Невсих Невтихович –
соціальним реформатором
Дмитро Донцов
(«Нова заповідь» В. Винниченка)
Публіцистична і повістярська творчість В. Винниченка – є типова для автора-соціаліста. Його головні теми: соціалізм і сексуалізм. Таким був він, такими були й його духові побратими в Європі: Поль Маргеріт, Андре Жид, Е. Золя, Арагон, Цвейг, Манн, а в українськім письменстві Коцюбинський і Косач. Соціалізм і сексуалізм – це були їх і їх адораторів ідоли, довкола яких садила свого розперзаного гопака здекласована, атеїстична інтелігенція останнього півстоліття.
Політична кар’єра В. Винниченка знана: соціаліст, приятель московської «демократії», короткий час – проти волі – її нерішучий противник, дальше новонавернений комуніст, вповні апробував терор компартії на Україні, по розгромі визвольного руху поїхав в 1920-х роках в ставку червоної Орди, запропонувавши їй свої послуги: «». Недоцінений Кремлем, обезцінений своїм минулим, вертається до «згнилої буржуазної Європи», де друкує два романи-утопії: по першій війні «Сонячну машину», а по другій, в 1950 p., «Нову заповідь». По невдалій прощі до московських червоних святинь трохи «розчарувався»; властиво не в них, а в дрібних дефектах механізму машини. Як видно з останнього роману – в комунізмі закоханий і вмер, бачачи в нім можливого союзника своєї ідеї.
Чи правильно назвати романом цей твір в 500 стор. малої вісімки? Не зовсім! Це напівроман, напів-публіцистика. Герої виголошують агітаційні промови (хоч нудні та довгі), формулюють своє «вірую» в стилі газетних статтей або захвалюють ідею автора – «колектократію». До речі, треба відразу догадатися, то цей термін взяв автор не від слова «колектувати», «колекціонувати», а від слова «колектив».
Що таке колектократія? Це такий соціалістичний рай, де власникам фабрик і варстатів (село його не цікавить) – мав би бути не «буржуй», не партійний бюрократ, – а колектив робітників. Як той рай запровадити? Це – «пльовоє дєло». Старою методою М. Драгоманова: переконати противника! Треба тільки соціалістів, комуністів і капіталістів переконати, що колектократія зразу ж спричинить зріст «продукційних сил», мир і добробут у світі!
Чого ж їм ще більше треба? Хіба ж може бути якесь інше щастя, опріч матеріального? «Буржуї» отією колектократією куплять собі у совєтів мир, бо нащо ж тоді Москві воювати? Вона ж, думає автор, воює не за владу, не за панування, а за визволення «трудящих»! Совєти ж за ціну занехаяння війни осягнуть – дешевим коштом – соціалістичний рай не лиш в СССР, а й поза його межами.
Чистий інтерес для обох сторін. Аби вони послухали Винниченка! Скажете, це занадто просто! Але ж все геніальне є просте. Кожна сторона має поробити тільки дрібні уступства. Большевизм мусить тільки відступити від жадоби влади (тільки від цього!), а капіталісти – дати гроші на цю імпрезу і зректися своєї власності. І все буде гаразд та ще й без всякого проливу крові. Чи ж це не геніально?
Це – так би сказати – ідея роману. А зміст такий: героя його, Панаса Скибу, комуніста «із малорософ», з його товаришем Грицем Савенком посилає Кремль з таємним дорученням від партії в Париж, з фальшивим пашпортом. Панас стає Петром, а Гриць – Кіндратом. В Парижі ж отворив свою штаб-квартиру американський – не мільйонер, а мільярдер містер Стовер. Нібито організує він все-європейський пацифічний рух (всесвітній мир!). Та москаля не обдуриш! На ділі, Стовер просто підготовляє війну проти СССР. Врятувати СССР від цієї напасті й післано двох хохлів. Мають вони дістахися в середовище облудного «вормонджера» і винюшити, чим він дихає, які підлі заміри плете проти миролюбної совєтської демократії? Дальші герої роману – це один соціалістичний лідер Жан Рульо і його шкільний товариш, комуніст Жак. Винниченко не був би Винниченком, коли б його герої не були дубльовані різними дамами.
Жан – має утриманку – артистку Люсен, Жак – товаришку Матільду, Стовер – місс Стовер, свою небогу (або – за автором – «небіжку», хоч в романі виступає вона живісінькою), – яка стає вибранницею Петра. Різними карколомними фокусами Петро пролізає в оточення .мільярдера, який робить його начальником своєї особистої охорони, і навіть усиновити хоче. Взагалі цей Стовер вийшов в автора стопроцентовим ідіотом.
Будучи партійним шпигуном при Стовері, Петро, очевидно, зараз же закохується в Мабель, а вона в нього, соціалізм переплітається з сексуалізмом. В орбіту Стовера влітає і Жан – винахідник отієї колектократії. Він хоче навернути янкі-мільярдера на свою віру, а Стовер хоче притягти видатного соціалістичного лідера до своєї акції. Та коли Жан пояснює, що для щастя людськості Стовер має поділитися з соціалістами своїми долярами, янкі викидає його за двері. Тоді Жан позискує для своєї ідеї комуніста Жака з Матільдою.
На зборах французьких комуністичних шефів, Жан виголошує агітаційну промову в дусі думок Винниченка та кличе комуністів з’єднати для цих думок Москву. Та з усього виходить «пшик». Комуністичні товариші висміюють Жана з Жаком і доносять на цих «ворогів народу» Москві. Діставши звідти директиви, вбивають для певності і Жака і Жана. Історія, м. і., зовсім неймовірна, бо, «ліквідуючи» своїх небезпечних противників, большевики рідко звертають увагу на сентиментальних Манілових…
Ця афера і власна розвідка дали Петрові досить матеріалу про діяльність Стовера і він заміряє вертатися до свого московського начальства, коли Мабель рішила інакше. Довідавшись, що Петро ідейний московський шпигун, вона зразу пропонує йому завезти його в Москву власним літаком, аби він взяв її за жінку. Героїчний шпигун пручається і не підається спокусам буржуазної Цірцеї. Тоді закохана місс – через щоденник одного обдуреного большевиками французького «товариша», якому вдалося накивати п’ятами з Москви – відкриває Петрові очі на брехню комуністичної практики (перед тим бідолаха про це не знав).
Коли ж партія мала вже досить паризьких вихилясів свого агента-хохла і перш «попросила», а потім силоміць схотіла його схопити і вивезти «на родину», – Петро «розчарувався» в науці Маркса-Леніна і став «невозвращенцем». Переконаного тепер в єлиноспасенності колектократії Петра, підприємчива місс Мабель везе до Америки – переконувати грубих «буржуїв» помогти нещасній людськості. Нарру end!
Отже, «Нова заповідь» – роман в стилі дешевих голівудських фільмів, з шляхетними героями-шпигунами, з чорними характерами, з вампами, або ніжними самичками, з убійствами, з детективами, з нещасним коханням, втечею, з людоловством, з гонитвою в автах, з револьверами і альковами; і нарешті з щасливим кінцем, коли сексуалізм тріумфує над соціалізмом. Коли-то, – як казали німці – герой і героїня «kriegen sich». В старі часи такі романи звалися «Hintertreppe»-Romane або «бульварними». В наші часи їх видає і ними зачитується «прогресивна» інтелігенція. Витяги з цього роману друкували «Українські вісті» і «Східняк» (однакові смаки!), а цілість видало видавництво «Українські вісті» і «Україна». Хоч про Україну там не знайдете буквально нічого.
Малює нам роман типів незмінних винниченківських Марусь і Гриців, наївної, сентиментальної української інтелігенції, 50 літ тому, з часів т. зв. «відродження», початків XX віку. Не треба дуже спускатися на етикетки, наліплені автором своїм героям і героїням. Хоч вони і звуться Жанами, Жаками, Люсенами, Мабелями, та все це маскарада. З їх мови, жестів, психіки, заховання, емоцій, зразу ж пізнати давно знаних з новел і драм того ж автора – «рідних» Гриців і Марусь з Лубен або Пирятина.
Навіть Петро і Кіндрат, це не комуністи, які перейшли сталінську муштру (таких тють Москва закордон не висилає). Це наївні, перечулені й кохливі «Енки» з царських університетів. І навіть отой містер Стовер не так подібний до американського мільярдера, як до гоголівського Сквозника-Дмухановського. Він ручкається з кожним гостем, «тикає пальцем», вимахує руками, уноситься, не має найменшої самоконтролі, стукає кулаком по столі і дає себе дурити кождому пройдисвітові, як городничий Хлестакову.
Мабель, як хоче звернути на себе увагу хлопця, – губить хустинку, як за часів Основ’яненка провінціальна панна на Україні. Або попросту – штуркає хлопця ліктем, як колись Гапки на сільських вечорницях. Не хочу критикувати цих метод зближення прекрасної половини людського роду до непрекрасної, кажу тільки, що не є вони мабуть притаманні товариству вищої фінансієри.
Про Петра – Винниченко пише з захопленням. Це мабуть його друге Я. Готеляр, в якого в Парижі замешкав Петро з товаришем, нотує про нього: «видно відразу, що хорошого роду людина і дбайливого панського виховання»… І тут же оповідає автор, що Петро часто «посміхався на цілу губу», а навіть в ресторані «заходився таким реготом, що всі озиралися». Так Винниченко уявляє собі «дбайливе панське виховання»…
Всі герої роману – комуністи, чи соціалісти (з «малоросів» чи французів), хотів був сказати: мужчини і дами, а треба сказати – хлопці й дівчата, нестримні в виявах своїх скороминучих почувань, страшенно «ніжні», сентиментальні й неймовірно балакучі. Петро з Кіндратом – це пара воркуючих голубів. Атлет – Петро, при кождій нагоді (і без неї) усе «ніжно обіймає» Кіндрата, або в нападі радості, – «легко як подушку підносить його аж під саму стелю»; ніжненько зве його «Грицинятком». Чулий Кіндрат відплачує йому такою самою розманіженістю.
Жан і Жак також не обходяться без сахаринових чулостей. Вже від самої фізичної близькості приятеля, Жанові стає «тепло і спокійно», як іде з ним попід руку. І Жак в такі хвилини – зразу ж «розкрохмалюється», йому «затремтіла губа», і він теж «притискає руку (приятеля) до себе», а в розмові між ними – все миготить «милий і ніжний усміх»… Ну просто закохана парка в парку – оті революціонери. Петро є тут вже Паньом, Гриць – Гриценятком, панна Люсєн, Люсєнькою, а Мери – Меринькою. Все заправлене солодко-мармеладним соусом сентиментальіного хохла часів Панька Куліша або Квітки. Звідусіль вилазить з тих героїв незнищима туга наших Петрусів і Марусь за ідилією і спокоєм, за теплотою і пестощами… щоб, як кота на грубі, почухати їх за вушком…
Як розхрістані й неопановані їх розливні почуття й настрої, – так розхрістана й нехлюйна є й їх мова. Роман написаний русско-малоросійським жаргоном колишньої української інтелігенції. В романі рясніє від таких слів, як: вєрно, подходяща, конешно, вокзал, давай, дайош, без надобності, наганяй (догана), придане (віно), пожильці (мешканці), ранувато (раненько), понятно, безжально (немилосердно), дурачок, дурня виробляти (з москов. «дурака валять»), сліжка (з москв. слежка). Такою мовою колись балакали царські фельдфеблі-малороси, вертаючи в своє село.
Такою ж мовою, мов з «топленого масличка» (вираз Г. Квітки) балакають герої роману і про свій соціалістичний рай, колектократію. Декламує Кіндрат: хоч би Вол-Стріт і відкинув його ідею, – «ну, а наші (цебто большевики) не так поставляться, Паню. Я глибоко, я всією душею вірю, що наш рапорт буде принятий Москвою. Ого, Паню! Як вони підхоплять цю ідею колектократії! Як вони розголосять її по всій планеті, як вони виставлять її у тих Об’єднаних Націях! Нехай тоді всі Вол-Стріти спробують одхилити пропозицію Совєтського Союзу! Ану! Ага, скажуть їм їхні трудящі, так ви одкидаєте таку умову миру на землі! Е ні, голубчики, дайош розброєння, мир і колективізацію! Правда ж Паню?…» А Панас скрикує: «Молодця, Грицю! Єй-бо молодця! Правильно діалектуєш!»…
Такою вульгарною, хамсько-босяцькою мовою йде балачка наших пирятинських парубійків про справи світової політики. Петро «всею душею» вірить, що москаль принесе щастя всім «трудящим», як всією своєю плебейською душею вірили ,в це 1917-19 pp. і сам автор роману, і ціла хмара українських соціалістів з-над Дніпра і з-над Дністра. Вірить, в рабській душі своїй, Петро і в те, що всі справи соціально-політичні мають за українців вирішувати «вони» – москалі. Вірить з тупою, глупою наївністю Стороженкового Данилка («Не в добрий час»); так, як Данилко дивився лише на свого пана, так сліпо задивлений в свого пана й Петро… Часто не знаючи кого вибрати, опиняючись в становищі ні в тих, ні в цих.
Таким способом думають здійснити свою ідею оті Петрусі. Така є психіка їх, реалізаторів тої ідеї. Саму ту ідею автор і не думає роз’яснити детальніше. «Мир, роззброєння, колектократія» – цебто одна з форм соціалізму – це й все. 1 це якраз те, що тільки й цікавить ідилічних Петрусів; аби мати матеріальний добробут, ідилію вічного миру – без змагань і боротьби – й сидіти тихо в своїм закутку. Під одним, чи під другим паном і володарем.
Винниченко писав свій роман по-українськи, головні дієві особи – українці, видавництво, яке випустило роман, називається, як вже згадав, «Україна». Але ні в змісті балачок, проектів і акції – не знайдете ні України, ні взагалі нічого українського.
Герої тільки говорять своїм утраквістичним волапюком. Але весь їх патріотизм вичерпується отією «рідною мовою». Коли говорять – «ми», «наш», «у нас», то це значить совєтські люди, Есесерія, та й тільки. Вони просто совєтські патріоти, і автор роману видко уважає це за річ нормальну. Для Кіндратів і Петрусів є лиш дві сили в світі – Волл-Стріт і Кремль. України, хоч би як потенціальної сили, ,в їх концепції нема. Ні під оглядом політичним, ні культурним. Вона – в їх уяві – просто п’яте колесо до воза – того чи іншого. Немає й інших сил – ні націоналізму, ні церкви, ні селянської стихії. Є європейські соціалісти, та вони й комуністи – це лиш посварені брати.
В тім, видженім крізь окуляри партійної політграмоти світі і відбуваються пінкертонівські пригоди обох винниченківських Невсих Невтиховичів. В політиці для них є лише дві сили – Москва і Вашінгтон, в суспільнім життю: пролетаріят і буржуазія. Селянин? Відома річ, що це той самий буржуй, куркуль, адоратор приватної власності. Колектократи, як і комуністи в своїх проектах ним нехтують. І одні й другі просто хочуть сісти йому на шию. Що цих буржуїв є на Україні до 70-80 проц. всієї людності, цим Петрусі не журяться.
Вони так засліплені штучним блеском чужої і ворожої Україні ідеї, що від неї тільки шукають спасіння. До тієї степені, що їх навіть не цікавить, хто ж ту ідею буде на Україні здійснювати. В чиїх руках там має бути влада? Чи Україна має стати державою, чи лишитися чужою кольонією? Уважаючи себе за інтернаціоналістів, обидва московські агенти є звичайними провінціалами, що живуть ідеями, занесеними в їх глухий закуток столичним агітатором. Зрештою віллу, в якій Винниченко писав свою утопію, він так і охрестив «Закуток».
Чисто загумінкова наївність Петрусів, така безмежна, їм так далеке почуття якоїсь національної, чи особистої гідності, що вони так і кажуть: як їх ідею прийме Стовер, вони готові кричати: «Слава Стоверові»! А прийме Сталін, гукатимуть – «Слава Сталіну»! Слава чужому панові! їх цікавить система, яка «забезпечує найбільшу видатність праці», та щоб не було «буржуїв». Поняття свободи – особистої, чи національної, недоступно психіці раба.
Ціла філософія роману – справді великий «прогрес» в порівнанню з «Кобзарем»! Там є передусім Україна, є любов до неї, ненависть до її гнобителів, віра в Божеську силу, яка дає силу й нашим рукам. В рабстві Шевченка обурює не так економічний визиск, як моральне пониження, ганьба і для особи і для нації. Ні одного з тих моментів нема в романі. Тільки питання шлунка і – «миру» під одним або під другим чужинцем. Щастя «трудящому люду» принесе або Сталін, або Стовер, або Об’єднані Нації. Ідея боротьби власними силами не ворушиться в мозку тих «революціонерів». Це тип тих бунтарів, які нераз рвуться до бунту, але в яких (вираз І. Франка) мозок і серце лишилися мозком і серцем раба-плебея.
І Петрусь з Кіндратом і Жан з Жаком, як вже згадано, не про революцію мріють, а про те, як би переконати комуністів і буржуїв погодитися на їх геніальний план. Коли б вони тільки дали себе переконати.
На цім «коли б» спирається вся акція винниченківських героїв. Жан каже: «Коли б ми соціалісти і всі комуністи плюс радикали погодилися на ідеї кооператизації господарства, то ми б законодатним, безкровним шляхом» за кілька літ ощасливили б світ! А коли б ті партії не погодилися, тоді що? Революція? Нізащо! – каже Жан, бо «збройна революція – це самогубство»! (Так думав Винниченко і в 1917 p.).
І знову: «Коли б обидва противники (буржуї й комуністи) могли б зійтись і подати один одному руки»… Коли б обидва щиро хотіли миру, а не свого панування над світом…, то велика мета буде осягнута! Ну, а коли ні один противник, або хочби й один з них – не схоче подати руку? Або не схоче зректися панування над світом!
Знову: «Коли Москва дійсно хоче соціалізму на землі», то їй треба запропонувати… і т. д. А коли Москва того не хоче – або хоче, та лиш під своєю диктатурою, тоді що?
«Ну, уявіть собі (каже Жан), що комуністи згодилися на роззброєння»! Мета ж (соціалізму) у всіх одна – і в соціалістів, і в комуністів, «різниця виходить, тільки в засобах. Так давайте (?) погодимо наші засоби!» Москва мусить погодитися, бо… «коли совєтський Дракон відмовиться, то цим покаже перед усім світом своє обличчя, не Юрія, а просто Дракона!» Засоромити, отже, Москву хоче Винниченко… На такі сугестії є мудра приповідка: «завстидалася, як кобила, що віз перевернула».
Та блаженний в своїй наївності автор роману навіть не бачить всієї смішності того, що пише. Уявляє, що світові конфлікти можна погодити так, як суперечку між гоголівськими Довгочхуном і Перерепенком. І це кретинство автора – не випадкове, а застаріле. Ще в 1922 році писав він, що він і його однодумці – «ні хвилини не припускали, що Україні силою доведеться виборювати свої права». («Відродження Нації»). Наївний Панса вірить, що комуністи не «владолюбні дегенерати», що в Москві і «чесні комуністи» є. Вірить, що Кремлеві йде про щастя людськості… Вірить, як провінціальний міщух, що грізні проблеми нашої цивілізації можна розв’язати парламентарним балакунством… Що вовка можна вмовити вирвати собі зуби…
В нестямі переполохані Панси мечуться в романі Винниченка – між різними силами (як теперішні Панси в життю), за яку б їм вчепитися, – Москва, Америка, Об’єднані Нації. Парламент, – без почуття гідності, без тіни думки в голові. Просять, благають, стукають в усі двері… І навіть, коли всюди їх скидають сходами в діл, і тоді в їх головах не засвітить думка стати з «хамових синів», або чужих агентів, – людьми, що вірять у свою правду, що ставлять чоло ворогові, що боряться…
Це люди з умерлим інстинктом самоохорони, з атрофованим мужеським первнем, не люди, пасивна глина.
Роман Винниченка – це заповіт нашого Невсих Невтиховича, переляканого на смерть «жорстоким життям», шукаючого рятунку в цих і в тих або в мріях про ідилію. Точно так, як і в «Сонячній машині»: Як гарно було б, коли б Москва перестала бути Москвою, комуністи комуністами, хижаки – стали б овечками. Таж і «герої» тої «Машини» теж мріють, як то було б гарно втекти від страшного життя кудись в гори в затишну хатинку, «кинуть вороже напруження» цього життя і жити «без розливу крові, без боїв, без великих стрясень»…
І коли цю безглузду балаканину підносять нам, як «Нову заповідь» – соціалісти і радикали (що її видали, або автора рекламують), – коли згадати, що автор був, зі своїм прчотом, на чолі України, пробудженої подіями з віковічного сну; коли згадати, що вони тоді, а винниченківці тепер – мали й мають претензії репрезентувати Україну, стояти на її чолі, як партнери в смертельній розгрі з Ленінами, Сталінами, Жуковими і Маленковими, краска сорому заливає обличчя.
Віє від роману задушне повітря якогось тривіального сентименталізму, незнищимого туподумства з тугою за ідилією, розхрістаністю думки, повним браком волі, характеру й почуття людської гідності, огидним матеріалізмом, рабською психікою плебея. Саме видання «Нової заповіді», реклама її та її авторові свідчить про моральну й умову дегенерацію тих кіл і про повний заник в них почуття національної гідності.
Червень 1953.
Примітки
Вперше надруковано в журналі ВООЧСУ, 1953 р., № 8.
Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 268 – 277.