Чому національні меншини ворожі до українства

Дмитро Донцов

Не більше ясності і одностайності в політичній ідеології виказав також український “Ольстер” (Ольстер – англікансько-бритійська частина католицької Ірландії, її національна меншість, упертий противник сепарації Ірландії від триєдиного королівства). Ся наша “національна схизма” складалася з російської міської інтелігенції, безуслівно по-російськи буржуазно чи соціалістично настроєної, в своій масі інертної; з жидівства та з чужого національно капіталу і великої земельної посілості.

Жидівство на Україні, як зрештою і скрізь, було на стороні пануючої нації. Може тому були глибші причини. Певна покревність жидівської та російської психіки: психіки обох народів, що досі залишилися майже народами-номадами. Такі покревності у вдачі жидів і москалів справді маються. І одні і другі такі самі буквоїди, одні й другі – страшні догматики і формалісти. Перші – прив’язані до букви своїх святих книг, другі – вічно готові счинити суперечку задля хибного розуміння того чи іншого слова в Маркса, або задля полишення одного слова в титулатурі царя, як се робили посли перших Романових, роблячи з того не раз навіть casus belli.

Як жиди, так і москалі – в своїх власних очах “вибрана нація”, і коли майже всі жидівські партії приступили до большевизму, то чи се не тому, що в крові сеї раси лежить месіанська ідея? В своїм гето вони чекали месію на білім коні, поза гетом – бачать вони його, як Блок, йдучого за червоним прапором. Обидва народи в суті речі ненавидять теперішнє життя та його втіхи. Обидва – надзвичайно ексклюзивні і се був ніхто інший, як жидівський соціаліст Юлій Урі, котрий за большевизмом своїх земляків в Росії добачав той самий нахил до месіанства.

“Треба мати, – писав він в сприяючій большевикам Humanité (один з грудневих нумерів 1920 р.), – треба мати справді зарозумілість моїх російських одновірців, треба бути переконаним, як багато дітей гето, що вони тільки сини Давида, що вони тільки посідають “правдивий закон”, аби мати нахабство говорити всім великим партіям: не увійдете до Інтернаціоналі, поки не приймете спершу наші услів’я і нашу тактику. Не кожний, хто хоче, увійде в землю обіцяну, бо тільки чисті допущені туди. Треба спершу відчитати симбол віри, сліпо йти за святим письмом, інакше лише здалека зобачите Сіон-Москву”.

Зближеня жидів до росіян ще пояснюється їx любов’ю до скрайностей і не один жид в нападі щирості признається, що жидам, як нації пригніченій, нема рації “чіплятися за сучасні форми культури, за сучасний порядок життя”. Навпаки їx національний ідеал веде скорійше в сторону “катастрофічних можливостей”, бо тільки катастрофічний перебіг історії зможе в найкоротший час принести жидівству повне нащіональне визволення (Жидівська трибуна, Париж, 2.07.1920 р., ч. 27).

Якби там не було, чи мої припущення оправдані, ча тільки гіпотетичні, одно певне, що жидівство на Україні, як свою месіанською філософією, так і своїм русофільством, так і своїм космополітизмом (наслідком розпорошення раси) мусить ворожо ставитися до української національної ідеї.

Іншою була позиція вищих верств українського Ольстера. Капітал, мимо деяких націоналістичних тенденцій, що виявилися перед війною, був чужий ідеї української державності, але при відповідній політиці, опозиції сій ідеї не робив би. Земельне панство мало за собою великі національні історичні традиції, відгомін котрих чутно ще навіть в XIX віці. Сі традиції тліли ще в деяких родах, як в спольщених, так і в змосковщених, навіть за наших часів, але в великій своій частині наше земельне панство було цілком полонене російською державною ідеєю.

В сій його ворожій українству позиції укріпив його також новий український рух, котрий виступав в першій лінії, як рух соціальний, не дбаючи про створеня державної ідеології, в котрій знайшлося б місце – нехай під суворими умовами, але для всіх кляс суспільності. Такий український рух, в котрім наше панство бачило лише “гайдамаччину”, не міг стати притягаючим центром навіть для найбільш ліберальних і українофільських верств вищої земельної аристократії на Україні. Ся тенденція українського руху, що не потрафив стати відразу на державницький грунт, скріпила і без того ясно виражені москвофільські симпатії росіян на Україні, а поляків – заморозила в їх “нейтральності”. Многі готові були погодитися зі знишенням Ольстера, але ні в якім разі зі знищенням самих ольстерців, кожної їх ролі, навіть співробітництва в публичнім життю.

Так малася справа з суспільними елементами на Україні в 1917 р. Маса селянства, спрагнена соціальних реформ, але під взглядом політичним консервативна, ксенофобна, ворожа всяким космополітичним і “гуманним” гадкам. Національна схизма – не вірюча в свої сили, загрожена соціальною і національною революціями, але інертна і готова на компроміси; національна інтелігенція – пливаюча в своій більшости під прапором непродуманого, синьо-жовтого соціалізму, далека від яких будь мрій про власну державу, з увагою, скерованою виключно в сторону соціальної революції, антимілітарістична і, як се не звучить парадоксально, позбавлена всякого революційного розмаху, бодай в особах своїх вождів.

І се в той момент, коли слов’янофільство, германофобія та “американізація” Росії – ідеї, що мали зліпити різні народи Росії в одну російську націю, з одним політичним ідеалом, – одна по одній банкротували, коли об’єктивні умови і удари ззовні категорично вимагали на “окраїнах” падаючої імперії повстання нових власних центрів політичної волі!

Зачався період шукання наосліп, неясних поривів, хаотичної організації сил, без означеної мети. Період надання певних форм стихійному піднесенню мас, що йшли здійсняти об’єктивну вимогу часу: створення нової Київської держави. Період так званого національного будівництва.

Примітки

Юлій Урі – ?.