Ідейні помилки Драгоманова

Дмитро Донцов

Велику частину відповідальности за пануючу в нас сентиментально-космополітську, москвофільсько-гуманітарну ідеологію поносила людина, що і досі є головним вождем українського націоналізму. Чоловік, котрий своєю великою інтелігенцією і працьовитістю відіграв величезну роль в розвитку нашої політичної думки, чоловік, котрого вважають своїм учителем майже всі наші партії – Драгоманов. Річ природна, що Драгоманов мав великі заслуги перед нашим поколінням та ніхто їх йому ніколи не відбере. Сі заслуги були – його колосальна праця, його широка освіта і се, що він вперше поставив українство, яко питання політичне (що зрештою його епігони так само скоро, як і грунтовно забули) та підкреслював значення національних традицій.

Але не відбираючи сих величезних заслуг Драгоманова, треба врешті раз ствердити, що цілим напрямком і духом свої науки він приніс надзвичайні шкоди здоровому розвиткові українського націоналізму. Сі шкоди випливали з трьох засадничих ідей Драгоманова: з його космополітизму, з його переконаного і старанно обгрунтовуваного (але не обгрунтованого) політичного москвофільства, на котре він терпів, хоч як се не стараються заперечити його ученики, далі з його неясного розуміння суті національних конфліктів, нарешті з його дивного погляду на українство, котрий трохи зближався до погляду цілої нашої інтелігенції, що дивилася на українство не то, як на націю, не то як на соціальну верству.

Вся наука Драгоманова була наскрізь пересякнута сим неясним і туманним космополітичним універсалізмом, цілий отруйний вплив котрого ми власне тепер відчуваємо на собі. На його думку, всякий націоналізм повинен був бути поставлений “під контроль космополітизму” („Листи на Наддніпрянську Україну”, ст. 17). Сей космополітизм уявляв він собі не все ясно. Раз були се взагалі “поступові європейські ідеї”, раз знова ближче не означений соціалізм, котрому, як він думав, робили уступки і англійські “міністри і консерватори”, і “німецький імператор і папа” (там же, ст. 37). Провідної думки для громадської праці він шукає не в “почуттях та інтересах національних”, але “в інтересах інтернаціональних, вселюдських” (там же, ст. 38). Через те він відкидає націоналізм, “а надто такий, котрий себе сам протиставляє людськості або космополітизму”. Він відкидав ненависть до других народів. Для него національність допускалася тільки “в грунті і в формах культурної праці”, а “космополітизм в ідеях і цілях” (там же, ст. 38). Він був переконаний, що се дух часу, та що тепер скрізь в Європі “висунулись на перший план тенденції космополітичні або універсальні” (там же, ст. 109).

Таке підпорядкування національного моменту моментові “вселюдському”, підхоплене, розпопулярізоване і звульгаризоване його учениками, а особливо нашою пресою в часі між першою і другою революціями, счинило в молодій та кволій національній свідомості нашої інтелігенції неможливе спустошення. Перше всього через те, що звичайно йшли до нас різні “інтернаціональні” ідеї з Росії, а йдучи звідтіля, були вони звичайно тільки маскою, що прикривала їx націоналістичну суть. Так було зі слов’янофільством, так було з боротьбою проти німецького Drang nach Osten .Так було зрештою також з “світовою революцією”.

Всі вони, сі цілком, на пів і чверть універсальні або космополітичні ідеі, a в кожнім разі далекі від “вузького” націоналізму – були плащиком, в котрім з’являвся до нас заборчий імперіалізм Росії. Респект, з котрим, між іншим, під великим впливом Драгоманова, стрічалися сі ідеї в нас і страх протиставляти їм націоналістичні гасла допровадив до повної безплодності політичну думку на Україні. Пересякнутий сими ідеалами, звикнувши після вказівки Драгоманова ставити національні постулати під контроль космополітичних, мірив український інтелігент всі завдання національної політики “інтернаціональним”, а на практиці московським, мірилом.

Соціаліст роздирав програму самостійності, заміняючи “самостійну Україну” – “дядьком Дмитром”, живцем відписуючи програму “укр. с.-д. робітн. партії” з універсальної російської. В сій “універсальній” програмі шукав він також розв’язання аграрної справи на Україні. З простолінійною логікою ігноранта російський соціаліст ділив всю людськість на пролетаріат і буржуазію. Для селянства, яко особливої кляси з власною програмою серед сих бігунів не було місця. Не могли знайти для нього сього місця і наші соціалісти, загіпнотізовані “універсальною” ідеєю соціалізму, “котрому навіть папа і германський імператор робили уступки”.

Вони так само, як їx російські товариші впихали многоміліонову селянську масу на прокрустове ліжко соціал-демократії. З респекту до сих “універсальних” ідеалів вагався український інтелігент до останнього моменту, навіть під час війни, втягати в свої комбінації “клерикальну” Австрію або “гогенцолернську” Німеччину, не бачучи в своїй наївности, як чудово лучилися сі самі універсальні ідеали в росіянина Плеханова з підтриманням династії Романових. З респекту до тих самих ідей звикли в нас взагалі ховати національний прапор за всякою іншою, щоби лиш не “шовіністичною”, синьо-жовтою, ганчіркою.

Се раз виявлялося в обороні українського шкільництва сим аргументом, що се улегшило б засвоєння “державної мови”: раз в порадах домагатися не національної автономії, а тільки адміністративної, під полою котрої хитрому малоросу вдалося б провести і першу (програма Драгоманова). А особливо величезну шкоду вирядив нам сей універсалізм Драгоманова через проповідь “братерства народів”, через боротьбу з ширеням “ненависті до інших народів”. Сама по собі чудова, засада звелася на практиці до повного абсурду, бо в сей час, коли українська ідея мала перед собою важучих на її життя безліч ворогів, їй проповідувалася поміркованість і залишення ненависті. В сей час, коли одним фронтом стояла проти нас Росія, нас переконувано, що сього фронту в суті речи нема та що проти нас тільки купка “злонамеренных личностей”. Сим ослаблювано чуйність національної свідомості, сим її ошукано і приспано аби зненацька збудити в огні революції.

Тоді зачалися, розуміється, несподівані відкритя: “несподіванка” щодо московського лібералізму, “несподіванка” щодо московського соціалізму і т. д. Стукали головою о мур, розбиваючи її до крові, там де сподівалися братерського поцілунка. Коли українська національна думка щойно кривавим досвідом остатніх років зачала приходити до правильної оцінки політичної ідеології різних верств російського народу, до свідомості засадничої ворожості російського народу до українських домагань, то вина в сьому в значній мірі паде на сих наївних ілюзіоністів, котрі свідомо прищеплювали нації віру в “вселюдські ідеали”, в “солідарність працюючих кляс всіх народів” і погорду до релігії ненависті.

Другим моментом політичної ідеології Драгоманова, котрий уємно відбився на формуванню нашого національного ідеалу – було його політичне москвофільство. Він правда, в супереч його ученикам, (особливо з першої “Громадської думки” і з “Ради”) бачив в українстві не тільки культурний, а й політичний рух. Але цілі сього руху він розумів дуже вузько і вважав їx паралельними з цілями Росії, і в сім була його засаднича похибка. Вже тоді російські політичні мислителі, як Леонтьєв (котрого, м. і. і Драгоманов раз цитує) і інші, виразно формулювали своє відношення до Європи, в котрій вони бачили засадничого противника Росії. Вже тоді бачили вони в слов’янстві, а в тім числі і в нас, тільки поміст, котрий треба “відєвропеїзувати”, аби по нім перейти на підбій Європи. Вже тоді вони ставили російську месіянську мету так високо, що готові були зачекати з “визволенням” слов’ян і з усуненням турків з Європи, коли се повело б до опанованя Константинополя одною з великих європейських держав.

Та Драгоманов сього не бачив. Він не бачив того, що бачили його російські сучасники, а навіть їx батьки: що унезалежнення якоїсь країни від Росії (України або Польщі) може наступити тільки при ослабленню Росії та при зміцненню Європи. Ненависті до Росії в нього не було і сліду, а слова Достоєвського: “кожний росіянин, що став європейцем, не може не ненавидіти Росії”, напевне звучали для него абсурдом…

Таким самим абсурдом уважав він також політику сепаратизму від Росії, і то не тільки з тих причин, котрі він подає офіціально: що він нібито не бачив “ніяких серйозних підстав для українського державного сепаратизму в Росії” (Листи, ст. 82), ніякої поважної групи, на котрій сей сепаратизм мігби опертися. Сі причини не були правдиві. Вже хочби тому, що розвиваючи свій програм перебудови Росії („Историч. Польша и великоруск. демокр.”, ст. 266) він проговорюється:

“Ми не вважаємо можливим вдаватися в розумування про те, хто властиво тепер може взятися за здійснення бажаної нам перебудови Росії, тим більше, що, правду кажучи, всі громадські елементи, що виявляли себе за останій час, і уряд, і революціонери, і земство дуже мало збуджують в нас оптимістичних сподіванок”.

Отже “правду кажучи” Драгоманов навіть для здійснення свого програму (котрий він протиставляє сепаратизму), так само як і для здійснення сепаратистичного програму, не бачив громадських елементів, на котрі можна було б спертися при його здійсненню. Навіть в земстві – ні, в сім земстві, котре спершу він представляв, яко головну остою своєї політики. Отже, “правду кажучи” підстав для його політики перебудови Росії було так само мало (або так само багато), як і для програму сепаратизму. Чому ж він вибрав не другий, а перший? Тому, що з нього говорив переконаний політичний москвофіл. Тому, що він відкидав програму сепаратизму не тільки через те, що нібито не було верств, на котрі можна було б спертися борючися за сю програму – він був засадничим її противником.

Бо одна річ – не допускати можливості практично осягнути якусь ціль в даний момент, а друга річ – виставляти сю ціль як пожадану, хоч і віддалену. Як напр. від самого повстання соціалізму представляв сей останній соціалізацію средств продукції яко програму максимум, суспільні реформи, яко програму мінімум. Сі різниці дуже добре знав і сам Драгоманов, для котрого його програма демократізації Росії також була до певної міри програмою максимум. Він сам писав:

“Ми зовсім не думаємо вимагати від кого-небудь з наших земляків у Росії активної боротьби з теперішним політичним режимом. Ми знаємо, що се праця не легка і ризиковна. Тільки ж з того не виходить, щоб наші земляки мусіли держати в тумані і свої голови. Се вже зовсім недостойно поважної людини. Треба раз на завше признати, що серйозна праця для маси української неможлива, поки не буде в Росії політичної волі” (Листи, ст. 51).

Отже, як видно, сам Драгоманов розрізняв дуже добре – виставлення політичної мети в програмі, і можливість в даний момент за сю мету боротися. Коли б він відкидав сепаратизм не засадничо, а тільки з браку сих груп суспільності, котрі могли б в даний момент боротися за нього, він сказав би всім противникам сепаратизму, парафразуючи себе самого:

“Ми зовсім не думаємо вимагати від кого-небудь з наших земляків у Росії активної боротьби з російською державністю, ми знаємо, що се праця не легка і ризиковна. Тільки ж з того не виходить, щоб наші земляки мусіли держати в тумані свої голови. Се вже зовсім не достойно поважних людий. Треба раз на завше признати, що серйозна праця для української маси неможлива, поки ми не відірвемося від Росії”.

Так мусив би сказати Драгоманов, коли б він не був принципіальним противником української самостійності, коли б він не хотів “держати в тумані голови своїх земляків”. Але він був принципіальним противником сепарації від Росії. Він навіть глузував з тої ідеї!

“В принципі, – писав він, – не тільки нація чи плем’я має право на осібну державу, але навіть всяке село. Єсть же й досі посеред Італії республіка Сан-Маріно… Схотіли дві частини Аиенцелю поділитись на осібні півкантони і живуть собі так… То чоиуб не то Україні, а навіть. Миргородові і Сорочинцям не бути осібною державою!” (Листи, ст. 43).

Представте собі, що в такім глумливім тоні говорить про свій програм-maximum соціаліст, ви будете мати відповідь на питання: чи Драгоманов був тактичним тільки, чи засадничим противником української самостійності…

Розуміється, що в сім анархістичнім крузі ідей не могла знайти собі місця ідея державної суверенності. Де причини ворожості Драгоманова до сеї ідеї? Причини були сі, що він уважав політичні інтереси України ідентичними з інтересами російського імперіалізму, і в сім, на мою гадку, лежить найфатальнійша похибка сього, зрештою ясного і тверезого розуму, похибка, що мала для розвою нашої політичної думки найшкідливіші наслідки. Він був переконаний, що Росія “виповняла і наші національні задачі”, що “такими національними задачами були м. і.: увільнення нашої країни від насильства татарсько-турецького і від підданства польського”.

Сю задачу мусіла виконати Росія, бо Польща була “державою балтійського басейну, і через те байдужою до чорноморської справи”, Московщину ж тягла до сього моря Донщина, і тому сю нашу задачу мусила виконати якраз вона (Листи, ст. 18). Тому і “присяга Богдана Хмельницького цареві восточному була актом не тільки натуральним, але й цілком національним” (Там же, ст. 20). Тому бачив він багато спільних інтересів між Україною і Росією, напр. право колонізації країн між Доном і Уралом (Чудацькі думки про українську справу, ст. 94). Тому експансія російська на полудню, переступаючи через труп самостійної України, довершилася для него “на задоволення самої України, котра дістає тепер… береги Чорного моря” (Іст. Польща, ст. 23).

В своїх фатальних похибках йде Драгоманов ще дальше. Він уважав ідентичними не тільки інтереси України та Росії, але й інтереси Росії та всього слов’янства! Він думав, що “поляки все будуть іграшкою інтриганів, поки не злучать своєї долі з долею інших слов’ян” (Восточная политика Германии и обрусение, ст. 15) і уважав “зовсім природним, що німецько-мад’ярські інтереси знаходяться в противенстві до російських і (sic!) слов’янських!” Він був противником розкладу Росії та вважав “моральним обов’язком перед рідним краєм (яким?) вказати на заміри, дуже живлені в німецькій літературі на королівство польське” (там же, ст. 62).

Українські експедиції на береги турецькі в 16 – 17 віках – се для нього початок “тої російської (sic!) історичної місії, за котру взялася Російська імперія по прилученню України” (там же, ст. 86). Як бачимо, коли заходила мова про зовнішню політику, Україна в Драгоманова моментально розпливалася в Росії, котру він називає навіть “рідним краєм” (!). Для нього відірвання України і навіть Польщі від Росії засадничо недопустиме, бо перечить російському імперіалізмові, котрий Драгоманов ідентіфікує з українськими національними інтересами. По всім сказанім в перших розділах сеї праці, нема що доводити недоречність думок, що національні інтереси України можна нібито реалізувати не проти Росії, але з нею.

Оправдання ідеям Драгоманова не можна шукати навіть в сім, що в той час російсько-український конфлікт не набрав таких гострих форм та що не можна було передбачати конечності боротьби з Росію. Об’єктивні підстави сього конфлікту були, була й наша історія, що вказувала на сей конфлікт. Історія, котра свідчила, що була в нас тенденція рятувати наш стан посідання на Чорному морі в союзі з всіми іншими державами, навіть з тими самими турками і татарами, проти Росії.

Але для Драгоманова сі тенденції не існували, для него, для котрого Мазепа і Орлик були не виразниками національних прагнень, тільки “виключними появами” (Листи, ст. 17). Рівно ж не розумів він, що переяславський акт був актом розпачу, котрий навіть його творцем мислився, як щось хвилеве. Не існували для него і свідчення самовидця сих подій, серба Крижанича, котрий знайшов на Україні велику “политическую ересь, что жить под православным царством Московским горше турецкой муки и египетского рабства”. Мимо голосів самих росіян, котрі товмачили російську імперіалістичну ідею, як знищення політичної ролі слов’янства, мимо цілої 300-літної практики російської зовнішньої політики, Драгоманов тримався своїх думок.

Аргументація його була досить поверхова. Він думав, що як Росія, так і Україна були заінтересовані в посіданню чорноморських берегів (що було зовсім слушно), та що через те між обома народами виростає певна спільність політичних ідеалів (що було зовсім неслушно). Бо в такім разі мусила б існувати тожсамість національно-політичних ідеалів Чехії та Австрії, бо чеські королі все стреміли до берегів Адрії та й Габсбурги, анектуючи Чехію та завойовуючи адрійське побережя, також, кажучи словами Драгоманова, “виповняли і національні задачі” Чехії?! Отже не було б ніяких підстав для чеського сепаратизму, ані для югославянського? І тому “присяга Чехії Габсбургам була б актом не тільки натуральним, але й цілком національним”?! Дальше, в такім випадку і Бельгія мусила б не так вже нарікати на німецьку окупацію, котра лишала неторкнутими осягнуті Бельгію “національні задачі” – володіня берегами океана?

Нарешті сам Драгоманов узнав, що Польща була державою балтійського басейну. Як Україна, котра з тяжкою бідою сама ледве могла утвердитися над Чорним морем, так і Польща над Балтицьким. Отже, парафразуючи Драгоманова, Росія завойовуючи сі береги, а потім анектуючи і саму Польщу – ділала також в національних інтересах поляків, бо забезпечувала їм посідання балтійського побережжя?! Се значить доводити ідею Драгоманова до абсурда? Але вона є ним в самім заложенню.

Причина сеї засадничої похибки була ся, що коли дві держави, або народи, мають деякі спільні об’єкти в зовнійшній політиці, то се веде не до їx союзу, як вчив Драгоманов, а до рівалізації, як вчить історія. Бо здобуваючи “для нас” береги Чорного моря, Росія думала не о сім, тільки о своїх інтересах, о стратегічнім забезпеченню експлуатації України проти можливої загрози зі сторони Європи, і більше ні о чім.

Як зрештою і Австрія, стоячи міцною ногою на Адрії, дбала тільки про скріплення своєї стратегічної позиції в цілях тим більше успішного панування над тими самими чехами та югослов’янами. Драгоманов не хотів бачити, що під взглядом економічним російський імперіалізм привів нас не до здобуття чорноморських портів, а до колоніального визиску, а під взглядом політичним і культурним – до ослаблення відпорної сили нації та до політичної летаргії.

Перша преміса Драгоманова, що українці самі не зуміли здійснити свій національний ідеал, і тому мусіли з волею чи проти волі, прийняти поміч Москви, привела його до ворожості до всяких сепаратизмів. Ся преміса та ще його розуміння космополітизма, що змушувало його думати, що еволюція народів в Європі вже переростає рамки державних організацій і стремить до федерації. Такі були його і вихованого ним покоління ідеї, і тому, коли наша суспільність стала перед страшним завданням політичної організації українства, то не могла вона нічого іншого сказати, як повторити драгоманівську клятву на російську державність.

“Сей напад Німеччини, – писала київська “Рада” в момент вибуху війни, – загрожує великим нещастям нашому українському народу і народ наш, як підданий Російської імперії (що за горда мова!), стоїть перед очевидним і простим фактом: треба боронити імперію, треба обороняти свої доми, волю (sic!), свое добро” (ч. 163, 20 липня 1914 р.).

Як бачимо, як се зрештою все буває, думки Драгоманова, що мали хоч позір аргументації, знайшли в його епігонів дуже просту, зрозумілу для кожного мужика синтезу: ми піддані Російської імперії, отже маємо її боронити і сю “волю”, котру в ній заживаєм… Се називалося політичним ідеалом нації!

Ідентіфікуючи політичні цілі України з цілями Росії, уважаючи їx властиво за одну політичну націю, не міг зрозуміти Драгоманов і суті конфлікту між обома народами. Для него сей конфлікт не був суперечкою між націями, а відповідальність за русифікаторську політику на Україні поносив не народ, а правлячі кола. Се не дало йому можливості виробити ясну програму національної політики, котра вся обмежувалася для него боротьбою з режимом.

Коли ми захочемо ближче підійти до питання, чому Драгоманов не бачив того, що бачили многі його сучасники – росіяни, не кажучи вже про європейців, то прийдемо до висліду, що спершу може видатися навіть трохи парадоксальним. Отже причина політичного москвофільства Драгоманова була та сама, що й у галицьких москвофілів старої та новішої дати (адораторів Брусілова в 1914 р. і – Буденного чи Денікіна в 1919 і 1920), що і в заметеличених московським універсалістським дурманом українських соціалістів і в наших мужиків катерининської доби.

Причина ся була: ставлення засади егалітарізму, інтересів соціальних понад національні і політичні. Думка, властива всім політично нерозвиненим верствам і соціально незрізничкованим націям, а особливо їx інтелігенції, що безперестано плутала поняття нації з понятям суспільної ікляси. Колись наш селянин думав, що цар принесе йому волю і тому готов був зректися всіх політичних прав за сочевицю економічних полекш. Його примітивна логіка не здавала собі справи, що навіть хвилевий економічний успіх в решті решт нищить націю, котра продає право свого політичного первородства, право самій рішати власні справи. Його логіка не розуміла, що зберігаючи се остатнє право, так сказати, право національної недоторканості, нація скорше чи пізніше ліпше урядить також свої соціальні справи у власнім, а не в інтересі чужинця. Як відомо, гайдамаки, що кликали на поміч проти своїх панів царя, ним же були повернуті скоро в кріпацтво, і скоро переконалися в хибності своїх сподіванок.

Наша інтелігенція сього переконання ще не набрала. Не мав його і Драгоманов. Він, як і В. Антонович, глядів почасти на українську націю, як гляділа на неї наша інтелігенція перед війною: майже як на соціальну верству. В своій сповіді писав колись В. Антонович („Основа” 1862 р., ч. 1, ст. 94 – 95): “я перевертень і гордий з того, так точнісінько, як буду гордий в Америці, коли став би аболіціоністом з плантатора”. Отже, поляки – се не нація, а плантатори, українці – також не нація, а невільники, і одні і другі – просто соціальні верстви, що ведуть між собою боротьбу.

Трохи подібний погляд на сю справу мав також Драгоманов, котрий, як і Антонович, ставляв економічні і соціальні інтереси на перший план, жертвуючи для них ідеалом політичної самостійності.

“Коли б я був поляком, – писав він – я благословляв би небо, що останнє польське повстання не вдалося і в той самий час перешкодило завершенню системи маркіза Велепольського конституцією для Королівства Польського. І в однім і в другім разі Польща могла б стати конституційною державою, в злуці з Росію чи ні, але з перевагою в представництві аристократії…, котра ніколи не потерпіла б нічого подібного тому устрою селянського стану в Польщі, який запроваджено в 1864 р. московським урядом. А забезпечення мас народа – се такий здобуток для країни і національності, для котрого варто навіть багато перетерпіти” (Восточ. полит. Германии, ст. 132).

Який сенс сеї вражаючої свою наївностю тиради? Її сенс – примат ідеї егалітарності над політичною свободою і національною незалежністю, ідеї, котра змушувала многих росіян тішитися, що спроби “верховників” в 18 в. обмежити царську власть не довели до нічого, бо “дворянський парламент” також ніколи не дав би волі селянам; ідеї, що дала початок легенді про “народного царя”, ідеї, спільної всім політичним москвофілам від сосницького гайдамаки 18 в. до галицького соціаліста 20 в., ідеі, котра змушує також деяких наших учених тішитися, що Петро І зламав українське панство; ідеї верстви, кляси, а не нації, ідеї східних паріїв, а не європейців, для котрих навіть сурогати політичної свободи, самодіяльності дорожчі всякого щастя під деспотом.

Не потребую тут вказувати на нестійність аргументації Драгоманова, що нібито незалежна Польща не могла б так скоро прийти до селянської реформи. Його твердження найліпше збиваються такими фактами, як 1648 рік на Україні, або варшавська конституція 3-го мая, котра, як би поверховно не розв’язувала селянське питання в Польщі, все ж таки ставляла селянина в ліпше положення, ніж в котрім він був тоді в Росії. Тут важно сконстатувати тільки дивний факт, що Драгоманов був взагалі сторонником “народної монархії”, стороником незрізничкованої суспільності без пануючих кляс, але зате з одним деспотом на горі, котрому не нині то може за сто літ, але захочеться ущасливити своїх підданих якоюсь великою реформою.

Тепер на большевицьких експериментах ми можемо переконатися, до чого доводить така політика “просвіченого абсолютизма”, політика натхнення, що не спирається на політично розвинену і активну суспільність. Большевизм навчив нас бачити, в які форми виливаються в політично аморфних суспільностях соціальні реформи, коли по першім “вундеркінді” (Александрі 2) не знайшлося в 1917 р. другого, котрий міг би довершити діло свого попередника. Напевно ні в самостійній Польщі, ні в самостійній Україні, де, як скрізь в Європі, з рудиментів політичної свободи повстала б демократія, де народ не стратив би політичної активності, – не довелося б селянам так довго ждати на своє остаточне увільнення, як в Росії, бо аж до 1917 р.

Драгоманов сього всього не бачив. Читаючи ще раз вже наведені цитати з нього, так і чується за ними відгомін старої давно знаної ідеї: “нема визволення без Росії”. Ідеї, з котрої зробилась ідеологія Росії – центра світової революції, Росії – визволительки народів, ідея російського месіанства. Зіставляючи в одну цілість всі писання Драгоманова, підноситься враження, що він справді був недалекий від сеї ідеї. Росія – для нього – здійснювала наші національні ідеали і соціальні ідеали польського селянства, а ворогами сих націй – були Туреччина, Німеччина і Австрія, вся Європа, та ще їx власні інтелігентні кляси, ті самі отже, що й вороги Росії…

Як се все знайоме, і як мало виграють сі ідеї в їx обоснованості навіть тоді, коли в числі їx оборонців знаходимо Драгоманова! Не дивно, що з такими думками сумнівався Драгоманов, хто ворог поляків, чи московський уряд чи весь народ? Не дивно, коли він думав, що “наклін до православія (себто пропаганда платних московських агентів – Д.) може послужити в Галичині якраз свободі совісті і поділу церкви від держави” (Листи, ст. 30. та інш.). Куди може довести ясний зрештою розум, затуманений ідеями московського месіанства і космополітизму!

Сей космополітизм і туманний соціалізм, замість націоналізму, невміння поставити осібного українського політичного ідеалу, плутанина ідеала національного з ідеалами суспільних верств і, в наслідок сього, неспосібність оцінити суть російсько-українського антагонізму – ось були найголовнійші хиби науки Драгоманова, що були в значній мірі причиною умового каліцтва цілої нашої інтелігенції остатніх двох генерацій. Недавно ювілей Драгоманова обходили, як ювілей пророка “нової України”. Тривожна ознака закам’янілості нашої політичної думки…

Спихати відповідальність за ідейний сумбур, що панує в головах нашої інтелігенції, на самого Драгоманова було б, одначе, неслушно. Бо його ідеї були зпопулярізовані і звульгаризовані цілою хмарою його епігонів, а в першій лінії чоловіком, що недавно став на чоло партії соціалістів-революціонерів, а перед тим з всею енергію підтримував віру в російський лібералізм і зневіру у власний народ, та про котрого буде мова пізніше.

Примітки

Плеханов – Георгій Валентинович Плеханов (1856 – 1918), російський пропагандист марксизму.

конституція 3-го мая – закон про політичну реформу Речі Посполитої, прийнятий 3 травня 1791 р.