, и дитинка іі не втішає (,що) [Що] вже яка була въ ei дівчинка хороша! «Вродила(ся) [съ]», каже, «моя (дитина) [дитино], на горе та на лихо. Вікъ бідою збавишъ, дочко, біду (й) [и] въ домовину зъ собою положишъ». (…Все) [ – Усе] було сумує та сумує, а дитиночка ||² дивитця матусі въ вічи любенько й веселенько та въ (долоночки) [долонечки] плеще – не розуміє (…) [ ].

[II]

(Z) Часъ не спиняетця, (чимало). [Чимало] літъ минуло. Івга (хочъ) [хоть] й привикла трохи, та вже не та стала, що перше була! А дівчина виходилась (въ ei) [у неї] хороша, якъ та маківочка повненька, свіжа, якъ ягода лугова, а весела, мовъ та пташка співоча; а що вже правдива та щира душа! Зъроду – віку не чули, щобъ кого обмовила чи осудила, така вже (любъяча) [любяча] (йстота) [истота] була! Щоб тамъ посвари (тця) [тьця] (зъ кимъ) [съ кимъ], якъ другі, то ні въ світочку! Чи на вечорницяхъ, чи въ танку, чи дома [ – ] до всіхъ привітна й веселенька якъ ясочка. (Z) Сватае Наталю Михайло Бруй, паробокъ добрий и роду хорошого, а що вже кохавъ іі щиро, то всі те бачили. (Люди) [люде] було любують на нихъ, якъ зійдутця де (підъ вербою до купи та любенько собі розмовляють) [на весіллі, або въ танку до купи], обоє молоденькі й хороші (якъ квіти повні) [якъ повні квіти]. «Отъ (господь звівъ) [коли бъ господь звівь] до пари!» – було кажуть.

(Пославъ Михайло сватівь [Отожъ пославъ Михайло свати], дівчата вже въ дружки прибіраютця та (миркують) [міркують], яке-то (весілля) [весілле] въ Наталі буде, а тут свати изъ своімъ хлібомъ повернулись – не оддають Наталі. Батько й радъ би, та мати й слухати не хоче, що не богатий. Зажурився Михайло, плаче Наталя, та нічого робити! Попрощались молодята, пійшовъ Михайло чумаковати. Така, бачъ, думка була: запрацюю щось, підможуся та візьму таки Наталю.

[ІІІ]

(А тутъ поки вінъ) [Поки жъ вінъ] ходивъ по дорогахъ та чумаковавъ навернувсь инший, богачъ великий, Данило (Гурча) [Гурчъ]. Вінъ таки (зъ) [съ] козаківъ бувъ, та живъ собі паномъ, мавъ свій хуторъ (й) [и] степи й поля, тілько що ходивъ у свиті, въ сивій шапці, не хотівъ (въ) [у] инше (убіратись) [вбіратись]. Якось (ще кажуть) ему крамарі, що тамъ наіздили до его [дещо] куповати, то (щиро) [й] кажуть: «братіку Данило! ||3 всімъ бити чоловікъ, та коли бъ ти оту свитину закинувъ та ходивъ по нашому – у каптані» – (Z) «А щобъ ви того не дождали, вражі сини!» гукнувъ [на нихъ]. «Коли маєте мою одежину ганити, геть зъ [мого] двора!» То въ-силу бідолахи (одъ него) [відь его] втекли. (Вже й перепрошали его, ні, не пустивъ відтоді ніколи у свою браму іх) [Уже й перепрошувати его, – ні, не пустивъ уже ніколи у свою браму]. ( ). Такий (то) бувъ яростливий, що боже борони! Якъ розлютуетця, ажъ ему огневі искри зъ очей скачуть і побіліє якъ крейда. А бувъ хороший изъ себе дуже: високе чоло гет(ь)манське, брови, якъ чорні (пъявки межъ собою звилися) [такъ і говорять], очі карі, ясні якъ зорі, и всміхнетця було такъ ласково, (разомъ й гордо,) [да разомъ и гордо] й смутно, що ажъ за серце вколупне… (Z). Вінъ (зостався зъмалку) [оставсь изъмалку] сиротою, мати молодою (умерла, а батька забито у войні) [вмерла, а батька вбито на войні]. Росказовали старі (люди) [люде], що була ще въ его сестра, хороша дівчина, та (злюбилася зъ Ляхомъ) [злюбилась изъ Ляхомъ], братъ того й не знавъ, тілько знала стара бабуся, що въ іхъ жила й випестила обохъ. Якъ стара ні вговоряла Катрю, не послухала дівчина, та якъ брата не було дома, и помандровала зъ Ляхомъ у Пол(ь)щу. Пріізжае Данило до господи та й (пита) [питає] стару (а де) [:«А де] сестра? Чому вона мене не стрічає?» А вінъ сестру такъ жаловавъ, якъ свою рідну дитину, тілько й на думці въ его, що Катря, чемъ би то втішити сестрицю, якъ звеселити.

(Z) Питає вшъ, а стара заплакала та й каже (ніхто) [«Ніхто] вже не стрічатиме тебе, мій соколе ясний, окромъ мене старої!»

(Z) «А що таке? Яка напасть? Де сестра?»

Стара й одповістила ему, якъ злюбила (ся) [сь] Катря зъ Ляшкомъ, якъ не слухала ні вмови іі, ні прозьбі, ні грозьбі. «Вчора», каже стара; «у вечері (прихавъ) [приіхавъ] іздець, вона вийшла, а я за нею побігла (.звісно) [.Звісно], молоде – хутче добігла ніжъ я (,схопивъ) [.Схопивъ] вінъ іі на руки та й ||4 (помчявъ) [помчавъ] (,тілько) [.Тілько] й бачила!»

«Чи не той се Ляхъ, що (у) [въ] Максимчиному хуторі проживавъ?»

«Той самий, голубчику! Все було, куди не пійдемо, вінъ на очи навертаетця».

Нічого більшъ не сказавъ Данило. Білий, якъ та хустка, спустивъ очи до землі й думає. А далі; «Прощавай, стара!»

«Куди жъ ти, мій орле? Покидаешъ мене въ тузі та въ печалі! Чи хутко жъ тебе дожидати?»

«Хутко буду!»

(Спавъ на коня та пустився якъ стрілка зъ сагайдаку) [Впавъ на коня та й поленувъ,] и не було его місяці зо два. Стара виглядає та плаче: викохала, випестила та (й) обоє покинули! Коли такъ одного вечора затупотіло у дворі, вибігла стара, а Данило коня (привъязуе) [привязуе]. Такъ вона й кинулась до его, обнімає плачучи: «Ой сину мій! квіте мій! Згадавъ мене (старую – пріихавъ) [стару – приіхавь] Та де се ти досі бувъ? Чи не чівъ (за) [про] сестру? Де вона, моя пташечка? Яку-то їй долю Господь давъ!»

А вінъ мовчить, – ні пари зъ устъ.

(Ввела) [Увела] его въ хату та ажъ злякала(ся) [сь]: такий вінъ ставъ! Данилцю мій! Та який же ти блідий! Нездужавъ мабуть? Чи тебе дорога стомила? (Втомився,)

(Z) [«Утомивсь»] каже, «хочу одпочити», та хмурий, невеселий такий.

(Z) Потупала стара коло его, (все) [ – усе] мовчить – та й одійшла.

(Z) Живуть вони (удвозі) [вьдвозі]. Данило й не згадує (за) [про] сестру, наче зъ роду іі й не було, а стара дуже скучає та й каже одного разу, важко (зітхаючи} [зітхнувши]. Де тепереньки Катря моя мила? (Хочъ) [Хоть] би ще мині побачити мою любку! (Якъ-то) [Якъ-то] вона на чужині проживає?

Данило наче й не чує.

Данилечку! чи ти (відцурався [одцуравсь] сестри, чи тобі не жалко, що ти й не згадаешъ (за) [про] бідну дівчину? а я ||5 заговорю, то ти (зь) [съ] хати йдешъ. Скілько вже благала тебе поіхати – пошукати, де вона. Може той Ляшокъ іі покинувъ, може нещаслива де тиняетця, та боітця вернутись. Чи ти жъ свое рідне покинешъ у наругу людямъ!»

«Не турбуйся, стара, не буде твоя Катруся въ нарузі!»

«Де жъ вона? Де жъ вона? ти [іі] бачивъ (що ти подіявъ!).

Помъяни (ei) [іі] душу!..

«Боже мій, Боже! [Се] ти сестру зъ світу згубивъ! Катрусенько моя нещаслива! пропавъ твій вікъ, якъ маківъ цвітъ! Данило! великий (гріх тобі буде!) [тобі гріхъ!].

«Годі» [каже, «бабусю,] плакати: не поможетця!»

«А він же де?» .

«Спитай чорного ворона, що его кості розношує».

«Обохъ! Боже милостивий! помилуй насъ! Данило, сину мій! що ти (поробив) [вчинив!] Чому ти іі до дому не привезъ? десь у тебе камьяне сердце!»

«Не схотіла до дому!»

Може бояла(ся) [сь], будачка! Чому [ти] не вблагавъ? Хиба въ тебе для неі ласкавого слова не найшло (ся) [сь]?

«Просивъ, стара, усякимъ словомъ просивъ, – не хотіла!» Плаче, плаче стара, а вінъ каже: «Не плачте, стара моя нене! нехай лучче наша Катря буде въ сирій землі лежати, ніжъ iзъ Ляхомъ роскошовати та чесний свій рідъ козацький ганити! Іду, (розпитуюсь) [роспитуюсь] (за) [про] нихъ, напавъ на слідъ (,чи) [.Чи] нема (у) [въ] вашому селі Ляха такого? – «Ні, кажуть, у нашому нема, а недалечко, коло корчми степової, живе якійсь Ляхъ й дівчина при ему. Кажуть, купивъ собі десь. Таке то я (чувъ) [почув], стара! Впавъ до іхъ у хату. Сидить Катря, а хтось, якъ гадюка, ||6 у комору шурхнувъ.

«Здрастуй, сестрице, кажу, чому не вітаєш?

«Здоровъ, брате», одмовляє й ніби спокійна, тілько поблідла й голосъ змінився.

«Я заразъ до комори, вона не пускає (перше) [«Перше»] мене убьешъ!» каже. Я благав іі, стара; нікого ще зъ роду не благав такъ, – не послухала. Тоді… А вінъ, лядська душа, сидить (въ) [у] коморі, зарився то въ (сподниці) [спідниці], то въ кожухи. Чуе усе, й не вийшовъ! Катрю поховавъ я й душу іі поминають, а Ляха у степу кинувъ й (діждався) [дождавсь], поки чорний крукъ ему на (персти) [персті] наступивъ»… Оттакий [бувъ Данило Гурчъ!]

Ce… [Густо закреслено два слова.] [ще наши батьки] росказовали за щиру правду, а стара ні въ світочку було не скаже нічого, та ще й розгніваетця, якъ хто питає. «Що (теє) [се] вамъ верзетця! Лучче діло робіть, (якъ) [ніясь] таке вигадувати». Та заразъ и до дому пійде, і сумна й… [Густо закреслено одне слово, можливо «була» або «дуже».] смутна така, що й подивитись жалко.

[IV]

[«От] такий (жоних) [жених] [був Данило Гурч, що] посватав Наталю, а Івзі не що въ голові, якъ зять богатий.

(Z) Бідну дівчину, наче блискавка опалила, сама не своя. «Мамо моя, плаче, не губіть мене молодої, не топіть за (Гурчомъ) [Гурчемъ]. Лучче мині (умерти) [вмерти], якъ за iмъ бути!»

(Z) Не слухає Івга дочки – присилувала… Повінчали, одбули (весілле) [весільлє], випровадили молодихъ до господи. Стріла Наталю стара хлібом-сілью: «Господине моя молодая! Нехай же тебе Господь щастить долею й здоровлемъ! Щобъ була здорова якъ вода, а богата, якъ земля, а пригожа, якъ би рожа! Ти нашу хату звеселишъ й мене старую одмолодишъ! Так-то вже стара вітає молоду та радіє, ажъ плаче.

И Данило инший ставъ, якъ одружився: вже не ||7 (сдвинуті) [насуплені] чорні брови и на устахъ ласкавий усміх (,в карихъ очахъ такъ і сіяють любощі…) [.Полюбивъ щиро молоду жінку]… Тілько молода полохлива, якъ пташеня (съ темного) [зь] гаю: заговорить вінъ – вона й очей не зведе; візьме іі за руку – побіліє на личку, (й ручка труситця) [и рука тремтить]. Живуть (вже) [уже] съ півроку, – все молода не привикає. Ставъ (сдвигати) [супити зновъ] чорні брови Данило, (й) [и] пильно й грізно часом дивитця на молоду жінку.

(Z) Поховали стару; ще смутнійше въ хаті стало. То (була) [було] стара й заговорить (й) [и] спитає, й (пожартує) [пошуткуе], бо дуже любила Наталю; а теперъ инший разъ то цілісінький день (божий) [Божий] сидять, не промовлять й словечка: вона (щось) [що-небудь] робить, а вінъ (підхопивши) [підперши] рукою кучеряву голову, не випускає іі зъ очей та такъ пильно й невесело дивитця, що ажъ серце холоне.

Одного разу проситця вона до матері (у) [въ] гості, бо давненько не бачила. Данило мовчить. Підняла очи, а вінъ блідий-блідий, тілько очи блищять. Мовъ опалив іі своім поглядом, ажъ одхитнулась. Вінъ (всміхнувся) [усміхнувся].

«А чи не прийшли (глибівські) [Глибівські] чумаки до дому?».. проговоривъ, та так глухо, мовъ не своїм голосомъ.

Наталя ледві встояла. Хоче сказати й не вимовить словечка. Вінъ (встав й) [уставъ и] вийшов (зъ) [съ] хати.

[V]

А чумаки справди (по)вернулись до дому, (по)вернувся й Михайло.. Тілько Наталя того не знала (й) [и] не відала, а коли вже вінъ й якъ и (вiдъ) [одъ] кого довідався, що вона любила(ся) [сь] изъ Михайлом, то господь его святий знає ||8.

Съ того часу такъ то вже пильновавъ Наталю, що й (кроку зъ) [ступня съ] хати не пускає. Чи робить вона де въ садку, та розважає себе співаючи тихенько, чи въ дворі господарює, вінъ усюди вродитця и очей блискучихъ не зведе зъ Наталі, ажъ ій и страшно й сумно.

Вибіраетця якось вінъ до міста. Наталя проважае его, стоїть бліда й сумна, аж він сам жахнув (ся) [съ] якъ поглянувъ (,обняв) [.Обнявъ] іі кріпко й щиро: «Горе моє Наталю! не любий я тобі! Загубив я й тебе й себе!»

Вона хотіла щось промовити, та тілько заплакала. (Впавъ) [Упав] Данило на коня (й) [и] помчався шляхом не оглядаючись.

(Зосталась сама Наталя) [Осталась Наталя сама], опорядила все на господарстві, вийшла (у) [въ] гай – (а хуторъ ixъ у гаю у самому, тихо [.Тихо] й пусто округи. Шлях звиваетця гаемъ… Тілько шумлять листя, щебечуть й черготять пташки та (шурхає гадюка) [шурхають ящурки въ траві]. А зелено й пахучо й свіжо! Зъ липового зруба молоді паросточки пустились, вигналась (молода)… [Густо закреслено одне слово, можливо, «молода».] [висока] береза й шелестить осика тонким листомъ; изъ-за темного дуба то калинова вітка витягнетця и червоний (кетягъ) [китягъ] ягідъ горить, якъ жаръ, то колюча гаева рожа покаже дрібні листочки (й) [и] пахучу квіточку; виносютця хвоїнки якъ стрілочки прямесеньки, й горобина роскинула зелений наметь, й рясно на їй ягід червонозлотихъ… А (усякого) [всякого] зілля, квіток! Й копитникъ хрещатий, й папороть розрослась купою; пахуча берізка коло сухого (дуплинатого) [дуплинастого] ||9 (пня) [пенька] повилася; й синій живокіст и кружало червоні смілки… Ажъ у (гочахъ) [очахъ] (михтить) [мигтить]! (Зъ верха) [Зверху] сонце такъ и (снує) [сипле] теплимъ (променнямъ) [проміннєм] въ темну гущовину, а зъ гущовини паше на тебе холодкомъ…… [Густо закреслено п’ять-шість слів.]

Поглядає Наталя округи та й облили іі дрібні слези: [«Oй] світе мій [ясний, світе мій] прекрасний!» промовила [піснею] (,тілько доля моя нещаслива) [«який мій таланъ нещасний!»].

Схилила голову на білу(ю) руку, плаче та згадує своє дівовання: якъ то весело було й вільно! Й спомъянувся [ій] ясноокий Михайло… якій вінъ тихий бувъ, любъячий…

«(Піду) [Пійду] я (хоч) [хоть] одвідаю свою матусю», думає. «Данило (по) вернетця хиба завтра, – не знатиме. Може въ останнє попрощаюсь… (Хоч) [Хоть] побачу своє село, пройду улицею… Спізнюся, то мати проведуть».

[VI]

Схопила (ся) [сь] та й побігла шляхомъ, а вже вечоріло (й) [и] роса пала. Біжить, біжить Наталя, серце бьетця, якъ не вискочить… Місяць зійшовъ, нічъ тепла й тиха… Отъ и Дніпро блищить синею хвилею, и човни по березі роскидані, а там й… [Два густо закреслені слова, можливо, «місток бовваніє».] [перевізь. За малу годинку перебігти, можна,] недалечко!

(Z) Коли чує Наталя за нею… [Закреслено одне слово, можливо, «гонять».] женутця (оглянулась), [.Оглянулась] се Данило мчитця… (Вже) [уже] настигає… Непамъятаючи себе, кинула(ся) [сь] Наталя [у] (въ) воду й поплила Дніпромъ як та рибочка.

Примчав(ся) [сь] Данило. «Не втечешь», крикнувъ, «не втечеш!» Скинув човна ||10 на воду и попливъ за нею, нема весла – гребе гострою шаблею (, човен) [Човенъ летить… та все не (нагонить) [нажене] Наталі. (Вже) [Уже] вона й (далеко) далеченько (та червоная) [Червона] хустка пішла бистрею; довга коса розпустилась по воді (геть). Данило и вловивъ іі за ту косу шовкову… якъ замахнувся блискавою шаблею, тілько кровъ тепла очервонила сиву(ю) хвилю (дніпрову) [Дніпрову] (та щось тихенько застогнало…).

Загубив жінку Данило та й самъ пропавъ… чи самохітью чи такъ (вже) [уже] господь его покаравъ. Найшли обохъ рибалки уранці. Вона змучена й сумна, а вінъ гнівний та грізний, боже! Якъ (вхопив) [ухопивъ] міцною рукою за довгу косу, то такъ (наче й прикіпивъ) [рука й звелась на віки]. Вкупі й знайшли.

Коли бъ таку (хіть) [горду душу] та на добре господь напутивъ! бо бувъ вінъ щирий и правдивий (,самъ) [.Самъ] нікого не обіжавъ изъ роду, (та такъ вже ёму повелося!) [тілько себе занапастив передъ Богомъ].

(2 липня 1857 року)

Примітки

Друкується за першею публікацією оповідання в журналі «Радянське літературознавство», 1962, № 5, стор. 118 – 122.

Автограф знаходиться у Відділі рідкісних речей бібліотеки Манітобського університету (Вінніпег, Канада).

Автограф оповідання «Козацька кров» (пізніша назва «Данило Гурч») разом з іншими автографами «Народних оповідань» десь влітку 1857 р. зредагував П. Куліш і дав переписати Д. С. Каменецькому. У списку Д. С. Каменецького, який тепер зберігається у Відділі рукописів Державної публічної бібліотеки АН УРСР, П. Куліш зробив ще деяку правку. З того тексту й було надруковано перше видання «Народних оповідань».

Первісний рукопис із своєю правкою П. Куліш повернув авторові. З цієї збірки автографів «Народних оповідань» до нас поки що дійшов лише автограф оповідання «Козацька кров» з правкою П. Куліша (докладніше див. у статті О. Є. Засенка «Дещо про долю автографів «Народних оповідань» Марка Вовчка, «Радянське літературознавство», 1962, № 5, стор. 115 – 118).

Щоб якнайкраще відтворити автограф, у першій публікації його застосовано такий принцип: «авторський текст дано точно в авторській позиції, не відтворені тільки проставлені Кулішем наголоси; місця авторського тексту, закреслені рукою редактора, дано в звичайних круглих дужках ( ); редакторські зміни в тексті автографа – назва твору, заміна окремих літер, слів і виразів, дописки, початки нових речень і абзаців, нумерація розділів – дано курсивом у квадратних дужках [ ]; пропуски, тобто відсутні у списку Д. С Каменецького і в першодруку оповідання місця, дано розрядкою; текст сторінок автографа відділено двома вертикальними рисками з номером наступної сторінки; густо закреслені редактором місця в автографі, які не вдалось прочитати, позначено трьома крапками і зірочкою – *; уривок оповідання, який П. Куліш спочатку зредагував, а потім викреслив (від слів: «Обох! Боже милостивий…» до слів: «От такий то жених…») взято в фігурні дужки { }; тодішнє написання окремих літер (є – йо, е – є, ї – і, і – и, також – і) відтворено за автографом. Оскільки за фотокопією автографа неможливо точно встановити, які саме розділові знаки належать Маркові Вовчку, а які – редакторові, в публікації подаємо пунктуацію, як у фотокопії» («Радянське літературознавство», 1962, № 5, стор. 118).

За цим принципом відтворено фотокопію з автографа оповідання «Козацька кров» і в даному виданні.

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 447 – 456.