4

Д.І.Донцов

Деякі думки Енгельса і Маркса про національні справи давно вже спростовані самою історією, деякі – такими загально признаними соціалістичними авторитетами, як Каутський, Бауер і Мерінг, інші знов самими ж таки Енгельсом і Марксом.

Вже вихідна точка поглядів цих останніх на національні рухи – підпорядкування цих рухів інтересам західно-європейського (навіть не ціло-європейського) пролетаріату – ледве чи може бути поставлена в такій абсолютній формі, як це ми стрічаємо у Енгельса і Маркса. Ніколи бо тут не виключена небезпека помилкової, чисто суб’єктивної оцінки цих інтересів. Добре би вийшли „diese Burschen” на Балкані, коли б вони за порадою Маркса чекали на своє визволення аж до соціалістичної революції.

Жодних рожевих перспектив не відкриває і перед недержавними націями Росії знаний рецепт: здержатися з пред’явленням своїх національних домагань аж до здобуття політичної свободи в Росії. Оскільки навіть серед самих соціалістів може різною бути оцінка – чи активізація певних національних рухів суперечить інтересам зах.-європейського пролетаріату, чи ні – свідчить дуже проречисто остання загальноєвропейська криза. Не згадую вже про різниці, котрі заходять між українськими та російськими марксистами в оцінці значення національних рухів у Росії для інтересів робітництва. В своїй передмові до „літературної спадщини” по Марксу, Енгельсу і Ляссалю Мерінг так відповідає на питання, чи, коли та оскільки визвольні змагання окремих націй тратять своє право на здійснення стикаючися з вищими культурними інтересами:

„Саме питання – читаємо там – при яких обставинах, самі в собі оправдані, самозаховавчі змагання маленької нації мусять піти в кут, щоби не стояти в супереч з умовами революційного розвитку великих, культурних народів, – в кожнім конкретнім випадку тяжко розв’язати… Небезпека, що визвольна боротьба якоїсь далекої нації зашкодить найважнійшим інтересам історичного розвитку в великих культурних центрах, – ся небезпека має проти себе другу: що великі нації з свавільною байдужістю (mit soveräner Gleichgiltigkeit) перейдуть до порядку дневного над життєвими інтересами малих народів” [„Aus dem lit. Nachl.” В. III, s. 76 – 78].

Як ми вже знаємо „інтереси західноєвропейського пролетаріату” покривалися в той час у Маркса і Енгельса з „інтересами великих культурних націй”, з їх „революційним розвитком”; тому відповідь Мерінга може бути з повним правом віднесена до тих теоретичних розумовань Маркса (суперечність з інтересами зах.-европейського пролетаріату), котрими він (і Енгельс), узасаднювали своє різко негативне відношення до визвольної боротьби менших народів. Як би, одначе, на це питання не відповісти – воно є чисто формального, другорядного значіння. Далеко важніше від того, чи визвольні рухи неісторичних націй мають бути підпорядковані культурним інтересам більших народів, інтересам поступу та демократії, котрі ці останні репрезентують, – далеко важніше є питання: чи ці визвольні рухи народів-паріїв фактично миналися в той час з інтересами демократії? Чи ті загибаючі нації, котрим нічого не лишалося як крутити назад колесо історії, як бути контрреволюційними, фактично були morituri (призначені на смерть)? А коли навіть і так, коли ці всі „наційки” були дійсно якоюсь реакційною голотою, що ніколи не мала навіть історії, то чи були наші автори управнені твердити, що цей стан, в котрім перебувалиці „наційки” є чимсь природним, а не переходовим? Іншими словами, чи міг Енгельс або Маркс казати, що коли українці, припустім, були в [18]48 році підпорою реакції, то вони й по вік нею будуть? Або, що коли, напр., чехи не мали історії, то й не будуть її вже мати?

Ці питання приводять нас до кардинальної помилки Енгельса і Маркса в їх поглядах на неісторичні нації, на котру вже звернув увагу О. Бауер. Ся помилка полягала на тім, що хвилевий, припадковий момент в життю австрійських слов’ян, момент занепаду, коли їх інтереси припадково лише зв’язалися з інтересами абсолютизму, – наші автори взяли за тенденцію історичного розвою, за щось стале і конечне. Для пояснення того, як Енгельс і Маркс могли впасти в таку помилку, зауважу хіба, що на сілогізмі, що привів їх до сеї помилки („те що є, то й буде, то й є нормальне”) – будується ціла модерна наука і прикладні знання…

Нам тепер легко зауважити сю помилку Енгельса, бо вона справлена самим життям. Особливо ся помилка видна нам, сучасникам XX віку, котрий буде колись названий в історії „віком пробудження неісторичних націй”. І, що яайхарактеристичнійше, тою движучою силою, котра вивела ці, – мовляв Енгельс, „Volkerabfälle” з небуття, була власне та сама демократія, що на його думку мала принести їм смерть. Демократія (що сама з’явилася наслідком неустанного розвитку капіталізму), так як ми це слово розуміємо, має своїм гаслом не лише „teut роur le peuple”, але й “par le peuple”. Ці останні слова – категоричний імператив всякої демократії, а конечною умовою його здійснення є повищення активності мас, їх самодіяльності – економічної, інтелектуальної і політичної.

У націй неісторичних цей процес в тій хвилі тягне за собою потребу національної літературної мови, національної преси, науки, загалом національної культури, зрештою потребу організуватися в осібне національне тіло. Цей процес, що захопив тепер колосальну територію від Ельби до Кавказу і від Сейму і Сяну до Чорного та Егейського морів, захопив чотири великі держави і з добрих два десятка, здавалось би на смерть роздавлених колесом історії, націй, змусив і учеників Маркса і Енгельса зревізуватн їх погляди на можність національного існування неісторичних націй і бодай post factum признати їм право, котре вони вже здобули собі самі.

Сю ревізійну роботу зробили головно К. Каутськиі і О. Бауер. Детальний розгляд їх поглядів що до цього не входить в задачу цеї статті. Можність національного буття неісторичних націй не лише Австрії, але й Росії остільки не заперечується сучасною соціалістичною літературою Заходу, остільки є там труїзмом, що вистане покликатися лише на відповідні праці по національному питанню двох названих в горі авторів [„Der Kampf der Nationalitäten u. das Staatsrecht tn Oesterreich” – v. K. Kautsky – „Vorrede” до „Revolution’ und Kontr-revolution in Deutschland”. – Bauer. – „Nationalitätenfrage u. Sozialdemokratie”].

Погляди Маркса хіба остільки були стійними, що в той час ([18]40 – 60 роки) фактично задачею часу було утворення кількох нових многонаціональних держав (Австрія, Угорщина) або їх сурогатів (Галичина), та щоіншим слов’янськнм націям Австрії – з огляду на їх соціально-політичну кволість – дійсно не лишалося нічого більше, як впрягтися до тріумфального возу переможців. В цім сенсі вони дійсно були morituri (засуджені на смерть) дійсно виступали проти „духа часу”.

В [18]48-м році, – коли в Угорщині і Польщі шляхта була майже одинокою носителькою національної культури, одинокою політично активною клясою, ще можна було говорити про „некультурність”, про відсутність будучини у таких націй, що, як українці, складалися з „попів та хлопів”. Не вільно цього одначе робити тепер, коли в державі приходять до значіння маси. Бо не треба забувати, що той державний устрій Австро-Угорщини, який повстав яко наслідок визвольної боротьби старих культурних націй (ліберальний дуалізм) не був вічним. Означуючи поступ в порівнянню з поваленим ним меттерніховським абсолютизмом – він все ж був лише етапом в розвитку демократії.

Тепер демократія висунула нові ціли, нові гасла і тут – як на закляття – образ зовсім зміняється. Борцями за ці нові гасла виступають вже нові нації – ці „відпадки народів”. Вони в перших рядах борців за національну автономію, за загальне виборче право, за федеративний устрій Австрії – себ то за всі ті вимоги, за котрі бореться і соціял-демократія. Натомість нації колись революційні – поляки, німці, мад’яри – отверто переходять в табор реакції. Вони є противниками загального і рівного виборчого права, вони є проти автономії націй, для них існує славнозвісний § 14, котрий помагає їм за помічю уряду ломити обструкцію пригнічених націй в парламенті, вони є найзавзятійші противники соціального законодавства, найвірнійша підпора мілітаризму і династії.

„Der Weltgeist” Гегеля є тепер рішучо за молодими націями Австрії, вони є „одержимі” ним, цим духом, котрий покинув своїх улюбленців з [18]48-го року. Те отже, що Маркс і Енгельс говорили про контрреволюційність неісторичних націй, що вони „аж до їх повного загину або винародовлення зостануться носителями контрреволюції” – тож само вже спростовано історією. Та причина, котра гнала в [18]48 р. українців, словінців, хорватів і пр. на поміч реакції, це був страх перед національною смертю, перед політичним і соціальним гнетом, страх бути зданим на ласку і неласку своїх відвічних ворогів, бути поглинутими ними.

Або іншими словами – змагання до забезпечення власного національного існування, себто той самий момент, що є тепер головною підоймою перебудови Австрії в демократичну, оперту на рівности всіх націй, державу – одним з важних чинників її демократизації. Флірт українців і хорватів з Віднем в [18]48-ім році був хвилевою інтригою, що зовсім не випливала з природної взаємної склонності сторін. Тепер ці дві нації – може найбільш неприєднані противники сучасної реакційно-дуалістичної Австро-Угорщини. Історія вчить м. і. нас одного надзвичайно інтересного факту, котрий свідчить про те, що в анальогічній ситуації, в якій були українці в [18]48-ім р. – кожна нація, а не дише „реакційні слов’яне” – стає „нацією реакційною”. В Славонії мешкає коло 145 000 Німців, котрі досі зазнали дуже мало доброго від конституційного режіму в Хорватії. Бо хорвати, – самі пригноблені мад’ярами, – як лиш можуть стараються денаціоналізувати своїх німців, обмежуючи їх права на власні школи і пр. Тому, коли конституцію в Хорватії завішено і запроваджено комісаріят, хорватські німці віднеслися до сього факту доволі байдужно, а подекуди з неукритою симпатією. Все це цілком зрозуміло, як рівно ж зрозуміло, що галицькі німці і українці дуже мало захоплюються краевою автономією, воліючи замісць близького польського, далекий німецький централізм.

Зачисляти за се ці нації до націй реакційних по своїй природі взагалі – звичайно нема жадних підстав. А коли це робив Енгельс, то це випливало як з вже зазначеної, так і з другої його кардинальної помилки, з ідентифікації об’єктивних інтересів неісторичних націй з інтересами націй пануючих. Говорючи, що українці щойно від Метерніха довідалися про гніт поляків над собою, Енгельс пише слідом за тим: „Так ніби в Польщі самі поляки, так само як і українці, не були гноблені, так ніби під австрійським пануванням не був Метерніх їх спільний ворог!” [„Aus dem lit. Nachl.” s. 237]. З цієї цитати видно, що Енгельс бачив в демократизації держав ледве чи не панацею на національний гніт. Його слова про Метерніха, що аж мусів переконувати українців про гніт поляків над ними, рівно ж свідчать, як недоцінював Енгельс фактичні причини національних антагонізмів між націями більшими і меньшими. Це недоцінювання і було причиною такого поспішного зачислювання неісторичних націй до націй контрреволюційиих. Енгельс думав, що як поляки так і українці мають лише одного ворога і мають іти лише одною політичною дорогою. Не дивно, що кожне збочення з цеї спільної дороги, котре диктувалося зовсім оправданою підозрілістю плебейських націй щодо добрих намірів націй історичних – видавалося йому зрадою справи революції.

Як я вже зауважив, тут ми маємо в дійсностє діло не з переконаною реакційністю політично вишколених класів, лише з тим напівсвідомим протестом пригніченої маси проти своїх визискувачів, котрий нині дається експлуатувати темним силам реакції, але завтра мусить конечно виллятися в свідомо революційні форми.

Зобачити це перешкодила Енгельсові й Марксові та обставина, що вони не звернули належної уваги на соціально-економічну структуру неісторичних націй, на соціальні антагонізми між австрійськими народами, котрі скорше чи пізніше мусіли вивести плебейські нації на дорогу демократії і революції. І це було третьою помилкою наших авторів, що привела їх до хибяої оцінки історичного значення народів-плебеїв.

Рівно ж життя не виправдало гороскопів Маркса що до панславістичного руху і опертого на них прогнозу що до будучини неісторичних націй. В поглядах великого соціаліста на цей рух є багато влучного і слушного, та все ж вони грішать певною односторонністю. В однім місці напр. Маркс пише:

“Що ці фрагменти (націй – поляки, українці і серби) будуть і далі тяжіти кожний до свого природного центру, само собою розуміється (is a mather of course), і стає чимраз більш очевидним в міру того, як шириться між ними цівілізація, а разом з нею потреба в історичній, національній активности” [„The Eastern Question” p. 547].

І хоч під цим „природним центром” автор розумів кінець кінцем Росію, то все ж це місце можна ще розуміти як констатування тільки природного факту, що кожна нація змагає до своєї консолідації, до з’єднання всіх своїх частин в одну цілість. Про визнання якоїсь надзвичайної сили панславістичного руху серед австрійських слов’ян тоді б не було і мови. Але лишаються знов інші вискази Маркса що до цієї справи, зацитовані мною в 2-м розділі, котрі не лишають жадного сумніву в тім, що Маркс фактично бачив в австрійських (поминаючи поляків) і турецьких слов’янах авангард панслов’янського „Drang nach Westen”.

Історія і тут справила погляди Маркса, і то досить несподіваним способом. Знов бачимо цілковиту переміну: нації (поляки), котрі були такими рішучими ворогами панславізму, що їх навіть не вважали за слов’ян, – грають одну з перших ролей в панславістському руху; навпаки, нації, що після Маркса мали зостати на все піонерами панмосковітизму (українці), виступають його завзятими ворогами. Причина помилки Маркса – та сама. Xвилеву ситуацію, певні відносини між окремими слов’янськими народами, що носили лише тимчасовий характер – він уважав за щось стале, конечне. Тоді – ми мали перед собою поляків, в котрих ще не вигасли повстанчі традиції, українців, хорватів і балканських слов’ян, повна безсилість котрих супроти їх могутніх гнобителів робила з них рабів яких будь ідеологій, від котрих вони сподівалися свого національного визволення.

Тепер – інша ситуація. „Засиля” українців, жидів, білорусів і литовців штовхнуло посідаючі кляси Польщі до запобігання ласки тої держави, де вони могли б собі знайти найліпшу оборону як проти „соціальної”, так і проти „національної анархії”. Навпаки, зріст інших неісторичних націй Росії і Балкану, що зачали чути в собі власні сили, – зробив для них панславізм або непотрібним, або просто крайнє шкідливим. Колишні панславісти і революціонери помінялися ролями. Легенда про „природне” москвофільство неісторичних націй розвіялася так само як і байка про їх „природну” контрреволюційність.

Переходячи до тих причин, на підставі котрих Маркс і Енгельс відмовляли неісторичним націям – так сказати – рації існування, треба зауважити, що тут ми зустрічаємо властиво помішання понять. Автори дуже часто уживають слово „національна незалежність”, а думають „державна незалежність”, так як би ці два поняття покривалися. Цю неточність треба все мати на увазі, розглядаючи інтересуючу нас проблему.

Для осягнення національної незалежності слов’ян, .на думку Енгельса, бракує перед усім конечних економічних умов. Вони не мають власної буржуазії. Цей аргумент можемо просто поминути, бо він властиво є лише констатування факту, котре було слушне в ті часи, але котре абсолютно нічого не говорило ні за, ні проти народження цієї буржуазії в будучім. Важнійшим представляється другий аргумент про нівелюючу силу централізму, котрий робив безвиглядними змагання слов’ян до федералізму, роблючи їх надії на сепаратне національне існування дуже проблематичними.

Входити в ближче обговорення питання, о скільки новочасна капіталістична держава дасться погодити з автономією своїх провінцій, – лежить по за темою і рамками цеї статті, становлючи цілком осібну проблему про себе. Тут вистане зазначити, що сучасна соціал-демократія Австрії і Німеччини – в особах своїх найліпших представників – залишила погляди Маркса в цій справі. Каутський пр. каже, що

„Австрія може ще існувати тілько як держава федеративна… Модерна з’єднана держава дасться дуже добре погодити з якнайдалі ідучим самовизначенням своїх провінцій але лише з таким, котре установлює для всіх частин рівне право” [„Der Kampf der Nationalitäten und das Staatsrecht in Oesterreich” von K. Kautsky].

Однакових поглядів тримаються Реннер, Бауер і ціла австрійська соціальна демократія, в програмі котрої стоїть вільний союз автономних націй.

Цілковиту слушність має натомість Маркс, коли він каже, що передумовою для „національного існування” є „велика кількість населення і одноцільність (Geschlossenheit) території”. Але лиш тоді, коли під „національним існуванням” розуміти існування в характері незалежної держави. Та й то з певними застереженнями, бо хоч ми і бачимо, що державна незалежність маленьких держав є або фіктивна (Сербія перед останньою війною, Чорногора) або непевна, завсіди виставлена на небезпеку бути знищеною сусідами (Бельгія, Швеція), – то про те такі держави існують, а існування їх часто більш тривале і певне, ніж великих держав (Швейцарія в порівнянню з Польщею або Турцією). Коли ж під виразом Маркса „національне існування” розуміти меньш досконалі форми його, тоді і велика скількість населення і замкнутість території – яко умови національного існування – майже цілком відпадають: історія знає цілу масу дрібних народців (чехи, словінці, словаки, угорські румуни), які скоро поступають наперед, не маючи ні одноцільної території, ні поважного числа населення.

Що до значення історичної традиції, яко умови національного існування, – то і ця обставина має певне значіння тільки коли будемо говорити про існування нації яко держави. Маса ж нових народців Австрії властиво не мають жадної неперерваної історичної традиції, що не перешкоджає їм досить уперто і з успіхом відстоювати свій національний побут.

Більшу, як на перший погляд видається, вагу мають вказівки Маркса на ролю географічної констеляції, в котрій живе нація, на шанси її розвитку. Нація, що не має певних конечних для неї географічних умов, засуджена або на смерть, або на вегетування, як напр. Московщина, поки вона не здобула Балтійського і Чорного морів. Одначе тут треба бути надзвичайно обережним в ставленню гороскопів: чи дана нація має згинути чи ні через те, що їй бракує конечних географічних умов? Маркс пише, що незалежність слов’ян є утопією з тої причини, що ні Австрія, ні Угоршина не дадуть себе ніколи відтяти від Адріатику. Ці аргументи недавно трохи відсвіжила віденська преса з нагоди останньої балканської війни і. зв’язаних з нею великосербських і тріялістичних плянів. Однак уже дальші слова згаданого в горі висказу Маркса позбавляють його аргументацію всякої сили. Маркс каже, що слов’яне тому не дістануть ніколи берегів Адріатику, що ці береги так само конечні для Австро-Угорщини, як… для Польщі береги Балтику. Отже, коли конечність посідання австрійських берегів так само мало буде в стані утримати їх за Австрією, як конечність володіння Балтійським пебережем для Польщі була в стані гарантувати їй це володіння, – тоді справа з національною незалежністю слов’ян не стоїть ще так погано!

Річ в тім, що багато територій або пунктів буває заразом географічною конечністю для кількох націй. Для котрої з цих націй ся конечність покажеться „конечнійшою” – це в кожнім конкретнім випадку сказати наперед досить трудно, аби від таких непевних даних робити залежним право і шанси нації на національну незалежність. Чеський король Оттокар Пшемисл ціле життя намагався добратись до Адріатику, а через нього до світового ринку. Його спроби не вдалися, і Чехія, щоб не бути відтятою від моря (і від світового ринку) мусіла увійти в склад чужого державного організму, котрий відділяв її від Адрії. В таких обставинах все рішається взаїмним відношенням сил конкурентів. Для Чехії море також було „географічною конечністю”, одначе – так само як і Польща – робити ужиток з цієї конечности вона змогла лише в рамах чужої держави.

Не потребую згадувати, що певне географічне педоження – так само як і число населення – є конечною умовою для державного, але не для національного існування взагалі даного народу. Підсумовуючи погляди Маркса і Енгельса на причини, завдяки котрим вони заперечували можність національного існування неісторичних націй – мусимо констатувати, що деякі з них (політичний централізм) в суті річи не існують, деякі знову (географічні, територіальні) – вправді існують, але яко конечні умови лише одної (правда найдосконалішої) з форм національного існування народів.

Мій перегляд думок Маркса і Енгельса в інтересуючій нас справі був би не повний, як би я не взяв під увагу тих поправок і застережень, які вони самі внесли в свої погляди, Зважати на ці поправки тим конечніше, що деякі з них значно змінюють або бодай ослаблюють категоричність деяких тверджень наших авторів.

Ці уваги торкаються в першій мірі тези і про т. зв. контрреволюційність слов’ян та реакційність національних рухів неісторичних народів. Захоплення австрійських слов’ян панславістичними ідеями було для Енгельса й Маркса одним з головних виявів цієї реакційності. Одначе, з деяких статей, писаних Марксом до „New York Tribune”, – можна переконатися, що залежність слов’ян від панмосковських впливів не була вже такою догмою для Маркса, як це могло би здаватися з уже цитованих уривків його творів. Підносячи поступ, котрий зробила Сербія на всіх полях громадського життя, Маркс звертає увагу на повстання – в слов’янській і православній Сербії – антиросійської поступової партії. Далі, переходячи до висновків загального характеру, пише Маркс:

„Нема сумніву, що коли греко-слов’янське населення (Туреччини) здобуде власть в країні, котру воно залюднює та де воно творить три чверті цілого населення, з тою самою конечністю народиться антиросійська поступова партія, існування котрої все було неминучою консеквенцією частинного унезалежнення від Турції якої будь її часті” [„The Bastern Question” p. 9].

Подібні ідеї висказував Маркс і щодо слов’ян австрійських, – лише не в такій категоричній формі. Признаючи „велику небезпеку” для Австрії від панславізму та конечність для неї самооборони, Маркс з жалем зауважує, що хоч Метерніх ставив опір панславізму, але

„одинокий властивий засіб (боротьби з цим рухом) – повна свобода розвитку (австрійських слов’ян) не належала до системи його політики” [„Tte Fastern Question” p. 549].

Отже тим самим автор визнає, що небезпеку панславізму при певних умовах можна відвернути!

Ці вискази стоять в різкім контрасті з загальними виводами Маркса в цій справі. Замість безнадійности – віра в можливість для слов’ян власними силами увільнитися від чужих політичних впливів. Замість анатеми „вічним реакціонерам” – несмілива надія, що може ці „відпадки народів” таки знайдуть силу визволитися з пут реакції і панславізму. Цілком несподівана у Маркса віра в можливість самостійної, поступової еволюції тих, кому відмовлялося всякої будучини, котрих називалося „природніми реакціонерами”.

Ще більш характеристичний висказ знаходимо що до слов’ян балканських, там де Маркс обговорює політику європейської дипломатії супроти Оттоманської імперії. Сміючись з безсилости дипломатії посунутися хоч на крок в розв’язанню східного питання, з її змагань за всяку ціну утримати status quo па Балкані, Маркс пропонує свій спосіб рішення цієї проблеми. Цей спосіб є „реконструкція Оттоманської імперії через заснування грецької імперії або федералістичної республіки слов’янських народів” [„The Eastern Question” р. 75; Lassal – Reden. u. Schriften П В. s. 401 – 2]. Про „федерацію незалежних держав” Німеччини писав і Ляссаль. Отже те гасло, – федералізм – за висунення котрого австрійськими слов’янами, безповоротно зачислено їх до націй умираючих, що тримаються старих реакційних кличів, це саме гасло (федералізм) поручав сам Маркс яко форму будучого устрою балканських слов’ян!

Як не дивитися на щойно наведену думку Маркса, в кожнім разі вона значно ослаблює ту його аргументацію, де він старається виказати реакційність австрійських „наційок” власне їх змаганням до федералізму. Федералізм для балканських бодай слов’ян – це є порожне місце, це є непослідовність в загальній концепції Маркса в цій справі, яка позбавлює її певної викінченості і цілості. Подібну непослідовність здибуємо і в Енгельса. З одної сторони слов’яне австрійські зостануться, на його думку, завжди („аж до їх повного загину або винародовдення”) носителями контрреволюції [„Aus dem lit. Nachl.” s. 237]. З другої сторони він дивується, чому українці в [18]48-ім році звернулися проти поляків, а не проти Метерніха, котрий прецінь є їх „спільний гнобитель”! Ergo, реакційність слов’ян (українців) пояснюється тут не їх соціально-політичним положенням (а тільки тоді й можна було б говорити про їх природну реакційність),, а браком політичної свідомості (бо повинні б були пізнати, хто є їх „спільний ворог”).

А цей факт – сам по собі – ще ніколи не був причиною смерти жадної кляси, жадної нації. А вже цілком неоправданим булоб б приписувати сьому моментові перманентний характер. Що Енгельс взагалі сам не брав своїх поглядів на неісторичні нації за догму, – видко з богатьох місць „Літературної спадщини”. Так говорючи про конечність політичної централізації і ergo повну безвиглядність національних (федеральних) рухів неісторичних націй, Енгельс пише:

„Це все одначе не мало б рішаючого значіння. Коли б слов’яне в яку будь епоху свого пригнічення зачали нову революційну історію, вони вже через це довели б свою здібність до життя… Від того часу революція мала би інтерес в їх визволенню і спеціяльні інтереси німців і мад’ярів зникли б перед важнійшими інтересами європейської революції”.

Формула – що правда унята в гіпотетичну форму – одним ударом перекидає до гори ногами всі безапеляційні засуди автора неісторичним народам. Ця формула не могла б бути написана, коли б Енгельс безумовно вірив в слушність своїх гороскопів про природну реакційність слов’ян, виключаючу всяку можливість революційного їх піднесення.

Взагалі, може це бути велика смілість, але я думаю, що в своїх розумуваннях про долю і політичну вартість неісторичних націй, Енгельс і Маркс (а тим більше Ляссаль) виходили не стільки з об’єктивного досліду їх соціально-економічних і політичних відносин, їх історії (цеї останньої, як ми бачили на прикладі українців, вони не все добре знали), як піддаючись, може несвідомо, гіпнозові факту. Народам, що нічим майже не виявляли себе в історії, що в великій історичній драмі [18]48-го року грали лише негативні ролі, – наші автори відмовляли будучності і здібності до розвитку.

З усіх слов’ян (крім поляків) найбільш енергічно відстоювали своє національне існування слов’яне турецькі – і ми вже бачили, як під впливом сього факту зміняли супроти них Маркс і Енгельс свої загальні національні концепції. Найбільшу ж революційну енергію розвинули в тім часі поляки – тому погляди на них наших авторів зовсім відмінні від поглядів на інших слов’ян. У Енгельса читаємо:

„Що Польщу не дасться умертвити, це вона довела в 1863 р. і доводить що дня. Її претензії на самостійне існування в європейській родині народів не заперечні” [Engels – „Internationales aus dem Volksstaat”, s. 39 – 40].

Ясніше трудно представити залежність поглядів Енгельса на живучість даної нації від фактичних доводів, зложених нею на угрунтування свого права на існування. Не потребую згадувати, що між фактичною активністю даної нації та її здібністю до життя є дуже тісна залежність. Тому погляди Енгельса почасти узасаднені. Але з другої сторони ніколи не с оправданим заперечення рації існування за якоюсь нацією єдино на підставі її хвилевої політичної безсилости. Цей гіпноз факту, під котрим були і Енгельс і Маркс, не дав їм зрозуміти, що ціла т. зв. „контрреволюційність” слов’ян (особливо австрійських українців) була ні що иньше, як протест проти реакційної сторони революційно-національних рухів [18]48-го року (польського, мад’ярського); тої реакційної сторони, котра для стороннього ока була ще невидною, і котра (в виді польського і мад’ярського гніту над іншими „національностями”) щойно тепер стає очевидною для всіх.

На перший погляд може здатися дивним, що Маркс і Енгельс оперували такими сумарними поняттями, як „нарід”, „нація”, дивними в устах ідеологів певної кляси, теоретиків класової точки погляду на явища суспільного життя. Перша причина сього, розуміється, є та, що правда рідко – але є моменти в історії націй, коли з повним правом можна говорити про загальнонаціональні інтереси цілого народу. Подібних „єресей” з точки погляду вульгарних марксистів можна знайти досить не лише у названих авторів, а також, напр., і у Ляссаля, котрий, напр. називав італійське повстання корисним для німецької нації, а війну проти Данії „життєвим інтересом німецького народу” [Lassal – „Reden u. Schriften”. II В., s. 402 – 442].

Власне в [18]48-ім р. стояли перед німецькою і мад’ярською націями цілі, котрі можна було назвати загальнонаціональними, в обороні котрих ставала (або повинна була стати) ціла нація без різниці кляс. Крім того з деяких місць у Енгельса видно, що під „нацією” він розумів активні її кляси, що виступають яко свідомі актори в історичній драмі. Решту народу (котра ідейно може бути навіть в опозиції до „акторів”) зачисляти до цеї активної части, і обіймати їх одним поняттям „нації” дає право власне пасивність цеї другої частини, що своїм чинним протестом не відбере іншим легітімації виступати в її імені.

[Ось ці місця: „Вина за всі підлоти, зроблені в інших країнах з помічю Німеччини (автор говорить про національні утиски. – Д.) падає не лише на самі правительства, але в великій мірі на німецький нарід. Без його засліплення, без його рабськості німецьке імя не було б так зненавиджене за границею, а пригнічені Німеччиною нації давно осягли б стан вільного розвою”. (Aus dem lit. Nachl.”, s. 113).

В ті часи пасивність німецької громади дала право активнішій її часті (в даному разі правительству) репрезентувати „німецьке ім’я”, промовляти в імени німецького народу.

В другім місці Енгельс каже: „Якщо коли-небудь робітнича кляса в Росії… створить політичну програму, і та програма заключала б в собі визволення Польщі, тоді, але не скорше – і Росії, як народу, не треба буде винити (за гніт над Польщею), наш акт обжалования спаде тоді тільки на російське правительствo” („Енгельс – „Роб. кляса і польське питання”). Те саме ідентифікування нації з її активнійшюю частю.]

(В сім сенсі слово „нація” уживається і в нашій статті). В тих обставинах, здається мені, належить шукати пояснення термінології наших авторів. Крім того, розуміється ще й в тім, що за тих часів деякі нації, як українці, в котрих процес соціального різничкування щойно зачинався, фактично скорше можна було назвати клясою, як нацією. Оба ці поняття фактично покривалися одне з другим.

Заки перейдемо до методу Енгельса і Маркса, пригадаємо в пам’яті головні висновки з їх поглядів на неісторичні народи.

Ці виводи будуть такі:

1) застереження і поправки, пороблені нашими авторами, відібрали їх твердженням про неісторичні нації категоричний характер.

Це відноситься як до т. зв. контрреволюційності неісторичних націй, так і взагалі до їх права на існування.

2) Деякі з цих рухів вважалося можливим навіть підтримувати, яко такі, що лежать в інтересах поступу і цивілізації.

3) Заперечення можливості національної незалежности неісторичних націй відносилося скорше не до цієї незалежності, яко такої взагалі, лише до одної з її форм.

4) Згадані вище три кардинальні помилки наших авторів, а також недоведеність їх головних аргументів (роля централізму і географічних умов) – значно ослаблює вагу їх, некорисних для неісторичних націй, поглядів.

5) Все, що писали Енгельс, Маркс, а навіть Ляссаль в питанню, що нас обходить, переймає якесь темне, не ясне передчуття, що та реакційна сила слов’янства, котра допомогла задушити революцію – все ж є рухом нижчих верств, рухом демоса, який лише хвилево може мати антидемократичний зміст. Це передчуття нових великих національних рухів, нових історичних бур, що стають тепер історичним фактом. Це ж передчуття і позбавляло твердження наших авторів їх безапеляційної сили, не згадуючи вже про поправки самої історії.