5. За яку революцію?

Дмитро Донцов

Що наша Європа вступила в добу смертельного змагу з нечистою силою, – це відчула Україна давно, – в особах її будителів і пророків. Серед буйного розвою матеріалізму і атеїзму перед французькою революцією, поворот до духовості голосив Гр. Сковорода. Що диявол вже без маски з’явився в світ, – бачив М. Гоголь уже в першій половині минулого віку. Він бачив як омертвіли людські душі, як «морально охляли». Бачив, як «нечиста сила, на очах усіх, вилізши зі споду», пише вже свої «беззаконні закони» світові, а «світ бачить це, і наче заворожений, не сміє ворухнутися».

Нарешті, бачив Шевченко. Він теж нераз «бачив диявола очима власними» в своїм окружению, в метушні живих – «танець мерців». Бачив, як люди людей же ж «сльозами кривавими Сатану частують», бачив тих, що «їх вже душі запродані» були чортові. Бачив, як на Божій землі – ті «люди пекло розвели», дияволову стихію. На своїм особистім досвіді бачив, як рішає вже в людських справах наче «трибунал самого Сатани з його холодними й не людськими присудами».

Бачив теж звідки це пішло. Це почалося тоді, коли люди проголосили: «немає Бога – тільки я»! Коли – за рецептою Карамазова – проголосили себе Богом. Якже ж це сталося – обернулися вони в «свині» і в «звірі», які і обернули наш світ в пекло. Так само виразно бачив він і ту силу, яка була авангардом тих божевільних, що хотіли і його Україну «повести за віком» того «прогресу», просвітити її «современними вогнями» Люципера.

Це й була та сила, – і їй, і всій «мудрості віку цього», i Москві – проголосив він невблагаву війну, залишивши нам заповіт, як треба рвати духові і тілесні кайдани тої сили диявола, і яку встановити, по перемозі над ним – «сім’ю велику, вольну, нову» свобідної нації. Дороговкази його є нехибні, бо оперті на відвічних традиціях історичних нації і на його самоініціації.

Він одразу відкинув мудрість «современних вогнів» в усім: в релігії, в політиці, в соціальнім житті, в моралі. Одразу проголосив, що без надхнеяия Вищої сили, «ніхто нічого не вдіє убогою головою». Вчив, що без допомоги тої Сили, ще до страшнішого «доводить Сатана душу нашу», як вона

«

та до Бога не вернеться,

то так і вопьється

пазурами в саме серце»

наше геній зла. З цього основного заложения виходячи, компонував він і слова заповіту, які досі є словами-дороговказами – за що, за які ідеали має боротися Україна проти «апостолів» Антихриста, яких змалював Блок, і які пішли підбивати світ.

Пишуться, рецитуються і коментуються без кінця слова його Заповіту – про «нову, велику, вольну сім’ю», свобідну націю – як ідеал нашої збірноти. Але дорога до неї іде не тільки через «вражу кров» і власну. Цею дорогою можуть піти тільки певного духа люди, які самі в середині, в душі вольними стали. Не здвигнеться великого будинку свободи, без людей, готових боротися за ту свободу, без людей сво бідних в душі, без тих, які боротимуться за ідеал свобідної нації, а насамперед свобідної людини, а не за «шмат гнилої ковбаси», не за «землю що картоплю родить», або що «добра для городу».

Виразно сказано в «Кобзарі», що творять історію не «раби», не «лакеї», не «донощики і фарисеї», не ті що «всякому служили-годили», не ті «землячки», «плебеї» чи «свинопаси» духом, що «нагинаються» та над собою всякій погані дають «коверзувати». Не ті, що володарям чужим «патинки лизали» чи «ликтору халяву», не ті, що скатам помагають» останню свитину з отчизни здирати, не люди «гнилої крові», не «овечі натури», не «вбогії душею» і розумом; не ті що вміють тільки «дивитись і мовчати та мовчки чухати чуби», нічого не розуміючи, на ніякий чин невідважні; які вміють лиш «на всіх язиках мовчати», або «в неволі в’януть» і «не соромляться» навіть, не ті, що були «лютими звірми» або що «в свині перейшли».

Не так звана – прогресистами на постамент висаджена «мала людина», а людина вільна, яка «чує крила за плечима», яка хоче «летіти й неба дістати», яку тягне вгору, не в багно. Оце є його вільна людина! Оце його вільні люди – «люди, не собаки», люди вільні, яких він шукав в нашій історії («людей шукав»), і вірив, що їх душі, «душі праведних», помагатимуть тим, що боротимуться тут на землі.

Ось про яку людину думав він! Коли справа в назві, ту свою вільну людину протиставляв він – «розбійникам-людоїдам» московським і «овечим натурам» всякої нації, даючи тій своїй людині стару нашу назву «лицарів», – психічний комплекс, знаний тільки історії Окциденту, а в тім і нашій, і абсолютно чужий, незрозумілий і ворожий всьому духовому складу москаля.

Ось про яку людину думав він, коли вказував, хто буде рвати кайдани, робити революцію і творити нову «вольну» націю вольних людей.

Ось за яку людину кликав він боротися на Україні, щоби повстала вона на ній знову, щоб замісць здегенерованого покоління – знов настав той час, коли – «буде син, і буде мати (отчизна) і будуть люди на землі». Це має бути її першим завданням грядучої національної революції на Україні.

Коли ж схочемо вглибитися в щей комплекс вольної людини, побачимо, що відповідає він – до подробиць – тому комплексу вільної людини, який нам начеркнуто в Євангелії. Людина така не є рабом людської мудрості, – яку так легко майстру лжи обдурити реклямою і брехнею. Людина така не є рабом своїх плотських забаганок, щоб її можна було підкупити дочасними благами за продану совість. Людина така не є рабом свош марного плотського «Я», щоб її можна було залякати його втратою, або його скаліченням.

Людина та, іншими словами, посідає ті три прикмети душі і духа, (мудрість, шляхетність і мужність), які їй дають боротися з усіма спокусами Зла; які в старі часи на Україні уважали за основні прикмети володарського класу, і які – ті прикмети – лицарі за мудрим керівництвом Лаврських ченців – шукали через контакт з тою Вищою силою, поза і над нами, в яку вірили. Як для свого існування і здоров’я мусило шукати контакту наше фізичне тіло з зовнішніми силами фізичної природи – з сонцем, з повітрям, водою і пр.

Хто уважно читає Шевченка, той знайде в нього всі ті три істотні прикмети вільної людини – в яскравих живих образах – яких наявність є притаманною для святих і героїв. Така його і наша концепція вільної людини, – це не одна з тих, які «всякому служили-годили», які «жито собі сіяли» й «сиділи нишком, слава Богу», а з тих, яким почуття сорому, ганьби не дозволяло зносити кайданів. Це був протитип тої людини, яку бачимо, раба або звіря, в СССР, ідеальна людина большевиків, або тої, добре випасаної і убраної, бездушної й аморальної людини, що з них складається юрба мегалополісів по цей бік залізної заслони, – ідеальна людина «прогресистів».

Люди, вільні від тиранії зла над собою, мають перевести цілковиту революцію життєвих відносин в усіх царинах організованого людського життя – в політиці, в соціальнім житті, в церковнім і т. п. Щоб скасувати «закони тих, які будовою своєї вежі Вавилонської «топчуть святі закони» макрокосмоса і мікрокосмоса, які несуть з собою «крадіж, війну і кров». Щоб, натомість, – запровадити закони тої Сили, якій «ми віруєм» («ми віруєм Твоїй силі і слову живому»), якої закон» повинні взяти за свої.

Тому з таким переконанням, з тамою відвагою заявляє поет, що «вогонь і кров ми на розправу в селища вражі принесем», а на споганену землю нашу – «право нашого закону». Це безкомпромісне і незмінне протиставлення – «наше» і «чуже», «своє» і «несвоє», стрічаємо в Шевченка всюди. Коли говорить про родину, про церкву, про економічне чи соціальне, про політичне, про духове життя, – всюди. «Мудрість своя», «наша не своя земля», «чужина», «чужа земля, чужа домовина», «чужі люди», «своя правда, і сила, і воля», і багато інших прикладів.

Встановити на нашій землі «право нашого закону»? Насамперед це значить відгородитися від всього чужого, нанесеного, від «великих слів», принесених «з чужого поля», як їх несли з енциклопедистами, з Марксом, з Фейєрбахом, з Сен-Симоном, Прудоном і пр. драгоманівці; відгородитися від «чужої мудрості», скинути той «теплий кожух» з чужого плеча, («не на мене шитий»), відкинути чужі «розумні слова, брехнею підбиті». Чужі були йому, як і повинні бути чужими нам, ідеї модні інтернаціоналізму, – огидної маски насильства і обману. Він кпить з того «братерства братнього», якого шукали його прогресивні земляки за межами своєї землі.

Москалі були для нього «чужі люди», як Московщина – «чужиною». Все в ній – природа, забудування, мова, обличчя людей, зовсім інша атмосфера, – якою дихається, в’їжджаючи на Україну з Московщини – все було чуже, неприємне, дике. І москалі, і інші чужі етнічні групи на Україні – москалі, ляхи, «жидова, німота» – все це були раси чужі йому. Москалів уважає за щось гірше «гадини» («Катерина»), з ними не треба було кохатися, гріх великий був до московських катів усміхатися («Великий льох»). Глупо було «на квиток вірити москалеві».

Большевицький автор А. Річицький пише про цього вістника «шовінізму», що ставився він «ворожо до всього чужого», та що «всіх чужинців мав за поганців і нехристів». Річчю неможливою було для нього «з ворогом по правді жить».

Бо там, де станув ногою ворог на вашій землі, – там пеклом горіла вона від краю до краю.

Там «сараною» сідали на ній «байстрюки Єкатерини», чи хто інший, там у «хамових синів» обертали синів тої землі.

Там у погорді їх звичаї, там була «запродана віра», там «в церкву не пускали», там людям «помолитись не дають», там діти – «нехрещені виростають», там чужинцеві «степи наші запродані», а люди – на «чужині, на чужій роботі» – наймитами приходив на «нашій не своїй землі».

Там – всякий поганець, – «над козаком коверзував», там доводиться «не рідну мати – чужу отчизну – поважати», там людей «запрягли в тяжкі ярма» – «мов того вола».

Там – «земля наша, як рай, як сад, насаджений рукою Бога-чоловіколюбця» – ішла на рабунок і поталу чужинцям, а сини нашої землі ставали «безмездними робітниками в цім чудовім саді, лазарями убогими, що живилися крихітками, що спадали від бучного бенкету» їх «жадних і неситих братів»… Тоді не лиш піт доводилося аборигенам лляти, але й «кров добру, не чорну, не за Україну, а за її ката».

Звідси ті дороговкази, ті заповіді, які він заповів теперішнім «живим», а тоді ще «ненародженим» землякам, заповів нам. Разом з ним, ми тепер знаємо, що смертельно пагубною наукою є для вільної людини й вільної країни, – лженаука інтернаціоналізму. Згубливою проповіддю дурисвітів або недоумів є проповідь шукання «братерства братнього» з чужинцями, які прийшли обертати нас і країну нашу в рай для себе і в пекло для нас. Тому, за ним, – і наші заповіді повинні бути: коли хочемо бути вільними людьми на «нашій, не своїй землі», треба щоби ця земля – стала нашою і своєю, вільною від панування чужинців.

Це заповідь революції – зірвання кайданів, в загальнонаціональнім пориві, подібнім до того, яким горіла Україна в 1648 і наступних літах. Облудна пропаганда «толеранції» до народів-п’явок, негідне вільної людини запобігання їх ласки, ласки народів з психікою вавхулаки, пропаганда «толеранції» і любові до насильника, яку декретують підбитій нації її завойовники, а на еміграції добровільні лакеї й донощики на тих хто лакейством бридиться – ця пропаганда, особливо «співпраці» з невинним «народом російським» мусить знайти глухі вуха в кругах тих, що за Заповідю Шевченка йдуть!

Не під знаком грушевщини і винниченківщини має піти нова революція на Україні, не під знаком кооперації з чужинцями або їх протекторами на Заході, а під знаком повного скасованая чужинецького ярма: знищення сили Росії.

Революція має іти не під прапором «кращого життя», «щастя всіх», чи «миру» і «благоденствія», а під знаком свободи – свобідної людини в вільній нації. Ця, виборена, свобода мусить орієнтуватися не на блудні вогні чужої мудрості «прогресу», не йти «за віком» умової і моральної дегенерації, а під знаком наших традицій історичних. Галаслива компанія невігласів, клякаючи перед чужими бовванами, намагається, в ім’я «прогресу» та «інтернаціональної солідарності», знищити і висміяти наші традиції, большевики їм в цім ретельно помагають.

Їм протиставляємо Шевченка:

«коли добре роздумати, то справді, як що ми задля нікчемних срібляків, чинитимемо наругу над священними переказами давнини, що ж тоді з нас вийде? Вийде якийсь француз або куций німець, а від типу або, що так скажу, від обличчя національного і сліду не залишиться. А на мою гадку, нація без своїх власних, що належать тільки їй, характери стичних прикмет, подібна просто на якийсь кисіль, і то дуже несмачний кисіль»…

Кисіль – це аморфна маса, яку кожний кому не лінь, виливаь тиме у власну форму. Обдаровані такою, ворожою всякій традиції, душею – і додумалися «демократичні» й соціалістичнії земляки, ще далеко перед большевиками, з Драгомановим і з Центральною Радою, до формули – «національне формою, інтернаціональне змістом», що на практиці звелося до прийняття московського чи якоїсь інтернаціональної мафії, змісту.

Традиції нашої нації вимагають передусім держави цілковито відрізаної – економічно, культурно, політично – від Московщини. По друге – держави сильної, яка могла би протиставитися Московщині. Це мусить бути, отже, – майже військова держава, як була вона за старої України і за Гетьманщини. Подібно як Англія, що і через море, – був до неї відкритий шлях всім завойовникам – римлянам, саксонцям, іспанцям; щоб відбивати ці інвазії – мусила Англія завше тримати потужний флот.

З подібних причин мусила бути військовим табором Німеччина. З подібних причин мусить Україна, оточена «сухим океаном» степів, бути таким воєнним табором як була в минулі віки. Приповідав Шевченко, що старої України «дух великий воскресне знов серед мечів», а нації своєї інакше собі не уявляв, як нації воскреслого козацтва. Мусить це бути держава – «щоб вороги її боялись» (Шевченко).

Щоб бути сильною, мусить держава бути національно-однорідною, щоб не правили нею чужинці, яким наша нація чужа і культурою, і ідеалами, і вдачею, а нераз і вірою. Прогресисти кричатимусь про «расизм» і «дискримінацію»? Тим не треба зражуватися ані лякатися помсти тих, перед якими наші прогресисти «аж потіють, та товпляться – щоб то ближче стати».

Ніхто інший, як Мак Карран, сенатор демократ Злучених Держав, боронячи свого імміграційного Акту, який ніби то робив расову дискримінацію для імігрантів з Східньої Європи і з Азії, а фаворизував імміграцію до Злучених Держав нордійців і англосаксонців, заявив:

«система квоти базована не на премісі вищості англосаксонської раси, але основана на здоровій базі, що культура переважаючої більшості людності й установи Злучених Держав, походять з західної і північної Європи, це історичний факт, а тому й переважаюча більшість іміграції повинна йти з північної й західної Європи».

Це добра засада і для України. Мак Карран жадав навіть права держави денатуралізувати небажаних імігрантів, яким доведена їх антиамериканська діяльність… І це дуже розумно, щоб там не кричали оборонці «свободи» і «рівноправності» для етнічних груп, які нераз підміновують саме існування держави. Нація негомогенна, з великим напливом чужинців, зовсім іншої крові, традицій, понять, часто і віри, – тратить поволі зв’язки духові, які лучать мільйони її членів в одну, спаяну спільними ідеалами, націю; робить з неї вимріяну здобич інтриг різномастних інтернаціоналістів.

Особливо Україна мусить застерігтися проти тих меншостевих груп етнічних на її території, які мають претензії правити і володіти більшістю української людності, цілою нацією. Таких груп члени, як Леніни, Затонські, Троцькі, Хрущови, Кагановичі, – ці справжні погромщики, що вимордували понад десять мільйонів нашого народу, і їх прихильники за кордоном, з неперевершеним цинізмом стають в поставу прокураторів перед дітьми і внуками тих замордованих, жадаючи, щоб вони виправдувалися перед тими прокурорами, жадаючи для себе «культурно-інаціональної автономії». Знаємо, чим вони відплатили тим наївним братолюбним прогресистам, які були дали їм ту автономію, ту державу в державі, річ невидану в світі. Що до тих груп, ще раз треба повторити, що шляхом політики Центральної Ради, шляхом самогубства, нова держава іти не сміє.

Щоб бути сильною не лиш на зовні, а в середині, – держава, що вийде з революції, – мусить бути свобідною від ярма тоталітаризму, совєтського, націонал-комуністичного чи «демократичного», від того, якого небезпеку бачать многі вдумливі автори Окциденту, як Дуглас Рид, як Сесіл Пальмер (автор The British Socialist Illfare State), та інші; від того тоталітаризму, який соціалісти й прогресисти накидають теж і Заходові; від режиму, який пильнує кожного кроку «свобідного громадянина», диктує йому, що він має їсти, скільки, коли, чи і куди має право їздити, убиваючи всяку приватну ініціативу і гідність людини, регулюючи її життя аж до найдрібніших дрібниць, а з другої сторони фаворизуючи повну «свободу» кожного – свободу ширити деправацію політичну і моральну в пресі, в телевізії, в літературі, свободу від релігії в школі, свободу від кари за злочини і зраду, свободу акції 5-ої комуністичної колони і пр.

Київська держава, що вийде з революції, мусить з одного боку звузити обсяг ділання держави, позбавити її тоталітарного характеру, характеру всесильної бюрократії, всесильного опікуна безправної одиниці, а з другої сторони – привернути авторитет держави в її властивих завданнях: хоронити націю назовні, і охороняти повагу права в середині, караючи суворо злочин і зраду, і не допускаючи паношения в середині нації – «держави в державі», тайних мафій, тих чи (інших, які вірність мафії ставлять понад вірність нації і державі, і які замість цілей патріотичних, переслідують свої тайні цілі, роблячи з себе невидимих, безвідповідальних диктаторів національної політики внутрішньої і зовнішньої, слуг ворожих нації інтернаціональних сил.

Щоб була сильною держава, ті, що її виборють, мусять правити нею в дусі національних традицій, не в службі чужих ідей, не в службі Москви, ні ідеї під’яремного сателітства (ідея Ліпмана), чи «федерації» з тиранською імперією (ідеї радикалів, соціалістів, «демократів», Марголіна, Винниченка, Грушевського, «революційних демократів»), не в «союзі» з «русским народом».

Завше пориває до революції націю та чи інша група немногих, меншість. Така, що гуртувалася коло якобінців французької революції, коло Кромвеля, коло Леніна, коло Ф. Франка, коло Пілсудського, ген. Малетера, коло Петлюри, коло Хмельницького. Демагоги захвалюють масу, юрбу, роблять з неї, з числа (на словах) божище, проповідують місію «малої людини» («common man»), що врятує світ. Все це вигадки, в які самі вони не вірять, а вірять хіба ті, які не мають ні волі, ні думки, щоб іти до тої маси і вести її.

Історія свідчить, що її робить не «мала людина», не звичайні, а незвичайні люди, надпересічні, – в добрі чи в злі. І головне завдання нашої революції – є щоб на чолі нації, на чолі більшості, на чолі держави стали люди традиції, типу хмельничан, а не демагогів, «лакеїв в золотій оздобі», подарованій їм їх черговим паном. Щоб націю очолили патріоти, не «дядьки отечества чужого».

Лівиця робить – в пропаганді – з маси, з народу – божище: «суверенний народ», «народ рішає все», або «пролетаріат», обіцяючи йому всі блага земні, але тим народом гордить більше, ніж хтобудь, зваблюючи його лестю, брехнею, а потім загнуздуючи терором. Вони, як якобінці, як большевики, як прогресисти, – апелюють до тої активної меншості, яка іде проти власних традицій, проти релігії, апелюють до найгірших елементів, до чинника економічного («грабь награбленное», «режь буржуев», «краще, щасливе фізичне життя», держава добробуту і просперити), до особистого чи колективного егоїзму.

Другі – як Фаланга іспанська Ф. Франка, як мадярський генерал Малетер, як хмельничани – апелюють до активних елементів людності, настроєних на вищій, ідеалістичний діапазон, до традицій нації, до релігії, патріотизму, до Шевченкової «честі і слави». Перші апелюють до Ярем, «хамових синів», які хоч перестають нагинатись, але лишаються такими ж хамами, другі – до Ярем трансформованих в Галайду. Яка група переможе у війні між двома Іванами тої самої матері (з «Великого льоху») – про це рішить громадянська війна, яка буде неминучим шляхом до повстання «нової, вільної» нації.

Коли ліпші елементи вийдуть переможними в тій війні над силами розкладу і анархії, вони – як свого часу хмельничани, чи в наші часи бонапартисти або фалангісти і дадуть право й закон нації, і встановлять новий режим, режим свобідної нації, сильної нації, де про провід в авторитарній державі рішатиме та чи інша кооперація переможної групи з нацією, яка з’єднала свої зусилля з зусиллями проводу. Право, традиція, патріотизм і релігія, ці гасла, не інтернаціональні кличі лівих демагогів, будуть базою сили нового режиму. Для цього, в першу лінію, мусить бути збудована та держава не на засаді однаковості, рівності мільйонів одної обезличеної людської отари, а на засаді традиційній на Україні, засаді суспільної ієрархії.

Ця остання засада відноситься до сфери соціального життя. Твердо стояв на цій засаді Сковорода, який знав, що в космосі немає рівності. його блискуча аналогія – нерівна всім рівність, коли кожний глечик наповняється вщерть (це – рівність), аж до вінців, скільки може вмістити якоїсь течі, але різними скількостями залежно від поємності кожного (дарованих Богом здібностей). Пояснює те саме ап. Павло:

«в однім тілі у нас багато членів, та не всі роблять те саме діло… Маємо різні обдарування… Дари різні і служби різні… Коли все тіло око, то де слух? Коли все слух, то де нюх? І коли б всі були один член, то де би було тіло?»

Проти цього закону і суспільної і всякої іншої ієрархії і повстають большевики, прогресисти, зрівнюючи всі різнородні члени суспільства, обертаючи його в однородну аморфну масу, яка хутко стає мертвою, а часто рухається лише під києм диктатури. Розподіл у гармонії, і гармонія в розподілі – є провідною думкою і соціальної філософії Шевченка. Він не визнавав числа і кількості. Знав, що «Мільйони полян, дулебів і древлян во время оно» – творили націю тільки коли їх організували Ярослави і Антонії печерські. Не каже, що в мільйонах спасіння. Як у кожному класі, бачив він і в народі різних людей. Одних жорстоко картав, як «свинопасів» і «плебеїв», других – любив і жалів, як «рабів незрячих душевбогих, душею нетвердих, малих душею, людей темних, нищих душею», – але ніде не казав, що вони сіль землі, (як не казав того про маси людності Христос). Він жалів і любив їх, але твердо знав, що не їм самим, не незрячим визволити себе з пекла сучасності.

Це роблять інші – не «плебеї», а «патриції» духом, зрячі і тверді душею, яких виводить довгими рядами перед нами в постаті своїх історичних героїв, які апелюють до найкращих в народі і поривають за собою отих Ярем, обертаючи їх в Галайдів. Кожний член суспільства на своїм місці і сповняє свюіє діло. Як у політиці, так і в соціальнім житті, – його заповіт – суспільство ієрархічне, не згляйхшальтована загальною «уравниловкою» під одним чи під «колективним» тираном аморфна маса.

Тому він (писав же ж і про грядучих тиранів»), у геніальнім передбаченні, проклинав не лиш деспотію політичну, але й тиранію планованого, соціалістичного молоха-держави, яка водночас і політично і економічно панує над мільйонами безправних рабів. Новітньою цивілізацією він не захоплювався, ні поступами машинізації. Машину уявляв собі «якоюсь величезною, глухо ревучею потворою» з роззявленою пащею». Передбачав, що модерна освіта «прогресистів» – «не збагачує, а окрадає серце людини», і з жахом питався – «невже разом з (матеріалістичною) цивілізацією міцно прищеплюється нам егоїзм»?

Візіонуючи час, коли політична деспотія перейде в деспотію економічну, у «всеспасенний» державницький диріжізм, – глузує він з того «володаря-агронома», що «неродючу околицю повелить зробити родючою, щоб потом і кров’ю кріпака угноївся неродючий солонець». Чим це не образ глупого диріжізму соціалістичного «планування»? Ще з більшим глумом викниває він це «планування», тиранське і безглузде, – коли нові тирани накажуть підданим «платити за сонце», а сонцю деінде сходити, і не там, як зробив Бог, а інакше. Або коли задекретують, «щоб люди не крали води з річки» й «піску не орали». Чи ж ще знов не психіка майбутніх соціалістичних тиранів, яким «сакля очі коле, чого вона стоїть у вас не нами дана»?

Чому «чурек і сакля» селянина, – його власне, – «не прошене й не дане» соціалістичними панами? – яких ціллю є, взявши чужу власність собі, власника «повести у кайданах»… Чи в цім аспекті неприєднаної ворожості до майбутньої соціалістичної тиранії, якої облудні контури і механізм він вичував своїм духовим оком більш як піввіку перед приходом тої тиранії, – чи в цім аспекті не виглядає його «садок вишневий коло хати» не як славословіє ідилії, а як оборона засади тої приватної власності, яка мусить бути своєю, бо без неї – «поведуть в кайданах» того, в кого її вкрадуть? Бо без неї наступить час, коли безправна людина буде обернена в пса – «чому ми чурек же ваш та вам не кинем, як тій собаці»?

Тому в дусі нашої традиції є його основна вимога, яка кпить з усяких соціалізмів, – щоб «була в мене хата» власна, протест, шо позбавлена того одиниця («нема в мене хати»), нема «свого веселого поля», нема того, що повинно бути – «своє, непрошене, не дане». У тім протесті проти тоталітарної царської держави і візіонерськім глумі й сатирі на майбутню грядучу соціалістичну державу, – визирає той самий мотив і заповіт нам – там є пекло, там вільна людина буде в кайданах, там пропаде свобода індивіда, – де буде чи в політичнім, чи в соціальвім житті знищено маєстат свобідної людини, пана і своєї власності, і своєї совісті, свого внутрішнього я, пана на своїй землі.

Так само знищена і потоптана буде гідність вільної людини і в сфері культурного, душевного й духового життя там, де з’являться апостоли науки «современних вогнів» прогресу, щоби уярмлену і збезчещену людину «повести за віком», за віком Люципера. Там де гине ідея вищої Правди, Священне, там гине етика, там гине й поняття краси. У суспільстві, до якого зближається Люципер, мішається все в хаос – правда з брехнею, добро зі злом, краса з поганню.

Так і в «країнах соціалізму», в СCCP і в його сателітах, так і на Заході, в секторі опануванім біснуватими «прогреса», – всюди оглядаємо огидну ординарну архітектуру, ординарну музику, ординарне малярство, Ординарну літературу, – «культуру» до смаку розперезаної голоти, Хама, яка змагає змішати з болотом все священне, етичне, високе і гарне, піднести культ всього бридкого, плюгавого, огидного, або дрібного, обмеженого, філістерського.

Революція, яка має ставити чоло тому біснуванню не тільки в відтинку політики, економіки і соціального життя, – а й культури, мусить звалити ідолів плюгавства і бруду, повинна проголосити протилежні канони, навернути до часів, де героями в літературі були святі і герої, де мистецтво потягало людину від звірського і худоб’ячого в її гріховній породі, – в сферу високого, Божеського, шляхетного, сильного духом, героїчного, в сферу людини, створеної на подобу Божу, не на подобу безроги.

Це знали античні греки, які виховували свою патріціанську молодь, яку готували в правителі держави, – на взірцях музики, що не розманіжувала, а підносила дух вгору, окрилювала його до лету в височину, надихувала високими ідеалами служения Богу і отчизні, не свому дрібному і переходовому плотському Я. Виховувала на героїчній творчості Гомера (якого так цінив Шевченко)…

Подібний заповіт у цім відтинку дав і Шевченко. Він знав, що гарне бере початок в божественнім. Знав він, що Бог – один, але уява про нього різна в різних народів. Чужа була йому концепція Божества московських Ману або Вешада, знав теж, що «не од Сіона благодать», з «тихої хати» Діви Марії «нам возвістилася» – в усіх ділянках життя. Знав, і ми повинні знати, – що «мистецтво – це Божеська тайна, надхнена звише». Що культура, мистецтво, музика, поезія повинні підіймати людину вгору «до високого і прекрасного», «превише небес», щоб у цій стихії «кріпла й мужніла душа» людини; що краса невіддільна від релігії «повинна оновити» нас, очистити від усього «дрібного, нікчемного».

Революція, про яку мова – тотальна, вона мусить відбутися в сфері духовій, релігійній, культурній, політичній і соціальній, знести ввесь намул неволі на Україні. Зроджена вона з того почуття сорому, яке палило і Франка, і Шевченка. Почуття сорому, що «в ярмах лицарські сини», що «всякий день стид наш перед нами», що волочимо кайдани, цей «знак пониження людини».

Вибухла та революція, і йде з перервами досі, – не на те, щоб якоюсь угодою були ми «нагодовані й обуті», але й дальше «в кайданах закуті», якоїсь «федерації», «союзу», чи «світового уряду», а на те, щоб ми були хоч «голі, та на волі», вільна людина в «новій, вольній» нації. На те, щоб «злі не сміялися над нами», що нас подужали і звели на рівень нижчої раси, над якою «поганці панують». На те, щоб ублагати Вищу силу, щоб «помогла нам встать на ката знову, щоби «збавила нас вражюї наруги». Марною є фізична сила, літаків, бомб і пр., там, де бракує цей сором за національне пониження, де нема в серці непереборного бажання зломити ворожу силу диявола.

Соціалізм і большевизм – з одного боку, задурення усім московським, прогресизм – з другого, різними дорогами, ведуть до одної мети. В імперії московській – в сфері ідеологічній декретується примусове безбожництво, ідолослуження перед «суверенним людським розумом» і його апостолами, які мають створити для людської кошари рай на землі.

В сфері моральній – намагаються обернути людину в свиней і звірів душею, в сфері політичній – в потульну отару овець, або в потульне гарматне м’ясо під одним чи колективним чабаном з «вибраних».

В сфері соціальній – зробити з людей покірних робучих волів, бо думають, що «хлопа, мов того вола у плуг голодного запряжеш». Апелюють до найгіршого в душі людини – до глупоти, до трусості, до почуття зависті, до нікчемності, щоб затріумфували їхні, «катами писані закони». На Заході – промосковські загони прогресистів, поволі і тихцем, але прагнуть того самого.

Ще революція французька прокламувала суверенність людського, всесильного розуму, і його тоді по церквах Парижу адорували революціонери в постаті «богині розуму», кокотки Теруань-де-Мерикур, яка сиділа на вівтарі, і яка м. ін. в 1817 р. вмерла в шпиталі для божевільних. Нинішні прогресисти кличуть поклонятися тому ж «вселюдському розумові» без віри основ, який уже ввесь світ хутко оберне в дім божевільних. Поклонятися ідолові «миру» без Божої справедливості, добробуту, щоб обернути людей у добре вигодоване бидло, без совісті і гідності, з гаслом вмираючого Риму – «хліба і грища»!

Розвагу модерної «культури», з її жрецями Мерилен, Мілером і Терезою Саган, з завданням остаточно здеморалізувати західній світ цинізмом і рафіновано-вульгарним «sex арреаl»-ем, від яких за милю тхне звироднілим орієнтальним сексуалізмом, нахабством і культом гроша. А найважніше, що ті прогресисти вбивають в голови свобідному Заходові співжиття з СССР, з Росією, щоб прийняв її ярмо і з нею радився «як править світом» в «Об’єднаних націях.» Навіть коли б ті просовєтські загони на Заході колись захопили всю владу і ввійшли, змушені, в конфлікт з СССР, навіть коли б вийшли переможними з того конфлікту, – то «прогрес», що вони несуть світові, – буде отруєю.

Українська революція, так само як мадярська, як іспанська та інші національні революції, звертаються проти погані, що принесла на нашу землю Москва і проти того «прогресу» в «здемократизованій новій», неділимій Росії, якою хочуть ощасливити нас «прогресисти» по упадку большевизму. Великою вірою в свій ідеал, ідеал свободи буде одушевлена та революція.

Хто хоче хоч трохи вчитися з історії, хай пригадає, що тільки безмежною вірою своєю заразила Орлеанська Діва земляків своїх і дала перемогу рюзбитим і здеморалізованим полкам дофіна проти Англії. Тільки вірою в свою Правду дала Іспанія відсіч французькій революції колись, а за наших часів – відсіч большевизмові. Тільки вірою – змогла вона протиставитися домаганням Гітлера і перемогти напасті і бойкот так званого демократичного» світу, що хотів знищити її за спротив Москві.

Віра, як сила духова, дала їм і силу в світі фізичнім. Воля, завзяття, патріотизм – це чинники духового характеру. Тільки тому була в стані в 1918 р. Франція відперти навалу ворога, що в 12-ій годині, вожді звироднілого парламентаризму замінені були вождями ідеалістами, людьми віри, як Галієні і Фош, які плювали на речі «реальної політики», як виборчі картки, партійні махльойки і «мир за всяку ціну».

І навпаки, там, де «щирі республіканці» з демократів і соціалістів, мусили вести війну з Гітлером, – вони мусили її програти. Бо як пише сучасник Елі Ж. Буа в своїй книзі «Нещастя Франції», – нездорова атмосфера зжирала тоді країну, якій

«бракувало чогось, чого треба було за всяку ціну, бракувало майже всюди полум’я, що повинно було одушевити всіх французів, бракувало esprit de guerre, воєнного духа. Бракувало його в міністерствах, в вищім командуванні, бракувало в армії, бракувало на фабриках зброї, бракувало в вищім товаристві, бракувало в буржуазії, бракувало в пресі, в парламенті», –

бракувало віри в високий ідеал, бракувало чинника духової натури. І Гітлер перемагав доти, доки мобілізував патріотичні елементи для боротьби проти ганьби Версальського миру, за об’єднання розшарпаної національної території, доки голосив війну комунізмові і масонству в ім’я свободи. Коли ж почав загравати з Кремлем, коли став мріяти перш про Lebensraum, а тоді про Ernaehrungsraum, про землі для «прохарчування» – перш німців взагалі, далі своєї партії, а потім партійних бонзів, особливо ж коли захопився «достижениями» московського соціалізму, тоді наступила мобілізація коло його партії – спекулянтів, пройдисвітів (і московських агентів), які не думали про ніякі ідеали, не про націю, а про свої особисті справи і вигоди, і тоді його справа була програна.

Це ж зацікавлення матеріальним моментом, наказало йому бігти за кавказькою нафтою, замість – як то радив Браухіч – мобілізувати підбиті нації шроти Москви в ім’я їх свободи, і замість брати Москву, перед брамами якої німці стояли і яку, як свідчить Кесельрінг, взяти було можна і треба. Переоцінений момент моментальних практичних користей і зігінорування «імпондерабілів», моментів морального характеру (свобода націй і взяття Москви), які спричинили б смертельний удар по престижу, і фізичний розгром Московщини – згубили третій Райх.

Рухи – війна, революції – позбавлені ідеї, «дітвацької романтики» і «мрійництва», як звуть цілі морально-ідейного характеру прогресивні політики, – завше ведуть до поразки. І коли не зважаючи на все, визвольні змагання на Україні тривали аж до 1922 року, то тому що серед сірої маси тодішньої «еліти» соціалістичних спекулянтів і «соглашателів», – знайшовся один романтик, який ті змагання очолив, хоч і мусів заплатити за свій романтизм життям в травні 1926 року.

Хто з тих замотеличених учнів «прогресу» вірить лише в силу фізичну і в «реальні» махльойки, той повинен заглянути ближче в обличчя тої сатанської сили, яка суне на нас. Вона сильна не тільки своєю фізичною силою, чи силою числа, але й своїм духом Зла, своєю сатанською містикою.

Боротися з Москвою здолають ті, які збагнули що ця боротьба це передусім боротьба духова. Вгорі згадав я Нечаева, передтечу большевиків. Сила останніх не лише сила фізична, зброї, людського потенціялу і пр. Їх сила, казав Вогюе про їх попередників, у тім, що в порівнянню з іншими, духом своїм напасницьким перевищають своїх ворогів так, як звичайних псів «скажені вовки». Сильні ті слуги диявола не іклами лише і пазурями, а тим «вовчим» в них, що визирає з їх кожного слова, жеста і кроку, і чого досі не розуміють матеріалісти.

З Нечаєва і з його наступників промовляє містика зла, вона дає їм міць у світі фізичнім, дає їм віру в потугу зла в світі фізичнім. Вона – за словами Вогюе – обертає їх в «скажених вовків». Наші прогресисти чи націоналісти хай пригадують слова вже названого вище московського патріота: що для таких наївних політиків Заходу «несходима внутрішня суть російської революції», її «рушійна сила». Що московські біснуваті є «п’яні» своєю містикою розбою, руїни і диявольського хаосу, бо так і кажуть – «ми містики», а ця містика Нечистого є їх «релігія». Що могли би їм протиставити «тверезі» соціалісти (як той Григоріїв), які – за їх же словами – «хотіли з усіма жити в злагоді, і Бога не гнівити, і чорта не ображати»? Це справді є їх гаслом аж до нинішнього дня! І досі вони думають, що не ображаючи чорта, кокетуючи з ним, вони не ображали Бога!

Людям чорної містики, з душею «скажених вовків» можна протиставити тільки силу Того, перед ким «і дияволи трепещуть», можна протиставити тільки віру в Того, хто через їх віру робить їх «кріпкими на війні і проганяє полки чужинців» (Ап. Павло до жидів). Вірою в своє велике діло тут на землі, в свій ідеал, який ставиться понад все дочасне і плотське.

Для лівиці ці слова – пуста фраза, для нас – велика правда І коли «полки чужинців» ще не побігли перед київськими полками, то лише тому, що мало ще є тих, які в ці слова вірять і в Того, хто ними натхнув апостола. Не з власної фантазії вийшли й слова Л. Українки про Того, хто розколов духовий світ «на чисту і нечисту половину», про те, що боротьба між ними «зійшла на землю з неба». І в Євангелії стоїть про «розділення» і боротьбу у світі із-за Ісуса. І в Апокаліпсі, що переможений Михаїлом на небі, «незверпнутий на землю з ангелами своїми», прийшов до нас він «в сильній ярості своїй, знаючи що не багато часу йому лишилося», щоб творити зло на землі.

Є натяки на це і в містиці Шевченка, – який потішав, що «не за горами кари час», та що для перемоги сил Сатани на землі маємо шукати контакту з тим, хто подужав його вже в небі – з «силою архистратига Михаїла». Знав що звідти, не від диявола і «не од Сіону благодать» зійде на нашу країну і на її борців за неї, і дасть їм силу фізичну.

Знає про це завдання Києва і Москва, знає що коли вона впаде, в її теперішній формі, всі «алчущії і жаждущії правди» потечуть шукати живої води у відродженім, повернутім до своїх традицій Києва. Знає, що коли вона не повалить Києва, то Київ повалить її – огнище всякої шаманщини і диявольщини на землі. Знає, що з Києва вийде ворожа їм сила, яка вміє не лиш «людей любити», а коли треба – «проклинать і світ запалити», світ облуди, підлоти і безумства.

Що найцікавіше, що знають або догадуються про це й нейтральні холодносердні чужинці навіть, далекі від всякої містики. Один з них (Креншков) навіть в підмосковськім сторозтерзанім Києві, побачив яскраве протилежне безбожницькій Москві, побачив – супроти московського «бруду неохайності і лінивства», – «життя, елян», «вищу енергію, витривалість, твердість». Побачив потяг до духового (церкви, книги), чого не знайшов в Московщині, побачив це – засадничий прихильник СССР…

Ще більше побачили в Києві французькі відвідувачі з Піно, який по першім причастії – уперше в нашій Лаврі взяв свічку до рук… Навіть їм відкрилися там очі, що Україна стане осередком для християнських прочан цілого світу, для адораторів хреста і краси. Побачили людей, які в Святій Софії молилися на колінах чи припавши до землі хрестом, побачив тих, як каже француз, – «алчущих і жаждущих правди». Почули ті гості, будучи в Лаврі, теж від московського провідника, що нетлінні мощі святих – збереглися лише «від властивостей грунту» київського… Правда, має ці властивості київська земля, має ще й інші – не тільки бо родить вона святих, але й героїв. І одних і других – знає Москва – для неї смертельно небезпечних. Особливо в наш час, коли зближається обрахуно» Києва з вже прогнилою чортівською силою Суздальщини і Московщини.

Ні, не місце в цій боротьбі за «або пан, або пропав» тим «реальним політикам» прогресистам, які прагнуть визволити Україну так, щоб і «Бога не прогнівати, і чорта не образити». Час вимагає вибору між тими двома силами. Першим завданням цеї нашої революції буде – звільнення країни від панування московської нечисті, знищення тої нечисті зовні, а потім – «на нашій не своїй землі». А одного і другого зможуть довершити тільки ті, які ту нечисть Москви і «прогресу» знищуть в своєму серці. Потрібна духова революція, духове переродження коли, не званих, то ізбраних. Які повинні навернути їх до горючої віри предків, коли хочуть, щоб їх, як і тих предків, від їх боротьби за ту свою Правду не «відлучили би ні скорбота, ні тіснота, ні переслідування, ні голод, ні меч» (Римл. 8, 34), аж до години перемоги.

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. За яку революцію? – Торонто: Ліга визволення України, 1957 р., с. 47 – 67.