5

Д.І.Донцов

У певних українських кругах є дуже поширений сентиментально-прекраснодушний погляд на національні справи, котрий за кожною нацією, навіть за кожним напівкультурним племенем визнає „право на самовизначення”. Цей quasi ліберальний погляд знайшов надзвичайно різку оцінку зі сторони Маркса і Енгельса, котрі підходили до національного, питання з цілком іншим, здоровішим критерієм. В цій справі обидва великі соціалісти знаходилися – так як і в багатьох інших – під сильним впливом Гегеля. Особливо насмішки Енгельса з тих сентиментальних душ, що з „моралістичної” точки погляду осуджували всякий поступ в історії, коли лиш він був сполучений з „насильством” – пригадують геніяльний сарказм Гегеля (в „Philosophie der Geschichte”) про професорів-моралізаторів, котрі не могли дарувати великим людям брак тих маленьких чеснот, що їх посідали вони самі.

Як ми вже бачили, наші автори підпорядковували справу визволення неісторичних націй інтересам великих культурних народів. Лише ті національні рухи діставали placet, котрі не суперечили з революційними змаганнями цих більших націй. Звідси це Quos ego! – кинуте Енгельсом на адресу балканських „хлопаків”, що були так не делікатні не числитися з цією найвищою засадою. Що безумовне приложения цієї засади не дається перевести, згадував я вже вище. Тоді ж наводив я і негативне відношення до цього принципу Менгера.

Зрештою пізиіше прийшло до змодіфікування вихідної точки, з котрої оцінювалися національні змагання тодішніх націй: не їх згідність чи розбіжність з вищими культурними інтересами великих народів, лише їх – без відношення до кого б то не було – революційна чи реакційна роля в історичнім процесі; міродатним стало: чи йде даний національний рух на користь цивілізації чи ні? Чи задачі, які він має здійснювати, не суперечать з тенденцією історичного розвитку?

Цей критерій застосував м. і. Маркс вже в своїх поглядах на турецьких слов’ян. Цей критерій і можна уважати як одиноко слушний і об’єктивний, майже виключаючий чисто припадкову оцінку вартості національних рухів в залежності від суб’єктивних симпатій та антипатій. Практичну ж директиву для демократії в національних справах Енгедьс сформулував так: „Виступ в обороні кожного революційного народу”… Значіння і цінність методу Енгельса полягає опріч того на тім, що він раз на все зробив порахунок з цими сентиментальними політиками, що оперували в справах національних поняттям абстрактної „справедливості” та іншими моральними категоріями.

Аматорами цього останнього методу були передусім тодішні панславісти з Бакуніним на чолі, тому проти них головно звертається Енгельс. Висміваючи Лямартина та інших чулих політиків, у котрих раз-у-раз була на устах фраза про „братерство і щастя всіх націй”, Енгельс пише:

„На сході… все ще існують ніби демократичні, революційні фракції, котрі ніколи не устають носитись з цими фразами і сентиментами, та проповідувати євангеліє братерства народів” [„Der demokratische Panslnvismus” v. Engels].

Тим часом історичний процес не має з цими сентиментами нічого спільного. І найліпша „прекрасна ідея”, в тім числі і „свобода народів” або народа, – засуджена на смерть, коли не має по своїй стороні нічого крім – „права” і „справедливості”. В такім випадку, ця ідея лишається тілько „leeres Traumgebilde” (пустим образом під час сна). Незалежність і цілість Мексики – (які всякого іншого народу) – є дуже справедлива і гарна річ, але це не перешкодило і не могло перешкодити тому, що в сорокових роках мипулого [19] віку частину мексиканської Каліфорнії анектували Сполучені Держави. „Незалежність” деяких іспанських каліфорнійців або техасців мусіла від того потерпіти, „справедливість” і моральні засади могли бути також тут чи там ушкоджені; але що це все значить супроти великого факту світової історії?” [Ibidem] Справедливість була може по стороні Мексики, але інтереси світової цивілізації – по стороні її противників. Так само в інтересах цивілізації (європейської!) в XV і XVI в. було стопити всі маленькі нації Австрії в одну централізовану державу, не зважаючи на це, що „справедливість” певно промовляла за „свободою кожної нації на самовизначення”.

Подібна річ мається з чехами. Можуть собі сторонники чеського державного права скільки хочуть рекламувати право на державну самостійність земель „корони св. Венцислава” – тенденція історії всупереч з засадами „справедливости” іде своїм шляхом, і то в напрямку цілком протилежному історичним фантазіям сентиментальних політиків. Чехія остілько економічно зрослася з Австрією, що політична сепарація була б для неї економічною руїною. Це зачинають вже розуміти там, і тому такі визначні чеські політики і публіцисти, як К. Кpамарж і Ю. Пеніжек – в спеціальних розвідках – отверто виступали яко австрійські патріоти і противники чеського державного права. Крім того мусить абстрактна справедливість спасувати перед конкретними обставинами міжнародної ситуації, котра зробила би незалежну Богемію васалом одного з її могутніх сусідів і таким чином її „самостійність” чисто фіктивною. На це вказує між іншим Каутський в своїй „Noсhmals der Kampf der Nationalitäten in Оesterreісh”, друкованій в „Neue Zeіt”.

Що більше, перед цим вищим критерієм – інтересами поступу, цивілізації мусіла схилити чоло і та одинока серед слов’янських націй, що уважалася Енгельсом і Марксом носителькою поступу – поляки. В [18]48-ім році Маркс був рішучим прихильником відбудування Польщі в історичних границях, хоча б для того треба було пожертвувати частиною німецької території. Кілька літ пізнійше він уже сумнівається,

„чи можуть цілі краї, заселені переважно німцями, цілі зовсім німецькі міста бути видані нації, котра ще не виказала себе спосібною вийти зі стану основаного на неволі сільського населення феодалізму?” [„Aus dem lit. Nachl.” S. 38]

В кількох інших місцях узалежнює Енгельс можність нації самій порядкувати своєю долею від „ступня цивілізації” нації, від її „історичного становища”, „ступня суспільного розвитку”. Можна було б спершу приняти, що ці слова висловлюють ніщо інше, як звичайні погляди наших авторів: право на життя тих, що живуть (великі історичні народи); присуд смерти напівмертвим народам. Але так не є. В дійсности „ступень цивілізації”, що дає нації легітимацію на існування, не міститься тут стаціонарно, лише еволюційно, як комплекс певних умов, що дають даній нації вигляди осягнути, бодай в будучині, певний ступінь цивілізації, як властиву (не кожній!) нації потенціяльну енергію, що з часом може змінитися на енергію кінетичну, як здатність нації до розвитку взагалі.

Доказом того є хоч би щойно наведені слова Маркса про поляків, в котрих припускається, що певні народи, що навіть вже осягли потрібний „ступінь цивілізації,” – в своїм дальшім розвою можуть з нею розминутися. Доказом можуть бути й думки Маркса про турецьких слов’ян (і греків), в котрих він бачив авангард цивілізації, незважаючи на це, що „ступінь цивілізації” цих народів ледви тоді був вищим, ніж тепер албанців. Це видно зрештою з одного вже цитованого місця з „Літературної спадщини”, де каже Енгельс, що коли б слов’яне зачали „нову революційну історію” –

„революція мала б інтерес в їх визволенню”, а „партикулярні інтереси німців і мад’ярів мусіли б зникнути перед вищими інтересами європейської революції” [„Aus dem lit. Nachl.” ст. І від. 14 – п. р. 49].

В цих словах є ніби передчуття тих великих бур XX ст., в котрих колишнім „революційним” і „реакційним” поглядам довелось помінятися місцями. Тут же цілком виразно признається, що найвищим, суверенним критерієм живучости нації є не той факт, чи її змагання суперечать, чи ні, зі змаганнями більших культурних націй, лише, чи її справа зв’язана зі справою революції, соціально-політичного поступу, чи ні? Або, іншими словами, даний національний рух лише тоді має право існування, коли має здійснити гасла революції, спричинитися до піднесення, до поступу цивілізації незалежно від його відношення до інтересів великих націй. Установлення цього критерія – є найважнішою заслугою наших авторів.

Абстрактну ж засаду загального „братерства народів”, сентиментальне обстоювання прав кожної нації й племені, незалежно від даних конкретних обставин Енгельс не вагається назвати засадою реакційною. Сю останню засаду Енгельс називає „засадою національностей”, в противність до „національного принципу”. Перша засада

„підносить… питання права до національного незалежного існування тих численних дрібних позосталостей народів, котрі існували довший або коротший час на історичній арені, але остаточно були поглинуті, яко інтегральні части більш потужними націями, котрі були більше здібні – через свою більшу життєвість – до поконання більших перепон” [„The Commonwealth.” 1866 (Внгельс – робітнича кляса; польське питання)].

Після сеї, відкиданої Енгельсом, засади національностей

„уельсці або мешканці острова Мен, коли б собі того бажали, мали б – хоч то би і було нонсенсом, рівне з англійцями право на самостійне політичне існування. 6 це вже абсурдом убраним в популярні шати, аби милити очі людям з плитким розумом, служити до ужитку, як вигідна фраза, або бути відкинутим на бік, коли обставини того вимагають” [ibidem].

Сю засаду засвоїла собі і Росія, котра виставила її проти Польщі, а тепер проти Австрії. Проти поляків – Росія висуває право на самовизначення… кашубської „нації”, застосовується ця реакційна засада і супроти українців. Знана річ, що коли націоналістам російським бракує аргументів напр. проти націоналізації школи на Україні – в тій хвилі висувається „право на самовизначення”… киян, чернигівців, прилучан, мови котрих прецінь різняться між собою занадто, аби їм можна було накинути одну літературну українську мову.

Відкинення, отже чисто абстрактного погляду, погляду „моральної справедливості” в національнім питанню, відкинення реакційної „засади национальності” – це є перша заслуга Енгельса і Маркса, їх методи. Другою, як я вже сказав, є усталення певного критерію для оцінки вартості даного національного руху, критерію, що його й тепер ще може прийняти кожний демократ (згідности або незгідносте з головними тенденціями розвою даної доби).

Прикладаючи сю методу до теперішніх національних відносин в Європі, мусимо признати, що національні рухи неісторичних народів сходу Європи – є безперечно рухами, що заслугують на піддержку кожного послідовного демократа. Як я вже в горі вказав – ситуація політична тепер змінилася. Під впливом демократичних змагань неісторичних націй – старі, колись революційні, народи починають звертати свій зір не в будучину, лише в минувшину. Не вільний союз націй – лише дуалізм і автономія Галичини в Австрії, „єдиная и неділимая” в Росії – стають їх гаслами. Цей здвиг в сторону реакції (і власне під впливом національних рухів підбитих народів) зауважив ще Енгельс.

„Що до Прусії – читаємо у нього – то часть Польщі, що до неї належить, тяжить на ній, як змора. Це прив’язало її до тріумфального возу Росії, позволило правительству пруському – навіть в 1803 і 1864 р. – в пруській Польщі без опору ламати закон, робити замахи на особисту вільність, права зборів, вільність преси, що так скоро потім застосувалося до решти Прусії; здеморалізувало цілий ліберальний міщанський рух, котрий зі страху перед утратою кількох квадратових миль над східною границею дозволив правительству не числитися супроти поляків з жадним правом” [Ibidem].

Про цей самий здвиг в сторону реакції згадує і Каутський, кажучи, що

„ті самі німці, котрі поборювали як найрішуче абсолютизм там, де він був звернений проти німців, давали свою згоду на нього там, де він поневолював інші національності” [Kautsky – „Der Kampf der Nationalitäten und das Staatsrecht in Oesterreich”].

На подібний факт вказував і Бауер в Австрії. Зрештою кожний уважний обсерватор галицького життя легко запримітить, яке „здеморалізовання цілого ліберального міщанського руху” польського там викликало загострення українського питання. В Росії та сама причина викликала ті самі наслідки: „гріхопаденяя” російського лібералізму, зрада ним елементарних принципів демократизму стала фактом доконаним. Все це управнюе нас говорити в данім випадку про певну не припадкову тенденцію в еволюції політичної ідеології пануючих націй.

Причиною цієї еволюції, сього „здвигу вправо” історичних націй є конечність зміни деяких застарілих (як напр. австрійський дуалізм або російський централізм) інституцій, котрі лежать в інтересі виключно націй пануючих (колись революційних) і котрі стоять на дорозі вільного розвитку плебейських народів. Давнійше реакційні, тепер ці останні є передовими борцями європейської демократії. Тому підтримувати ці рухи неісторичних народів – є елементарною повинністю цілої правдиво-демократичної Європи.

До цього висновку прийшла тепер і західноєвропейська соціал-демократія.

„Модерна національна ідея – пише Каутський, – розцвіт котрої йде в парі з еволюцією модерної держави, не є жодним ошуканством… лише лежить глибоко в потребах народів… Пролетаріат не лише не відноситься ворожо до цього роду національних рухів, але якнайживіше заінтересований в їх вільнім розвою” [Kautsky – ibidem].

Навіть коли стати на точку погляду інтересів західноєвропейського пролетаріату – навіть тоді право націй на самовизначення не може бути неговане. Навпаки, нормальний розвиток класової боротьби в середині кожної нації – становить передумову сили й поступу пролетарського руху. Що цей поступ майже неможливий там, де увагу робітничої кляси відвертається на бік національними справами – найліпше свідчать приклади різних конфліктів між національними с.-д. організаціями: російської з жидівською і з українською, української з польською, чеської з німецькою, румунської з мад’ярською etc.; з’явище – котре не є припадкове і котре дається усунути лише національним унезалежненням нації. Каутський пише:

„Самостійність нації є конечна і природна підстава кожної модерної класової боротьби; нарід мусить бути свобідним під кожним взглядом, щоб пролетаріат був в стані і хотів з цілою силою виступити проти свого соціального противника” [Ibidem].

Коли підтримання національних рухів неісторичних націй взагалі лежить в інтересі європейської демократії, то спеціально на це заслугує український рух. Ми вже знаємо, що коли Енгельс і Маркс писали про нашу націю sine ira, вони визнавали її одрубність. Навіть більше, узнаючи велику ролю географічного положення надії, її числа і великості території, вони посередньо признавали нашу націю здібною до висших форм національного існування.

На це маємо зрештою і безпосередні вказівки у Маркса. Я вже цитував те місце з „The Eastern Question”, де Маркс констатував, що українці (також поляки і серби) – в міру розвою їх цивілізації і політичної активності, з конечності змагатимуть до консолідації в одне національне тіло.

Не можуть, розуміється, промовляти на некористь українців також такі аргументи, як брак історичної традиції – бо українці її мають. Рівно ж не підлягає сумніву, що лише брак належного знання історії перешкодив Марксови бачити в українцях націю революційну не лише в будуччині, але й в минулім. Маркс уважав, що польська революція є заборолом європейської демократії. Рівно ж признавав він, що аби бути переможною, ця революція мусить бути аграрною революцією. Піонерів цеї аграрної революції він бачив помилково в польських графах, князях і взагалі повстанцях. Знання історії нашої нації вказало б йому на одинокий революційний чинник ІІольщі – українське селянство. А це могло б цілком змінити його думку як про польсько-українські взаємини, так і про ролю українців, яко нації взагалі.

Що український рух тепер є рухом живим – про це не може вже бути двох думок. Демократизація публичного життя – в краях мішаних, де демос належить до нації упослідженої – в тій хвилі прибирає характер націоналізації цього життя. Беручи участь в публічнім життю, маси витискають на нім свою національну печать. У нас на Україні ми могли обсервувати цей процес на різних з’їздах (кооперативний), згромадженнях (Дума), політичних стоваришеннях (політичні партії, селянська спілка etc), пресі. Що цей рух лежить в інтересі європейської демократії – на це вказують всі, хто цікавився українським питанням, як Шерадам, Бауер, Самаса, Сітон Уотсон, Рафалович. Яко рух, що змагає до прилучення до цивілізації і культури великанської народної маси – він є в інтересі поступу і цивілізації.

З огляду на причини цього руху (розвиток капіталізму і демократії) – він є історично-конечнй.

З огляду на свої цілі (політична свобода, автономія націй) – він є, уживаючи термінології Маркса, – революційний, тобто такий, що змагає до радикальної зміни існуючих реакційнх політичних відносин. З огляду на свої наслідки (паралізування панславістичного руху) – він лежить в інтересі європейської демократії.

Цими висновками стаття може бути закінчена. Коли вона бодай в загальних рисах вияснить основні погляди вождів соціалізму на національні справи – завдання її є виконане. Бажано було б, щоби російські марксісти, говорючи про погляди Маркса і Енгельса на неісторичні нації, коли вже не хочуть зважати на ті модифікації їх поглядів, котрі зробило життя, вони самі і їх великі ученики – звернули увагу на метод, котрим керувалися наші автори в інтересуючій нас проблемі. Тоді б вони побачили, що повторяти безкритично в XX віці те, що писали і говорили Маркс і Енгельс в національній справі в XIX-му віці, це значить ігнорувати цілу історію східної Європи за другу половину XIX в., – це значить понижувати себе до ролі ученого папуги; це значить бути вірним не духу їх науки, лише її букві. Особливо ж було б пожаданим, щоби російські доморослі марксисти (і деякі з наших) з більшим респектом ставилися до великих імен основоположників соціалізму і не надуживали їх великої тіни для оправдання власного неуцтва в усім, що тичиться одної з великих проблем нашого часу – української проблеми.