1. Співець власного горя
В. Мировець
Аномальне, надзвичайно важке становище української літератури в Росії було причиною того, що на протязі навіть останніх п’ятидесяти років її існування ми зустрічаємося з цілим рядом дивних, незрозумілих за-для чоловіка, мало знайомого з історією цієї літератури, фактів. До такого рода чудних з’явищ, напр., належить існування в рядах письменників українських таких людей, що сливе нічого не друкували за свого життя, хоча й були відомі землякам, і всю свою літературну спадщину полишили в паперах. Досить тут нагадати Руданського, Ніщинського, Мову, Навроцького та інших.
Що ж було причиною, що оці й інші, їм подібні письменники не публікували своїх творів?..
Перш за все цьому багато спричинилося те, що на Вкраїні Російській не було періодичних органів, де б можна було їх друкувати, – не було й видавців, які взялися б їх випустити в світ. Коли до цього додати сувору, вередливу, безжалісну цензуру, брак свідомої своєї національності інтелігенції, повсякчасні переслідування та кари на всіх українців і особливо на письменників, – то, здається, зрозумілим стане, чому деякі навіть з кращих українських письменників не друкували нічого за життя.
Багато говорити про те, скільки шкоди принесло таке становище українській літературі, не приходиться: це зрозуміло само собою. Письменник, хоча б і самий талановитий, без критики, без підтримування з боку публіки, мов рослина без води, засихає, марніє, втрачає свою силу й охоту до роботи. Разом з цим література позбавляється талановитого робітника. Твори таких письменників, з’явившись на світ Божий через 20 – 30 літ після свого написання, вже не можуть мати такого значення для публіки і того впливу на дальший розвиток літератури, який би вони могли мати в свій час.
До таких ось письменників належить і Віктор Забіла, з життям і творами якого ми хочемо познайомити наших читачів.
Історія нашої літератури поки що мало розроблена. Не вважаючи на те, що література наша, порівнюючи її становище з становищем інших європейських літератур, має дуже обмежене коло робітників, ми якось дивно недбало відносимося до цих діячів. Живе-живе який-небудь письменник, працює-працює, скільки є снаги й спромоги, – помре, – ми згадаємо про нього в кількох убогеньких некрологах і думаємо, що вже покінчили з ним всі рахунки, виконали перед ним всі свої обов’язки.
Коли письменник мав такий дужий, такий голосний талан, що міг сперечатися з силою часу, який всіх і все пожирає, то він живе й буде жити. Буде жити, але сам через себе, а не дякуючи нам, вдячним його землякам – читачам. Коли ж який письменник не має такого виразного, сильного талану, то невблаганний час швидко поглине його, – його швидко забудуть. Ми не поможемо йому, – ми будемо спокійненько дивитись, як потопав в Леті забуття талановитий, щирий, симпатичний письменник. І скільки їх, оцих нещасливих працівників літературних погинуло вже в дужих хвилях байдужого до всіх і всього часу!.. Чи не через це саме й література наша вважається такою бідною, такою невиразною?.. Чи багато справді з наших письменників відомо широкій публіці?
І тепер ще часто навіть од так званих українців gente можна почути такі речі: «Українська література… Та хіба ж вона є?.. Був колись Шевченко, писав по-вкраїнськи Стороженко та Марко Вовчок… А де ж та ціла окрема література вкраїнська?..» Такі розмови свідчать про те, що й свої земляки, – не кажемо вже про росіян взагалі, – зовсім не знають навіть кращих наших письменників, як, напр., Франко, Грінченко, Леся Українка, Стефаник, Коцюбинський тощо. Що ж вже й говорити про таких маленьких поетів, як забутий зовсім в наші часи Віктор Забіла?..
Про Забілу навряд чи хто тепер хоч що-небудь знає, виключаючи людей, що спеціально студіювали історію вкраїнської літератури. Та й ті навіть, що цікавились історією вкраїнської літератури, не мали змоги добути ширших відомостей про життя й літературну діяльність Забіли. Досі про нього видруковано кілька окремих заміток, розкиданих по різних виданнях, – досі нема більш-менш повного його життєпису. В «Очерках истории украинской литературы 19 столетия» Н. И. Петрова розказано про життя Забіли тільки те, про що згадано в «записках М. И. Глинки» [Петров – 149 – 154 стр.; «Записки М. И. Глинки» – в «Русск. Стар.» 1870 р., т. II, 278 стр.]. В найбільш повній історії вкраїнської літератури О. Огоновського про Забілу поміщено тільки коло двох десятків рядків. З творів Забіли до самого останнього часу було надруковано не більш якого-небудь десятка віршів.
[Надруковано:
а) В «Ластівці»: «Голуб» (208 стр.), – «Пісня» (221), – «Повіяли вітри буйні» (243);
б) В «Черн. губ. відом.» – 1857 р. № 16: «До батька, «Не щебечи, соловейку»…;
в) Петров «История украинской литературы»: «Остап і чорт.»
г) Комаров – Киев. ст. 1888 г. № 4 «Зовсім світ перевернувся».»;
Зоря 1891 р.: «Будяк» (416 стр.) і «Семенова кобила» (437 – 438);
д) В. Лукич – «Зоря» 1893 р. – «Посланіє до Шевченка» (102 – 103);
Зоря 1894 р. – «Човник» (393).]
Дякуючи шановній редакції «Киевской Старины», нам пощастило достати кілька зшитків творів В. Забіли.
[Ось які зшитки були у нас під руками:
№ 1 – «Малороссійскія стихотворенія. Сочиненія Виктора Николаевича Забіли» – 16 віршів, – самий старий рукопис;
№ 2 – «Стихотворенія Виктора Забіли – 1854», – самий повний рукопис, 33 вірші;
№ 3 – «Спивы крузь слези. Надруковав (?) Вихтор Забила», – новий рукопис, переписаний якимсь д. «Ксенофонтом Михайловичем Леонтовичем, Борзенскаго училища. 1897 года» – 27 віршів;
№ 4 – Старий рукопис з 4 віршами Забіли і кількома віршами Маркевича;
№ 5 – Старий рукопис Ол. Тищинського з посланієм «до Шевченка» Забіли (за два останні рукописи складаємо глибоку подяку вельмишановному Б. Грінченку, який ласкаво дав нам їх задля нашої роботи);
№ 6 – три вірші, переписані з рукописів музею В. Тарновського в Чернігові (за що дякую вельми шановному д. Миколі Вороному).]
З’єднуючи зміст всіх оцих зшитків, ми знайшли коло тридцяти нових, ще невідомих публіці його творів. Зацікавившись творами й життям безталанного Забіли, ми в оцій статті хочемо звести докупи все, що відомо про життя поета, по змозі ілюструвавши біографію матеріалами, які подають нові знайдені нами твори Забіли.
[Ось коротенький покажчик більш відомих статей про життя й діяльність В. Забіли:
1) И. К. Отрывок из поездки в Москву и С.-Петербург. – Черн. губ. вед. 1857 р. № 16, стр. 133 – 135;
2) Куліш Взгляд на малороссийскую словесность. – Рус. вестн. 1857 р. № 12;
3) Правда – 1869 р. № 48, – некролог;
4) «Записки М. И. Глинки» – Рус. стар. 1870 р. т. II, стр. 278 – 279;
5) М. Н. Белозерский Т. Г. Шевченко по воспоминаниям разных лиц. – Киев. стар. 1882 р. № 10;
6) П. Куліш Хуторна поезія. –Львов. 1882 р. стр. 19 – 24;
7) М. К. Чалый Жизнь и произведения Т. Шевченка. – Киев 1882 р. стр. 59 і 197;
8) Н. И. Петров Очерки истории укр. литературы 19 ст. – Киев, 1884 г. стр. 149 – 154;
9) М. Комаров К биографии В. Н. Забилы. – Киев. стар. 1886 р. № 10, стр. 171 – 176; і 1888 р. № 4.
10) О. Огоновський Історія літератури руської. – Львів 1891 р. ч. II, II відділ, стр. 702 – 703;
11) М. Комаров Ненадруковані байки В. М. Забіли. – Зоря 1891 р., стр. 416 та 437 – 438;
12) В. Лукич В. Забіла і його жартобливе посланіє до Шевченка. – Зоря 1893 р., стр. 102–103;
13) Наталка Полтавка Роман В. Забіли. – Зоря 1894 р. стр. 405;
14) О. Кониський Т. Шевченко-Грушівський, т. І. і II. – Львів, 1898 р., стр. 209.
Про В. Забілу говориться і в ст. П. М-са Эпизоды из жизни Шевченка. – Вестник юго-западной и западной России, 1863 р. № 4, а також і в романах Куліша – «Майор» (Рус. вестн. 1859), «Украинские незабудки» (Основа – 1861 р. № 10). В. Забіла під іменем Капитона Павловича Иволгина.
Наша стаття була вже зовсім готова, коли нам довелося прочитати цікаву розвідку про Забілу д-ра І. Франка (Літ.-наук. вісн., 1906, №№ 3 та 4).]
Оця поетична, так сказать, біографія Забіли буде разом з цим і характеристикою його поезії взагалі, особливо щодо її змісту, бо мало не вся поезія цього оригінального поета присвячена подіям його власного життя. Вся майже поезія Забіли – цілком суб’єктивна, щодо змісту – автобіографічна. Трудно в історії літератури зустрінути другого такого письменника, щоб сливе всю свою літературну працю направляв на ілюстрування власного життя.
Про те, які причини виробили з талановитого Забіли поета з таким вузько обмеженим змістом творів, ми скажемо трохи далі. А тепер розпочнемо його «поетичну» біографію. Задля цієї біографії ми скористаємося всіма відомостями про життя Забіли, які були досі опубліковані, і постараємося вірність їх ствердити цитатами з його творів.
Віктор Миколаєвич [І. Франко помиляється, коли називає Забілу Олександровичем (ЛНВ, 1906 р., № 3 стр. 397)] Забіла родився на хуторі Кукоріковщині під Борзною в Чернігівщині [назву хутора Забіли подала нам вельмишановна О. М. Кулішева (Ганна Барвінок), яка ласкаво надіслала нам свої споминки про Забілу, що був її родичем. Надалі ми будемо прямо покликатись на ці споминки, зазначаючи – Спомини Барвінок].
Коли саме родився Забіла, нам невідомо. П. Куліш каже, що Забіла вчився разом з М. Гоголем в Ніжинському ліцеї і навіть сидів з ним на одній лаві [П. Куліш Хуторна поезія, с. 22]. Це наводить нас на думку, що він був приблизно й одного віку з Гоголем. Відомо, що Гоголь родився 1809 року. Мабуть і Забіла родився теж з початку XIX в.
Батько Забіли не був багатим, але ж його не можна було назвати бідним [хоча Куліш і називає його «багатим паном». – там само, с. 19]. В дитинстві Забіла втеряв батька, і ця втрата була дуже важкою задля нього. Можна думати, що, хоч і мав він рідну неньку, але дитячі годи його пройшли досить нещасливо. В віршові «На той світ до батька» Забіла каже:
Як тебе ховали.
Як несли тебе ховати,
Тоді був дитина,
І не думав, що я в світі –
Бідна сиротина…
Не вмів тоді, нещасливий,
І слова сказати
І не знав, що батька несуть
В землю заривати…
В кількох своїх віршах Забіла гірко нападає на тяжку долю бідного сироти.
Бідна сиротина,
Плаче інколи, сердешна,
Як мала дитина, –
каже він в одному віршові.
Йому (сиротині) той край, де родився,
Буде як чужина,
Всюди за ним слідом ходить
Лихая година.
І в ніч нудиться він, бідний,
І як сонце зійде;
Радощей не мавши зроду,
І в могилу піде… –
говорить він в тому ж самому віршові.
Згадуючи про смерть і похорони батька та своє суворе сирітське життя, Забіла звертається до покійного батька з гірким докором.
Мене сиротою?
Чому мене не взяв малим
В могилу з собою?
І я б вічним сном у землі
Спав, а не журився б,
Не знав би я в світі горя,
Світом не нудився б…
Вчився Забіла в Ніжинській «гимназии высших наук кн. Безбородко» між 1820 – 1828 р.р., разом з Гоголем. Покійний О. Кониський каже, що «в реєстрі студентів ліцея [ліцей повстав на місці колишньої гімназії] за увесь час його існування» він «не знайшов наймення Віктора Забіли… Мабуть, – думає він, – коли Віктор Забіла і був у ліцеї, дак не скінчив його» [Кониський Тарас Шевченко-Грушівський, т. 1, с. 209]… Та й не один Забіла втік з гімназії, не кінчивши в ній курса. Мало не половина учнів, звичайно, втікала з неї, бо вона нічого не давала своїм вихованцям, а тільки привчала їх до лінощів, до вільного й веселого життя [див. біографію Гоголя Шенрока, яку приложено до видання творів М. Гоголя А. Маркса, т. 1, с. 19]. Очевидно, гімназія не лишила ніяких більш-менш виразних споминок у Забіли, бо в його віршах ми не знаходимо й самої маленької згадки про годи вчення.
Покинувши гімназію, Забіла вступив до військової служби, – служив в гусарах. На службі він одержав чин майора. Серед товаришів – вояків життя Забіли летіло весело в повсякчасних гулянках та випивках. Службу в гусарах поет згадує, як самий щасливий час свого життя. Звертаючись до старого товариша, любого коня, Забіла каже:
Як колись стояли.
Гарно, весело жилося, –
Відкіль ся все бралось.
Серце нудьги не бачило,
З горем не стрічалось.
До циган було поїдеш,
Пісень заспівають,
Загаркають, затанцюють,
Душу потішають.
Інколи і так траплялось:
Все позаставляєш,
Копійки нема в кишені…
Байдуже, – гуляєш!..
Тебе було осідлають,
Я на тебе сяду,
Шабля збоку брязкотіла,
Ментик літав ззаду…
В другому віршові, рівняючи своє сучасне сумне становище з колишнім, Забіла згадує:
І я був моторний:
Шабля збоку, кінь гусарський,
Що як в’юн проворний, –
Рижий мастю, очі чорні,
Як сонце сіяє;
Із-під копит іскри скачуть,
Як вихор літає.
І я було в чистім полі
На нім красувався.
Був щасливий і веселий
І з горем не знався…
Не було і в думці в мене,
Щоб так горювати.
Пробувши шість-сім років на службі, десь коло 1833 року Забіла приїжджає на свій рідний хутір в Чернігівщину. Блискучий гарний молодий офіцер почав знайомитись з своїми сусідами. Недалеко коло його хутора був хутір Мотронівка, що належав далеким родичам Забіли панам Білозерським. В Мотронівці Забіла познайомився з дочкою Білозерського Любов’ю Михайлівною, рідною сестрою Олександри Михайлівни Кулішевої (Ганни Барвінок). Зустріч і знайомство з цією панною були прямо фатальні по своїм наслідкам задля Забіли. Палкий, бравий гусарин без тямку закохався в оцю сільську красуню.
[Це було не пізніш початку 1833 р., бо в кінці цього року помер старий Білозерський, який відіграв таку значну роль в нещасливому коханні Забіли. – Див. Біографію Ганни Барвінок Б. Грінченка, додану до її «Оповідань», стр. VI. (У Києві, 1902 р.). Нашу думку стверджують «Спомини Барвінок». Вона каже, що її було коло п’яти років тоді, як трапилося лихо з Забілою. Як відомо, Ганна Барвінок родилася в початку (23 квітня) 1828 р. Виходить, що катастрофа з Забілою була коло 1833 р. І. Франко (ЛНВ, 1906 р., № 3 стр. 402 – 403) помиляється, коли думає, що катастрофа Забіли трапилася коло 1836–1838 рр.]
Старі Білозерські співчували коханню молодят. Минуло коло року. Одбулися формальні заручини, – був навіть призначений день задля шлюбу. Це була, як кажуть свідки, дуже гарна й щаслива пара. Молодому було літ з 25. Він був парубок стрункий, середнього росту, мав смагляве, рябувате од віспи обличчя, великі карі очі, трохи кучерявий, густий, чорний чуб [Нат. Полтавка. Роман В. Забіли. – Зоря 1894 р., стр. 405; порівн. «Спомини Барвінок»; Лукич (Зоря 1893 р., 102 стр.) каже, що в Забіли були «добрі сиві очі»]. Вдачі він був добродушної, сердечної, щирої й дуже веселої, – це був незрівняний гуморист.
«Між многими здібностями своїми до великих і малих речей, – каже Куліш, – дивував мене він більш усього своїм комізмом, своїм гумором, вмінням кожну людину поставити на сцену, про яку оповідував так, мов її бачиш своїми очима і чуєш власними ушима: чи то був москаль, чи то лях, чи то піп, купець, мужик, жид, циган, чи то дівча, чи стара баба, чи мала дитина. Оповідання ж його були не просто балакання: це були такі зрозумовані всякими обставинами сцени, які рідко доводиться вбачати на театрі. Тут він виявлював розум проникливий, чувство глибоке, всеодоліваючий комізм і могучу сатиру» [Куліш Хуторна поезія, с. 22; цю ж рису вдачі Забіли одмічає й М. Глинка в своїх «Записках», Русск. стар. 1870 р., ч. 2., стр. 278 – 279; про гумор Забіли багато розказується і в «Споминах Ганни Барвінок»; див. також ст. М. Комарова К биографии В. Н. Забилы, Киев. ст. 1886 р. № 10, с. 171; Зоря 1893 р., 102 стр.]
Молода була мало подібна до нього. Це була сімнадцятилітня висока, огрядна, білява дівчина з величною постаттю, подовгастим, милим личком, пишними рожевими устами «сердечком», ясними голубими очима [Зоря 1894 р., с. 405], довгими золотими косами, що аж за пояс заходили [«Спомини Барвінок»]. Вона тільки що скінчила тоді Полтавський інститут, де виховувалась. І по своїй вдачі вона була мало подібна до Забіли, – вона була м’якої, рівної, спокійної вдачі [Зоря 1894 р., стр. 405]. Неначе задля того, щоб підтримати поговірку, що «контрасти сходяться», Забіла та панна Білозерська надзвичайно закохались одно в одного. Перші щасливі дні молодого, палкого кохання були самим кращим часом в житті Забіли. Щасливий настрій почасті одбився і в його віршах. Ось, напр., як він згадує про свою милу:
Я вам заспіваю
Про гарную дівчиноньку,
Якую я знаю.
Русявая, круглолиця,
Очиці чорненькі,
Моторная, як на диво,
Ротичок маленький…
Як квіточка хорошая,
Як тополька статна
І як лебідь білесенька,
Зовсім уся знатна.
Губонькі – як те намисто,
Що добрим зоветься, –
Сонечко неначе зійде,
Як вона сміється…
А як пісні заспіває, –
Солов’я не треба, –
Слухаєш, не знаєш де це:
Неначе хто з неба…
[Цей портрет милої Забіли трохи одрізняється од того, що навели ми вище, – тут говориться – «круглолиця, очиці чорненькі», – а раніш казано, що Л. Білозерська мала «подовгасте личко» і «голубі очі»!.. Хто помиляється, – напевно сказати трудно. Відомо тільки, що ці вірші Забіла сам прикладав до своєї милої й не раз промовляв їх, згадуючи про милу («Спом. Барв.»). А навряд чи він міг помилятися?..]
А ось як залюблений Забіла говорить про силу свого кохання до милої:
Всі мені не милі,
Її більше себе люблю,
Люблю до могили.
І в могилі, коли можна,
То буду кохати;
Так там уже кінець всьому –
Треба вічно спати…
Не бачивши її, бачу, –
Її річ я чую, –
Де б я не був, що б не робив,
За нею горюю.
Серце, душа, розум, гадки
За нею скучають…
В другому віршові, згадуючи про свої зустрічі з милою, Забіла каже:
Не раз і сміялась,
Казала, що тільки в світі
Мною і втішалась.
Як побачу було слізки,
В грудях важко стане,
Прошу було: «не плач, серце!» –
Поки перестане.
За те ж було, як веселу
Да я її стріну,
Щасливіший всіх на світі
Був я в ту годину…
Але ж не довго раював наш бідолашний поет. Не встиг він упитися своїм коротеньким щастям, як його спіткало велике горе. Ні, це було не горе, – це була справжня страшна катастрофа, що перевернула все його життя, що зламала всі його сили, що зробила з нього, колись веселого, енергічного чоловіка, талановитого письменника, не бідного дідича, – якогось нещасного п’яничку, писаку, мало не старця [правда, з великою певністю можна думати, що Забіла тільки й почав писати вірші після катастрофи. Наша думка така: після катастрофи Забіла почав страшно пиячити, а це погубило його з початку такий симпатичний талант].
В той саме час, як Забіла раював, щодня бачачись з своєю милою, до Білозерських почав учащати новий сусіда їх, сорокалітній поміщик удовець Ілля Боголюбцев [це прізвище ми знайшли в старих рукописах Тіщинського, – прізвища супротивника Забіли не подають в своїх споминках ні Ганна Барвінок, ні Нат. Полтавка], що купив собі невеличке село коло Мотронівки, але, як казали, мав великі, окрім цього, гроші. І йому скоро запала в око красуня Л. Білозерська. Він теж закохався. Не вважаючи на те, що Л. Білозерська вже була заручена за Забілу, він, егоїст, як і всі закохані, теж посватався до неї. Як дуже хитрий чоловік, з своїм сватанням він звернувся не до самої дівчини, а до батька.
Сталося щось дивне задля всіх. Старий Білозерський зламав слово, що дав Забілі, й порішив оддати дочку за Боголюбцева. Так він прямо й сказав дочці та жінці. Коли ті почали сперечатись, він твердо, рішуче сказав їм, що своєї постанови не одмінить: як сказав, так і повинно бути, так і буде. Даремні були всі сльози, благання, сварки та лайки. Старий Білозерський твердо стояв на свойому. Він навіть звелів не пускати нещасного Забілу й на двір до себе. А Забіла ніяк не міг зріднитися з думкою, що він навіки втрачає милу, – а Забіла цілі дні й ночі, не злазячи з коня, все їздив кругом маєтності Білозерських, сподіваючись хоч одним оком побачити милу, перебалакати з нею, одвоювати таки своє щастя.
Я проїхав двічи,
Да не бачив голубоньки
Я ні разу в вічі, –
пише в одному віршові Забіла.
Раз Забіла прочув, що стара Білозерська – Мотрона Василівна – з дочкою їдуть в Ніжин купувати придане. Він перестрів їх на дорозі заплаканих і став просити дозволу пересісти до них в екіпаж. Мотрона Василівна не згодилась, кажучи, що вони й без цього багато терплять усякого горя, а як Михайло Васильович (старий Білозерський) дізнається про це, то їм ще гірше буде. Попрохавши Забілу відступити од них геть, вона загадала поганяти коней. Тоді з великої розпуки Забіла, не тямлючись кинувся під коні й його трохи не переїхали. Після цього нещасного закоханого взяли в екіпаж і благали не робити більше таких дурниць, запевняючи, що будуть тверді й не покоряться наказові Михайла Васильовича. Потішений, з надією в серці Забіла поїхав додому…
Час тягнувся довго. Минуло ще кілька місяців. На дворі стояла мокра осінь. У дочки й матері сльози не висихали на очах. Один раз ввечері вся сім’я Білозерських спокійно сиділа в хаті: троє маленьких гралися на канапці [це були мати Наталки Полтавки, її брат Василь і менша сестра Олександра (Ганна Барвінок) – Зоря, 894 р., с. 405], а Любов Михайлівна з Мотроною Василівною щось шили чи читали коло столу. Коли це раптом одчиняються двері, – входить батько з Боголюбцевим.
[Ганна Барвінок, хоч була тоді ще й дуже маленька, але запам’ятала обличчя Боголюбцева. «Він, – каже Г. Барвінок, – був іще молодий, кучерявий, але, як на мене, дуже не симпатичний, прямо противний; в очах було щось розпусне, похабне» (Спомини).]
Боголюбцев зупиняється коло порога, а батько скорою ходою підходить до дочки, накидає на неї теплу хустку й велить їй іти за собою. Мати, дочка й діти в плач, а батько хапає Любку (напечену Забіли) за руку й веде за собою… Любка вернулася назад вже… повінчаною, гірко плачучи [Наталка Полтавка Роман Віктора Забіли. – Зоря, 1894 р., с. 405].
Чим же можна пояснити таке негарне поводіння старого Білозерського щодо Забіли?..
Перш за все мабуть тут мало велике значення те, що Забіла був, як і всі вояки, добрий гуляка, що він, ще в гусарах служивши, навчився добре випивати та й в карти любив пограти, – що через де саме він не вмів збивати копійку до копійки, – а друге й те, що взагалі він був не багатий, особливо в порівнянню з Боголюбцевим. Ганна Барвінок каже, що старий Білозерський «не бачив в Забілі нічого положительного» [«Спомини Барвінок»]. П. Куліш прямо каже, що Білозерський не схотів оддати свою дочку «за п’яного картовника» [Куліш Хуторна поезія, с. 19. Куліш через край вже рішуче і, як побачимо далі, не зовсім справедливо висловлюється]. З цього видно, що старий Білозерський боявся за долю своєї дочки, – боявся, щоб її не довелося бідувати за гулякою Забілою, і через те зламав своє слово. В віршах Забіли ми зустрічаємо дуже багато натяків, що це саме було причиною його нещастя.
Не зробиш нічого…
Хто тепер без грошей стане
Вірно вік любити, –
каже він.
Полюбить дівчину,
Не на радість, не на втіху,
На лиху годину, –
Бо бідному без талану
Любить не годиться:
Йому дулю під ніс дадуть,
Як схоче жениться.
Нехай буде пречесніший,
Нехай прехороший, –
Скажуть: «п’яниця, бездільник,
В його нема грошей!..»
Гроші! Гроші і худоба!
Без вас хоч пропасти, –
читаємо ми в другому віршові.
А ось і сценка, яку, певно, списав Забіла з того, що самому довелося пережити. Ось він прочув, що мила його має виходити за іншого; загнавши добрих коней, прилетів він до неї; ось, побалакавши з милою та нічого певного не дізнавшись од неї, він розмовляє з батьками та тіткою милої:
Хто у винниці де курить,
Скільки хто доходу взяв…
– А в вас виннички немає, –
Батько знов його питає.
– Нема, – треба ще зробить…
А тітка дак все сокоче:
– Хто за його піти схоче,
В його худоби нема,
А в того ж багацько грошей.
Подивиться, дак хороший…
Іди лучше за того!…
Во всій оцій нещасливій події в дуже несимпатичному світлі малюється постать старого Білозерського. Перш за все це був страшний деспот в сім’ї. Хоч і бере його під свою оборону п-ні Наталка Полтавка, заявляючи, що він ще змолоду «поклонявся Вольтерові», і ніколи не належав до відомого роду домашніх «самодурців» [Зоря, 1894 р., с. 405; Огоновський Історія літератури, ч. 3, відд. 1, с. 281], – але факти, про які вона розповідає в своїй статті «Роман В. Забіли», свідчать як раз противне. Потім – він мабуть дуже любив і поважав гроші, бо так вчепився за багатого зятя, хоча його й не кохала Любов Михайлівна. Забіла під час сватання зовсім ще не був ні тяжким п’яницею, ні картяром [Киев. стар., 1886 г., № 9, с. 173]. Головна його біда була в тому, що він був не такий багатий, як Боголюбцев [Говорючи про цей сумний факт, Ганна Барвінок завважає: «Бог його знає що моєму татові, такому розумному, сталось розлучить таку пару й силоміць оддати сестру за іншого». – «Спомини Барвінок»)].
Почувши про те, що Любов Михайлівна вийшла заміж за Боголюбцева, Забіла зразу страшенно обурився на неї:
І вона клялася,
Що кохає мене дуже,
Далі й продалася, –
За худобу проміняла…
Звертаючись до милої, Забіла дорікає її:
Ти ніколи не кохала
Мене так, як ти казала!..»
Але це було тільки хвильове роздразнення. Швидко Забіла зрозумів, що його наречена – зовсім не винна, що вона власне – така ж страдниця, як і він. Вже він не обвинувачує її за зраду, вже він добре зрозумів, хто його розлучив з милою:
Да не вітри, люде злії
Мені це зробили:
Самі мене звели з нею,
Самі й розлучили…
Проходить ще кілька часу. Гнів, обурення помалу-помалу стихають, зменшуються, зникають. Їх місце займає великий сум та біль на душі. Забіла сумує й горює, Забіла плаче й не перестає нарікати на свою щербату долю. В цей саме час прокидається у нього бажання писати вірші. Мало не в кожному своєму віршові Забіла говорить про своє горе, про свою тугу. Так, напр., в одному з віршів, рівняючи себе до листочка, що, зав’янувши, вже ніколи не зазеленіє вдруге, Забіла каже:
Молодим змарніє.
І в мене неначе в грудях
Да щось одірвалось:
Не легше мені на серці,
А ще гірше сталось.
Очі мавши, я не бачу
Радісного в світі, –
Все обридло, все огидло,
Не хочу більш жити!
Ніч темна мені – як день,
А місяць – як сонце,
Плачу, плачу – один бідний,
Сівши під віконцем!..
Без милої ніщо не радує поета, без милої весь світ йому мало цікавий, без милої весь світ заля нього – мов тюрма.
Багато людей люблять знаходити ліки од туги на дні чарки. В чарці ж почав шукати собі ліків і Забіла, що вже й раніш, ще бувши в гусарах, навчився добре випивати. Стерявши милу, з туги та розпуки Забіла почав пити та гуляти, задавав бенкети, на які скликав мало не всіх сусідів, придбав циганчат (років по десяти) дуже моторних і гарно повбираних [Ганна Барвінок каже, що в його були цигани кріпаками. – Спомини Барвінок].
«Бувало, – як каже Ганна Барвінок, – під час бенкету введе їх в залу, – сам стане посеред їх з чотирнадцятиструнною бандурою, на якій він дуже гарно грав, утне козачка або що інше, циганчата навкруг його танцюють, співають і виробляють всякі штуки. Іноді й сам Забіла підтягує їм, особливо як співають -- «Не щебечи, соловейку»…, а найбільше мімікою та гримасами піддає їм охоти співати» [«Спомини Барвінок». Порів. – «Роман В. Забіли», Зоря 1894 р., с. 405].
Пив багато й гуляв Забіла, але його ще зовсім не можна було назвати п’яницею. Всі, хто мало знав, яке горе лежало на душі поета, вважали його за дуже веселого, компанійського чоловіка. Гарні, пройняті гарячим чуттям вірші його поширились під цей час серед його знайомих і здобули йому славу вкраїнського поета.
Відомий російський композитор М. Глінка, який був в Чернігівщині р. 1838, зустрічався з Забілою в с. Качанівці, маєтку Г. С. Тарновського. Він прямо називає Забілу «малороссийским» поетом. Не згадуючи ні одним словом про п’янство Забіли, він говорить тільки про надзвичайний хист його «изображать в лицах». Перший скрипач Тарновського Калинич один раз, дивлючись на Забілу, так захопився, що аж скрикнув: «Это, сударь мой, волшебство, совершенный антик!» Вірші Забіли подобались і Глинці, який до двох з них («Гуде вітер вельми в полі», та «Не щебечи, соловейку») прибрав ноти. Взагалі в споминках Глинки про Забілу можна помітити, що він подобався всім, хто знав його, особливо своїм надзвичайним гумором. Художник Штернберг, що теж разом з Глінкою був у Качанівці, навіть намалював гарного портрета Забіли [Рус. стар. 1870 р. № 9, стр. 279. – Цей портрет зараз в «Имп. публичной библиотеке»].
Року 1841 Забіла друкує три свої вірші в «Ластівці» Гребінки і стає відомим всім українцям, що стежили за розвитком рідної літератури.
Десь коло цього часу Забіла познайомився з Шевченком. Коли саме почалося це знайомство й як саме зав’язалося воно, трудно напевно сказати. Шевченко, вільний чоловік і відомий вкраїнський поет, вперше був на Вкраїні тільки 1845 р. До того часу навряд чи міг Забіла персонально познайомитись з ним.
Але дуже можливо, що Шевченко і ще значно раніше знав про Забілу. Восени р. 1839 Шевченко жив у Петербурзі разом з художником Штернбергом, який тільки що тоді вернувся з України [Кониський Т. Шевченко-Грушівський, т. 1, с. 82 – 83], де в маєтку Г. Тарновського с. Качанівці дуже часто зустрічався й балакав з Забілою. Як відомо, Штернберг навіть намалював портрета з Забіли. Шевченко дуже цікавився тим, що робиться на Вкраїні, й розпитував про все Штернберга. Не може бути щоб він в цих розмовах нічого не згадав про вірші та пісні Забіли, – не може бути, щоб і Шевченко не звернув уваги на те, що десь в Борзні чи коло неї живе рідний, вкраїнський поет.
Наслідком цього заочного знайомства було те, що р. 1842 Забіла одержав од Шевченка з власноручним написом тільки що видрукувану поему «Гайдамаки» [Основа 1862 р. № 5; Петров «Очерки» стр. 309]. Їдучи на Вкраїну, 14 квітня 1845 р. в суботу перед Великоднем Шевченко, був на хуторі (в Чернігівщині) у свого приятеля Віктора Олександровича [Кониський с. 209 – 210]. Хто такий був цей Віктор Олександрович, не відомо. Можливо, що це був і Забіла, хоча батька його й звали не Олександром, а Миколою [дехто з біографів Забіли теж звуть його не Миколаєвичем, а Олександровичем].
9 січня 1847 р. Шевченко вже прямо їде в Борзенський повіт до Забіли, як до свого знайомого. Потім частенько Забіла з Шевченком бачились у Г. Тарновського в Качанівці, де вони «обидва поети, обидва щирі українці, обидва глибокі патріоти, – як каже Кониський, – швидко сприятелились» [Кониський с. 210]. Після цього Шевченко кожен раз, як тільки доводилось йому переїздити через Борзну або бути де недалеко, не минав Забіли. Коли якось раз з невідомої причини Тарас не заїхав до Забіли, ображений поет послав йому ганьбу й дорікання, – написав гумористичне «посланіє». Це «посланіє» свідчить, що між поетами були досить близькі дружні відносини (оскільки глибокі, – трудно сказати!), – що вони писали один до одного листи («Чого ти лаєшся, Тарасе?» – починає своє «посланіє» до Шевченка Забіла). Шевченко навіть змалював портрета Забіли [Киев. старина, 1882 г., № 10, с. 70; Зоря, 1893 р., с. 103].
Кажуть, що на прощання з Забілою Шевченко подарував йому свого картуза і якийсь рослинний порошок зеленуватого кольору задля настойки. Все це, а також листи Шевченка, які він надсилав йому з заслання, Забіла беріг, як святощі аж до своєї смерті [Зоря 1893 р. стр. 103]. Коли помер Шевченко, то Забіла провожав його тіло аж до могили [М. Чалий Жизнь и произведения Т. Шевченка, с. 196; О. Кониський Т. Шевченко-Грушівський. т. II, с. 392; Киев. стар. 1882 р., № 10].
З початку 1840-х років познайомився Забіла й з другим великим українським письменником П. Кулішем. Коло травня 1843 р. Куліш вперше завітав до Білозерських на хутір Мотровівку і з цього часу цілих три роки, аж поки не одружився з Ганною Барвінок (Олександрою Білозерською), дуже часто їздив до них. В цей саме час спізнався з ним і Забіла, який теж не минав хутора Білозерських. Куліш зразу поважав талант літературний Забіли, почував до нього симпатію, а разом з тим і дуже жалкував, що суворе життя так згубило цей досить виразний талант.
«Хоч може хто й здивується, – пише П. Куліш, – та я скажу, що це в нас був би другий Гоголь, ще, може, до того Гоголь український, коли б у нього була така дорога, як у Гоголя, і такі приятелі» [Куліш Хуторна поезія, с. 22].
Ганна Барвінок в своїх споминках каже, що «відносини між Забілою та Кулішем були завжди приятельскі, хоча вони рідко бачились» [«Спомини Барвінок»].
Але є деякі факти, які свідчить, що ці відносини під кінець життя Забіли (з початку 1860-тих років) дуже попсувалися. Р. 1857 Куліш на сторінках «Русского вестника» обізвав вірші Забіли [що були надруковані в «Ластівці»] циганськими, – казав, що вони написані мовою, «якою балакають на Вкраїні цигани» [Русский вестник, 1857 г., № 12, с. 231]. Цей гострий присуд так роздратував самолюбивого Забілу, що він написав до Куліша довге віршоване «посланіє», в якому дуже зло глузував з Куліша. Це «посланіє», хоч і мало цікаве з поетичного боку, було дуже поширене серед борзенців. На жаль, воно зовсім не збереглося. До нас дійшло тільки три вірші з нього:
Крути, верти свій розум
Ізо всеї праці,
Не викрутиш більше того,
Що у мене в с… [Киевская старина, 1886 г., № 9, с. 174 – 175.]
Не менш самолюбивий Куліш оддячив за себе. В двох своїх повістях: «Майор» [Русский вестник, 1859 г.; Повести П. А. Кулиша, Спб., 1860 г., т. 4] та «Украинские незабудки» [Основа 1861 р. № 9] – він змалював в дуже не симпатичному виді Забілу, зобразивши його під прізвищем Иволгина.
Оскільки правдиво змалював Куліш Забілу в своїх повістях, про це ми ще будемо говорити, а тепер вернімося трохи назад, знов до його біографії.
Втерявши милу, Забіла почав запивати. Зразу він соромився пити на людях. Кажуть, що, їздячи по своїх сусідах, він возив з собою хлопця з дорожним буфетом і пив дорогою [Киев. ст. 1886 р. № 9, с. 113]. В цей час він був ще гарним з себе, показним, розумним і дуже дотепним чоловіком. Кохаючись в рідній мові, він жорстоко глузував з тих панів і особливо панночок, що соромились балакати рідною мовою, а говорили по-французьки [там само, с. 173]. Коли б діло не йшло далі бенкетів та гулянок з приятелями, то навряд чи це мало б дуже сумні наслідки. Але Забіла почав все більше запивати, – почав пити й при гостях, і сам-на-сам.
Ганна Барвінок розказує, що в нього була так звана «дітська», – хатина, в якій стояли бочонки з наливками, горілкою то що. І всі ці бочонки, скільки їх ні доливав Забіла, все чогось швидко висихали [«Спомини Барвінок»; про цю «дітську» та про наливки так само згадує Куліш, характеризуючи в своїх повістях Иволгина (Украинские незабудки. – Основа 1861 р. № 9, стр. 13; Майор. – «Повісти П. А. Куліша», т. IV, с. 17]. Коли до цього додати, що Забіла багато програвав в карти [Куліш Хуторна поезія, с. 19–20], що він був вельми милосердний до вбогих і без всякої міри щедрий до своїх приятелів [там само, с. 22], – то зрозуміло, що його, порівнюючи, невеликого маєтку не могло зберегтись надовго, що швидко він став мало не старцем.
Пияцтво без просипу, товаришування з п’яницями сталося причиною того, що й морально Забіла спускався все нижче та нижче, що він втрачав все те, чим так щедро наділила його мати-природа.
«Багацько святого добра було в цій нещасливій людині, – каже Куліш, – і все те з’їла ледача панська жизнь, та жизнь, котру нам не дали справити на луччий шлях» [там само].
Не можна сказати, щоб Забіла цілком пасивно відносився до свого морального зубожіння, щоб він не розумів його, не поривався до чогось іншого, кращого, вищого, – щоб він був задоволений з свого життя. Хоча прямих свідоцтв і немає, але з деяких його віршів видно, що йому було часом дуже важко. Так, напр., в віршові «До коня» він каже:
Як почнуть змагаться:
На що літа погубив так, –
Їм вже не вертаться.
В жартівливому «посланії» «до Шевченка» Забіла дорікає Кобзареві, що той не заїхав до нього. З деяких фраз цього «посланія» видно, що Забілі дуже хотілося побачити живого чоловіка, почути живу розмову, забути хоч на деякий час своїх приятелів – «не дурнів випити» [там само], – забути горілку, карти… В цьому ж таки «посланії» нещасний Забіла марить про те, як би то гарно було поїхати до Петербургу:
І побував би в вашій бурсі,
Що Академієй зовуть.
Побачив би тебе Тараса,
Того, що написав Торквата Тасса,
Того, що славний медальєр.
Там Григорович є добряга,
Да ще найшовся б чолов’яга, –
І серце б трошки пожило.
Там Глинка той, що добре грає,
Що пісень всяких він співає,
Як би весною всі птахи!..
Дак – що ж робить?… Не маю долі.
Живу у світі, як в неволі, –
Як пташка в клітці, так і я…
Ось до чого поривалася душа Забіли, – ось в якому товаристві хотілося бути горопасі-поетові, та… «не мав він долі».
Звичайно, як би Забіла був більш енергічний чоловік, як би в нього було більше сили волі, як би він був більш видатною натурою, – то він легко пережив би свою життєву катастрофу, – то він також легко порвав би з старим життям і розпочав нове. Та, на жаль, Забіла був дуже млявої, пасивної вдачі, був мало здатний хоч на який-небудь протест. Коли до цього додати, що у Забіли зовсім не було яких небудь певних вищих ідеалів, які б могли підтримати його після катастрофи з мріями про власне щастя, які б дали йому більш широку мету задля життя, які б одкинули кудись назад думки про зрадливу милу та знівечене кохання, – то ми зрозуміємо, чому така, здається, звичайна, світова річ зробила на Забілу таке страшне по своїх наслідках враження. Зрозумілим нам стане також і те, чому він плив туди, куди зла доля швидко-швидко несла його життєвий човник, – плив, майже не борсаючись, хоча й бачив, що ось-ось човник його попаде на каміння та й розіб’ється [див. вірш «Човник»].
Морально Забіла падав все нижче та нижче. Але і в цей час в душі його було ще багато доброго. В душі його жила свята любов до меншого брата селянина. Він охоче балакав з селянами, кумував у них, гуляв на весіллях і допомагав, чим і як міг.
Було в його душі ще одно велике, святе почування, якого він не міг забути, з яким він і вмер. То було – кохання, любов до милої, з якою його так жорстоко розлучили. Правда, не раз в своїх віршах Забіла звертається з гірким докором до «невірної», – але й ці докори – такі болючі – ясно свідчать, що безталанному поетові ніяк не вдається вирвати кохання з свого серця.
Серцем за тобою…
На що ж було мені тебе
Да так полюбити?
На те хіба, щоби віку
Собі вкоротити;
Бо я кріпко, дуже люблю,
Не можна вже більше,
І чим дальше, а чим дальше,
То все мені гірше,
– плаче Забіла.
В другому віршові, згадуючи вже про свою старість, він питається:
За що я кохаю?…
Є деякі дані, які свідчать про те, що й «невірна», Любов Михайлівна не забувала про свого колишнього молодого, що й вона – коли не кохала його, то співчувала йому. Ганна Барвінок оповідає, як один раз на балу в Мотронівці Забіла покликав до мазурки свою колишню молоду, тоді вже пані Боголюбцеву, – як гарно, з яким захопленням вони танцювали, як це дражнило Боголюбцева, – як ревнивий муж потім дико помщався над своєю жінкою… Ганна Барвінок рішуче висловлюється, що «симпатія між ними до кінця життя зосталася» [«Спомини Барвінок»].
Звичайно, гаряче, палке, молоде кохання помалу-помалу зникало, – але воно зоставило після себе важкі наслідки, яких ніщо, навіть і всевладний час, не могло знищити. То було гостре незадоволення життям, повсякчасна туга, бажання хоч як-небудь розважитись, – відсіля й повсякчасне пияцтво, й картярство. Звичайно, од такого життя маєтки Забіли все танули, мов той віск. Настав нарешті час, що їх продали за довги.
Тоді (з початку 1860-х рр.) Забіла, щоб мати заробіток, почав держати в Борзні поштову станцію й сам заправляв нею. Нове своє діло він вів дуже недбало й неакуратно. Мандрівникам дуже часто доводилось довго чекати коней. Коли б так поводився хто інший, то його довго не потерпіли б, а Забілі все прощали: такий він був привітний та гостинний чоловік. Як і перше, Забіла любив бути на людях, – часто зустрічав проїжджих, знайомився з ними, балакав. Не раз траплялось, що проїжджі, які тільки що сварились, лаялись, що їм не дають коней, потім по кілька день жили гостюючи у Забіли, випивали з ним, грали в карти, слухали його сумних та жартівливих пісень, сміялись з його вигадок [Киев. стар. 1886 р. № 9, с. 172. Куліш в повісті «Майор», характеризуючи Иволгина, говорить і про те, що він пропив свій маєток, і про те, що почав держати почтову станцію, і що був дуже неакуратним доглядачем станції, і про те, що закликав до себе проїжджих. Тільки Куліш малює Иволгина якимсь дуже улесливим перед великими панами чоловіком, – чого не можна, здається, сказати про Забілу].
Але люди, яким доводилось бачити Забілу під цей час, кажуть, що взагалі він робив дуже сумне враження. Це вже не був здоровий, гарний, веселий гуморист, це був передчасно постарілий чоловік, мало не дід, давно не стрижений і не голений. Жартував він і тепер, але жарти ці були не веселі, але од жартів цих оддавало сумом. Особливо жалко й боляче було слухати, коли нещасний поет пробував іронизувати над своїм знівеченим життям, над своєю п’яною, налитою горілкою «пикою» [Киев. стар. 1886 р., № 9, с. 175].
А пити Забіла вже не переставав, навіть пив ще більше, ніж перше. Тепер він вже мало не весь час проводив в своїй «дітській», серед різних бочок та пляшок, – тепер в «дітській» у нього появилася «жінка» – тридцяти-відерна бочка з горілкою [там само, с. 172], – тепер він інколи навіть писав свої вірші наливкою, замість чорнила [в Чернігівському музеї В. Тарновського є кілька рукописів Забіли. Коло одного з них є примітка, зроблена рукою самого автора: «написано вишнівкою»]. Зрозуміло, що при таких обставинах Забіла не міг довго вдержатись на місці.
Останні роки перед смертю він жив у Борзні, в своєї сестри, що була замужем за Білозерським. В цей час Забіла вже був мало не напівмертвий: більш мовчав, а як і розказував що, то зовсім не цікаво, без колишнього гумору та живості [спомини Тищинського]. Швидко й помер безталанний поет. Д. Микола Вербицький так розповідає про смерть Забіли:
Незадовго до смерті Забіла написав листа до свого небожа Івана Білозерського, де між іншими новинками розповідав, що о. Кондратій (піп) «удостоївся блаженної кончини», а власне – вертаючися додому п’яний, заорав пикою в калюжу й залився. «Дай Боже, – закінчував він, – і кожному християнину такого ж кінця».
А за якийсь час прийшла звістка, що Забіла помер. Сталось це, кажуть, так: взявши до себе в кабінет барило наливки, він все це барило випив, ліг на підлогу, поклав голову на барило (порожне)… і – вмер… [Розповідаю про це з листа, якого ласкаво надіслав до мене вельмишановний д. М. Вороний]
Чи справді було так, як оповідає д. Вербицький, трудно сказати, але в його оповіданні нема нічого неможливого.
Так страшно низько впав морально нещасний Забіла, але в цьому страшному становищі він зберіг в душі одно тепле почування, то – було почування любові до колишньої молодої. Її, як згадує Ганна Барвінок, Забіла не забував до самої смерті [Спомини Барвінок].
Помер Забіла 1869 р. Поховано його в Борзні. На похорон посходилось багато його колишніх кріпаків. Всі вони плакали за ним, мов за рідним: такий він був до них добрий та ласкавий [спомини Тищинського].
Примітки
Подається за виданням: Мировець В. Життя і твори Віктора Забіли. – Киевская старина, 1906 г., № 5-6, с. 88 – 109.