Орден чи партія?

Дмитро Донцов

Хто не жив свідомим життям перед війною, той не здасть собі справи, серед якої анархії думок шамотається твперішнє покоління.

Се слідно на занепаді партійництва. І то скрізь в Європі. А головно всюди народилися «партії» зовсім нового типу: фашизм, большевизм, гітлеризм, ляпівський рух у Фінляндії, рух, організований Мослі в Англії і пр.

Чи оті рухи різняться від партій програмами? Почасти, але головно тактикою і світоглядом. Та шалена нагінка на сі «партії» з боку старого лібералізму, масонерії і соціалізму, свідчить, що тут виступає дійсно нова ідея, нова організаційна форма; що тут іде про цілий спліт найдражливіших проблем, які хвилюють сучасність.

Коли схочемо порівняти з якимсь знаним уже типом оті нові «партії», – назвім їх услівно фашистськими, то побачимо як багато спільного мають вони з тими організаціями, які ми звемо Чинами, Законами, Орденами, – зі сектами релігійного, світського і мішаного характеру, з їх духом і духом їх основоположників.

Передусім мета тих новотворів. Се не мета політичних партій: 8-годинний день праці, знесення мит, парламентарна праця, тощо. Їх мета інша, обшнірніша: «соціалізм», «фашистівська держава», «das Dritte Reich»; не реформа, лиш радикальний переворот обставин і людської психіки. Але се ж якраз було й метою і Лютера, і пуританів, і єзуїтів чи тамплієрів, з їх ціллю боротьби з невірними.

Гітлер пише: «В той час, як програма якоїсь лише політичної партії є тільки рецептою для успішного висліду найближчих виборів», програма ордену є «цілий світогляд», є «проголошення війни існуючому ладові», існуючому світоглядові. В протилежність до партії, «світогляд не є схильний співпрацювати з існуючим станом;, він почувається зобов’язаний всіми силами поборювати сей стан і цілий ворожий світ ідей, приготовляючи його упадок» [Mein Kampf, 14 Aufl., S. 508]. І таке ж було й взаїмне наставлення протестантизму й католицтва в XVI в.

Провідник націонал-соціалізму пише:

«Світогляд є нетерпимий і не задовольняється ролею одної партії поряд з іншими, він жадає свойого виключного визнання й цілковитої перестанови всього громадського життя згідно з своїми поглядами» [op. cit, S. 506].

Але таке ж було й відношення первісного християнства до релігії й церкви фарисеїв і до поганських вівтарів. В цитованій книзі читаємо: політичні партії стремлять

«через т. зв. позитивну співпрацю здобути собі містечко при кориті існуючих установ… Політичні партії схильні до компромісів, але світогляди – ніколи. Політичні партії числяться навіть з поглядами противника, світогляди – проголошують свою непомильність» [op. cit, S. 507].

Всі оті моменти властиві не тільки гітлеризмові, але й комунізмові і мусолінізмові. Їх же ж знаходимо й в психіці основоположників нових релігій і чинів. Ту саму нетерпимість, ту саму віру, почуття непомильності, ту саму виключність, те саме «іконоборство», ту саму війну з ідолопоклонством.

Так само для тих чинів фашизму чи комунізму, так і для Маркса і для Магомета ворожий світ – просто не існує. Він з усіми його богами – се світ фантазії, який треба збурити, диявольська омана, яку треба розпорошити закляттям, а не пертрактувати з нею. Магомет казав до навертаних: «Оті ваші ідоли є лише дерево… Я кажу вам, то не є бог, то лиш дерево!» Майже дослівно з тим самим закляттям звертається й Кромвель до парламенту, що його він хоче розігнати:

«Ви називаєте себе парламентом… Ви не є ніяким парламентом! Кілько ж то з вас живуть в погорді до заповідей Божих, а в згоді зі заповідями Люципера… Як можете ви бути парламентом господнього народу? Геть звідси!» [Thomas Carlyle Über Helden etc. Vierte Vorlesung]

Подібно, в імені свойого комуністичного бога промовляв Ленін до російських Установчих зборів. Так само поступив з рейхстагом Гітлер по удачнім перевороті, тут уже не протиставляється «гіршій» програмі «ліпшу», лише «боже» – «люциперовому», тут входить в гру момент виключності, містики, натхнення «божим глаголом».

Подібною мовою розмовляв і з папськими висланцями Мартін Лютер. Петро Паоло Верджерьо пропонував реформаторові рішити спірні справи на церковнім соборі.

«А як же ж, – відповів Лютер, – я піду на ваш собор і хай я страчу свою голову, коли мені не удасться там оборонити мої твердження проти цілого світу; що виходить з моїх уст, се не мій гнів, лиш гнів Божий».

І якраз тою самою мовою промовляє до Лютера його противник Хома Мюнцер, бо й з його уст «говорить сам Бог».

Де панує така виключність і нетерпимість думки, де противника називається «апостолом диявола», де протиставляється свою ідею чужій, як Бога Люциперові, або як релігію «трудящого народу» жменьці «визискувачів», там нема мови про компроміс, там є лише «демонізм, вогонь, божевілля і шал», які бачив в очах Лютера єпископ Капо д’Істрії, що розмовляв з ним [Ludwig Freiherr von Pastor Geschiche d. Päpste. – Freiburg: 1928, Bd. 5, S. 55], – вогонь, в якім вже блимала луна Трицятилітньої війни.

А до всього того прилучується ще почуття власної непомильності. Лютер готов був визнати рішення собору, але в тім лиш випадку, коли б ті постанови згоджувалися з його, Лютера толкуванням Св. Письма, та коли б склад собору згори забезпечував прийняття науки Лютера [ibid., S. 55]. На таких услів’ях мабуть згодився б з постановами Установчих зборів і Ленін, і Гітлер з рейхстагом, якого членів називав «шахраями», «шакалами» і «парламентарними вошами». І не свідчить се зовсім про те, що фашисти і Лютер були антидемократи, а папа демократ (тоді поняття й мабуть і слова того ще не було). Се свідчить тільки про те почуття власної непомильності в основоположників нових чинів, про вроджену їм безкоміпромісовість супроти ворожого світу і більшості, незнану партіям.

Так само заховувався й Гнат Лойола, який наражував себе не раз навіть на гнів намісника Св. Петра. А коли Людовік французький, видаляючи єзуїтів з свойого королівства, натякнув на можливість скасування декрету, аби лиш чин згодився на деякі зміни своєї конституції, генерал ордену Роккі відповів: Sint ut sunt, aut non sint! (мають бути такими, як є, або хай зовсім не будуть). Так міг би відповісти й Мусоліні і так ніколи не відповість на компромісові пропозиції політична партія.

Статут партії складаються з передискутованих параграфів, статут чину з догм віри. Партія основана на програмі, чин на світогляді. Партія зміняється і пристосовується, чин непомильний й зі свойого шляху не збочує. Се не випадок, що якраз єзуїтам завдячує католицька церква догму непомильності пап.

Societas Jesu повстала для боротьби з маловірними серед католиків, для поборювання нової віри Лютера. Непримириме наставлення орденів вимагає активної боєвої психіки. І Гітлер жадає від членів своєї «партії», щоб були «здецидованими борцями», бо мусять «поборювати світ ворожих ідей». Відомо, що на подібних ідейних підставах стоїть і фашизм. Вже на зборах перших фашистів 23 марта 1919 р. в Мілані заложено Fasci di combattimento, для політичної, передусім вуличної боротьби з урядом, що потурав інтернаціоналістам. Тим самим духом перейнятий був і Лютер; ні величавий образ Вормського рейхстагу, ні блиск світської й духовної аристократії з цісарем, князями й папськими легатами, – не відвів його від гадки боротьби, ані не напровадив на гадку відректися своїх «єресей». Боротьба є девізою й воюючого ордену большевизму.

З такого наставлення логічно випливає заповідь примусу, насильства, як засобу осягнення тріумфу своєї правди. Риса, спільна як політичним орденам нашого віку, так і м. і. марксизмові XIX в., так і християнству з його інквізицією і воєнними походами для визволення Гробу Господня. Енгельс писав, що «без насильства і без крицяної безоглядності ніщо не доконувалося в історії» [Engels Der demokratische Panslavismus]. Про право примінювати найгостріші засоби боротьби пише й Гітлер [op. cit., S. 537]. На думку якобиінця Марата «лише силою можна добитися тріумфу свободи і забезпечити загальне щастя» [Charles Vellay Les pamphletes de Marat. – Paris: 1911, p. 303]. Який дух оживляв у тім відношенні якобинців взагалі, видко з жалів жирондиста Верньо:

«Ми бачимо, – промовляв він, – як розвивається у нас ся дивна система свободи, коли (якобиінці) вам кажуть: ви вільні, але думайте як ми, інакше ми віддамо вас помсті народа; ви вільні, але схиліть голову перед ідолом, якому поклоняємося ми, або ми віддамо вас помсті народа: ви вільні, але лучіться з нами, щоби переслідувати людей (невигідних нам), інакше ми віддамо вас помсті народа»…

Ось слова, які могли би вийти з уст і Леніна, і Мусоліні, і трибуналу св. інквізиції, яка судила Жанну д’Арк, і Яна Гуса.

Бо всі ордени до себе подібні і ні один з них не має нічого спільного з тим, що зветься в наші часи партією. «Я, Мартінус Лютер, прагну спричинитися до сього (до побіди своєї віри) молитвою, але де треба, також і кулаком» [Geschiche d. Päpste, Bd. 5, S. 63]. Так говорив своєю трохи простацькою мовою заложитель протестантизму. Ось чому поява на овиді історії тих людей завше віщувала бурю: кромвелівські війни, війни ісламу, Трицятилітню війну, війни наполеонівські, совітські. І в кожнім разі стрясення і вибухи. В ім’я абстрактної справедливості. Не дурно сміявся один російський гуморист (Дон Амінадо):

«Нема небезпечнішого вибуху від вибуху справедливості. Як лиш почуєте, що ось-ось має затріумфувати справедливість, висловіть хутчій своє захоплення, і – відскочте набік».

Та не треба думати, що рухи, започатковані отими чинами, лише валять старих богів. Вони звертаються проти фальшивих богів, але не на те, щоб замкнути на колодку церкви, лиш щоб внести до них власних святих. Старі вівтарі буриться тільки на те, щоби натомість здвигнути нові. Ті «анархісти» бунтуються в ім’я нового, ще вибагливішого послуху. Повстають проти готових авторитетів не через те, що незносний був їм їх тягар, лиш тому, що був за слабий [Carlyle, S. 140 i слід.].

Знаний історик Вельс пише, що коли народ за реформації повставав проти церкви, то не проти її сили, а проти її слабості.

«В релігійних справах народ хотів не щоб його менше, лише щоб його більше провадили, хотів дійсно правдиво-релігійного проводу… Позставалося проти папи зовсім не тому, що він був релігійним зверхником світу, а скорше тому, що він вже ним не був»… [Wells Weltgeschichte, S. 414]

Лойола і єзуїти, коли й впадали в конфлікт з папством, то не тому, що (як напр. старокатолики) хотіли би бути вільніші від авторитету Риму, лиш тому, що хотіли скріплення авторитету. І Лютер не мріяв про ослаблення церковного авторитету, тільки про заміну його іншим. Недурно провідник селянських бунтів Мюнцер називав його віттенберським папою і лаяв сього звістуна релігійної свободи за те, що «будує нову в’язницю для віри». Подібно і фашизм збунтувався проти ліберального режиму на те, щоб скріпити державну ідею: тоді коли ліберальна держава конала, амнестуючи дезертирів, позволяючи зворохобленій вулиці протягом півтора місяця тримати в своїм посіданні фабрики, і навіть королівський флот.

Вірний слуга упадаючого царату В. Шульгін писав (в «Мемуарах») в 1917 р.:

«Ми були такі безрадні, що навіть не знали, як заховуватися, як здобути собі послух, у кого, проти кого, в чиїм імені».

От в такі якраз хвилини занархізування, абдикації влади і являються оті «руїнники», які знають як здобути послух, у кого, проти кого і в ім’я чого – в ім’я своєї виключної ідеї, свойого бажання наказувати і вести, в ім’я своєї місії. Amplius, девіза єзуїтів могла би бути й девізою і Сталіна і Гітлера. Ворохобляться не проти твердої руки, лиш проти слабої. Перша голова, яка в тих рухах падає під ножем гільотини, попадає під нього не за своє тиранство, а за свою слабість. Аж наступні попадають туди за те, що запізно надумалися бути сильними. Сталін, який тисячами забивав людей за найменше підозріння в ворожості до режиму, міг прийти до влади лише тому, що п’ять разів тікав з царського заслання, не поносячи за свою діяльність прикріших наслідків від караючої, але вже спаралізованої руки вмираючого противника.

Тому власне, що сі ордени стремлять до створення нового авторитету, є в них, як у ніякій партії, розвинений культ провідника: «вождь всемирного пролетариата» – Володимир Ленін, il Duce – Беніто Мусоліні, der Führer – Адсльф Гітлер, «генерал» ордену єзуїтів… Тому ідеєю орденів є ідея активної меншості, яка провадить більшістю; тому вони антидемократи, хоч не раз демофіли, а коли демагоги, то кращі за демократичних хлополапів. Ленін ще давно перед революцією твердив, що десятьох мудрих зроблять більше від сотки ослів і казав, що твердитиме се завше, скільки б і не закидали йому гріх антидемократизму. Подібно Гітлер:

«Більшість не може заступити людину. Більшість завше є представницею не тільки глупоти, але й трусості. Сто туманів не заступлять одного мудрого», а «світова історія твориться меншостями». Нічого дійсно великого на осягається коаліціями, міжпартійними угрупованнями, бо сума слабих не дасть сили» [op. cit., S. 89, 441, 577].

Стремлячи до скріплення нового авторитету, оперуючи невеличкими «ударними» відділами проти більшості.

Ордени великий натиск кладуть на послух і карність у власних рядах, передусім на вироблення характеру, бо якість заступає тут кількість, число. Партії виховують промовців і «спеців» («фахівців») для парламентарних комісій (звідсіль роль адвокатів в партіях), мало журячись моральним добром, дисципліною і вихованням доросту. 1 якраз на се останнє великий натиск кладуть ордени, покликані до боротьби з інертною більшістю. В промові у треті роковини маршу на Рим говорив італійський диктатор:

«Дехто має за зле пануючій (фашистівській) партії, що накинула народові сувору дисципліну. Я гордий на се. Є се карність воєнного стану. Скажете мені: адже ж війна скінчена… Я відповім, що скінчена збройна війна, але війна як конкуренція народів на арені світової цивілізації, триває далі» [Mowy Mussoliniego, wybrał Wł. Jabłonowski. – Warszawa: 1927, s. 61.]

В ім’я сеї дисціпліни «авангардисти» італійські складають присягу «йти без озву за приказами Дуче й служити справі фашистської революції всіми своїми силами, а де треба й кров’ю». Як то подібне до vota solemnia, до урочистих приречень в ордені єзуїтів. І як се мало подібне до церемоніалу приймання членів у партію, де вистачає партійна вкладка, а замість характеру – не раз безхарактерність є «мило виджена».

До утримання високого морального та ідейного рівня ордену заведений там звичай т. зв. чистки, періодичного усування негідних і нездібних членів («попутчиків» і снобів). Звичай добре знаний і якобінцям, які посилали своїх «зіпсутих» членів на ешафот, і наступникам Лойоли, і Леніна, і фашизмові, і гітлеризмові (де се усування прибирає навіть гостріші форми). І – майже незнане партіям.

Ставлячи собі мету далеку, не обмежену життям одного покоління, і кладучи натиск на моральне уздоровлення групи – пануючої, або такої, що нею хоче стати, – орден величезну вагу кладе на виховання молоді, не лише на освіту, а власне на виховання характерів. Фашистівська, як і комуністична молодь від 4-го року життя вхоплена в партійний млин. Молодий італієць є вже в «Балілях», як доросла людина – в партії, як працівник – в синдикаті, по праці – в особливих забавових організаціях. А й поза ними він завше стиснутий жорнами чину й його виховавчої праці, через пресу, вулицю, плакати, кіно, книжку. «Маси треба виховати» – проголошує устами провідника італійський фашизм. Не підходити до них, як ті

«дурисвіти, що обіцюють їм незабаром рай, лиш як суворі учителі, які хочуть їх вести й загартували до тяжких завдань, не жебраючи у мас мандатів і не шукаючи в них популярності» [B. Mussolini Discorti politici. – Milano: 1921, p. 71].

А ті спортові і воєнні вправи фашистівської молоді, як нагадують вони – своєю ціллю – релігійні вправи, які накладає орден єзуїтів на своїх членів, «щоб не охололо їх завзяття духа», щоб їх не опанувала лінь.

Виховуючи молодь, перепровадив фашизм також ревізію поглядів на рідну літературу, відбираючи м. і. з рук юнацтва популярне «Серце» Де-Амічіса, як лектуру занадто сентиментальну, сльозаво-патетичну, антифашистівську [Przegląd współdzesny, 1930, 8-9, s. 38]. В тім самім дусі ділають большевики, і – знову – єзуїти, які величезну вагу прикладають до виховання молоді. Найповажніший конфлікт між Ватиканом і фашизмом розгорівся якраз на точці виховання підростаючого покоління. Так само, як фашизм, пропонують «чистку» класиків рідної літератури й єзуїти:

«Коли якась книга, хоч не є підозріла, але за те її автор, то не може вона стати шкільниїм підручником, бо інакше молодь полюбить автора, а тоді його повага в тім, що він твердить правильно, утримається і в тім, що він твердить неправильно» [Geschiche d. Päpste].

Задивлениїй у далеку мету, виступаючи проти цілого гріховного світа, числячи на малі сили вірних, орден мусить звертати особливу увагу на мораль своїх відділів, до яких не приймається без стажу, першого ліпшого з вулиці. Відсіля й щаблі партійної драбини, якби вони не звалися: баліли, авангардисти і пр. у фашистів; піонери і комсомольці у большевиків; схоластики, коадютори й професи у єзуїтів,

Будучи свойого роду «ударною бригадою», відділом вибранців, орден мусить і своїх членів ліпити з іншого тіста. Він фільтрує їх старанніше, ніж то роблять зі своїми членами партії, до яких вступається як до шинку й виходиться як з шинку, коли хочеться, часом навіть не вирівнявши рахунку. Головна ціль членів ордену – гартувати свій характер. «Єдине, що нас в реформації цікавить, – писав в 1807 р. Гете до Кнебля, – є характер Лютера, і се є єдине, що імпонувало масі». Тому й стоїть на першім плані в ордені виховання характерів – і нищення безхарактерності. В партіях даремно шукатимемо за тим усім.

Важливою рисою членів ордену є їх ідеалізм. Думаючи про свою мету, він мусить накласти на своїх ряд суворих правил, відцуратися всього світського. В сім м. і. джерело целібату. Ленін не мав ні одної з тих малих слабостей, які часто гальмують діло політика: ні любові, ні приязні. Ні гроші, ні жінки, ні гра – не мали над ним сили. В сім – пише один історик ленінізму – була таємниця його сили і переваги над партійними шакалами, які його оточували й якими він гордив. Марат передбачав свою смерть – смерть «мученика свободи». І був що хвилини до неї готовий [Les pamphletes, p. 201]. В тій самій цілі і церкви єзуїтів були густо розмальовані образами мучеництва за віру, щоби звеличити приклади відваги, загріти душу новиків, сформувати ідеалістичні душі [Revue de Paris, 15 II 1928].

Можуть ті, що стоять на чолі ордену, відкликатися до найнизших інстинктів юрби, мріяти про велич і розширення території свойого народу чи віри, – в глибині душі вони лишаться аскетами. Такими, як напр. тамплієри, той лицарсько-релігійний чин, який лиш доти й існував, доки ту засаду аскетизму шанував. Юрба може думати про хліб, вони – «не хлібом єдиним журяться», а чимсь іншим, В науці Лойоли теж стоїть, що «наші вчинки мусимо робити більше з любові до Бога, ніж в надії на нагороду, чи зі страху перед карою» [Geschiche d. Päpste].

Розбурхані орденом маси можуть хотіти вирватися з пекла і попасти до раю, але не тими мотивами кермуються провідники ордену.

Коли я згадаю, що новітні політичні ордени мають, подібно релігійним чинам, – свої однострої, чорні й брунатні сорочки чи совітські «гімнастьорки», то тим мабуть вичерпаю, бодай в загальніших рисах, всі прикмети, якими вони наближаються до духовних чинів і якими різняться від політичних партій.

Світогляд замість .партійних параграфів, віра замість знання, непомильність й виключність замісць компромісу, культ одиниці і активної меншості замість маси і пасивної більшості, прозелітизм замість підпорядкування «волі народу», суворість для себе й до інших замість гуманітаризму, ідеалізм замість погоні за мандатами і схлібляння юрбі, нарешті цілком інші форми організаційні, – ось в чім глибокі різниці між тими двома типами політичних груп.

Не завше ті організації є таємні, як напр. масонерія. Ні гітлеризм, ні єзуїти, ні фашизм – не були підземними товариствами.

Тепер питання: чому якраз тепер такий врожай на ті політичні ордени? Тому, що повстають вони по бурях, під час криз ідей, порядків і авторитетів.

Коли існуючі еліти розкладаються, коли тратять старі суворі чесноти, яким завдячують колишню перемогу, коли стають поблажливими («гуманними») супроти веденої маси і супроти себе (явища, що завше йдуть у парі), віддаючись культові вигоди, – тоді натомісць з’являються інші. Ті, що мають моральну силу, якої бракувало противній стороні. Людовіка XVI, що вмів філософувати, але не приказувати, заступили якобінці і Наполеон. Розслаблене папство підпер Лойола. Нервового інтелігента на троні царів заступив духовний нащадок Івана Грозного. Коли римський парламент став дискусійним клубом без тіні влади, його розігнано лікторськими різками. Коли фарисеї зробили з храму крамничку, мусила знайтися рука з батогом, щоб випхати ганделесів зі святині.

Доконати чистки авгієвиїх стаєнь могли лиш люди, натхнемі запалом, переконанням своєї вищості, і почуттям права робити так, бажанням стятися зі світом ворожих ідей, зв’язані суворими правилами чину. Прикмети ордену коріняться в прикметах і завданнях їх переходової доби. Власне такою переломовою добою й є доба, в яку вступила Європа приблизно двацять літ тому.

Щойно пізніші обсерватори оцінять всі наслідки тої катастрофи, якою було завалення трьох монархій внаслідок війни: Романових, Габсбургів і Гогенцолернів. Багато установ нашої суспільності та ідей трималося на престижі, силі і традиції, що виходили з тих монархій, які обіймали разом до 300 міліонів людності під своїми берлами і які впали майже одночасно.

Се був правдивий землетрус. З ним ідеї, на яких трималася передвоєнна суспільна будова, стратили підтримку фізичної сили і моральної поваги. Не тому, що се були якраз монархії – як готові нам суппонувати інтелігентні радикали – а тому, що були се старі, сформовані режими. В середині сього конгломерату народів, – австро-угорських, німецьких і російських, – стихії й енергії були на припоні, їх взаємні притягування й відштовхування регулювалися певними правилами і правом. Контроверзи розігравалися в рамах легальної боротьби й угоди. Бодай в середині того середньо-східно-євронейського блоку існували правила fair play (чесної гри) між класами, народами, церквами, одиницями, границі між моральним «личить» і «не личить» (fas i nefas), в стані хоч і не сталої рівноваги.

По війні та рівновага захиталася, гримнули стрімголов, здавалось, незрушимі будови. Давніше, не зважаючи на критику й опозицію, все було ясне. Тепер – стало все заплутане.

Давніше знали, що є капіталізм, а що соціалізм. Тепер є соціалізм, за якого панує ще більший визиск, ніж за капіталізму; ще більше т. зв. надвартості витискається з працівника, як за панування буржуазії. Давніше капіталізм заперечував право страйків, тепер – соціалізм.

Давніше був анархічний капіталізм і плановий (в теорії) соціалізм. Тепер – анархічний соціалізм і планова капіталістична господарка.

Колись ясно розмежованими поняттями були – абсолютизм і свобода. Абсолютизм утотожнювався з монархією, свобода – з республікою. Тепер є свобідні монархії (Англія) з правом коаліцій, свободою преси, особистості, зборів і пр. і деспотичні республіки (напр. СССР), де одиниця є безправна, де нема ні свободи зборів, ні преси, ні голосування, ні особистої нетикальності.

Давніше світське вільнодумство протиставлялося клерикальному насильству над думкою. Тепер – світська цензура подекуди страшніша за клерикальну. Давніше юдофіл був синонімом демократа, коли жидівство боролося з абсолютними монархіями. Тепер – той синонім зник, коли жидівство бореться з нашою селянською кооперацією тут і випихає український демос з його землі на Україні.

Давніше знали – особливо соціалісти – що за мир є пацифістична демократія, а за війну – недобрі царі. Тепер виявилося, що війни між царями е дитячою забавкою в порівнянні з війнами між гуманними демократіями; що сі «гуманні» демократії можуть бути найбільш войовничими і найбільшими ворогами пацифізму. Колись узброювалися, щоби уникнути нападу, війни; тепер – напр. большевики – хочуть роззброїти нації не для миру, а щоб тим легше запалити горожанську війну між класами. Коли, отже, давніше гаслом було – si vis pacem, para bellum, то тепер гаслом є – si vis bellum, para pacem!

Колись село було сателітом міста, тепер воно прагне рівноправності з ним. Давніше місто висилало свої карательні загони на село. Тепер ми є свідками організованого наступу села на місто, як в 1918 – 19 в Києві і пару літ тому в Бухаресті і Гельсінгфорсі.

Давніше свобода – значило свобода від держави; тепер свободу і добробут шукається в залежності від держави, в урядових посадах, пенсіях, замовленнях, концесіях і запомогах.

Давніше богом була приватна ініціатива, – тепер етатизм, або приватна ініціатива в новітній формі – «Грабь награбленное».

Давніше шахраї сиділи за гратами, тепер вони стали фінансовими геніями, як Бармат і Стависький. Давніше були сталі норми права і безправства. Нині – найбільш шановним правом стало право заїзду (Фіуме, Мемель і інші). Давніше лібералізм з його свободами був силою революційною, тепер реакційною, проти якої повстають нові революціонери, також особливі – не ліві, як колись, а праві. Колись кумиром було – число, маса, тепер – активна меншість.

Давніше підставою економічного співжиття була вільна конкуренція світової торговлі і засада найбільшого упривілейовання. Нині – контингенти, девізові обмеження і митне божевілля, Колись зналося менше-більше, що то є рідний край і нація. Тепер з тим стало тяжче, коли «рідні краї» по десять разів до року міняли свою державну приналежність, коли проголошено, що якийсь край може мати за вітчину чужу столицю, як напр. Москву, столицю «всіх трудящих», не тільки курського Ваньки, але й миргородського Грицька і женевського винаря і шанхайського куліса.

Колись вміли розрізняти «свого» від «чужого» з непомильністю пса. «Свій» – говорив по-нашому, чужий – по-чужому. Тепер і се переплуталося. Прийшли чужі, що говорили по-нашому і переконували, що «свої» є «чужі», а «чужі» – «свої» (українізація).

Найміцніші догми захиталися, найпривичніші поняття, і не зналося вже, в що вірити і кому. Світ здригнувся в підставах.

Але сей здвиг не лиш захитав привичними поняттями, він спричинив щось більше. З упадком трьох монархій, трьох консолідованих порядків, щезла разом з їх престижем і та фізична сила, яка охороняла привичні, традиційні установи і тримала в унормованих рамках боротьбу громадських сил. Вибухла жахлива війна всіх проти всіх, оргія напрасно визволених енергій.

Давніше, чи право власності на вашу хату належало вам, чи державі – се рішалося пресою, виборчою карткою, голосуванням. Коли ж хто власновільно зрушував се право – на те був суд. Тоді вистачало мати на адвоката і на партійну вкладку. Але чи сі засоби вистачають тепер, коли узброєні люди з декретом про колективізацію викидають вас з-під власної стріхи? Чи ті старі засоби вистачають, коли – як се було перед фашизмом в Італії, або недавно у Франції, – узброєні робітники гвалтом займають фабрики? Давніше можна було боронити церкву, кидаючи два гроші на тацю. Але чи тим її тепер обороните в часі, коли приходять ті, що здирають хрести з бань, а з церкви роблять кіно або забирають для свойого бога?

Давніше справа соціалізації була предметом дискусій в парламентах або – пригадую – в тюремних камерах між большевиками і «дядьками». Тепер – ся дискусія кінчиться в балці, в ярі або на Соловках. Давніше, коли партія прагнула зміни кабінету, старалася зібрати більшість в парламенті і ухвалювала вотум недовір’я. Тепер для того треба робити марш на Рим, а дискутувати поза мурами парламенту.

В часи унормованих конфліктів, коли село хотіло, щоби столиця почула його голос, – то слало послів або «ходаків» до цісаря у Відні або до Думи в Петербурзі. В 1918 р. село, щоби осягнути свою ціль, мусило марширувати на Київ або робити базарний страйк.

Все те очевидно вимагало від сторін, що боролися за впливи, інших прикмет, не тих, що вони мали перед катастрофою, коли існуючий порядок мав за собою престиж, традицію і фізичну силу. Упадок сього престижу і сеї сили, що викликав хаос ідей і непевність завтра, цілковито підірвав і престиж партій, як організацій політичної боротьби, висуваючи на арену – політичні ордени: фашизму, большевизму, гітлеризму, лаповців. Інші часи, інші птахи. Інші птахи, інші пісні.

Коли захиталися в хаосі подій найпривичніші ідеї, найбільш підставові цінності нації, на місце знання мусила прийти иепохитна віра, бо вірою тяжче захитати, як знанням.

Коли за прив’язання до думки чекали посла гостріші прикрості, аніж перепад на чергових виборах (пор. забивство Радича в югослав’янськім парламенті) на місце лисячої кулуарної звинності мусив прийти характер і витривалість.

Коли на місце усвяченого традиціями права війни, повернули звичаї Валенштайна й Тіллі, стару гуманність мусила заступити суворість. Коли престиж, традиція, сила, усвячені віками абдикували, – для їх охорони, замість старих партій, які тільки під охороною тої сили й могли ділати, – мусили потворитися відділи добровольців, які, як фашисти в Італії, рятували власність горожан, честь і добробут, здані на ласку долі державою, – від заливу анархії. Коли замість дрібних щоденних справ, на порядок денний виступили засадничі проблеми існування людських гуртів, – ті, що за них боролися, мусили засвоїти залізну карність ордену, не нібито-карність партії; мусили мати ідеалізм, мусили підкреслювати не кількість, лиш якість.

Так для рятування католицької церкви, захитаної ударами віттенберського чарівника, повстав великий твір Гната Лойоли, з метою знищити у віруючих дух сумніву, підготувати активне духовенство, взяти в свої руки виховання народу, усунувши від нього інші чини і створити таку в своїх рядах карність, щоб їх члени добровільно корилися вибраній догмі та її носіям – ac si cadavera essent, мов повільне знаряддя.

Катастрофа, про яку говорю, відбилася сильно і на нас, викликавши повне замішання понять. Вирвана виром подій з рідного середовища або середовища своєї верстви, наша інтелігенція, замість голосу крові, зачала прислухуватися до тої чи іншої книжки, до модної теорії, до абстракції. Духом стала подібна до того жида, про якого оповідає Зомбарт, як про символ відірваного від життя книжного мислення.

«До мене до Бреслау, – читаємо в того автора, – прийшов якось один жидівський студент аж зі Східного Сибіру, в єдиній цілі «студіювати Маркса» у мене. Перебув він пару місяців і вернувся назад. Але цілий той час він зовсім не сприймав окруження, серед якого жив, ані не пізнав ніяких людей, на прохід взагалі не ходив, він мабуть не знав гаразд, де він провів той час. Він перейшов через бреславський світ, не спринявши його так само, як перейшов він через світ, з якого прийшов, і як ітиме через світ в наступні роки життя, не відчувши ані подиху його, лише з Марксом в голові», (от як тепер ідуть большевики).

Се незрозуміння до органічного, до того, що виросло природно, є властиве жидам.

«Тому, – пише Зомбарт, – може жид бути таким як є, але може бути й інакшим. Що лорд Біконсфільд або що Фрідрих Юлій Шталь були «консерватистами», завдячують вони якомусь випадкові, політичній кон’юнктурі. Але що фрайгер фон Штайн, Бісмарк або Карлейль були консерватистами, – се лежало у них у крові» [W. Sombart Die Juden und das Wirtschaftsleben. – Leipzig: 1911, S. 317, 326].

От подібне духове «зжидовіння» спостерігаю я серед нашої інтелігенції, як галицької, так і наддніпрянської. Селянський син, що попав до міста, здекласований дідич-«марксист», маломістечковий інтелігент, бувший «волосний писар», що стояв на чолі політичної партії, фельдфебель, з якого війна чи революція зробили міністра або провінціального отамана, – всі вони, вирвані, викорчовані зі свого природного оточення, з обсягу привичних понять і способу думання, поставлені зненацька у вир завзятих змагань різних доктрин, поставлені перед справами загально-національної ваги, над якими ані думати не звикли, ані тим менше їх рішати.

Ті, що належали до вищого класу, засудженого на загибель (до «малоросійського дворянства») – соромилися його ідеології. Ті, що належали до нижчого (селянства), почуваючи себе чимсь меншвартним, – не мали часу ні відваги піднести свої інстинктові прив’язання і відштовхання психічні до височин твердої ідеології, підпадаючи впливам кожної нанесеної, «нової», «поступової», розрекламованої ідеї (напр. соціалістичної), стаючи духовими викоріненцями, таким перекотиполем, якого перший-ліпший вітер міг занести на те чи друге поле чужої ідеології. Як той жид Біконсфільд, що припадково ставав консерватистом, ставали й вони припадково демократами, щоби завтра опинитися серед антидемократичних большевиків, або, щоби з «загравіста» стати «католиком».

Поки ще існував престиж Габсбурга й російської демократії (яка гарна вона була за царату!), так популярних у нас, інтелігенція наша мала «ясну лінію» – готовий кодекс понять і ідей. Коли ж ті сили збанкрутували, здана на власну думку інтелігенція наша теж стратила духову рівновагу. Все стало сумнівним: Схід чи Захід? З демократією чи проти неї? Віджило нове москвофільство (комуністичне), молода наша національна інтелігенція сумнівалася, чи не є вона «паразитом на тілі народу» (гл. «Щоденник» Чикаленка). Совітський поет О. Влизько [Молодняк, 1927. 8. Місто], як і маса інших, не знав, чи змусити собі служити вороже місто, чи – впасти йому до ніг:

Хто, – людина чи схований звір?

Завжди байдуже до того,

Сміється там хто, чи боліє,

Місто у полум’ї люто стремить!

Сонячне? Хмарнеє? Це невідомо!

Плакать? Сміятися? Це невідомо!

Місто мовчить!

– говорить лише роздерта сумнівами душа Влизька, і Сосюри, і Бажана, які замість у власній душі, шукали відповіді в чужого оракула.

І сей сумнів, сей комплекс «інферіорності» (почуття своєї меншвартності), характеристичний для нашої викоріненої психічно, підпавшої під вплив чужих ідеологій інтелігенції, є старшої дати. Його зародки слідно ще перед війною, коли-то ми сумнівалися у власнім праві, не знаючи, чи

роздертим сумнівами, битим стидом,

чи нам провадити народ на ясніший шлях. Коли-то ми сумнівалися, чи маємо право накидати йому свої ідеї, бо хто ж вгадає, куди йде еволюція?

Діл природних бігові,

Легко власний свій забаг подать

За веління Єгови…

Але старі ще вірили бодай в автоматичність «поступу» і в остаточну перемогу демократії, числа, та що «чоловіцтво» переможе «звірство» у світі. Їх епігони і сеї потіхи не мали. Вони лиш, коли їм говорити про органічність ідей та про їх відірвані теорії, не зв’язані з нашим грунтом, ні з традиціями, вони лиш здобуваються на твердження, що не вільно безкритично пересаджувати на наш грунт чужі доктрини.

Але про марксизм, парламентаризм і прочі теж чужі доктрини вони мовчать, бо не з життя черпають свої мудрощі, лише з пожовклих листків перестарілих книжок.

Як жахливо-тупо «працює» напхана чужими доктринами думка нашого партійця-інтелігента, вияловлена з почуття органічного зв’язку з окруженням і фактами, – ось, в додаток до розважань Зомбарта, – мала ілюстрація з оповідання сільської вчительки на Україні:

«Часом діти питають: «чому ми голодні і босі й роздягнені, а он – пани в капелюхах і все забирають?» – «Де ж пани, запитую суворо, у нас панів тепер нема. Оті, що в капелюхах і з портфелями, то – совітські робітники». – «Щось вони дуже скидаються на тих панів, що про них нам розповідають наші батьки» – кажуть діти. Вони мають рацію, але я мушу говорити те, що приказано» [Тризуб, 1932, 10 VII].

Учителька ширить оті ідеї (інтернаціоналізму, братерства), хоч і всупереч фактам – але з мусу. Але скільки ж то є в нас інтелігентів і по той і по сей бік кордону, які ширять ті самі ідеї просто з глупоти. Органічно, кровно зв’язана з землею і окруженням, українська дитина – в наведенім прикладі – розумує з фактів життя: коли ті зайди ліпше вбрані («в капелюхах») і, не питаючись, в нас «все забирають», значить се пануюча верства, се – «пани».

Напханий відірваною книжковою мудрістю інтелігент розумує інакше: в книжці написано, що за соціалізму «нема панів», значить вони й не можуть бути на селі. Коли тому перечать факти, тим гірше для фактів, бо соціалісти – як стоїть у Маркса – можуть бути всім тільки братами, не панами. Їх розум – як у того жида (у Зомбарта), не цікавився ні окруженням, ні людьми, «не відчуваючи ані подиху життя», розумував лише мертвою буквою мертвої книги.

В однім випадку – інстинкт самозбереження, в другім – у партійців – відгомін викутих замолоду і неперетравлених шпаргалів, які не можуть вже бути компасом в тій анархії думок, що є характеристичною прикметою наших часів.

А якраз тепер прийшов час, жорстокий час жорстоких фактів, коли навіть неоформленим мозкам наших вічно хитливих скептиків зачала дивною видаватися наука мертвих книг!

І от тоді наступив хаос і сумнів, якому безрадне покласти край наше партійництво, бо не вилізло з-під впиву мертвлячих старих доктрин, ані навчилося самостійно думати і приглядатися фактам життя. Клястися на старі книжки вже не йшло, бо факти з них глузували. Але вивести свою мудрість з фактів, оснувати на них, як ті діти – піти проти «святої» книги – теж не випадало! Ось так опинилися наші бувші демократи, драгоманівці і соціалісти, «роздерті сумнівами, биті стидом» – як той Буриданів осел, між сіном і соломою, безрадні й безчинні перед великими проблемами сучасності: село чи місто? Націоналізм чи інтернаціоналізм? Число чи якість? Сумнів, розум чи віра? Капіталізм чи соціалізм? Демократія чи авторитарність? – Без догми, без компасу, без віри молотять їх часописі сі проблеми, не знаходячи виходу.

Трагедія сих людей стала трагедією нашого партійництва взагалі, трагедією партії, як типу організації, в добу, коли сама дійсність накидає інші форми групування – ті, які я означив словом чин, орден.

Партії захвалюють «розум без віри основ». Але в добу, де всі національні цінності є під обстрілом фанатиків тої чи іншої віри, коли наші цінності обезцінюється, коли чуємо про нас без нас: про «Схід Європи», «Євразію», СССР і про те, що Rutheni nondum sunt maturi ad regendum, в такий час не хитливий під доказами нібито-логіки розум, лиш бездоказова віра врятує ті цінності від загибелі.

Партії відкидають «догматизм», партії кажуть: «Я визнаю свої невдачі й помилки і кажу: буду й надалі міняти спосіб і засоби досягнення мети, буду мати невдачі і робити помилки» [Винниченко Поворот на України. – Пшибрам: 1926], але в нашу добу ся принципова безпринципність веде тільки до приймання всякої нової противної догми, всякого з’явища, що переконує тих «розумовців» не силою логіки, а силою факту, до переполоху. «Хай живе демократія!» Керемський упав? «Кінець демократії! Хай живуть Совіти! Хай живе українізація, не самостійність, ми помилялися!» Зі Совітами зле? Шубовсть в другу крайність! «Ревізія нашої політики. Ми помилялися!» Не йде за тим громадська думка? «Назад, ми пожартували, ми помилялися!» Фунт поточився вділ і в Женеві двацять трупів? «Ми помилялися, таки кінець капіталізму!» – і т. д. без кінця, чуттєва істерика у людей, які так ненавидять емоції і так нібито кермуються «холодним розумом», якого їм в дійсності брак: і холодного, і гарячого.

Серед сього політичного канкану не партії з їх виправдуванням «помилок» і панікерства, а орден з його догматизмом, з його почуттям непомильності, дає силу, не хитаючись у вірі і не впадаючи в паніку, глянути в вічі кожній несподіванці, як не захитавшись у вірі, глядів на пишний Вормський собор убогий віттенберський чернець.

Партії в наші часи стрічають проти себе сили, які претендують на «виключне визнання», на «цілковиту перестанову цілого нашого життя в ім’я своїх поглядів», а вони живуть оманою, що оту виключність дасться «зашептати» логікою і розумом. Партії говорять: «щоб була дума і воля єдина», але при тім кладуть натиск на єдина, а не на те, щоб була «дума і воля», бо об’єднана бездумність і безвільність – дасть стільки, скільки й необ’єднана. Для того не мають відваги вибору, для того страхаються стратити прихильність мас, уникаючи висувати хоч слушну, але ще не знану загалові ідею. Для того уникають відповідальності, шукаючи завше думки загалу і для того якраз тратять популярність серед того загалу в наші часи, коли маси шукають не дорадників, а провідників.

«В тяжкій боротьбі з долею рідко програє той, який найменше знає, лиш завше той, який із свого знання витягає найслабші консеквенції і найдурніше обертає їх в діло» [Mein Kampf, S. 453].

Партії будують на механічнім числі, на інертній масі, на кількості голосі в, не на їх якості, на «єдинім фронті». Але в добі занархізування думки і підмінування традиційних переконань, важніше не єднати в одну какофонію протилежні слабі думки, лише викувати з них одну, міцну, важніше не механічний злепок безбарвних думок і безхарактерних «характерів», лиш невеличкий числом, але твердий вірою орден.

Партії – «проти людей клерикального способу думання, для яких існують абсолюти» [Винниченко, цит. брошура]. Але в часи ідейного хаосу непевності і розкладу, люди без абсолюту стають людьми без компасу. Тим менше стануть вони атракційним осередком розпорошених енергій, притягуваних тепер іншими, чужими центрами, тими, з яких промінює оте бракуюче нам «клерикальне» почуття непомильності і нероз’їджена сумнівами віра.

Партії проти нетолерантності думки й суворих правил в своїй середині, проти карання дезертирів, проти дисципліни. І тому в нашу критичну добу, де стільки є, як ніколи, спокус – є стільки в їх рядах таких, що «помилялися» або хочуть помилятися; що з одної партії приступили до другої, щоб потім вступити до третьої, з віковічним викликаним безкарністю оправданням: errare humanum est. І тому так багато в партії людей, що вірні їй лише доти, доки вона їм забезпечує мандат або виборчі фонди.

В наші часи захитаних переконань і зміцненого натиску світу чужих ідей, коли нема ні одного «помиленого» (такого, що «помилився») без ореолу ідейності; коли єретиків числиться тисячами, – потрібна не нібито-карність партійна, а залізна дисципліна ордену, яка не лиш на папері тягне до відповідальності за кожний фальшивий крок, а навіть за «помилки». Лише та дисципліна здолає створити не потульну отару з партійним квитком, а твердо споєний гурт однодумців; людей віри, не – підкреслюю се – солом’яного вогню; людей світогляду, не – підкреслюю се – верхоглядів; людей, що виробляють собі той світогляд напруженою працею, днями, ночами, роками.

Катастрофа, що її викликала війна, упадок традиційного порядку в Середній і Східній Європі, кинув нас разом з іншими 300 міліонами бувших підданих Габсбургів, Романових і Гогенцолернів у вир незнаної доти ідейної і всякої іншої боротьби, в вир хаосу, з якого треба наново кувати нові догми й нові доктрини й надати їм новий престиж. Не партіям зробити се. Уклад понять, що спирався на силі австро-угорської монархії і престиж і всеросійської демократії, розпався. З темряви історії стараємося ми вигребти поховані під тими руїнами власні традиції, щоби зцементувати ідейно націю. Напотикаючись на шалений опір ворожих енергій і сил.

Чи перебороти сі енергії, чи надати престиж власній традиції, чи створити нове загально-національне «вірую», незмінне і не допускаюче єресей і їх караюче, чи вийти з хаосу мінливих думок – здібні партії?

Чи розв’язати проблеми села й міста, пролетаріату й селянства, класу й нації, націоналізму й інтернаціоналізму (з усякими братерствами), соціалізму чи індивідуалізму, економіки продукції й економіки розподілу, свойого й чужого, чи є ми «матурі», чи не є, безрозумного «розуму», чи розумної волі, дилему гуманітаризму чи карності, маси чи проводу, – чи здібні партії?

Чи зневірену, розбиту, роз’їджену плитним критицизмом, розшарпану різними демагогічними ідеологіями думку – здібні злютувати партії?

Чи здібні натхнути її тою завзятістю і вірою, якою натхнув своїх «залізнобоких» Кромвель, своїх адептів Ленін чи Гітлер, своїх учнів Лойола, – чи здібні створити нову людину?

Ні, ні, і ще раз ні! Знаком часу є віра, – не сумнів; догма, – не партійна «програма»; характер, – не число. Живемо в світі нових, зовсім нетолерантних світоглядів. В такі часи

«пересякнутий пекельною нетолеранцією світогляд зможе зломити тільки перейнята тим самим духом, боронена тою самою сильною волею, але чиста в собі правдива ідея» [Mein Kampf, S. 507].

У Ле-Бона читаємо, що «ментальну стабілізацію» в людини і в їх групі може витворити лише «прийняття якоїсь гарячої віри» (як свідчать напр. початки реформації у Франції); лише ся остання дає думці сталий напрям і інтенсивність. Ось се і є зміст і суть сеї статті.

«Коли стільки умів тепер впадають в неміч і непевність, то тому, що не знайшли ще містичного ідеалу, досить сильного, щоби опанувати їх» [Le Bon Bazes scientifiques d’une philosophie de l’histoire].

В наші часи розгардіяшу такого ідеалу не посідає ніяка політична партія, вже існуюча; не матимуть її і ті, які думають тепер закладати, мудрі по шкоді, пізні Івани.

Мати відвагу вибору між різними думками і почуття непомильності, бажання дати не нову програму, а нову людину, пана хаосу, – новий ідеал може лише угрупування типу ордену, чину.

Чи всім вказуємо до нього стежку? Ні, се не є рецепта для масового ужитку. Тому і відповідаю: «Могій вмістити, да вмістить». Потім, коли обі пробоєві еліти створять стрижень нової думки і тип нової людини, потім до них прийде більшість – з подиву, з побоювання, чи з снобізму, тоді і маса переконається, що – «сим побідиши». Наразі ні.

Тому і на питання, чи ж партії зникнуть, відповім: мабуть ні. Але гадаю теж, що без тих орденів і сект, релігійних і політичних (як свідчить історія, від якої ніхто не вчиться), – що без них не перетривали би до наших днів багато з установ та ідей, яких вони в свій час піднялися рятувати. Певно, що Тецелі не охоронили би від упадку папський Рим, ні Джіоліті Рим королівський.

Партії імовірно існуватимуть і далі, роблячи й далі те, що тепер. Але не вони загартують дух загалу, не вони врятують загрожені традиції, не вони скристалізують думку поколінь, не вони випростують моральний хребет громадянства, не вони нададуть новий блиск і атракцію його правдам, не вони викорчують так глибоко з вкорінений у нас компілекс «інферіорності».

Лише те, що я назвав орденом, здолає клепати наші «зів’ялі серця і сумління» тяжким молотом своєї догми. Лише його сталь перейде нам по серці «мов розпаленим дротом». Лише він з’єднає не недовірків, а віруючих коло свойого символу. Лише він – в сім безладі думок – надасть нашим давнім традиціям страчений престиж.

Примітки

ляпівський рух – антикомуністичний (1929 – 1932) у Фінляндії.

Мослі Освальд (Oswald Mosley, 1896 – 1980) – Британського союзу фашистів.

Кромвель Олівер (1599 – 1658) – .

Петро Паоло Верджерьо – .

Мюнцер Томас (Thomas Müntzer, 1490? – 1525) – Реформації.

Капо д’Істрія – , містечно у сучасній Словенії.

Гнат Лойола Гнат (Ignatius Loyola, 1491 – 1556) – , засновник ордену єзуїтів.

Роккі – власне, (Lorenzo Ricci, 1703 – 1775), 18-й генерал ордену єзуїтів. Фактична помилка Д. Д.

Марат Жан-Поль (1743 – 1793) – .

Верньо Пьєр (Pierre Victurnien Vergniaud, 1753 – 1793) – .

Дон Амінадо – (1888 – 1957), україномовний єврейський поет-сатирик.

Вельс Герберт (Herbert George Wells, 1866 – 1946) – .

Шульгін Василь Віталійович (1878 – 1976) – , українофоб.

Де Амічіс Едмондо (Edmondo De Amicis, 1846 – 1908) – .

Людовік XVI (1754 – 1793) – , якого скинули революціонери.

Нервовий інтелігент – Олександрович Гольштейн-Готторп-Романов, російський імператор, якого скинули революціонери. Не був інтелігентом, лише солдафоном (ніколи нічому не вчився).

духовний нащадок – (1878 – 1953). На відміну від імператори Миколи, все ж таки учився 5 років у Тифліський семінарії.

Бармат Іуда (Юлій, 1899 – 1938) – єврей родом з Умані, організатор фінасових махінацій у Соціал-демократичній партії Німеччини (). Мав брата Гершеля (Генрі, 1892 – ?), так само єврея і так само фінансового афериста.

Стависький Олександр (1886 – 1934) – єврей родом з Київської губернії, французький .

Фіуме – , місто в сучасній Хорватії. Після 1-ї світової війни було предметом суперечки між Італією та Югославією, аж поки Італія в 1924 р. не анексувала місто.

Мемель – , місто в сучасній Литві, було спірним між Литвою та Німеччиною.

Інші часи, інші птахи – рядок з поеми Г. Гейне «Атта Троль» (1841) у .

Радича Степан (1871 – 1928) – в Югославії.

Валенштайн Альбрехт (1583 – 1634) – Священної Римської імперії.

Тіллі Йоган (1559 – 1632) – Священної Римської імперії.

Біконсфільд – власне, (1804 – 1881, з 1876 мав титул графа Біконсфільд), англійський політичний діяч, прем’єр-міністр Великобританії (1874 – 1880).

Шталь Фрідрих Юлій (Friedrich Julius Stahl, 1802 – 1861) – .

фон Штайн Генріх Фрідріх (Heinrich Friedrich Karl Reichsfreiherr vom und zum Stein, 1757 – 1831) – .

Бісмарк Отто фон (Otto Eduard Leopold von Bismarck-Schönhausen, 1815 – 1898) – .

Карлейль Томас (Thomas Carlyle, 1795 – 1881) – .

Влизько Олекса Федорович (1908 – 1934) – , розстріляний московськими окупантами.

Сосюра Володимир Миколайович (1898 – 1965) – .

Бажан Микола Платонович (1904 – 1983) – .

Ле-Бон Гюстав (Gustave Le Bon, 1841 – 1931) – .

Тецель Йоган (1460 – 1519) – , противник Лютера.

Джіоліті Джованні (Giovanni Giolitti, 1842 – 1928) – , кількаразовий прем’єр-міністр.