1. Сили антихриста

Дмитро Донцов

Наша країна, Європа, ввесь світ живе під знайом жаху. Започатковані в 1917 році ці страхіття не впали несподівано на землю. Наша доба – доба з тих, які заповіджені в Євангелії: «сточуєте про войни.» Повстануть народ на народ, царства на царства, і буде голодoмор, і землетруси. Все оце тільки початок хвороб, а тоді віддаватимуть вас на муки і вбиватимуть, і будете зневаженні всіма народами за ім’я Моє» – за ім’я Христа Ісуса. І в той час

«спокуситься багато людей, і ненавидітимуть, і зраджуватимуть один другого… Охолоне любов. Повстане багато лжепророків і спокусять багатьох… І будуть страшні; з’яви і великі знаки на небі. А на землі розпач серед народів і замішання. Люди гинутимуть від страху, в ожиданні того, що гряде у світ» (Матв. гл. 20, Лук. гл. 21).

Навіть час, коли наступають такі катастрофи, – хоч і не людською календарною мовою, але точної і ясно приповіджений, як її місце: «де буде труп, там зберуться вірли». Так буває завше. Де запахне падлиною, де і коли почне суспільство загнивати, там злетяться хижаки роздзюбати остаточно свою жертву.

Хіба тут не описана й епоха, в яку вступили ми остаточно в 1917 році? Чи не йдуть всюди війни між націями і громадянські, в середині кожної з них? Чи не бачимо лжепророків зі Сходу з мечем в руці? Чи не бачимо параліжу думки, серця і волі у многих сильних вільного світу? Чи не бачимо, як немногі лиш встали проти спокуси, а многі – «як в дні перед потопом, їли, пили, женилися, виходили заміж… і не думали, поки не прийшов потоп і не витеребив всіх?» (там же).

Хай сліпороджені шукають первопричини цих страхіть у світі матеріальнім, видимім; в суперечках за границі, за землі, за багаства земні, в змагу різних імперіялізмів, – ця причина лежить деінде. І ми, які мали своїх пророків, – ми знаємо і від Шевченка і від Л. Українки, де є та причина. Ми знаємо, що Бог

«дав невидимий меч своєму сину,

Ісусу з Назарету.

І поклав з того часу Ісус мечем границі між богами, і зчинив

«великий розбрат між богами і між людьми, надвоє розділивши царство Духа, на чисту і нечисту половину усе життя людське перерубавши…»

на небі й на землі. Не видно краю

тій боротьбі, що перейшла

на землю з неба, від богів на люди» –

навчала нас ще Л. Українка в словах, що так нагадують 12-у главу Апокаліпса. А хто їх розуміє, ті слова, той збагне, що боротьба між Чистим і Нечистим, почалася в царстві духа. Що йде вона не заграниці і системи, а між старою християнською цивілізацію Заходу і силами диявола, іщої на неї готують останній наступ. Не за території і програми, а за душу людини, створеної по образу і подобі Божій.

Коли б не так було, чому б ті лжепророки – француз Руссо, жид Маркс і москаль Ленін, – насамперед жадали б відректись Христа? Чому так прагнуть знищити в душах людей ідею Бога, тліню заразити людський розум, серце й волю? Чому до того, як до головної мети простують і Совіт Нечестивих у Кремлі, і його висланці у вільнім світі?

Бо їм відомо, що де осягнеться та головна мета, безвольним там і потульним знарядом темної сили будуть обдурені народи, її сліпими рабами. Їм відомо, що тоді неподільно заволодіє світом їх демонократія, влада лжепророків. Що запанує влада та тоді, коли поймуть їй віри маси і народи, що кланятися треба матерії, мамоні, вигоді й насолоді; що лжепророки: силу мають каміння обертати в хліб; що отже треба йти за ними, що «щастя й добробут» осягне вільний від дисципліни людський розум, і людські апетити; що треба лиш навчити народи відвернутися від головної заповіді – «не сотвори собі кумира» замість Бога, – щоб «нам поклонилися» вони Нечистій Силі. Тоді вмить обернуться у стадо диких звірів або домашньої худоби, яких без труду запхається в залізну клітку або в саж.

Перша підняла бій з тою нечистою силою Україна. Бо з Москви, насамперед вийшла та сила, для многих не видима довший час, щоб – крізь вогонь і дим так званої «жовтневої революції» московської, явити своє скривавлене обличчя, з червюним прапором з незримим написом на нім – Брехня замість Правди! Зло замість Добра! Гидота замість краси! Антихрист замість Христа!

І хоч стільки мудрих, відважних і шляхетних нашої Землі не завагалися поставити чоло висланцям чорта, – ще більше було тих, що дали йому себе обдурити, підкупити, залякати. Як і тепер є стільки недолугих недоумів поза залізною заслоною, які дають себе дурити, підкупити і лякати висланцям червоної Звізди, творючи правдивий культ «світла зі Сходу», поклоняючись його адолам, пропагуючи його чортівську науку, ділячи з ним світ, закликаючи до співжиття і співпраці з ним над відбудовою світу, – в подиві, в страху, в плазунстві перед звірем, який готує Заходові ту саму долю, що вже – на разі – зготував Україні.

Ті, що збиті з пантелику «прогресивними» науками лжепророків, з височини своєї «мудрості по плоті» питаються: «Нащо ці «забабони»? При чім тут диявол? Яи можна пізнати, що начади походу «віку прогресу» – стоїть невидима сила Зла?» Пізнати не тяжко тим, кому не затуманив мозок чортівський легіон Москви. Пригляньмося ділам їх. Чи не побачимо, що обіцяючи всім знищення абсолютизму, самодержавства, – вени запровадили таке ж, тільки в тисячу разів страшніше!

Що обіцяючи свободу нижчим станам, – вони їх обернули в тиоячу разів гірше кріпацтво, – їх, а з ними всі стани, всі підбиті народи.

Що обіцяючи рівність – вони створили касту нових володарів на міру тих, про яких читаємо лише в Біблії.

Що обіцяючи братерство, – вони привели до стану, де вовком є одна людина другій.

Що обіцяючи щастя для всіх, соціальний рай – запровадили пекло, обіцяючи добробут – заброведили голод і нужду, обіцяючи мир – розпочали невсипущу війну проти всіх, що обіцяючи звільнити людський розум від примусових догм релігії, вони встановили такий догматизм, такий конформізм, якого жадна теократія не знала» запровадили таку інквізицію, якої не зазнали жодні століття.

Що обіцяючи скасувати заповіді Божі – «не убий, не укради, не свідчи брехливо» і пр., – запровадили заповіді диявола – «бреши, вбивай і кради».

Що обіцяючи правду і життя, принесли брехню і смерть…

Брехня! – по цій зброї пізнаємо їх шефа, якого Євангелія зве «отцем лжи», пізнаємо, яка сила надхнула лжепророків Москви, бо «слуги диявола люблять приймати вигляд слуг правди», люблять з брехливих гасел творити хаос понять, мішаючи право і ліво, добро і зло, гарне й бридке, щоб згубили шлях людської істоти.

Кому з скептиків не вистане цей доказ, нехай пригадають друге напімнення: що «по ділах їх пізнаєте їх»! Що хто будує з дияволом, той будує на піску і розвалиться будова його. Чи цього не бачимо, оглядаючи – як хитається вся будова нової Вежі Вавілонської архітектів Москви? Чи не бачимо, як створили вони хаос, з якого не знайдуть вже виходу? Чи не бачимо, як в порох розсипається вже самий спиритуальний підмурівок їх будови, – їх ідея? Як даремно намагаються утриматися голою силою насильства?

Коли скептикам мало цього доказу, нехай звернуться до «святих» писань самих тих лжепророків. З цинізмом, з неперевершеним нахабством, самі вони в них голосять, що диявол є пославший їх, щоб обернути світ в хаос. Москва нагадувала того біснуватого з Євангелії,

«одержимого нечистим духом, який кричав і бився об каміння, розбивав ланцюги і ніхто не мав сили його вгамувати».

Цим духом зла й були одержимі москалі, і пишаються здавна тим, а при тім, як це робить їх патрон, невидимий патрон брехні!, вмовляють світ, що цей їх латрон є добродійна силаї, а носієм її – вона, Москва… Вмовляють всі – і одописці царської, і демократичної, і большевицької Московщини, однаково. Пушкин кокетує з своїм дияволом, що хоч є це дух «сомнительный и лживый», але й «прекрасний».

Ще більш темним, понурим, перверсним і жахливим дияволом з’являється цей московсько-шаманський бог у епілептика Достоєвського, звеличника біснуватих, виродів і одержимих сатаною. Іван Карамазов, в розмові з своїм гостем-чортом, каже до нього: – «Ти – брехня, ти – втілення мене самого»!

Один критик російський стверджує, що «Достоєвський свої власні, найбільш затаєні думки, висловлював устами чорта», що сидів в нім. А цей чорт знав, що мав робити. Думку свого Карамазова Івана, і свою власну, висловлює Достоєвський устами чорта, що відвідав його «героя»: – «треба знищити у людськості ідею Бога, ось з чого треба взятися за діло!»

Бо коли знищиться Бога в людській душі, знищиться його і в людських вчинках, і ділах, і в людських установах, в суспільстві. І це Достоєвський твердо знав, бо знав, що ті, хто робитимуть большевицьку революцію, будуть одержимі дияволом, будуть вже не біснуватими, а просто «бісами», як назвав їх в своїм романі; твердо знав, що революцію ту лічнуть ті «раби і лакеї», які в ім’я «зависті, чревоугодія і рівності» ногами розтопчуть «образ Божественного ідеалу», образ Бога в людській душі…

І ця диявольська одержимість москаля ще яскравіше виступає перед самим приходом большевизму, і ще виразніше по його перемозі. М. Волошин бачить, по вибуху революції большевицької, як «стала людина одна одній – дияволом» в Московщині, в рабстві демонів. В. Іванов сумує, що його сторожем, йото демоном він «отринут» і плачеться до нього: «мой страж, я пал, тобой покинут»… Замість ангела-хранителя – демон-страж, без якого москаль чується «покинутим». Звіряється дальше: що

«не первою ль из всех моих личин

был Люцифер? Не я ль а нём не поверил,

что жив Отец, – сказав: «аз есмь един»?

Замість Бога – Івановське людське Я, назване Богом… Люципер – «денница» навчив його, – «что Бога нет, и есть лишь Человек» – з великої букви… На цім хиткім грунті, на цім піску і декламує він свій замір: «Я башню безумную зижду» над мороком життя. Як «зиждут» її всі москалі за прикладом славної Вавілонської Вежі…

Такий був її ще один пророк диявола – Єсенін, про якого, як і про інших, говорить той же ж Іванов, що вони «закручені вихором революції, осліплені нею, втративши міру добра і зла, правд» й брехні, виобразивши собі, що летять до зорь в височину, гримнули обличчям в багнюку, промінявши Бога на «діамат», – або просто на Нечистого.

І горьковський босяк про себе каже: «Я себе виявлю!. Як? Це одному лиш чортові відомо. Нехай все летить до чорта!» Один з російських критиків стверджує, що

«в Росії більш, ніж де будь в світі, діла диявола прикривалися ім’ям Божим. Диявол вкрав у нас Боже».

Так що самі моокалі іноді сумнівалися й не знали, хто – в поході московського Ваньки «визволяти» світ, – хто в нього сидить на плечах – «дитятко Ісус чи щеня Антихрист»? Мережковський свідчить, що всі герої Чехова і Горького «нагадують чортів в картинах Гойї» – в «Зморі». Перед революцією писав Чехов:

«Буря розірвалася над нами. Все довкруги нас кудись летить, і ми також летимо – вгору, вділ, до Бога чи до чорта – не знати».

А той же Іванов згадує в спогадах атмосферу різних класів Росії перед революцією – в царських палатах Распутінщина, серед соціалістів – босяк Горький, в літературно-ліберальних буржуазних салонах – «растлевающий яд наркотическо-кабацкой эротики», містичний анархізм, якийсь «третій заповіт» і блюзнірство разом з «богоискательством», все в суміш!

Іванов описує одного з тодішньої секти сатаністів, що поклонялися «утренней звезде, источнику милости, и силы» – звізді Люципера, а водночас ходили на Афон… І один з тих люциперистів декламує:

Від Бога ви відвернулися… Гаразд, добре! Та мало від Бога відвернутися. Треба ще перед «ним» вислужиться. Так, думаєте, «він» вас і прийме одразу, так і почне помагати, як лиш хреста з шиї скинете? В серці своїм його одного треба носити…

Момент, коли вся «прогресивна» Росія падши поклониться Люциперові не лиш тайно, як за царату, але явно, – і передбачав Достоєвський, коли візіонував символічну постать «того підлого раба, того лакея, «кий влізе вгору на драбину, щоби знівечити образ Божественного ідеалу в ім’я рівності, зависті і чревоугодія». В тих словах вся суть російської революції – революції раба, хама, лакея проти Божественного первня в людській душі.

Циніком є Блок: в своїй поемі «Дванадцять», малює він дванадцять болыневицыкжх чекістів в поході, як дванадцять апостолів нової Правди, а на їх чолі диявола «в белом венчике из роз» під маскою Христа. В поезії «Скифы» заповідає він знову подібний марш московської орди, тепер вже на підбій світа, марш мільйонів п’яних містичним шаманським дурманом, які клянуться, що люблять Європу, на яку дивляться «з ненавистю, але і з любов’ю», що з цеї любові аж задушити Європу хочуть:

«виновны ль мы,

коль хрустнет ваш скелет

в тяжёлых наших, нежных лапах»?

Знову все всуміш, любов, убійствю, «ніжність» душогуба і містичний екстаз босяка. Умираючи в шпиталю, Блок марить про якесь сходяче сонце, що світитиме всесвітові, але сонце ще – в його очах – і всесвітнє, і водночас чисте російське…

Перший щабель в тій еволюції – було заперечення існування Бога (і звернення до чорта). Другий – адорація диявола, а вслід за тим обожествления людини. Іван Карамазов каже:

«Незрозуміло для мене, як можна сказати – «нема Бога», і в тій же ж хвилині не сказати – «я – Бог!»

Головна тема передреволюційної вже літератури московської – писав Мережковський – була: писати про відношення людини до людини, поминаючи Бога, без Бога, і нарешті – проти Бога. Горький писав:

«людина – ось правда! В цім усе – початок і кінець. Все в людині, все для людини, існує тільки людина!»

І вторує йому Чехов: «Людина вище всього в природі, навіть вище того що незбагнуте і здається чудесним», – цебто вище Бога.

Коли замість Бога поставив москаль людину, – то поставив її без вищих над нею законів її дисципліни. А це мусило привести до адорації всього плотського життя, до адорації звіра в людині або худоби. Тому Розанов не приймав ні християнства, ні Христа, бо його релігія, релігія суворої духової дисципліни, – була для того москаля «релігією смерті», Голгота йому «друга радість життя». Занадто «аскетичним» було йому християнство, занадто твердим панцирем для московського голотника.

Горький – в тім самім сенсі – декларував, що «черево в людині – головна справа. Всякий чин людський від черева виходить».

Звіряча стихія є й богом Л. Толстого. В плоті адорує він усе – і почуття, і звірство. Герой його Єрошка каже: – «я – молодец, я – пьяница, вор и охотник», я – пияк, я – розбишака, я – ловець! Бо – «звір мудріший за людину, дарма що свинею зветься… Вона свиня, а все ж не гірша за тебе, такаж як ти тварина Боїжа» – а це значить – для шаманської «логіки» Толстого, що й свинське в людині треба не виправляти! чи карати, а – вихваляти…

І навіть ті московські критики босоногого графа, які бачать це все у нього, що імпульсом Єрошків є «любов до свободи, гульні, грабунку і війни», – хиляться перед ним як перед апостолом євангельської правди. Розбійник, душогуб, ловець, звір, свиня з безмежною свободою їх інстинктів, – є богом Толстого. І це не помилка. Єрошка і Толстой знають, що вони говорять. «В нічім нема гріха» – повчає Єрошка, – «З звіра приклад бери!» Релігія для Єрошки пуста річ: – «подохнемо, трава виросте, от і все!» Як звір, не відрізняє він добра від зла, все позволено. «Животная радость плотской жизни» – як характеризує один російський автор філософію Л. Толстого.

В слідуючім щаблі наступає, в поняттях та ідеях москаля, чортівська мішанина, помішання всіх понять, всіх «за» і «проти», всіх «так» і «ні», всіх «дозволено» і «заборонена» – всіх різниць між правдою і брехнею, добром і злом, красою і гидотою, заперечення всякої дисципліни. І це і в моралі, і в політиці, і в суспільнім житті. К. Леонтьєв, який бачив глибоко, писав ще в XIX віці:

«російська суспільність, і без того досить егалітарна в своїх привичках, понесеться ще швидше смертним шляхом «всесмешения». І ми – перш люди позбавлені станів («бессословники»), потім безцерковники, – зродимро Антихриста», – станемо безбожниками.

Гірше ще! Як слуги Антихриста, з’являться вони в масці Христа. Щоби змішати все в хаос, бо де нема верховного законодавця, таїм іє хаос. Та мішанина ненависті під маскою любові є у Блока. Те саме у Пушкина, який ніби то «восславил свободу и милость к падшим призывал», а на ділі славословив царя-ката Петра, і проклинав Юдами і бандитами всіх тих – Мазепу, вільних кавказців, які піднимали меч свободи на насильство і зло.

Достоєвський звіряється: яку «кровну відразу, аж до ненависті, збуджує в мені до себе Європа». І заразом звеличує московський марш на Захід, бо «пролита кров спасе Європу», яку він – водночас – ніби то дуже любить. Слушно завважує Мережковський, що коли це любов, то любов хижака до свої здобичі. Недурно він, цей оборонець «униженных и оскорблённых» подивляє розбійників – на троні, як царя, або на каторзі, де довший час мав нагоду заприязнитися з ними. Імпонують йому вони своєю «страшною силою волі, безграничним завзяттям, жадобою дійняти задуману мету», В очах Достоєвського – «розбійники найбільш сильний, найбільш обдарований» народ в Росії.

Сатана є їх патрон, від якого черпали вони свою духову силу згідно з їх власними словами: і естета Пушкина, і опростаченого графа Толстого, і апостола міського шумовиння Достоєвського, і циніка Блока, в яких все це всуміш – добро і зло, брехня і правда, ікраса і погань, щоб знищити в загальнім хаосі всі етичні вартості, щоб довести що розбій – це свобода, що душогубство – це любов, що рівність – це бунт проти Бога, що краоа – це бруд і свинство.

Сам Достоєвський губився в питанні – що це за чудернацька здібність душі москаля не розуміти «що є гріх, а що ні»; здібність «леліяти в душі своїй найвищий ідеал, поруч з величезною підлотою, і одне і друге – зовсім щиро». Він не знав, чи це є «широкість натури» москаля, яка доведе йото далеко, чиї «просто підлесть»? Це подлість, надхнута йому дияволом, це ж і «широкість натури» – яка обманом і брехнею переконує світ, що ця подлість чортівська – є нова правда світові, яку віє мусить принята від московських сатаністів.

Зрештою розбиратися в своїм душевнім хаосі москаль навіть не має охоти. В очах щирого москаля, «москаль є пияк, свиня, розпусник, брехун, але – з усім тим добра людина». (Чехов). Добра тому, що це – москаль, «вибраний народ», який щоб не робив, все «на благо» людськості. Блок так і каже – нехай ми азіати, нехай ми не розрізняємо, що є любов, що ненависть, нехай з великої до людськості любові, ми задушимо її в наших ніжних обіймах, – все одно, – «на братский пир труда и мира, взывает варвар мира», взиває варвар світа «з раскосыми и жадными глазами», як взиває цей варвар тепер в «Організації об’єднаних націй».

Навіть ті, які бачили в російській революції (як Мережковсыкий) прихід «грядучого Хама», навіть ті хулять Захід і адорують свою Росію, яка б вона не була. Подібно Блоку і Достоєвському, кидає Мережковсыкий пересторогу Європі:

«всі внутрішні факти нашого перевороту відомі Європі, але внутрішня їх суть несхолима для неї. Вона бачить тіло, що рухається, але не рушійну душу російської революції… Ми летимо і падаємо п’ятами до гори… Ви тверезі, ми – п’яні, ви справедливі, ми – беззаконні. Для вас політика знання, для нас релігія. Ми містики. Революція – теж релігія»…

Це філософія оскаженілої орди яка давно вже вибрала своїм богом Сатану, і яка знає тільки одну ultima ratio, – силу числа. Пушкин кидав свій провокаційний виклик Заходові, виклик «народнім вітіям» Європи: «зачем анафемой грозите вы России»? Думаєте, що москалі не мають сили? Чи ж «мало нас»? Таж «ми» розтяглися

«от Перми до Тавриды,

от финских хладных скал

до пламенной Колхиды,

от потрясённого Кремля

до стен недвижного Китая»!

Все ж це «руская земля»! Одним словом – «шапками закидаємо»! Подібно Лермонтов – чому перелякався (як він думав) кавказький Казбек сили москалів, що сунула на Кавказ? Бо

«стал считать Казбек угрюмый,

и – не счёл врагов»,

не злічив тої сили… Подібно, вже за большевиков, Блок: – в своїм провокативнім виклику Європі («Скифы»): – «мільйони вас? Нас тьми і тьми!» Знов поклик не на моральну чи ідейну вищість, а на число московської Орди. Подібно Сталін: коли йому донесли про якийсь виступ Ватикану проти СССР, Сталін іронічно запитав: «а сколько у папи дивізій»?

Ця руїнницька сила, якою б ідеєю не прикривалася, – ідеєю «правдивої віри», московського Третього Риму, всеслов’янського братерства – перед большевиками, чи ідеєю «визволення трудящих» за большевизму, – завше лишалася тою самою силою насильства, силою тріумфуючого зла в масці добра з девізою – «з звіря приклад бери»! Силою, у якої войовникйв, цих ,дітей бісових», як емблема «ангела», видніло – «щеня Антихриста». Бісовські легіони! Не якість лицарства, а кількість орди.

Це була та сама московська атеїстична, шаманська стихія, яка жила в Московщині і за царату, і за Суздальщини, вічно. Ніхто інший, як великий ненависник України і Шевченка, як «несамовитий Віссаріон» – Белінський, – писав про це:

«московський народ найбільш релігійний народ на світі? Брехня! Основа релігійності цеж побожність, моральність, богобійність. Погляньте глибше, а побачите, що своєю вдачею це глибоко атеїстичний народ. Він має ще багато забобонів, але слідів релігійності ви жодних в нім не знайдете… Релігійність не виявляється в московськім народі навіть в священстві… Більшість нашого священства завше визначалася грубими черевами, схоластичним педантством та цілковитою неосвіченістю».

Не було в московськім народі спочуття людської гідності, що протягом стількох віків загубилося в смітті та бруді… Тому такий легкий був в Московщині перехід від царату до большевизму. Пишні фрази большевицьких шаманів хутко позникали, і новий режим вернувся іпід протекцію тоїж темної сили, якій корився й перед тим. Наступило те, про що говорить прислів’я з Євангелії: – «лес вертається на свою блевотину, і вимита свиня знов іде валятися в грязюці». Як писав М. Волошин:

«всё смешалось,

знаки и возглавья,

быль царей

и явь большевиков»…

Ця Орда і сунула підбивати знову зреволюціонізовану Україну в 1917 році.

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. За яку революцію? – Торонто: Ліга визволення України, 1957 р., с. 3 – 14.