6. Два табори

Дмитро Донцов

Геніальне прозріння Шевченка – образ України майбутнього, коли понесе Дніпро в море кров ворожу, коли прийде й до конфлікту «двох Іванів», синів одної матері, одної отчиэни, з яких один буде «катів катувати», а другий активно чи пасивно – «катам помагати». Щоб перевернути до гори ногами «лад» насильства, мусять з’єднатися люди, цілковито чужі модерному «духові часу», встановленому на многих землях чорним духом Москви та її попихачів, люди, здібні на Україні, перевести духову і політичну революцію, поскидати ідолів нового поганства.

Будуть це люди, їв чиїх руках той «невидимий меч», що дав Ісусові Бог у руки, перемінився б у видимий. Це не будуть люди «демократичної» когорти, яким історія вже видала присуд політичної смерті устами Шевченка, Лесі Українки, що звала їх «рабами, невільниками продажними, без сорому і честі»; видав присуд Міхновський, що картав цю породу вічних «лоялістів»; видав присуд Франко, що бачив у них «рабський мозок» і «рабське серце», і рабську волю.

Націоналізм, що йде їм на зміну, ненавидять вони за те, іщо його ідея визволення – їм не (потрібний «догматизм», що його ненависть до зла, – є «аморальний фанатизм», що його безкомпромієова воля – «огидний бестіялізм» («розбійники, вори, п’ятно в вашїй історії!»). Розклад вашої «демократичної» еліти – це явище спільне всім подібним елітам Окціденту, які поволі прийшли на зміну феодально-монархістичному проводові.

Від неї – ще була причина – відлетів «дух Божий», тому що вона виреклася його. Почалося з проголошення божеством того «суверенного людського Я», «розума без віри основ». Мета й заівдання того розуму – матеріальне щастя мільйонів, яке не «спаде нам від Бога», але «власний ваш розум» нам принесе. Отже приказ був – «не моліться вже більше до Бога, бо молитва слаба там подмога»…

Як голосив це ще в минулім [19] столітті ідеолог «свобідної людини», той самий, що згодом своїм генієм і своїм великим серцем отрясся неї чортівсьіхої науки і вказав нам великий й тяжкий шлях в нашу землю Обіцяну. Інші, «модерніші», задекретували, що «релігія шкідлива для визвольної боротьби», що існування духового чинника – «не доведено ще наукою», що «релігійність – це «імлистий, молочний шлях почувальних сил душі». Тільки розум «на основі свого пізнання» пізнає світ і вказує шляхи життя і визволення, не «догми», не «пристрасті», не «іррацюналізм»…

А наступний «логічний» вислів був, що проповідувати одну «фанатичну» ідею, як це робить націоналізм, – це ж значить «терор думки» вільної, це ж «тюрма для мислі», цеж «свист ідеологічного батога»! Це ж «спиняє наш духовий зріст»! Бо ж «єдиної правдивої відповіді не може бути і немає»! Бо «ми проти прив’язання до одної доктрини», «ми не хочемо зв’язуватися з одною філософічною теорією»! Видива, догми? – вони ж «не бувають об’єктивні, логічні» і теж «правда не є абсолютна, а подільна»! Це лиш націоналістичні «мрійники шукають абсолютної правди». І «арешті – «не треба боротися за речі неіснуючі, нереальні», не треба аксіом!

Так – «логічно» прийшли ці вбогодухі до висновку – служити різним правдам, які їм накине «реальне життя» і чужий розум: пропасть ідейного хаосу і політичного компромісу, куди й звалилася разом з своїм розумом демократична «еліта». З ними сталося таке, що завжди стається, коли за принцип береться «розум владний без віри основ», – стали вони «дітьми, що захоплюються і хитаються вітром якоїсь науки, що йде від лукавства людей, від хитрощів і крутійства» (Ефесян, гл. 4).

Стали людьми «двоєдушними», яких їх непевний «розум» без компасу віри і догми, – шпурляв від демократії до соціалізму, від соціалізму до комунізму, від націоналізму чи католицизму, до яких припадком пристали, до тітовщини і масонства, від керенщини і російської демократії до науки большевизму (як Винничевко, Грушевський, Студинський, Шаповал, нинішні «самостійно-українські» і «сучасно-українські», «прометейські» та інші свіжовипечені «демократи» еміграції).

У декого з них, що виреклися віри в Творця, – у серце «щось влилося темне і студене, це віра в чорта» – репрезентованого тою ж Москвою. У більшості зродився сумнів, коли «не стало їв власнім серці запалу, ні віри» в себе ні в ідею, сумнів, – чи їм, «знесиленим журбою, роздертим сумнівами, битим стидом», – чи їм народ «провадити до бою».. Тоді їм з’являвся Азазель – «темний демон одчаю» і сумніву, тоді вони кидали свій «власний план тіснозорий» щоб навмання кинутися в такий самий другий. Тоді вони ставали тими Сковородівськими тетерваками, які бачучи приваду, не бачили укритого ловця і попадали з своїм глупим розумом в сільце: то російської демократії, то «українізації», то «прогресу», то большевизму, була це «не мудрість що сходить звише, а земна, душевна, бісовська» іноді (посл. ш. Якова, гл. 3). З цею «мудрістю» ті люди «слухом почують і не второпають, очима оглядатимуть і не побачуть» укритого, невидимого (Матв. гл. 13).

Прокляттям цих бідних людей було, що вірили в розум людини, але не вірили в ірозум Того хто її створив, ані в «ього самого. Не знали, що пізнавальною здібністю є не лише логіка розуму, а також і віра, і інтуїція, «око душі», і інспірація, і іллюмінація, і ревеляція. Останні в рідких випадках, але інтуїція, пізнавання «оком душі» і серця, – стрічається часто у тих, що нею обдаровані, як у Шевченка, Л. Українки, у Франка, і вона їм помагає пізнати правду і пізнати шлях свій і нації своєї, бо «помисли виходять з серця» (Матв. 15). Бо знали вони, що емоції не відділити від думки. Як це чудово розумів І. Франко, ця – хоч і несвідома того – глибоко віруюча людина:

Якби ти знав! Та це знання прадавне

Відчути треба, серцем зрозуміть,

Що темне для ума, для серця ясне, явне,

І іншим би тобі тобі вказався світ!

Ти б серцем ріс. Між бурь життя й трівоги

Була б несхитна, ясна путь твоя.

Як той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих,

Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних, вбогих:

«Не бійтеся! Це я!»

От цим «знанням» інтуїції, .душевного ока», інспірації, пізнали, без аргументів логіки людської, вічну Правду Андрій і Петро в Ісусі, кинувши все і пішовши за Ним. І через брак того знання не міг пізнати цеї Правди опанцерений в суворе римське «раціо» Пилат, хоч та Правда жива в образі людини, стояла перед ними. Правда, яка з’являється людям не в сухій реториці, а як «вогонь в одежі слова», слова, іщо «пламенем взялось, що огненно заговорило».

Одержимі цим вогнем такі люди передбачали кару і руїну країни своєї за її неспокутовані гріхи, як робили це Шевченко і Л. Українка; вони ж як Франко – в геніальній інтуїції, давали образ диявольської Росії, для многих невидимий, і такого ж диявольського соціалізму, чого не бачили і не бачуть досі заблукані звеличники «логіки» і «холодного розуму». Л. Українка вже за її доби глузувала з соціалістичних винахідників «моделі громадського механізму», які своїми холодними образами не навчать кохати ці ідеали «не тільки думкою, а й почуттям», показувала нам іншу путь, видиво іншого ідеалу – свобідної нації – ті «сни і примари» в очах тупих логомахів, але які в словах її, «одержимої видивом» своїм «заражали» людей серця і духа, вириваючи їх силою фантазії з великого ланцюга еволюції» (перед якою тремтіли демократи) в царину великої віри, яка не перечила розуму, лиш спомагала його на шлях великих чинів.

Цю ж творчу віру і свої «фантазії» картали недовірки у Шевченка, але він знав, що його «замки в повітрі триваліші і гарніші» від тих «матеріальних палат», якими думають ощасливити людськість і себе ті, кого він з погордою звав «людьми позитивними», цебто філістрами догоди, які тепер кажуть нам «в ім’я логіки» зіпнути шию перед «реальними фактами» того дому божевільних, що зробили москалі з України.

Лиш такі ясновиди, люди інтуїції, ініціації, люди обдаровані невидимим «оком душі», бачуть невидиме, пізнають дійсність і своїми догмами» і «видивами» виводять націю із тьми, із смраду, із неволі…

«Розум владний без віри основ» привів звеличників цього ідолу «прогресу» у нас, до шамотання і хаосу ідеологічного, до гонитви за кожною «новою» ідеєю, яка була в дану годину панівною в світі, до найбільш відразливого опортунізму і крутійства під прапором галасливих і пишних фраз, до найсмішнішої софістики, яка прикривала кожну їх чергову ідеологічну зраду. Не дивно, що заплутавшись в власних сітях, наші демократи проголосили всяку сталу ідеологію, всяку догму, аксіому, всяку віру за річ безлотрібну і для політика реального шкідливу. «Двоєдушними» людьми, «нетвердими в путях своїх» назвав таких людей апостол Яків.

Як тим двоєдушним не подобається «односторонній» догматизм націоналізму в сфері ідеології, так стерпіти не можуть вони «односторонньої» «жорстокості», «ненависництва» і «аморальності» націоналізму – в сфері почувань. Там – їх разить, що світогляд хоче ще й «зворушувати», тут, в області почуття, – разить їх, наші такі поети як Теліга, Ольжич та інші «вісниківці» дають «віршований світогляд». І в однім і в другім разі обурювалися, нащо впливати на людей, сугерувати їм шлях Там обурювалися, нащо горів «вогонь в одежі слова», тут – нащо в вогні поезії лунав кличний дзвін?

Нащо аж так розпалювати і поривати за своєю ідеєю почуття, що готова була людина для неї»влекло пошкандибати», на терпіння і смерть?

Нащо взивати до стихії вогню, нащо горіти чуттям, нащо апелювати до стихії, що рветься вгору? До стихії, через яку зійшов Духа язик огняний на апостолів? Бо ж хто горить, той може згоріти, а «вогонь (тільки) запеклих не пече», бояться його стихії літеплі душі, які не знають любові вгору, горизонтальну лише «любов ближнього», фізичного, плотського, тихої радості, тепла, дрібної приємності й насолоди. Знають, де не треба згорати, а можна погрітися..,.

В тім основний розділ між двома таборами в сфері почувань. Любов до чогось над нами, до Творця, до ідей, до країни – заабстрактна і задалека тим, що знають лише любов в сфері не вертикалі, а горизонталі. Це ж за його любов «догори», прозвали їх предки Шевченка «ентузіастом, сіреч дурнем», (як звірявся він сам).

Ідея над людиною, над плотю? Старий Тарас, що смертю покарав зрадника-сина? Це ж був вчинок «жорстокий і негуманний», любов до ближнього ж наказувала скорше «продать в різницю москалеві» сина… Їх любов – це любов до відпруження, ідилії, до квіток «цвітучої України», любов Сосюри, Довженка, Рильського, всіх тих, які водночас маніфестують свою любов до її катів, яких вихваляють як уміють. Недоступна їм любов Шевченкового Гайдая –

«одна любов! Хто ж каже нам, що все він любить, холодний камінь той, брехня і богохультво – виходить з йото уст.»

Там де стають напроти перша і друга заповіді любові, до Творця і до творива, – теплі вибирають другу. Нащо «рватись в простори»? Любов до «обіцяного краю», як у франківських жидів в «Мойсеї» – «це для слуха їх казка, м’ясо стад їх, і масло, і сир, ось найвища ласка». Або, на мові модерних Датанів і Авіронів, – Дніпрельстан, індустріалізація, «достижения» большевицької революції, або «нашої держави УССР», економічного «розросту» тої «сучасної України». Аморально, на думку Датанів, проповідувати любов «до незримої цілі», до вчорашньої України, якої ж вже «не може бути».

«Недосяжнеє, щоб полюбить, вірити в невідоме»? – так для цього ж не раз «ентузіасти» різні «топчуть рідне й знайоме», а це ж найстрашніше! На мові модерних Авіронів – пора «перестати вірити в чудо», бігати за недосяжними, «фантомами» або любити їх! Нездорова й аморальна така любов, кажуть вони, бо ж – «вже багато крові попливло в заплаті за наші героїчні, але не завше доцільні пориви». Треба гуманними бути, і всіх ближніх любити…

Що серед них є перекинчики й «грязь Москви», які помагають добивати свій народ, що жалять його чужою отрутою, мов той скорпіон? Ну що ж, і їх не вільно ненавидіти, бо «і скорпіон жити в світі бажає, а чи ж винен він тому, що їдь у хвості своїм має?» Чи ж винні Сосюри, Скрипники, Винниченки і Гречухи? Любов у височину, вгору, до ідеї, до Бога, до отчизни? Але ж ця любов наражає на різні клопоти!

Їх любов це не порив вгору, до ідеалу, до надлюдського, не героїзм. Лірник «вільної людини» тих демократів (Іванейко) не сприймає поетів націоналістичного світогляду (Ольжича, Теліги, Маланюка та ін.), це – екзальтовані «біси», а войовники того світогляду – це «ексцентричне отамання», сіячі «непотрібної жорстокості», з дикими притенсіями «повчати і вести».

Ідеї і почуття лірника демократії – ніжні, ідилічні, і розчулені. Почування наші повинні, вчить він, горіти не Еросом високої мети, змагу за неї, а земним, навіть «приземненим Еросом». Бо суть емотивного життя (голосить лірник) – це «голод і кохання», він і радить нам, в нашу жахливу добу, «звернутися до тих основних елементів щастя» – філістера і плебея. Промовляючи, очевидно, за себе і за собі подібних, повчає він: «всі ми, як і тварини, інстинктовно шукаємо радості і приємності», хочемо втекти «в тиху альтанку особистого щастя», бо ж для людей цеї породи «взаємини полів – основний гін життя.»

Отже, голод, цебто черево, приємність і секс! – чи ж це не нагадує знаного «panem et circenses» плебейської голоти конаючого Риму? Отруєю є для цих лірників банкрутуючої демократичної «еліти» – горіння аскетів, поезія великих одержимих, змагу хрестоносців, давніх і сучасних, борців за ідею. Лірники знають своє: «хай там вони і кризи трясуть світом», але «коли вмер Бог і вмер дух» (в їх серцях?), «рятуймо людину в нас!» Як? – як видко не піднесенням духа, не піднесенням її до Бога, а – оберненням її в тварину, що шукає радості і приємності в чревоугодії і сексуалізмі…

Все це дуже логічно: без Бога – в безсилім шамотанні мечеться думка, заплутана в сітях «мудрості по плоті», без Бога – обертаються наші емоції – в стремління задовольнити «інстинкти тварини», гасне вогонь всяких стремлінь вгору, а тоді, казав Шевченко, «в нашу кістяну комору налізуть свині із надвору»… Літеплою стає тоді людина, а про таких сказано, що «виригне їх Господь із уст своїх.»

Та сама причина, відхід від духа, яка вбиває в цих людях ентузіязм одної ідеї – їв їх думці, і робить їх «двоєдушними», роз’їдженими сумнівами, «літеплими» в їх почуттях, робить їх, в ділянці волі, чину, – хитливими. Бо «людина з роздвоєними: думками не тверда в усіх путях своїх (ап. Якова гл. І) – стає людиною безхарактерною. Так само як людина без віри і без любові, без поривів до неосяжного, без любові, незрозумілої аматорам спокою. Бо людина віри «часто не знає міри і не стримується перед неможливим», але «якраз через це доконує багато річей, які втомлюють і вичерпують тих, що не люблять» (Тома Кемпійський).

Не вирізняє «нетвердих» та «загониста вояцька вдача», яку спостерігала у перших християн Л. Українка. Не знають вони, що дух, віра, чинник не матеріальної натури, може зрушити символічну євангельську, фізичну «гору», Тому осуджують вони «нерозсудний» героїам, схиляючи коліна перед всякою матеріальною силою. Тому всяка чинна акція проти Росії, чи то визвольні змагання 1917 – 21, чи націоналістичний рух між двома війнами в Галичині проти Польщі, чи повстанська акція на Україні під час і після 2-ої війни; чи угорська революція – осуджується тими «тверезими» як «злочинна марнотрата молодих сил», злочинна «тактика свячених ножів», якій протиставляють «лояльну співпрацю» з большевизмом і «позитивну участь в будівництві» сталінців на Україні, як поручав «Консолідаційний комітет українських демократичних партій» у Львові в 1939 р.

Ці ліві «політики» «декретують», що не наша воля, «дійсність визначає наш шлях», не воля чи «бравурні повстання» (бо «що вони дали?»), а пристосування до «розвоєвих тенденцій сучасного світу», хоч би вони мінялися щороку або зашморгували петлю на шиї нації, як та «сучасна Україна». Треба – (золоті слова В. Винниченка!) – залишити «віру в багнети», «непотрібну й небажану боротьбу», залишити «братовбивчу війну», увільнити голову вад «чаду отаманщини». Без «волевих теорій», без екстремного героїзму, «проголошеного фразерами». Треба йти «іншим шляхом», не шляхом 1917 – 21 рр. (Шерех), а шляхом, на який «пішла» Україна під проводом Леніна-Сталіна, шляхом капітуляції перед чужою силою: УССР, Алексинського, «співпраці» з «русским народом», з Марголіним і т. п.

Вони переконалися, що щастя нам принесе «об’єктивний хід подій», не «наша воля, ані ваші прагнення». Нарікають і земляки з-під залізної заслони на те, що вони «не з волею криці», що їх «завше хтось веде», а вони «йдуть послушно, аж їм не скажуть «стій»; що «кволе їхнє «хочу», що вони «без волі дають себе вести мов на налигачі, куди треба» – і куди не треба. (Гадзінський, Головко, Антоненко-Давидович). І навіть ранішній Тичина сам не знає, «як зламати тиранію й тюремні грати», коли його побратими, такі ж як і він сам, «є євнухами й кастратами».

Мертва є ця еліта демо-соціалістична. Відкинувши божественний первень в розумі, – віру і інтуїцію, обернули вони свою мудрість у безумство. Розуміючи Ерос виключно як почуття тепленької фізичної любові, не любові до високого, – не могли б вони зрозуміти цієї останньої, ані слів апостолів: «Як горіли в нас серця наші, коли Він промовляв до нас!» (Лука, гл. 24). Відкинувши Божественний первень у волі, діючу силу віри, духовний чинник, що перевертає гори, вони мусіли капітулювати перед всякою матеріальною силою. Обернулися в тих «софістів, економістів і калькуляторів», про яких говорив так давно Едмунд Борк.

Тому ідеалом їх людини – людина плебейської психіки, що ганьбить «людину визвольного руху», протиставляючи їй людину Косача і Шереха, людину Швейка, Сосюри, людину-тварину Шлемкевича, «малу людину», – або як взірець – просто людину зрадника (Винниченка, Грушевського). Ця еліта не в стані протиставитися нашій страшній добі. Стоїть налисано: «Поклонітеся Богу і станьте проти диявола, і втече від вас» (Яків, гл. 4). Уникаючи першого, вони безсилі у боротьбі з другим. Бо московський диявол несе проти нас свою містику, свою віру в тріумф зла і свою волю одержимого духом зла.

Раби матерії, ці демократи не мають ані віри в ідею, ані спосібності пізнавати дійсність, ані комбативної вдачі.

Вони, як міфологічний Антей, занадто вгрузли в матерію, в землю, їм треба якогось Геркулеса, щоб їх від неї одірвати і наблизити до розуміння небесного, якого Антей, до того, знати не хотів.

Не вони є покликані оновити кров’ю і визволити нашу землю від «отари ситих і тупих», знищити оту «брудну, міщанську, сіру каламуть, що проліза на нашу землю чисту». Не їм битися за те, щоб «не сідали зручно як на свій диіван, на нашу працю і на наші мрії, товсті зади освинених міщан», теперішніх панів України з лаоки Сатани. (М. Гірник). Для «демократів» – це, навпаки, ті кадри, з якими хочуть співпрацювати!

Наша епоха страшна і відповідальна. Ось вже пів віку, як одне покоління за другим на Україні простує шляхом Голгофи. Їх пролита кров лиш тоді визволить націю, коли вона духом сопричаститься з розіп’ятими і розпинаними.

Не визволять націю ті, що під час цеї хресної путі запобігають ласки Пилатів, Юд і Каяфів.

Нове вино не вливається в старі міхи, в міхи збанкрутованої плебейської еліти.

Бій, іщо йде на Україні, є дійсно – двобій, про який писала Л. Українка. Невидимий меч, що дав Господь своєму Сину з Назарета, – він переміниться у видимий тоді, як йога візьмуть у руки, новітні хрестоносці, з душею тих давніх предків, що боронили землю нашу від «дітей бісових».

Без їх духа – країна не воскресне. А той предківський дух, – казав автор «Заповіту», – тільки «воскресне знов серед мечів», мечів фізичних і духових. Будуть це люди, одної думки, горіючого серця і тверді у всіх путях своїх.

Будуть це люди окресленого психічного типу, не психіки плебеїв, закоханих в приваті, в плотськім щасті, в ідилічнім побуті і в спокою.

Многим це не зрозуміло, але це факт. Бо той, хто хоче, щоб мир панував у його країні, – мусить любити війну. Хто хоче, щоб спали мирним сном в ночі земляки, – сам мусить, як на варті пес, не спати. Хто хоче, щоб вони жили, нераз мусить себе наражати на смерть. Хто хоче, щоб в затишній приваті житейській жили маси, мусить сам про неї забути. Хто хоче, щоб вільними стали його співгромадяни, – сам мусить, кінчати життя в тюрмах і концентраках.

Хто шукає щастя для малих і душевбогих, – сам мусить мати не малу, а велику душу. Хто хоче, щоб його народ не обернувся в череду худоби, – мусить перед усім і над ним любити Боже. Хто прагне добра для своєї країни, мусить це, а не своє праватне добро любити і ненавидіти зло, – активно його поборюючи. Хто хоче зробити з нації «велику сім’ю вольну, нову», – мусить мати стільки сили душевної, щоб «кайдани порвати».

Може це зробити, як завше, меншість «ізбраних».

Не двоєдушних, літеплих, не нетвердих у путях своїх, а меншість «догматиків, фанатиків і хижаків». Цебто людей ідеї, віри і волі.

Цій меншості треба приготуватися на те, що вороже коло дияволове буде чим раз більше затіснюватися довкола них, що їх переслідуватимуть і ганьбитимуть слуги зла, слуги Москви та її прислужників на Заході і серед нас самих, – але тим не треба зражуватися, бо це конечний їх шлях. Меншість, певна свого шляху, може повторити вже цитовані слова:

«Ми невідомі, але нас пізнають. Нас мають за вмерлих, але ось ми живемо. Нас карають, але ми не вмираємо». (2 Корінф., гл. 6).

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. За яку революцію? – Торонто: Ліга визволення України, 1957 р., с. 67 – 78.