Старі підходи до нових проблем: музейний облік на сучасному етапі
М.В.Панченко
Стаття з такою "поетичною" назвою навряд чи зацікавить пересічного читача. Однак досвід спілкування з музейниками, насамперед з тими, хто за родом діяльності причетний до фондової роботи, демонструє неослабність їх інтересу до цієї тематики. Проблемний характер багатьох пов’язаних з нею питань, традиційно пояснюваний соціально-економічними чинниками, має під собою ще й суто природне підґрунтя — об’єктивне зростання музейного фонду. Саме на цьому тлі особливо помітні недоліки облікової системи — громіздкої, документально перевантаженої з одного боку, та недостатньо інформативної з іншого. Звичайно, це питання має власну історію, тісно пов’язану з суспільним ставленням до статусу музейних колекцій і з розстановкою пріоритетів щодо функцій, які вони повинні виконувати. В цьому відношенні показову картину надає розвиток облікової системи в Київському художньо-промисловому і науковому музеї та його наступниках, які завдяки неперервній спадковій лінії сформували цінне джерело для музеєзнавчих досліджень.
Облік провадився з 1897 р., за два роки до офіційного заснування Міського музею старожитностей і мис-тецтв (Київським художньо-промисловим він стає з 1904 р.). Всю облікову документацію уособлювала на той час єдина інвентарна книга, записи до якої вносив хранитель археологічного відділу — знаменитий Вікентій Хвойка. Експонати фіксувались по мірі надходження, без урахування хронологічної чи типологічної належності, місця знахідки чи інших формальних ознак. Таким чином, інвентарна книга виконувала облікові функції в їх буквальному розумінні, без будь-якої претензії на систематизацію. Остання була віднесена до компетенції друкованих видань, що й знайшло втілення у серії "Древности Поднепровья" Б.І. та В.Н. Ханенків.
З переходом музею під відомство Наркомпросу ситуація поступово змінюється. Музейні колекції (і не лише формально дорогоцінна їх частина) сприймаються як важлива складова державного майнового фонду і вимоги до обліку, а тим більше до звітності суттєво ускладнюються. Захід безумовно доцільний, але, як показала доля багатьох цінних експонатів, не завжди ефективний. Сам процес, звичайно, мав також інші чинники, пов’язані із зростанням загального рівня освіти у суспільстві, збільшенням кількості наукових організацій і, відповідно, з розширенням кола зацікавлених, які ставились до музейного фонду як до цінного джерела. Музейна справа відгукнулась на це цілком адекватно — в інвентарних картках стали ширше застосовуватись атрибутивні дані, посилання на речові аналоги, архівні джерела та літературу. З’явились більш жорсткі вимоги щодо наявності даних про походження, місце та умови знахідки, відомості про подальшу долю (легенду) експонату.
Однак, паралельно з цим йде об’єктивно обумовлене ускладнення процедури обліку та пов’язаного з нею документообігу. Згідно інструкції, щоб набути статусу повноправної одиниці музейного фонду, предмет повинен пройти наступні етапи: оформлення акту на представника (або/та іншої форми акту прийому-передачі); складення колекційного опису та іншої супутньої документації; фондово-закупівельну комісію; передачу предмета з супутньою документацією до сектора обліку; процедуру первинного обліку та внесення до книги надходжень; передачу до профільної групи зберігання; запис до інвентарної книги групи зберігання, складення інвентарної картки та/або уніфікованого паспорту. Кожен з етапів повинен бути документально підтверджений оформленням актів прийом-передачі та ін. Іноді необхідно додати внесення даних до картотек — предметної, географічної, за матеріалом та технікою виготовлення. Процедура може змінюватись в залежності від масштабів, адміністративної та фондової структури конкретного музею, але загальна її форма повинна залишатись сталою.
Практика показала, що ці задачі вирішуються цілком успішно, хоча й потребують немалих зусиль з боку досвідченого музейного колективу. І саме тут ми можемо спостерігати певний конфлікт інтересів між музейним та академічним зберіганням. Фонди академічної установи, сформовані, скажімо, діяльністю археологічної експедиції, розглядаються, насамперед, як джерело наукової інформації, без вираженого акценту на "експозиційний вигляд". Звідси — необхідність зберігання навіть дрібних однотипних фрагментів і утрудненість або й фізична неможливість проведення кожного з них через вищезгадану процедуру музеєфікації. Зберігання підпорядковане, переважно, комплексному методу, де знахідки, які характеризують об’єкт, етап експедиційних досліджень та ін. зберігаються компактними групами, і роль інвентарного номера виконує польовий шифр. Натомість, логіка музейного фонду часто змушує розбивати комплекс між внутрішньомузейними групами зберігання і розміщувати експонати за порядком фондових номерів, який не завжди співвідноситься з об’єктом, з якого походять самі предмети. За таких умов процес відбору експонатів згідно із запитом дослідника, який керується польовою або звітною документацією, змушує хранителя великого фонду постійно розшукувати відповідності у власних інвентарях і топографічних списках.
Змінити ситуацію допоможе введення правила про обов’язкове отримання копій польових інвентарів, довідки про пам’ятку з описом її структури і прийом цих документів на ФЗК разом з усією колекцією. Складення колекційних списків і визначення порядку наступної інвентаризації необхідно здійснювати вже на основі отриманих даних.
Інша проблема, яка стоїть перед сучасним музейним обліком — це його явний консерватизм. Безумовно, предмети культурного та наукового значення, які зберігаються у державній установі, потребують юридичного захисту. Але чи забезпечує його, наприклад, прошнурування та закріплення печаткою листів інвентарної книги? Практика, коли перетертий або випадково пошкоджений шнур заміняється на новий без пошкодження печатки, звичайно не афішується, але вона добре відома всім, хто багато працював з цими незграбними гросбухами. А між тим, застаріле правило щодо їх використання не дає можливості вести облік більш досконалими методами, навіть просто надрукувати інвентар за допомогою оргтехніки. До того ж, облік і забезпечення документообігу комп’ютерними методами, тим більше з використанням спеціалізованого програмного забезпечення, має більше ступенів захисту, ніж будь-який паперовий документ. Що ж до копій на паперових носіях, то вони безумовно можуть виконувати архівні і контрольні функції (in omnem eventum), тим більше, що роздрукована і по факту завірена відповідальними особами копія набагато надійніша за порожній, або постійно поповнюваний інвентар.
Наступним пунктом варто розглянути основний елемент розширеного, наукового обліку музейного фонду — уніфікований паспорт. Власне ідею, покладену в основу його створення, можна вважати цілком здоровою — запропонувати опис, стандартний для музейного предмета як такого, призначений для введення даних в комп’ютерну систему. На жаль, розвиток цієї ідеї потрапив в русло тих самих "паперових" категорій, якими мислить більшість користувачів на початку освоєння комп’ютерних можливостей. Насправді ж різниця між документом на паперовій основі, зміст якого перенесено в звичайну, до того ж не дуже зручну для заповнення таблицю Word, і розвиненою пошуковою системою очевидна. Окрім того, сам паспорт, з його 46-ма пунктами і навіть зовнішньою формою став a priori розглядатись як остаточний вихідний документ, хоча ідейно передбачалось, що він буде лише текстовою основою для введення даних до комп’ютерної системи. В будь-якому випадку "уніфікацію" як вхідних так вихідних форм варто переглянути.
Для тих, хто займається проблемою систематизації в будь-якій з її прикладних форм, вже відоме правило — чим більша деталізація, тим менший універсалізм. Описати абстрактну одиницю зберігання таким чином, щоб всі пункти підходили для опису будь-якого конкретного музейного предмету можливо лише за умови виділення самих загальних її ознак. До речі, саме таким шляхом пішли свого часу зарубіжні колеги, проектуючи бази даних міжмузейної мережі. Виділити ж значну кількість пунктів для детального опису, сподіваючись, що кожен предмет знайде серед них свої відповідності, не зовсім коректно, і насамперед — стосовно користувача. Практика показала, що заповнивши "тверді", стандартні облікові пункти, співробітники сумлінно намагаються заповнити останні, часто спираючись на стереотипи власної спеціалізації. А тоді — прощавай уніфікація… Розглянемо наступний приклад.
Призначення пункту "Час і місце побутування" по різному усвідомлюється при описі артефактів різних видів і різної ж хронологічної належності. Якщо мати на увазі конкретний предмет, то для більшості археологічних артефактів така інформація просто не відома. Можна вкладати в питання й інше значення, вказавши відомі хронологічні рамки та ареал розповсюдження предметів подібного типу, якщо такий, звичайно взагалі виділяється. Стосовно ж нетипових експонатів нового часу подібне трактування виглядає некоректно, а відносно предметів образотворчого мистецтва воно просто неприйнятне. Мова може йти про час та побутування (легенду) даного конкретного експонату.
Під подібним кутом зору можна розглянути багато пунктів уніфікованого паспорту — знову ж таки, який може бути "автор" у сокири доби палеоліту? Навіть формула "Автор невідомий", яку рекомендовано, щоб не залишати поле порожнім, в даному випадку виглядає справжнім шаржем.
Імовірно, слід засвоїти — повна уніфікація для нашої предметної області в принципі не прийнятна. Це зовсім не є приводом для відчаю, просто перед розробкою певної уніфікованої структури спершу треба з’ясувати — а з якою власне метою це робиться? Підкреслимо — питання немає жодного відтінку іронії, адже проблема обліку наукових даних існує, і її необхідно вирішити. Сентенція — «Поясни "для чого", і знатимеш "як"» в даному випадку набуває методологічного значення.
Тут варто повернутись до головної ідеї, з якою започатковувалось створення уніфікованого паспорта – підготовка даних для введення в інформаційну систему. На зорі музейної комп’ютеризації стандартизованому опису надавалось дуже велике значення. Примітивнішими були методи обробки даних, та й саме їх введення здійснювалось незначною кількістю операторів, переважно – не фахівців в гуманітарній сфері. Зараз офісною технікою володіють самі музейні працівники, а сучасне програмне забезпечення дозволяє застосовувати осібний інтерфейс для віконних елементів в залежності від їх логічної структури. Окрім того, можна здійснювати ефективний повнотекстовий пошук в неіндексованих полях. Як висновок, можна зазначити, що уніфікація зараз може бути більш гнучкою, і відповідно, придатнішою для гуманітарних даних. Для музейної справи наразі можна застосувати паспорти, що відповідатимуть логічній структурі групи зберігання. Зазначимо, що це зовсім не протирічить не лише правилам обліку, а навіть основним засадам уніфікації – адже основні (власне – облікові) пункти матимуть стандартну структуру. Що ж стосується самих музейних цінностей, то вони нарешті повернуть собі своє "гуманітарне обличчя" виражене в логічних індивідуальних описах і, сподіваємось, в науковій атрибуції.
Опубліковано 30.04.2005 р.
Надруковано зі скороченнями у часописі "Український музей", 2005 р., № 3.