Його Милість Іван Мазепа, гетьман
Дмитро Донцов
Мало є постатей в історії, які кількасот літ по смерті викликали вулкани пристрастей: адорації й ненависті.
До тих небогатьох належить Іван Мазепа, гетьман. Зганьблений, незрозумілий, оббріханий, подоланий і виклятий, – він стоїть живий перед противниками і приклонниками.
Що тому причиною?
Прометеївське в нім.
Коли – в легенді – досі орел роздзьобує серце зухвалого противника Зевса, то – в церквах досі проклинають душу зухвалого противника Петра. Доказ, що другий так само мало вмер, як і перший.
Доказ, що великий спір, піднятий Мазепою, ще не замкнений. Що Велика Північна війна ще не скінчена. Що Полтава не була «вікторією».
Особливо ж тепер, коли захитався символ імперії «град Петра», збудований на «благородних кістках» козацьких…
Коли наслідники царя забралися з Мазепиного Києва, аби перенести столицю земель «гетьманського рейменту» до Харкова.. Коли хоч не Мазепа, то мазепинці знову перегородили шлях Росії до Чорного моря.
Чим був Рішельє, Людвік XIV і Бонапарти для Австрії, чим Наполеон для Англії Пітів, тим – ось «вже літ більше двісті» – є Мазепа для Росії: вічне memento mori!
Бо він був той, шо сидючи в Батурині про Фастів і правий бік мріяв; що «вічний мир і союз Його Царської Величности з Королівською Величністю учинений (в підтвердження Андрусова) – «содержати кріпко» ані серед Війська Запорозького, ані серед «народу Малоросійського» – не спішився…
Бо він був той, що на Крим і до моря нам стежку трудну вказав.
Бо він був з тих, що «не носячи болш невольничі ярма на своїх вольних козацьких шіях, за помічю Божою скинути тоє» навчав.
І за те стягнув на себе гнів противників і заздрість і наклеп своїх.
Закидали йому найстрашніший закид невдачників: дурні були його задуми, бо не вдалися! Але він, що впав, – живе досі. Вони ж, що встоялися – впали.
Закидають йому, що вмішався недотепно в невблагані права історичного процесу… Але він – не висудити на історичнім процесі прагнув свої права, лиш «през шаблю» їх здобути…
Закидають йому його «неморальність» і егоїзм. Але забувають, що егоїзм Івана Мазепи є шляхетніший від альтруїзму Іванів Незнаних.
Бо дійсно не для «лакомства нещасного», лиш для ідеї здійняв бунт проти варвара Півночі. Ті, (предтечі соціалістів!), що для «соціальної справедливості», не для України колотнечі зчиняли, як «щенюк Петрик» – «марне гдесь згинули». Або як Сулимко чи Суховій – «по собі вічную оставили ганьбу»… Мазепу і його ідею не з’їв зуб часу: більш сліпучий як коли-будь є її блиск.
Що був він неморальний в розумінні тартюфів демократизму, – певно!
Він був наскрізь постатю ренесансу. Недурно й називали його противники – «Махіявель і хитрий лис».
Він мав щось з доби Макіавеллі, який казав, що державний муж повинен бути – львом і лисом нараз. Цим дорівнює Хмельницькому. Інші були або лише льви, як П. Дорошенко і П. Орлик. Або – лише лиси, як Брухокецький і Самойлович.
Він був одним і другим нараз.
Коли він звднуваз собі «махієвельською хитрістю» царя і царських воєводів і боярів, і Самойловича і Карла, і хитливу старшину, і ще хитливіших запорожців, які його «ласці рейментарській субмітувалися» – був він геніальнмм лисом.
Коли він «здрайців і плутів» як Петрик і інших «своєвольників» на горло карав, «виннійшим руки і ноги ламав, голови одтинав і на шибеницях вішав», або їх «глупство киями виганяв» – був він львом.
Колиж унижені листи до Царського Пресвітлого Величества писав, Кочубейові й Іскрі і тим своїм, що заскоро вирвалися наперед, як Палій і Мандрика – голови стинав, або в заслання послав, а водночас Карла кликав, був він лис і лев рівночасно! Особливо тоді, коли, нагло скинувши маску, в цілій своїй жахливій величі встав перед виведеним в поле противником, що уважав себе за генія, але яким грався лише батуринський лев…
Коли обсервуємо цю трагічну постать нашого ренесансу, як він не задовольнився ласкою і добродійствами царя, а «зрадив» його; як він не задовольнився дочірнею любовю хресниці, лиш хотів її «уст коралевих»; як він, як свідчить Нордберг, і в 70-му році життя зберіг вогонь і блиск молодости в очах, і як він впав жертвою апатії втомленої країни своєї, – коли згадати те вічне ворохобне в нім, то мимоволі думаєш про «чортівський еліксір» Гофмана, про Цезаря Борджіа, про трагічні й блискучі постаті великого Мусу і неспожитого внутрішнього прометеївського вогню…
Приборканий дух нашого степу, степу Ігоря і Сірка говорив з нього; і в його «aventures galantes», і в його суворості рейментарській, і в ласкавій усмішці, і в гніві і в потужнім виклику історії.
Його постать не знайшла ні адекватної собі оцінки в історії, ані адекватного зображення в письменстві, яке силою експресії дорівнювало хоч би Гюго або Сенкевичу. Тому й стоїть перед нами ще та постать тривожна в своїй таємничості, загадкова, хвилююча пафосом дистанції, притягаюча, не вкладаючись в жодну рамку наших примітивних класифікацій.
І вказує в майбутнє – не лише як Той, що дав нам взірець мети, але й взірець людини. Вищої й міцніщої від роз’їджених «моральною» гниллю пізніших віків нащадків.
За виданням: Вісник, 1933 р., № 1, с. 42 – 44. Підпис: Д. Д.