Власні традиції, не «Московська отрута»

Дмитро Донцов

(Замість передмови)

Майже 40-літня окупація України большевицькою Московщиною, до краю спантеличила політичну думку українську, і над Дніпром, і в Галичині, і на еміграції. Отруя московської пропаганди просякла в усі партійні середовища, від радикально-соціалістичних і «революційно-демократичних» аж до націоналістичних. Дійшло до того, що деякі претенденти на «визволителів України» на еміграції, кинули анатему на ідеологію взагалі. Оголосили її, як і світогляд, якийнебудь взагалі, за річ безпотрібну, ба, навіть шкідливу для визвольно-революційної боротьби. Прихильним оком споглядаючи на кокетуючі з большевизмом соціалізм і т. зв. демократію, ці «визволителі» емігрантські особливо ярилися на все, що стояло впоперек дороги комунізму: на націоналізм, на релігію, на «фашизм», «шовінізм» і т. п.

Протиставитися цій протинаціоналістичній дурійці пробував я, в останні вісім літ, в часописних статтях, з яких деякі і з’являються передруком в цій книзі. Присвячена ця остання якраз тій проблематиці націоналістично-революційної боротьби, її ідеології, без якої не перемагала і не переможе жадна революція, жадна ідея. В сотий раз повторюю оглухлим землякам, що ніколи не став би соціалізм практикою, реальністю – без теорії, без ідеології К. Маркса, Енгельса і Леніна; ніколи б не стала реальністю демократія, без ідеології Ж. Ж. Руссо і Джефферсона; не було б буддизму без науки Будди, ні магометанства без «Корану» Магомета, ні християнства без проповіді Христа й апостолів. Нарешті не зрозуміти практики нашого москвофільства останніх 70 літ, – без теорії М. Драгоманова.

Проблеми національно-революційної боротьби? Це вічні три основні: перша – яку Правду хоче здійснити та боротьба, яку ідею з абстрактно-невидимого втілити в конкретно-видиме? Друга – яким шляхом, сконцентрована в думці, стає ідея явищем реального життя? Третя – хто, які люди, яким духом одержимі, – ту Правду зреалізувати здолають? Якого характеру, з якого металу, на якім вогні куті мають бути душі тих немногих «ізбраних» з многих «званих», які очолюють визвольну боротьбу?

Відповідь моя на ці питання прірвою ділить мене від великої більшості емігрантських угруповань, не зважаючи на «самостійницький» словник їх преси.

Вони будують провідництво на засаді всеемігрантського об’єднання (крім «фашистів»), на засаді череди: всяка вівця в стадо, вродлива чи паршива, аби мала замість гарячої віри, – «холодний розум», а за ідеал політика – Швейка. На мою ж думку – засадою провідництва має бути об’єднання людей одного, провідницького духа, горіючої віри, невгнутого характеру і такої ж волі, тих, що на швейківськім жаргоні звуться «фанатиками», «хижаками» й творцями «незгоди в сімействі» і «двоподілу».

Вони (з тієї більшості), мріють про Україну або як про землю ідилічного хохла; як про країну, «де сало, ковбаса та дині, де Гриць зідхає по Горпині, й танцюють гопака», або як про «прогресивну» провінцію матеріального «щастя й добробуту» згляйхшальтованих, безкласових полян, дулібів і деревлян, з соціально-політичним ладом «сучасної України» Маркса-Леніна, або – «демократії» партійних клік і залаштункових інтернаціональних мафій. Я ж уявляю собі Україну на підвалинах власної, традиційної Правди, зогиджену швейками, як «шовіністичну», «ксенофобну», «вузько-націоналістичну» і «реакційну».

Вони (з тієї більшості) хочуть здобути Україну, біжучи за побідним возом переможця. В догоду йому заздалегідь вбирають націю в чужинецький «теплий» кожух, не на неї шитий, ще й «брехнею підбитий» якоїсь модної «прогресивної, передової» доктрини, до якої їх «тверезий розрахунок» дрібного бізнесовця примилюється як уміє. На мою думку – Україну не вихитрується, а вибореться національною революцією, не лиш проти большевицького режиму чи російського імперіалізму, а проти одержимого розбійницьким духом народу московського. Не пристосовуючись до створеного ним «фактичного стану», а вирвавши його з корінем з нашої землі.

Українська національна стихія, як вона спортретована Шевченком, а в новітні часи Ю. Тютюнником, Мосендзом чи Корибутяком, – стихія «гайдамацька», «шовіністична», релігійна й «ксенофобна», не зважаючи на героїчні спроби – не дістала в 1917-21 pp. свого проводу, свого «панства», що уняло би підсвідомі гони тієї стихії в різьблені скрижалі, які стовпом вогняним світили б тій стихії в боротьбі. Мозок тодішньої народницької інтелігенції був розїджений чужою інтернаціональною, протинаціональною «мудрістю». Так що не лише Україна під Росією заразилася тою «мудрістю», але й в закордонній Галичині покоління І. Франка, Черемшини й В. Стефаника виховувалося в адорації таких московських ідолів, як Чернишевський, предтеча Леніна. По 1945, на еміграції тих ідолів знов здвигають на постамент останні могікани передпотопового соціалізму, «революційні демократи» з нового наддніпрянського «ісходу» і галицькі неофіти, перекинчики з табору націоналізму.

Дві останні групи (націонал-комуністи), що виступають з смішними претензіями бути речниками України («краю»), беру в одні дужки, бо не зважаючи на деякі «родинні сварки», вони роблять те саме діло. П. Полтава простягав руку лівим «революціонерам-демократам» (Бабенкові), запрошуючи їх до єдиного фронту визвольної боротьби. Майстренко (у «Впереді») дає авторитетне свідоцтво, що «політична програма П. Полтави є стовідсотково соціалістична», й тішиться, що він її боронить, «переборюючи власні націоналістичні упередження». Бабенко ж (у «Впереді») твердить, що впередовці «популяризували й обороняли» програму Закордонного представництва УГВР. Отже повна згода в «сімействі». А осягнуто її тим, що не соціалісти, а націоналісти відступили від своєї ідеї.

Диверсанти, маскуючись, одягають свою комуністичну суть в «охоронний колір» українського націоналізму, але дві точки їх програми: згода з «критикою капіталізму Маркса» і «позитивна оцінка соціалістичної концепції перебудови суспільства», – це точки вирішальні, основні, і під ними підписалися б всі леніни, Сталіни, кагановичі, тореси, тіти і толіятті, і навіть оппенгаймери.

Чим наші «нацисти» мотивують свій скок в соціалізм? Мотивами великої ваги в очах всякого опортуніста: тим, що соціалізм існує як факт на сучасній Україні, і тим що в цей бік іде взагалі розвиток суспільно-політичних відносин в світі. А нові політичні й суспільні форми «завжди ж були більш прогресивні, ніж попередні»… На їх думку виходило б, отже, що «нові» політично-суспільні форми, запроваджені в вигляді кріпацтва Москвою на Україні – раз за Катерини 2, a вдруге – за Леніна-Сталіна, були «більш прогресивні», ніж ті, що перед тим?

На їх думку, революційна партія українська має в своїй акції керуватися не власною ідеєю, а приймати всякий стан фактичний тільки тому, що він вогнем і мечем запроваджений на нашій землі займанцем? Що став на ній фактичним паном? На їх думку отже (так само як на думку «впередовців» і Шереха), Україну, за яку билося покоління 1917-21 pp., треба висміювати, як Україну «реакційну, етнографічно-хуторянську», якої «вже не може бути», – тільки тому, що зимовий похід і Базар скінчилися перемогою Москви? І люди ці сміють називати себе революціонерами! На їх думку соціалізм – це загальна тенденція світу? Хоч би навіть! А якби «розвоєвою тенденцією» світу став комунізм і скасування «менших» (ніж 100 міліонових) націй, – і тоді б ті «революціонери» радили нам покірно тюпати за тою «тенденцією»? Або за «тенденцією» демократії, яка простягає руку згоди московським і китайським Чингис-ханам на руїну християнської цивілізації? Який же ж тоді сенс має слово революція?

«Нацисти» наші так і пишуть: через те, що большевики московські «докладають усіх зусиль, щоб довести, що український визвольний рух нібито реакційний; що він не відповідає сьогоднішній дійсності на Україні, ні в світі, що він не відповідає об’єктивним законам суспільного розвою», – тому не може перемогти. А тому – доведім, що ми такі самі «прогресисти» як большевики! – Так пишуть «революціонери», замість того, щоб плюнути на видумані Марксом «об’єктивні закони розвою»; замість того, щоб проголосити большевизм і соціалізм взагалі найчорнішою реакцією, яку поборювати є якраз завданням революційної України.

«Нацисти» наші пишуть: тому треба висувати гасло соціалізму, що у «вільній», соціалістичній нації лежить найкраще підложжя до «максимуму розвитку продукційних сил». Ну, а як скажім, довести, що цей розвиток скорше забезпечить приналежність до якогось «комонвелту» чи «пан-Європи» – тоді треба зректися самостійності? Писав же ж перед війною шеф галицьких соціалістів (В. Левинський), що коли нам доведуть, що для перемоги соціалізму українцям треба виректися рідної мови, – вони повинні це зробити. Або як, скажім (як пропонують «нацисти»), більший «розвиток продукційних сил» дасться на Україні осягти ціною соціалістичного рабства, то тоді треба схиляти голову у те ярмо? Жертвувати особистою і національною свободою задля економічного «добробуту», задля «щастя» повного жолоба? Шевченко гордив тими «землячками», що були «нагодовані й обуті, і в кайдани закуті». Для наших «нацистів» навпаки, такий стан був би мабуть ідеалом.

Ось до якого скалічення душі доводить викинення за борт «ідеалізму», «романтики», «ідеології», а заміна їх туподумною доктриною матеріалізму. Ось до чого доводить вимога перекреслити всяку власну ідеологію, а займатися «практичною програмою»: до плазування перед створеними займанцем фактами, і до прийняття чужої догми, чужої ідеології. Бо не звідки ж, як з неї, і «факти» ті виникли.

Взагалі, читаючи оті «Позиції» нац.-соціалістів, відноситься вражіння, що на Україні повно поміщиків, капіталістів і фінансистів які гноблять «трудящий народ», і від яких треба увільнитися в першу чергу. Дійсне існуюче зло – державу соціалістично-тоталітарну не уважається за абсолютне й непоправне зло. Цей тоталітаризм наші марксисти готові й лишити на «визволеній» Україні, тільки його віддавши в руки «демократичним» нацистам. Що це буде за «демократія», ми вже знаємо. Обіцяв нею ущасливити Україну Ленін, потім Винниченко, потім вже «ес-ер» М. Шаповал, коли писав, що «ця соціалістична держава буде, очевидно, силою, що вдиратиметься в сферу найтісніших громадських відносин… Це справді буде диктатура» («Шлях перемоги» 28. 3.).

Досить прочитати погрози наших нацистів всім «фашистам» і «ворогам народу», які не хочуть скоритися їх претензіям на вождівство, їх волі («волі краю»); досить пригадати грозьби Багряного «знищити» націоналістів, досить перечитати його жадання зробити з його групи «вирішальну, домінантну політичну силу», «авангард», а «довколо неї» – під її проводом щоб об’єдналися всі інші партії («Наші позиції», орган Ц. К. У. Р. Д. П., 1949, ч. 5), – досить пригадати всі бундючні заяви тих нац.-комуністів, щоб упритомнити собі, що за «демократію» розвели би вони, коли б фантазія Долі або чужих протекторів позволила б їм завести тітовщину на Україні.

Рішивши затримати там большевицький соціальний устрій, а також і політичну диктатуру «домінантної» партії, наші нацисти потихеньку прийшли і до ленінських позицій щодо християнської віри. Від московського большевизму ділить їх отже тільки ота тітовська «самостійність»… Але чи довго ту рештку якоїсь окремішності затримають вони в своїй програмі? їх прототип М. Шаповал додумався ж до «Союзу народів Східної Європи». А п. Ільницький – до «максимуму релятивної суверенності», бо ж при сучасних «тенденціях політичної еволюції» в світі хіба можна думати про щось інше? Особливо тим, які роблять ставку, не на «фашистів» – ген. Михайловича, Чян-Кай-Шека чи Сінгмана Pi, a на «прогресивні сили» Заходу і їх приятелів Мао-Цзе-Дуна, Негру і Чжоу-Ен-Лая…

Ясний симптом – їх напади на «шовінізм» і їх заяви глибокої пошани до «русского народу»… Це перший крок до зради ідеї власної державності. Доводив мені шкідливість мого «шовінізму» п. Шерех, бо він перешкоджає порозумітися нам з приязними елементами між росіянами, а серед цих «приязних» називає, для прикладу, власовців («Думки проти течії»). До порозуміння з «прогресивними силами самої Росії» накликає й Багряний, бо виходить, що боротися проти Росії треба «разом з російським народом»… Те саме виписують і ті нацисти, що вбралися у фальшиву маску «края». Яких власовців знайдуть вони собі, чи вже знайшли, покаже час… Люди з тією ментальністю, шо зі зміною «фактичного стану» речей зміняють свої ідейні «позиції» – здібні до всяких викрутасів.

В «Сучасній Україні», в 3 (28) числі з 4. 11. 1952 р. з’явилася стаття п. Ребета – «Примусова орієнтація на Москву» про яку писав «Український самостійник»:

«Автор статті доводить про ті «блага», які дає Україні Сталін, але яких не може дати капіталістичний Захід… Автор вкладає ті доводи в уста молодого большевицького слідчого, теж «українця», який веде «ідеологічний допит» молодої українки».

Слідчий доводить, що українські повстанці, хоч патріоти, але збаламучені і служать чужим інтересам: «доля України – нерозривно зв’язана з долею Росії, хочемо ми цього чи не хочемо». Колективізація? Ну так, але завдяки їй «проведено гігантську індустріалізацію України». Режим? Але ж він колись «пом’якшає» і все буде гаразд… І кінчить «Український самостійник»:

«І це мало б називатися розмовою большевицького слідчого… Та це ж звичайний курс большевицької політграмоти… З якою метою «Сучасна Україна» подає ті «лекції» свойому читачеві?.. Тим більшому диву даємося, що редакція і автор, які кажуть, що вони репрезентують українську визвольну думку, подали той виклад енкаведівського слідчого для молодої українки як без жадних своїх коментарів, так і без відповіді самої українки»…

Отже по тій статті, хіба не ясно, хто є п. Ребет, хто такі «сучасноукраїнці», і якій «ідеї» вони служать? Чи не ясно, куди вони потраплять привести, як би мали змогу, повстанський рух на Україні? І ці панове морочать голову нашому суспільству, представляючи себе «репрезентантами визвольного руху»… Що за цинізм!

Або прочитайте цей уступ: автор доводить, що одиниця мусить поступитися своїми правами і свободами для колективістичної держави, глузує з тої «боготвореної одиниці», і грозить:

«Хай розпинаються за необмежені права одиниці англійські чи інші ліберали… Можливо, маршуючі колони совєтської армії через Лондон їх опам’ятають».

Думаєте, це написав якийсь Ілля Еренбург? Ні, ця стаття, що з’явилася в цім році в «Українському самостійнику» під заголовком «Листи до друзів за кордон» – має підпис, як автора, Петра Полтави, який грозить всім «лібералам», стороннкам свободи людини – совєтськими, московськими дивізіями! Писати так міг тільки большевик. Лишається вияснити, чи ним був підписаний, чи може хто, без його згоди, підписався його ім’ям. Коли ж хто думає, що треба замикати очі на подібну пропаганду в українській пресі тому, що один з тих авторів, запевняють нас, забитий большевиками, а другі прикриваються вивіскою «края» чи Закордонного представництва УГВР, – то в того мозки не в порядку.

Але ж наші «нацисти»-революціонери клянуться «соборною й самостійною»? Звідки ж їх потяг до московсько-большевицької «сучасної України», до комуністичної соціально-політичної системи, до большевицького антихристиянства? Загадку цього типу людей давно розгадав Іван Франко: лишались ті люди «в душі своїй… такі ж раби, як і вперед були», невільники чужої доктрини. Один з тих невільників зізнає про себе:

«І хоч вирветься з уст крик: – «най гине тиран!» –

То не є крик душі, тільки брязкіт кайдан.

Хоч ввірветься часом в душу волі приваб, –

Але кров моя – раб! Але мозок мій – раб!»

Не є ті панове жадні репрезентанти України. Не є їх «творчий, модерний, націоналізм», ні творчим, ні модерним, ні націоналізмом. Він просто націонал-комунізм, не творчий, а руїнницький, не модерно-прогресивний, а глибоко реакційний, бо чіпляється до возу загибаючого демо-соціалістичного світу. І не до традицій Міхновського, ні нашої давнини, нав’язує він, а до сумної пам’яті Української комуністичної партії 1920 р., до Винниченківщини й Грушевщини. Досвід галицької Української військової організації чи французького Резистансу 1940-х pp., вказує всю безвиглядність спроб вербувати для діла національного визволення і ліві, соціалістичні чи комуністичні, групи – під стягом без яскравої національної, своєї, політичної ідеології.

Досвід гітлеризму, та й теперішніх демократів, показує, що не можна поборювати комунізм, переймаючи доктрини ворога чи кокетуючи з ними. На наших очах хотів гітлеризм битися з большевизмом, не рухаючи нічого в його системі: ні безбожництва, ні колхозного кріпацтва, набираючи в свою нібито протибольшевицьку дружину НКВД-истів чи большевиків-власовців, і знаємо чим то скінчилося. Знаємо як соціалістична Центральна Рада, замість акумулювати, розпорошила національно-революційні енергії нації ще заким настала година обрахунку з Москвою, – тим, що рабськи позичала свою соціально-політичну ідеологію у ворога, якого треба було знищити на вні, а престиж його духу – в своїм серці.

Ось чому люди, – як писав Франко, з рабським мозком і з рабським серцем, – лише згублять всякий революційно-національний порив! Їх двоєдушність, безнастанно-мінлива ідея – ніколи не стане магнітом, стягом, під який згуртується нація в боротьбі.

Первородний гріх цих опортуністів – це їх матеріалізм. Вони дбають не про ідеали, а про «реальні потреби», нібито, народу. А свої стри мління припасовують не до ідеалу (якого вони не мають), а до «розвойових тенденцій сучасного світу». Про релігію, як про могутній чинник великих, жертвенних чннів, пп. Маркусям шкода говорити, бо вони «не бачуть» своїми очима сліпця, – які «практичні наслідки» може мати релігія, і які принесе вона «суспільні користі».

Ідеологія? – Для тих глухонімих це «сумнівної вартості баласт». Світогляд? – це теж безпотрібний баласт, це – щось «святе, догматичне», майже «нереальне», їм треба чогось «творчого, реального». Загрузлі по шию в свою «практику», задивлені в безпосередні «користі», прислухаючись до «тенденцій розвитку», зроблених чужими руками і до «передових ідей», видуманих ворожими мозками, схиляючи свої туподумні голови опортуністів перед доконаними фактами («фактичним станом»), відкидаючи релігію, а разом з тим бачучи, що большевизм є «своєрідна релігія» з своїми догмами, – вони і піддалися гіпнозі чужих догм, з яких, мов з павука павутиння, і постав сучасний «фактичний стан» на Україні. Так і скінчили емігрантські «визволителі» України – погрозами нам «совєтськими маршуючими колонами», пропагандою НКВД-івського слідчого і «примусовою орієнтацією на Москву»… А найдивніше в тій комедії, їх претензії, що з тим безумством має щось спільного Україна.

В світі іде боротьба, але не та, яку уявляють собі новокомуністи. В світі давно розпочалася громадянська війна. В Європі – це війна, якраз війна світоглядів різних ворожих собі концепцій життя всередині кожної нації – старого традиційного-християнського світогляду, і – світогляду комуністичного, або раціоналістично-безбожницького, який з матерії робить собі бога, а з людини – звіря або худобу. Позиції України не «позиції» «револ. демократів», ні новокомуністів, не позиції большевизму, чи тих таємних мафій на Заході, які торують большевизмові шлях в Європу. Ми не маємо – як хочуть наші «позиціонери» – стати одним зі «струмків» цього «прогресу», цього божевільного бігу в пропасть. Всупереч твердженням ренегатів націоналізму, ми якраз маємо бути колодою на шляху того «прогресу», до якого ведуть світ «ошуканці та дурні». Ми маємо – виповнити заповіт Шевченка: не гонити за «современними вогнями» матеріалістично-атеїстичного «прогресу», не Україну «повести за віком» декадансу і всякої скверни, а протиставитися тому віку.

Зробити це не можна без духової революції. Хто хоче змагатися в ім’я матеріалістичного ідеалу; хто мріє лиш «присмоктатись до скиби» (з «Мойсея» Франка), хто думає лиш про «скарби землі і над все їх полюбить, той і сам стане їхнім рабом, скарби духу загубить», і не зможе його «хліб золотий ані раз накормити», хоч би золотилася ним вся наша земля.

Устами Азазеля, злого духа пустині, шепочуть наші Авірони всім «мрійникам», «романтикам», «ідеалістам» і «маніякам однієї ідеї»: «небезпечно ставати в супір діл природних бігові», «логіці фактів», – «тенденції сучасності», бо «легко власний свій забаг подать за веління Єгові»… Треба, мовляв, думати не про речі фантастичні, а про «практичні», про «максимальний розвій продукційних сил» і матеріальні «щастя і добробут»… Треба відповісти словами невидимого Бога до зневіреного пророка тим, хто верзе це:

Хто вас хлібом накормить, той враз

З хлібом піде до гною.

Та хто духа накормить у вас,

Той зіллється зо Мною –

– зіллється любов’ю, думкою і волею з тою Вищою Силою, без якої допомоги не переродиться душа людини, ні нації, ані не довершать вони свого великого призначення. Диригенти емігрантської лівиці не зносять однієї ідеї, однієї віри, ніякої, як вони кажуть «примусової» ідеї (хіба що «примусову орієнтацію на Москву»). Навіть саму проповідь однієї ідеї і вірність їй уважають за «тероризування і насильство», як це закидали «Віснику» емігрантські МУР-івці: пп. Шерех, Самчук і Косач. Не зносять ніякої однієї ідеї і віри і наші нацисти, тому всі вони – «демократи», бо (як роз’ясняють «молодоукраїнці» з ОДУМ-у), «не є функцією демократії давати відповіді» на проблеми життя. Бо на ці проблеми «одної, правдивої відповіді нема і не може бути, бо є мільйони різних людей», отже кожний відповідає собі як хоче…

Це й є справжня свобода від примусу однієї ідеї: один до ліса, другий до біса. Аж поки палка чужого пана не запряже їх до возу однієї, але чужої ідеї. Тому легенди і колективні вірування для «реальних політиків» – це глупі фантасмагорії. Тим не менше це історичний факт, що лиш ті суспільності робили історію, що їх одушевляли великі міти, – вірування, непохитні аксіоми, образи, в які вони виливали свої надії, свої пристрасні бажання й пориви. Самі «наукові», кабінетні «програми» не мають рушійної сили. Особливо коли їх зміняють що кілька літ в залежності від нового «фактичного стану».

Леся Українка глузує з вчених політиканів, які вигадували «моделі громадського механізму». Свій ідеал треба кохати «не тільки думкою, але й почуттям». Бо – ці видива нового ладу, як сни і примари, «не бувають об’єктивно-розсудними, діалектично-логічними». В них є «суб’єктивна, безпосередня вразливість самого одержимого видивом», як це було напр. з Шевченком або з Франком в його «Мойсею». Інакше не заражає це громаду. Щоб осягнути ідеал, треба націю вирвати «силою фантазії з великого ланцюгу еволюції» – образами зриву і боротьби, мітом. Є це оте «міцне вино з буйних мрій, святої віри, молодого палу», від якого народи ідуть до своєї мети, до свого призначення – «з широким розмахом збунтованого валу».

Це є «те незриме, несхопне», що горить в душі народу в великій мандрівці в обіцяну землю. Без того незримого вогню нидіють і в’януть потужні економічно і мілітарно народи, як цього приклади дає хоч би й наша сучасність.

Це містика – темна або світла. Темною містикою диявола сповнене «месіанство» московського народу. Йому треба протиставити містику призначення України, свідомість божественного покликання Києва зломати силу зла, винесену в соціально-політичнім кодексі московської орди, привести до тріумфу нашої Правди, тої «євангелії Правди», яку Шевченко знаходив в «Правді Євангелія».

Ця містика, видиво цього міту зможе тільки вицидіти з нас виплекану неволею «сукровату, гнилу кров», дати душі віру, думці мудрість, серцеві відвагу, а рукам кріпость; зможе довершити ту духову революцію, без якої не довершимо революції в світі видимим, в царині відносин суспільно-політичних.

Перший крок на цім шляху, в сотий раз повторюю це, – це відсепарування від людей, що наковталися «з московської чаші московської отрути»: від тих фальшивих і сліпих вождів, що думають рятувати націю і себе – або втечею від московського Азазеля в малоросійську ідилію особистого чи провінціального спокою, або політикою «перехитрити москаля», втечею від неминучого смертельного змагу з ним, або апелем від диявола до Вельзевула, або, нарешті, рабським малпуванням московської «правди» на жовтоблакитно перемальованої.

Виригнути з наших мозків намул неволі, а з серця московську отрую! А доти від блекоти московської не буде омитий Київ, поки не омиємо від неї наші серця. Тільки вибранці Долі з тим очищеним серцем, зможуть «вражою, злою кровю волю окропивши», збудувати над Дніпром святиню «сім’ї вольної, нової», – вільної нації.

Автор

Монтреал, серпень 1954

P. S.

Становище моє супроти наших малоросів» і «рутенців» викликає й досі в їх пресі те, що вони називають «полемікою».

Коли я кажу, що силі напасника треба протиставити ще твердшу власну силу, вони пишуть, що я проповідую «дух хижацтва» і «аморальність»…

Коли я виступаю проти «рідних» фарисеїв, мені кажуть, що я повстаю проти церкви і релігії…

Коли я повторюю за Л. Українкою, що «мене любов ненависті навчила», що «тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив», – мені закидають протихристиянське ненависництво…

Коли я, за наукою Апостола, осуджую «двоєдушників, не твердих в усіх путях своїх; коли жадаю триматися тільки своєї власної правди, – мені закидають «односторонність» і «тероризування» громадської думки…

Коли, слухаючи Шевченка, я перестерігаю проти «современних вогнів» т. зв. «прогресу», мене називають реакціонером…

Коли я не даю себе збаламутити тріумфом ялтинсько-московської «демократії» чи кріпацько-колхозним устроєм «сучасної України», – кажуть мені перекинчики, що я зрадник ідеї націоналізму… Коли ж я не визнаю соціалістично-радикальних «босів» за визволителів України, мені дорікають ворожість до «трудящого народу».

Коли я тверджу, що «правду» ворога треба заперечити від А до Z, не вишукувати в ній «чогось доброго», мене лають «нетолерантним фанатиком» і «вузьким шовіністом»…

Коли я говорю, що націю можуть вести не датани і авірони, не «ошуканці та дурні», не спекулянти й кар’єристи або агенти, що від тих останніх треба відсепаруватися, – мені закидають пропаганду «братовбійчої війни» і знову проти «об’єднання нації».

Коли я тверджу, що вести націю, об’єднати її, – можуть лише люди одного духу, люди характеру, ідеї і віри, – модерні шехерезади лементують, що я хочу накинути «сучасній, прогресивній», модерній Україні «нових панів», тоді як найкращими вождями були б для неї швейки…

З туподумами, або з людьми злої волі шкода часу полемізувати, їх правдиве обличчя, прикрите якоюсь маскою, хочу лиш тут показати моїм однодумцям. Передше старався обгрунтувати свою ідею провідної верстви в ряді книжок і статтей, м. і. – «Партія чи орден», «Об’єднання чи роз’єднання», «Дурман соціалізму», «За який провід», «Демаскування шашелів», «Швейки без маски» (в паризькім «Українці»), «Євнухи демократії», «Про соціал-ідіотів» і ін.

Мої останні статті спонукали нацистів наших кинути на мене анатему. Але й тут злість затьмарила їм розум. Колись, пишуть, відіграли думки Донцова «корисну роль», а тепер їх треба осудити як «нечесні і негідні»… І в тім-же «Українському самостійнику» («Краєві позиції») читаємо: «Не думаємо входити в критику донцовізму, як ідеології, яка в основі залишилася такою сьогодні, як була вчора». Отже, ідеологію, яка нині є така ж, як була вчора, – треба, хоч вчора уважалася «корисною», сьогодні безчестіти як «негідну»! Чому? Та тому, що «гідні та чесні газди» сьогодні зрадили своє Вчора, про яке їм нагадує Донцов. Звідси гнів ренегатів націоналізму на мене. Однакові є фарисеї всіх країв і століть…

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 5 – 18.