4. Лжепророки «прогресу»

Дмитро Донцов

Лінія фронту, що йде між двома ворожими таборами в Європі, перетинає живе тіло не одної нації. Торези з своєю бандою, Кадар – з своєю, іспанські «демократи» часів громадянської війни, – тримали фронт проти власного народу, в союзі з московськими комуністами і з соціалістами Англії і Франції.

Коли виб’є година національної революції на Україні, патріоти матимуть проти себе єдиний фронт своїх перекинчиків з сторонників «сучасної України» і «справжнього соціалізму», об’єднаних з комуністичними, соціалістичними, світоурядовими і всякими іншими інтернаціональними «демократами», – цілком так, як було це під час громадянської війни в Іспанії.

Ця нова ситуація політична вимагає відповіди на питання – в якім таборі повинні знайтися націоналісти, патріоти не якогось явного чи тайного Інтернаціоналу, а своєї батьківщини? Які будуть завдання нової революції? Дурити себе оманами не час. Дивитися треба дійсності в вічі, не щоб цепеніти перед нею, як перед «реальним фактом», як крілик перед давуном, – а щоб дійсність, ворожу нам, покопати і створити власну.

Час наш це один з тих часів, в які, читаємо в Євангелії, – з’являться лжепророки, а обдурена юрба слухатиме їх. Демаскувати тих фальшивих пророків насамперед, викрити облуду їх пишноцвітних прапорів з брехливими гаслами на них! Валити, в житті і в думках мільйонів, їх ідолів, – ось перше завдання тих, які думають про грядучу годину обрахунку з силами московського диявола, про новий 1917 рік.

Повторяю, ввесь лівий табор представляє одну ідейну цілість, як би вони себе, в своїх секторах, не називали – комуністи, соціалісти ліві, соціалісти праві, прогресисти, «сучасні українці», націонал-комуністи, або просовєтські «демократи», сторонники «нашої держави УССР». Вони мають одну релігію т. зв. «прогресу», з усім її ідейним багажем і жаргоном, і всі з захопленням дивляться на московську звізду, кожний готовий заключати з другим якись «людовий фронт». І всі ворожі до таких «ретроградних» цінностей, як релігія, патріотизм, ієрархія.

Що це є той «прогрес»?

Як зазначено вгорі, самі москалі признали, що їх першим завданням є знищити в людській душі ідею Бога. Це перша річ, а коли її зробиться, то решта «приложиться» сама собою. Дальше – все йде послідовно: «як можна, сказавши що Бога нема, не сказати що я Бог»? Так наступає культ людського Я, автономного, незалежного від Вищої сили. Як це висміював Шевченко – «немає Бога – тільки Я!»

Цебто суверенний людський розум, не стримуваний дисципліною згори, ні законами космоса, і нічим не стримувана гра людських апетитів, нашого нижчого Я. Така людина неминуче починає слухатися того, хто обіцяв їй зробити рай на землі, «краще життя», де б були задоволені всі людські апетити, обернути каміння в хліб, зробити «просперити», добробут, соціалістичний рай, комфорт. Але під умовою: коли люди підуть за тою невидимою силою зла, що через них говорить, коли «падши поклоняться» тій силі.

Коли це осягнуто, тоді даремно підходити до того людського стада з високими ідеалами, це буде безцільне «метання бісера перед свинями», які, розлючені, обернувшись розтопчуть вас. Корупцією розуму займається Ариман, корупцією серця – Люципер. Так є тепер в большевицькім суспільстві: свині – це ті, яких ріжуть, звірі – це ті, які ріжуть. Де гине дисципліна, наказана згори, де гине аристократія походження, крові, чи духа, – там приходить «аристократія» дрюка (або гроша).

Де людською душею опанував ідеал матеріального «прогресу», – «щасливого, кращого життя» (щоб «жить стало лучше, веселей») або ідеал «соціалістичного раю», чи там, деінде, ідеал «просперити», «держави добробуту», комфорту і забави, – там всі прекрасні гасла «прогресистів», запозичені з ідей французької революцій 1789 р., «свобода, рівність і братерство» – всі вони стають цинізмом, дурисвітством і облудою. Тоді свобода – стає анархією біснуватих, які охоче тою свободою жертвують для «добробуту», охоче віддаючи ту свободу в руки шайки тиранів, що їм добробут обіцяє, обіцяє обернути каміння в хліб.

Тоді ідеал рівності приводить до «згляйхшальтонаного» суспільства, до знищення всього шляхетного, високого, мудрого й гарного, всього індивідуального, до обернення суспільства з мільйонами людей, де кожний створений по образу і на подобу Божу, – в людську отару з одним – як казав Г. Успенській – «колективним рилом». Там перш бідний стає рівним багатшому, хоч би бідним один став через пияцтво, а багатшим другий – через працю, там дурний стає рівним з розумним, нікчема – з чесним, злодій – з порядним, бридкий – з гарним, нероба з людиною праці, божевільний – з нормальним, дитина – з дорослим, там наступає царство зависті проти всього шляхетного, там зрізничковане, зієрархизоване суспільство стає отарою однакових овець, а потім – царством мільйонів рабів під одним тираном, бо рівність без тиранії запровадити не можна.

Там, нарешті, цинічним обманством стає братерство, бо братерство, гуманність створіяь, які в голові мають не прикази Творця, а шлункових апетитів творим, – вироджується в боротьбу всіх проти всіх, одиниці проти одиниці, і клас проти класа, клана проти клана, нації проти нації, в дім божевільних, де остаточно мусять бути залізні грати і залізний кий сторожі.

Ці свої три, одідичені від французької революції, ідеали – «свободи, рівності, братерства», що обернулися в огидну карикатуру в СССР, і які є страшним «моментом» і загрозою для вільного ще Заходу, – намагаються «прогресисти» консолідувати в певних установах, надати їм конкретну, видиму матеріальну форму. Ідеал «рівності» – в соціалізмі, в соціалістичнім суспільстві; ідеал «свободи» – в тім, що вони звуть різно – «народна демократія», «народна республіка», «соціалістична республіка», «демократія» і т. п.; ідеал «братерства» – в т. зв. інтернаціоналізмі, який теж приймає різні форми – то «Союзу» совєтських республік, московського «союзу народів», то в формі покійної «Ліги націй», то в формі «Організації об’єднаних націй», де вже є мішанина західної «демократії» з московською «народною демократією», а недосяжною, бо недосягалыною, метою всіх тих установ в політиці, в соціальнім житті і в житті міжнароднім, – є нібито встановлення «миру, економічного поступу і добробуту»…

В секторі соціальнім має це осягнути соціалізм. Зроджений в головах двох ненависників всього шляхетного і величного, ненависників всеї цивілізації Окциденту, в головах жида Карла Маркса і відступника москаля Володимира Ульянова-Леніна, – виписав соціалізм на своїм стягу два гасла, що мали би перевернути догори ногами ввесь лад і порядок суспільний Європи, і всі її моральні вартості.

Були це гасла – «класової боротьби» і «диктатури пролетаріату» як засобу, і обернення суспільства в стадо рабів – як мета. Керувати ним, під фірмою «пролетаріату», мала би кліка гангстерів, – комуністична партія. Потім, як большевизм захопив владу в Росії, хмара його адептів і висланців з різних місточок Литви, Білої Русі, України, розповзлася по світу і, протягом літ, деякі позаймали відповідальні становища на університетських катедрах, в соціалістичних партіях, в пресі, – і від них, я» теж і від соціалістів «домашнього хову» Франції, Англії, Америки, Італії, пішла невсипуща пропаганда тої згубливої доктрини соціалізму по західнім світі.

Під різними етикетками, по цей бік залізної заслони, як то – Welfare State і етатизму, діріжізму, лейборизму, – доктрина та поставила собі метою в суспільстві, засадничо антитеїстичнім, позбавленім «забобонної» віри в потойбічний світ і його закон («немає раю ані пекла»!), – створити тут, на землі, – власний «рай», з камінням обернутим в хліб, з повним забезпеченням для всіх і кождого (від колиски до домовини), – від нужди, від безробіття, від хвороби, і від обов’язків, лише з правом жадати, щоб про нього дбала доброчинна, всезнаюча, вездісуща і всемогуча соціалістична держава, яка знає секрет досконалої організації людського муравлиська.

Все це буде вам збудовано, – заявляли фальшиві пророки, але лише тоді коли ви дасте тим магам повновлаетя правити людом («лиш дайте себе в руки взяти!»). Так повстала на Сході потужна тиранічна каста бюрократії, яка запровадила нове кріпацтво для нових панів, червоного московського «дворянства». Бо хто хоче мати повне забезпечення від усього від держави, хто добровільно віддає їй в руки право і обов’язок дбати про нього, як господар дбає про домашню худобу, – той мусить поступитися своєю свободою, той має стільки ж права на щоб то не було свого, як худоба, якої господар сам добре знає коли її годувати, а коли різати.

Постепенно такий щасливий громадянин соціалістичної кошари, тратив право на свою власність, на продукт своєї праці, на свою родину, на своїх дітей, на свій край, на вільну міграцію, на власну думку, власну віру, на власну совість, на своє божеське Я, на свою фізичну, душевну і духову незалежність.

Все в цій доктрині – від початку до кінця – було брехнею. Обіцяла вона знищити капіталізм – і запровадила ще гірший, бо капіталізм державний, де та сама кліка була власником підприємств, і землі, і того, що під землею, і поліцаєм, і суддею, і законодавцем, і катом – все в одних руках.

Казала, що бореться за знищення приватної власності народніх визискувачів, – і позбавила власності всіх і кожного, на свою користь.

Казала що йде проти класу буржуїв, і буржуями обстемплювала всіх, до останнього малоземельного селянина. Вгорі опинилася шайка суспільних паразитів і (Гангстерів під назвою «диктатури пролетаріату» або компартії. Свобода людини гинула в тій саміій ступені, як росло – на словах – те забезпечення, яке людині обіцяла соціалістична держава-потвора. Наслідок був – озвіріння, схудоблення людини, терор і загальна нужда – каміння не обернулися в хліб, лише навпаки – хліб в каміння.

Це було логічне завершення експерименту фальшивих пророків. Коли по вимордуванню дворянства, поміщицтва, потім – великих буржуїв, вивлащено дрібних, дальше ремісників, потім «куркулів», потім – незаможників; коли не було кого вивласнювати, щоб ділити між люди, тоді тих людей самих погнала на панщину всесильна соціалістична бюрократія. «Додаткову вартість», Mehrwert Маркса, яку ніби то витискав колись буржуй з працівника, в стократ більшу витискали «диктатори пролетаріату».

Цей «ідеал» суспільного устрою проповідують симпатики Москви тепер на Заході, комуністи, соціалісти, політики, як Етлі, Бевен, Гайцкель, Ненні, і різні науковці на університетах Заходу, члени мафії, яка прагне вільний світ обернути в такий же стан рабства, в якім опинилися народи, підбиті Москвою.

Жадна влади банда демагогів намагається, поки що без ножа, а постепенно вивластити ввесь третій стан, то великими податкам», то девальваціями гроша, то іншим способом. Чимраз більше розширяється компетенція держави-бізнесмена, і чимраз більше обмежуються права індивіда і приватного продуцента…

Той самий ідеал безправного «раю комашні», матеріального «кращого життя» під червоним прапором, проповідують і всіх мастей емігрантські соціалісти, або вчені професори, мов очманілі задивлені в совєтського потвора – в колхози, в совхоз», в вавилонські вежі фабрик на місці зруйнованих соборів.

Чимраз частіше лунають голоси перестороги на Заході проти одвертого чи замаскованого соціалізму.

В одній промові, 9 листопада 1950 року казав президент Ейзенхауер:

«основна боротьба нашої доби є боротьба свободи проти регламентації (скошаровання)… В нашій країні ми мусимо стерегтися занепаду нашої свободи через нашу власну байдужність. Деспотизм, хоч замаскований, розів’ється там, де людина втратила віру в себе, передавши, постепенно, свою власну відповідальність центральній владі. З кожним роком у напрямку зроблення держави опікуном всього нашого життя, ми йдемо до того, щоби зробити з держави нашого пана і майстра»

– а це ж і є ідеал соціалістів! Навіть голоси видатних демократів перестерігають перед грізною небезпекою: турботи про своє здоровья, про майбутнє своєї родини, – тепер одиниця перекидає на державу, яка через вишрубовані податки і видатки, через нову доктрину етатизму, загрожує приватній ініціативі і свободі одиниці, що грозить «повною деструкцією демократії» (Норрель).

Організація, централізація і повне підпорядкування одиниці державі-господареві, ще страшна річ. Безпеку не вільно купувати за ціну зречення свободи. «Коли ми волітимемо забезпечу над риск власних пригод і негод, то станемо за маленькі для нашого великого континенту» – казав проф. Джон Бассет, канцлер Бишопського університету.

Нарешті щодо замотеличених приятелів «держимордівської» держави соціалістичної, то їм дав заслужену критику ще Іван Франко. Писав він, що міжнародній соціалістична кліка не прагне визволення праці, а приносить з собою

«воєнну дисципліну, претензії накидання своєї волі іншим, диктування своєї волі «реакційним масам»…, деспотизм і нетолеранції навіть у нутрі власного табору. Їх релігія – це релігія, основана на догмах ненависті та класової боротьби».

Ні! Всупереч пропаганді цих людей з висхлим мозком, не за ці ідеали боролася, кривавилася й вогнем горіла Україна в пам’ятні дні 1917 – 22 рр., в 1941 і наступних роках! Не зважаючи на задурених соціалістичних провідників, не за ідеал людської кошари, не за нову панщину змагалася тоді Україна, а за свободу, за приватну власність, за людську гідність, неможливу без перших двох.

І тепер не за соціалізм, а проти цеї божевільної доктрини і проти цього рабського устрою підійме нову революцію Україна, не за «сучасну Україну» панів і рабів, примусом і терором здвигнуту Москвою, а за стару традиційну Україну нашого минулого, наших ідеалів і нашого майбутнього…

Ідеал «прогресистів» у політиці, ідеал їх «свободи» – це те, що вони називають «демократія». Що та «демократія» значить в СССР, – знаємо, Менше точно усталено, що таке ця «демократія» на Заході. Дехто з тих «демократів» декретує її як примусову віру, як догмат, як режим, який мусить бути запроваджений в усіх землях світу, і в тих, де це поняття родилооя, і в тих, де воно досі зовсім чуже, чи навіть суперечить культурі й структурі нації. Ця порода «демократів» уважає, що ніяка нація не має права запровадити у себе іншої політичної системи, як – по їхньому зрозумілої – «демократії».

Країна чи народ, який прагнув би собі завести напр. монархічний режим, або такий «фашистівський», як в Іспанії чи в Португалії, – мусить опинитися на чорній дошці серед народів світу. Єдиний режим, який – поза демократією – дуже радо такі «демократи» толерували би, – це режим комуністичний, як в Москві, чи «націонал-комуністичний», як в московських сателітів.

Тим часом цей демократичний режим є новий в Європі. Ще славний державний муж Великої Британії, основоположник її могутності XIX в., Пітт казав як річ самоочевидну, що

«конституція Англії це її гордість; її досконалість є в тім, що вона однаково далека і від тиранії абсолютної монархії, і від розперезаності демократії».

Але в нашім віці, цей режим многі «демократи» ладні б, як «теплий кожух, не на нас шитий», принести в подарунок і Україні, коли б упав большевизм. Щож значить на їх жаргоні та «демократія»? Це ідеал їх «свободи», «свободи» прогресистів. А для цих останніх свобода – це вигода, це щось, що не зносить дисципліни, це мир, мир за всяку ціну, це право на комфорт. Вони апелюють до тої частини демосу, народу, про яку Теодор Рузвельт, видатна політична особистість Америки, й президент Зл. Держав в перших роках цього [20] століття говорив, що вона

«зацікавлена тільки найближчим сніданком, дахом над головою, одінням вкрити себе, і другом чи подругою життя. Бо немногі мають візію і глибшу уяву про те, щоб думати про структуру суспільства, в якім вони живуть».

Такі завше віддають свої голоси політикам, які обіцяють їм якраз це, як раз повну свободу, мир і «благоденствіє», хоч би навіть у дану годину потрібно було не масло, а гармати. Віддадуть голоси політикам, які шукають не рятунку нації, власної популярності перед масами, демагогам. А в руках таких політиків, державний корабель ішов на зустріч тяжких халеп…

Постепенно наступав занепад авторитету влади, авторитету права, занепад громадської дисципліни, – в школі, в родині, в публічнім житті. Наступав зріст злочинства, паношення п’ятої колони комунізму, пропаганди, розпусти, в пресі і в кінах, ослаблення екзекутиви, брак стабільності урядів, (які нераз міняються за таких режимів двічі до року, пенетрація провідної верстви елементами чужими народові, позбавленими національного патріотизму, інтернаціоналістами всякої масті, нехтування оборони нації (бо це ж тягар!) коштом різних доброчинств масам.

Тоді гасне в народі почуття патріотизму, бажання боронити своє «благоденствіє», гине репульсія до заливу країни чужими впливами, людьми і ідеологіями. І жодні підіймається проти цеї анархії голос протесту, йото закричується як ворога народу, як расиста, шовініста, ксенофоба і мілітариста.

У нас поширена справжня ідолатрія слова «демократія». Та ті демократи, які вміють бачити глибше, далекі від цеї ідолатрії. Стюарт Гарсон, міністр судіаництва Канади, говорив в одній промові, що демократія функціонує лиш там, де народ сам хоче ладнати свої справи.

«Коли ж громадянство, як голота старого Риму, жадає тільки чергової порції їжі і змоги приглядатися грищам, тоді Макіявель має рацію – безглуздим є робити вільними людей, які не мають бажання бути вільними людьми й нездібні до самоуправи. Біда тоді такій країні, коли декому удається змусити вільних громадян прийняти тиранію, ям єдину альтернативу до анархії».

В цім мабуть сенсі казав Лінкольн, що Америці не так грозитиме небезпека ззовні, як з середини. Подібно О. Шін констатує, що суспільство демократичних народів чим раз більш дає правити собою анонімним осередкам – і навіть хоче коритися їм, які за нього думають, рішають і ділають.

Подібно стверджує ген. Альфред Грюнтер, що при такім стані умів демократії не здолають опиратися зовнішним варварам бо –

«в основі боротьба між комунізмом і Заходом є змаг між релігією, вірою в гідність індивіда, і атеїстичною філософією. Мене дуже турбує, що ми забагато займемося матеріалістичяим «способом життя» (way of life). Наша завелика увага до благ цього світу може відтягнути наш зір від м’яча у грі, і прогавити фатальний для нас совєтський удар».

Не раз самі такі «демократи» злісно висміюють такий стан річи в карикатурі… Сотки людей, старі, малі, мужчини, жінки, штовхаючись, пхаються через браму спортового майдану, на якийсь сенсаційний змаг… І всі байдуже минають, тут же обік, великий плакат з написом – «Завтра 12 год. в полуднє – кінець світу!». І тільки, як одинокий глядач, сидить, дивлячись на цей плакат, – стривожений пес…

І чи не нагадуються тоді знов і знов слова Євангелія: «бо як у дні перед потопом їли, пили й виходили заміж» і ні яро що не думали, «аж не прийшов потоп і не витеребив усіх». Так як це було напр. в старій Візантії перед тим як її взяли й знищили турки. Як було в 1917 році на Україні, коли безжурна соціалістична й «демократична» еліта думала про ідилію своєї демократії з братньою московською і не думала про потоп.

Ось таку «демократію» пропагують «прогресисти» на Заході, і на неї присягають всі еміграційні наші «прогресисти». І нею ж прагнуть ці ікола по упадку бюльшевизму ощасливити Україну, щоб нас обернути в ту «римську голоту» перед упадком імперії, а країну в стан анархії, як етап до неминучої тиранії: тої чи іншої «нової» Росії, або якоїсь інтернаціоналістичної мафії.

На форумі міжнароднім брехливе гасло, з яким виступають «прогресисти», – це гасло «інтернаціоналізму». Це ідея «гляйхшальтунгу», регламентації, по нашому – скошаровання цілої людськості. Це той ідеал який «прогресисти» запозичили у Сталіна. Об’єднання людськості! Одні представляють це собі, як «союз совєтських соціалістичних республік», другі – як всі народи під якимсь «світовим», наднаціональним урядом, треті бачуть великий крок до цього «ідеалу» в «Організації об’єднаних націй», як перед останньою війною – в «Лізі народів» і т. п.

Наївні наддніпрянські й галицькі радикали й соціалісти, за Драгомановим, теж мріють про те, як всі народи зіллються в один народ, – як напр. знаний колись радикально-соціалістичний «бос» Григоріїв (Гр. Наш). Ніхто інший, як Іван Франко п’ятнував фальшиву релігію «інтернаціоналізму». Є це, писав він, або «хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами прикрити своє духове відчуження від рідної нації», або

«фарисейство людей, що інтернаціональними гаслами хотіли би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою».

Власне! Коли москалі, або члени якоїсь іншої «вищої раси» ішли на Україну з гаслами інтернаціоналізму, то були це фарисеї в масці, за якою був намір обдурити і панувати. Коли українські соціалісти радо прислухалися до облудних тих гасел, то були це позбавлені розуму «сентименталісти».

Наївні ідуть за цими гаслами, а спритні махери різних мафій – ведуть їх. Мета тих інтернаціональних об’єднань однакова. Вже Ленін уживав це дурисвітське гасло, «єдність пролетаріату» як маску, за якою крилося справжнє обличчя того «інтернаціоналіста», – знищення націй, загнаних ще в царську тюрму народів, – дощенту, до денаціоналізації, до втоплення в «русском море».

Нічого іншого не бажають і нинішні – соціалістичні чи які інші – махери інтернаціоналізму. Їх мета – проголосити перш націоналізм, потім – патріотизм взагалі, прив’язання до землі батьків, – за перестарілий забобон, за щось «вузьке», ретроградне. Знищити саме поняття нації, знищити границі між ними, перш милені, потім політичні й духові, її дух, індивідуальність, так що в деяких маорійських маніфестах границі між народами звуть ті інтернаціоналісти» вже не національні границі, а – націоналістичні границі!

Ще крок, і всякий, хто захоче відгородити свій народ від інших границями, стане підлим фашистом в очах «прогресивної» мафії, бо для тих космополітів – «ubi bene, ibi patria». Дальше стараються вони знищити символіку вільних народів, їх ім’я. Так щезає ім’я України, є лише «УССР», або – на жаргоні агентів мафії – «сучасна Україна», бо Україну Богдана і Шевченка, навіть Україну Зимового походу або Базару, – мусять вони витеребити в умах сучасників.

Мусять обірвати нитки традицій з минулим, живих – з «мертвими» синами даної землі, з предками, обірвати духові зв’язки з ними, спільність ідеалів, спогадів борютьби за націю. Мусять теж бути обірвані кровні, мовні, культурні, релігійні зв’язки, які єднають в одне національне тіло «живих» членів нації.

Щоби викорінити з пам’яти живих – хто вони, «чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті», привчити думати, що нації-п’явки, що століттями висисають сили і кров нації – є її «брати» (старші брати!). Що боронитися проти них – це «мілітаризм»! Що не любити напр. народ-народовбивцю, а любити тільки свій народ – це шовінізм! Що стреміти до солідарності національної – це «расова дискримінація»!

І при тім всім якраз – під фальшивою мискою інтернаціоналістів – завше криються запеклі шовіністи, герольди вищості і вибраності своєї тільки раси командувати і володіти іншими. Ось для чого комуністичнії або «прогресивні» мафії хочуть ощасливити тим «інтернаціоналізмом» Україну.

На відтинку культури «прогресисти» переслідують ту саму ціль. Коли в політичнім і соціальнім житті ідеалом в них було забити в людині індивідуальність, звести людину до стану окошарованої домашньої худоби, – що не знає інших потреб, крім наїдатися і паруватися, – то культ того самого «ідеалу» став гаслом і модерної «культури» – насамперед у СССР, з її Маяковськими, Еренбургами і пр.

Прославлення «соціалістичного будівництва», прославлення нових фараонів, і «щасливого, веселого життя» велетенського всемосковського совхозу з його донощиками і катами, адорація нового бога – машини і фабрики, – ось головні теми совєтської літератури й мистецтва. Та сама гниль, через певних емігрантів з СССР і через їх західних учнів, шириться в культурнім відтинку життя Окциденту, з отим – у вчорашні часи – Золя, Андріями Жидами, П. Мавгерітами, Барбюсами, а нині – з Сартрами, Пікассо і пр.

Завдання – спаскудити в літературі і мистецтві все взнесле, гарне, високе, шляхетне, все що підводиться над матерію, насолоду і секс, понизити всі ідеали, всяку духовість, безкорисність, боротьбу за щось велике, честь, героїзм, висміяти це все, а звеличити людину-хама, людину-гангстера, повію. Перш забити дух вільної людини, потім її душу, щоб лишилося лиш тіло з його апетитами і потребами, які і стають темою голотської літератури. Все – кіно, телевізія, радіо, книжки, пісні, – все в руках спритних спекулянтів, і з директиви мафії, яка свідомо прямує до здеправування християнської молоді, – все служить тій цілі. Щоб усе відповідало вульгарним смакам голоти.

І все це робиться під галас гучних фраз про «свободу преси», «свободу творчості» а взагалі «демократичних свобід», як у політиці, за фразами про «свободу преси» і «свободу думки», – ведеться кампанія за нетикальність штанів і деправаторів підростаючого покоління, Щоб відвернути його від шляхетних думой і почувань, від горіїння і боротьби за світлі високі річи, віддати під владу чорта.

Хто бачить в цім перебільшення, той хай придивиться знимікам з оргій «рок-н-ролу», наймодернішого «танцю». Помикаючи несамовиту, розпасану вульгарність і просто дикунство того вияву «прогресивної» культури» – обличчя тих «дансерів» є вже не лиш хамські, або звірячі, а просто – в своїм дикім шалі її розгузданості – нагадують маски чорта, людського – нічого. Ці біснування молоді нагадують «радения» московських «пригунів» або «хлистів».

В старі часи всякі «бісовські грища» остро осуджувалися, нині – це витвір мюдернізму, в якого оборони, в обороні «свободи» мистецтва стає «прогресивна» і «демократична» преса! Нагадує це середньовічні шабаши відьм і відьмаків, де чесне зібрання наперед відрікалося Христа, потім приступало до своїх оргій, і вкінці, на знак відданості свому патронові, цілувало його персоніфікацію – чорного цапа в хвіст.

У СССР донедавна ролю такого цапа грав Сталін, а демоніяцтво прогресистів, яке на Заході виявилося в тих «танечних» оргіях, в CССP виявляється в садистичнім, вирафіноваяім катуванню. Закулісові кліки, які хочуть готувати західній цивілізації тут долю народів підбитих Москвою, ці кліки знають, що вони роблять, ширять своїми кіном, пресою і «рок-н-рол»-ом гангстерство і деморалізацію серед свого суспільства, приготовлюючи, про всякий випадок, готові кадри «комсомолу» і МВД, хоч який опір чинять тій кліці шляхетні й відважні постаті західньото світу, з яких декого я цитував вгорі.

Ми мусимо застерегтися проти данайських дарів «прогресистів», що їх хочуть вони принести на схід європейського Окциденту, в першій лінії – на Україну. Ми вже знаємо, до чого допровадило захоплення Достоєвщиною, Толстовщиною, Горьківщиною, Арцибашевщиною та іншою чортовиною, нашу демократичну інтелігенцію кінця XIX і початків XX. віку. Маємо цього досить. Відкинення Божественної іскри в душі людини, нехибно іпровадить до «освинення». А ця порода (гляди: Євангеліє!) любить лиш, і вимита, знов валятися в грязюці, кидатися на кожного, хто замість жратви метає «бісер» перед нею, і легко дає в собі притулок бісам, щоби – в остаточнім рахунку – зломити собі шию.

З морального зла – виходить річеве зло, з особисто злого – соціальне зло. Деправація й корупція почуття і розуму, хаос і бедлам в політичнім і соціальнім житті, – правдива демонократія. Може тими розжладовими гаслами «прогресу» захоплюватися наша лівиця, яка з підскоком дає себе запрягти до возу російського або проросійського возу «прогресистів», – не є і не сміють бути ті розкладові гасла кличами нової революції на Україні. Є ті кличі безсилі в боротьбі з московською почварою, бо хоч вони теж інспіровані якимсь дияволом, то без сумніву дияволом нижчої ранги, а відомо, що Сатану не виганяється Вельзевулом…

Чим же ж московські біснуваті сильніші від тих, що гасають по цей бік залізної заслони? Що вони таки сильніші, ще спостерігали вже здавна вдумливі чужинці. М. де Вогюе давно спостерігав, що

«сила (московських) нігілістів… криється в характері кількох людей… Напружена до краю воля, душі холодні, як сталь… Характер цих, рішених на все, людей діла, на московський народ», і на інших теж. «Їх вабить, до себе характер, навіть коли вся його енергія направлена на зло».

Передбачаючи добу агресивного большевизму, писав Вогюе кілька десять літ перед 1917 роком:

«коли нігілісти перейдуть до пропаганди чином, вони здадуться нам подібними до наших західніх революціонерів. Але ви знайдете між ними таку різницю, як між диким звірем і удомашненим. Наші найгірші революціонери лише злі пси, московський нігіліст – це вовк», навіть «скажений вовк».

Їх душу, волю, характер кріпить, як вже зваємо, диявол, дрібні біси є, в порівнанню з ними, оті Дюкло, Гайцклі, Ненні й Толіяті. І коли московські большевики поклоняються духові зла, то не лиш для того щоб «валятися в грязюці», а щоб, як дикії звірі, розторощити наш світ. Для них не вигода, а пригода, ціллю, саме те торощення, дебош, розбій.

Їх «мораль» – це «мораль» толстовсыкого «розбійника і вора» Єрошки, «азиатов с жаднымм глазами» (Блока), і – чого не розуміє Захід, не «добробут» і «мир» є їх метою, а розбій і війна. Тому большевик, до певної міри аскет, як був ним передтеча його – народоволець Нечаєв. В його катехізмі революціонера читаємо, що революціонер

«не має особистих інтересів, любовних зв’язків, сентиментів, прив’язань до майна, над всім у нього панує один, виключний інтерес – революція; він порвав з поглядами цього світу, який уважає своїм найбільш запеклим ворогом, як його зруйнувати – його єдина мета… Він суворий до себе, суворий до інших».

Він кличе – «подати руку цілому хороброму світові розбійників, цих єдиних справжніх революціонерів у Росїї». Це люди, що виріклися світа і себе самих – для виключної служби дияволу… Боротися з цею силою, з тими «скаженими вовками» не потраплять «злі пси», визнав ці релігії «прогресу». Побороти тих «скажених вовків» можуть лише люди з ще більш напруженою волею, з ще сильнішими душами, з ще більшим ентузіазмом і з тверділим характером, ще більш рішені за все, з ще більш динамічною ідеєю. Не калькулятори і «соглашателі» з Злом, тільки люди, надихані тою Правдою, перед якою «і дияволи трепещуть».

З тої Правди, не з її заперечення, вийдуть логічно і ті ідеали, – за які підійме свою нову революцію Україна. Не будуть це ідеали «прогресу», матеріалізму, соціалізму, проросійської демонократії чи інтернаціоналізму, чи угоди з ними. Ні! Інші! Натхнені духом нашої власної традиції.

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. За яку революцію? – Торонто: Ліга визволення України, 1957 р., с. 31 – 46.