«От і празника діждались…»

Віктор Забіла

От і празника діждались,

Веселяться люди!

А мені, мабуть, ніколи

Радощей не буде.

Дивлюсь-на все, як без очей,

Бо щастя не маю;

Я і в будень, я і в празник

Нуджусь да скучаю.

Минулося моє щастя!

Не бачусь я з нею.

Не бачуся з дівчиною,

З милою моєю;

Лучче б серце розлучили

Моє із душею,

Коли мені вже не можна

Звать її своєю.

Вона щастя моє в світі,

Всі мені не милі;

Її більше себе люблю,

Люблю до могили.

І в могилі, коли можна,

То буду кохати;

Дак там уже кінець всьому,

Треба вічно спати.

Жить мені остило вельми,

Кинуть її тяжко;

Для неї я тільки живу,

Хоча і жить важко.

Не бачивши, її бачу,

Річ я її чую;

Де б я не був, що б не робив,

За нею горюю.

Серце, душа, розум, гадки

За нею скучають,

Плачуть мої карі очі,

Бачити бажають.

Не думкою, справді бачить,

Речі слухать справді;

Так якби мені хотілось,

Як люблю по правді.

Злая доля однімає

У мене дівчину;

Мене й мучить, мене й гонить

Живого в могилу.

Примітки

Вперше надруковано у збірці поезій В. Забіли, виданій за життя поета, [1837 р.,] № 6, с. 11 – 12.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 259.